22-ц/804/275/21

266/3497/17

Головуючий у 1-й інстанції Пантелєєв Д.Г.

Суддя-доповідач: Попова С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 січня 2021 року місто Маріуполь

Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Попової С.А.,

суддів Зайцевої С.А., Ткаченко Т.Б.,

за участю секретаря Галстяна Г.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 серпня 2019 року, постановлене у складі судді Пантелєєва Д.Г., повний текст рішення складено 23 серпня 2019 року, у цивільній справі

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про визнання недійсними договорів дарування частини житлового будинку та частини земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності,

треті особи - Друга Маріупольська державна нотаріальна контора Приморського району,

В С Т А Н О В И В:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із даним позовом, до ОСОБА_2 , що доводиться їй онуком, посилаючись, з урахуванням уточнення позовних вимог (т. 1 а.с. 30-35), на наступні обставини.

Позивачка є власником 33/50 часток домоволодіння АДРЕСА_1 і 33/50 часток земельної ділянки, розташованої за цією ж адресою.

Після смерті доньки вона залишилась мешкати в будинку сама та, враховуючи свій похилий вік, а також хворобливий стан здоров`я, її онук - ОСОБА_2 запропонував свою допомогу по забезпеченню її доглядом, харчуванням та утриманням будинку та земельної ділянки в належному стані, для чого треба було підписати відповідний договір в нотаріальній конторі, куди він відвіз її у хворобливому стані на початку липня 2015. Після підписання договору ОСОБА_2 забрав документи, на її прохання надати копію договору, аби вона мала можливість з ним ознайомитись, він відмовив, посилаючись на свою зайнятість. Протягом кількох місяців він відвідував, допомагав їй, та згодом припинив, пояснивши, що вона йому подарувала своє майно і він не зобов`язаний їй допомагати та має намір її виселити. Про існування договору дарування вона не знала, та, насправді, хотіла або скласти заповіт, або укласти договір довічного утримання. Але відповідач, скориставшись її похилим віком та станом здоров`я, увів позивачку в оману, не повідомивши про природу укладеного договору, текст якого вона не читала, та не розуміла, який документ вона підписала. Вважала, що підписала договір довічного утримання. Таким чином, помилившись відносно обставин, які мають значення (помилка в природі правочину), з посиланням на ч. 1 ст. 229 ЦК України просила визнати недійсними договір дарування № 2-571 від 08.07.2015 року 33/50 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , договір дарування № 2-572 від 08.07.2015 року 33/50 частки земельної ділянки за цією ж адресою, що посвідчені державним нотаріусом Царьовою І.В., а також скасувати записи про державну реєстрацію права власності за вказаними договорами за №№ 10325740 і 10326665 від 08.07.2015.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 серпня 2019 року (т. 2 а.с. 92-95) в задоволенні позову відмовлено за всіма вимогами.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка особисто, свідомо замовляла експертну грошову оцінку земельної ділянки, виготовлення технічного паспорта на будинок для укладення договорів дарування належного їй нерухомого майна, розуміючи суть угод і правові наслідки своїх дій, та, висловивши своє добровільне волевиявлення саме на укладення договорів дарування, не помилялась щодо істотних обставин вчинених правочинів. Суд вважав недоведеними доводи позивачки про знаходження її у хворобливому стані на момент укладення оспорюваних правочинів, а також спростованими їх доводи про потребу в матеріальній допомозі з огляду на отримувані нею розміри пенсії і страхових виплат.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 (т. 2 а.с. 103-106), посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга вмотивована наступними доводами.

Укладаючи договори відчуження належних на праві власності частини будинку та земельної ділянки, позивачка розраховувала на довічне утримання від відповідача, який є її онуком та має можливість здійснювати за нею догляд. Але після укладення договору онук відмовився виконувати свої обіцянки щодо догляду за нею, всупереч вимогам справедливості, добросовісності та розумності.

Судом не враховано похилий вік позивачки, низку хронічних захворювань, яка є інвалідом 2 групи, про що свідчать виписки з медичної картки.

Помиляючись щодо природи правочину, вона вважала, що укладає із відповідачем договір довічного утримання, з подальшим обов`язком набувача забезпечити її житлом у переданому будинку довічно, де вона фактично і проживає по сьогодення. Вона ніколи не мала наміру покидати цей будинок. В неї не було жодних підстав позбавлятися цього єдиного житла і дарувати його.

Вона дійсно замовляла технічну документацію на власне нерухоме майно. Проте, висновки суду щодо замовлення виготовлення технічного паспорта та іншої документації, як доказ наміру укласти договір дарування, не відповідають обставинам справи, оскільки ці дії робились для укладення договору довічного утримання, який також є цивільно-правовим договором.

Вважає достатніми докази, якими підтверджено наявність у неї помилки щодо природи укладеного правочину.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Довженко В.І. (т. 2 а.с. 228-231) заперечує проти доводів апеляційної скарги позивачки і наголошує на заявленні позивачкою трьох суперечливих підстав для визнання угоди дарування недійсною: помилки в природі правочину, омани з боку відповідача та укладення договору під впливом тяжких обставин, а саме хвороби і безпомічного стану на вкрай невигідних для неї умовах. У позові відсутні будь-які відомості про конкретні умови довічного утримання, на яких, нібито, позивачка укладала угоду і домовлялася із відповідачем, чого вона і не змогла пояснити і в суді першої інстанції. Позивачка не заперечувала факту, що саме вона замовляла виготовлення технічного паспорту для укладення договору дарування. Її намір проживати в будинку і після його відчуження відповідачеві не свідчить про те, що вона мала намір укласти саме договір довічного утримання, і не є підтвердженням наявності помилки її в природі правочину. Саме в тексті двох договорів дарування частини житлового будинку і земельної ділянки вона підтверджувала, що розуміє значення, характер і правові наслідки укладених правочинів дарування, а не будь-якого іншого договору, підтвердила здійснення нею правочину за доброю волею.

Процедура розгляду справи апеляційним судом

Справа розглядається за участі представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Самохвалова С.В., який підтримав доводи апеляційної скарги довірительки, відповідача ОСОБА_2 та його представника - адвоката Довженка В.І., які заперечували проти вимог скарги, у відсутність повідомлених про дату і час розгляду справи позивачки ОСОБА_1 і представника третьої особи - Другої Маріупольської державної нотаріальної контори Приморського району, неявка яких в силу ч. 2 ст. 372 ЦПК України не є перешкодою до розгляду справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Як встановлено судом, за договорами дарування від 08.07.2015, посвідченими державним нотаріусом Другої маріупольської державної нотаріальної контори Царьовою І.В. за реєстр. № 2-571 і № 2-572, ОСОБА_1 подарувала 33/50 часток житлового будинку АДРЕСА_1 та 33/50 часток земельної ділянки площею 0,0606га, кадастровий номер 1412300000:02:001:0029, що розташована за вказаною адресою, ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 26-28, 154-186, т. 2 а.с. 42, 38-74).

Судом також встановлено обсяг отриманої ОСОБА_1 пенсії за період з 01.07.2014 по 31.07.2015 у розмірі 16397,03грн і страхових виплат за період липень-серпень 2015 в загальному розмірі 3813,80грн (т. 1 а.с. 152, 196).

2. Мотивувальна частина

Позиція апеляційного суду

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржене рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає вказаним вимогам закону.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема: невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права.

Вивчивши доводи апеляційної скарги і відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - скасуванню з подальшим постановленням нового рішення про часткове задоволення позову, виходячи з наступного.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Відповідно до ст. 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування, якими є за процедурою нотаріального оформлення оспорювані у даній справі договори від 08.07.2015, одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом ст.ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

На відміну від договору дарування, за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивачка ОСОБА_1 , одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано ст. 744 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

За змістом роз`яснень Пленуму Верховного Суду України в абз. 2 п. 19 постанови N 9 від 06.11.2009 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Згідно розділу 11 проведеного у 2017 році Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ Аналізу окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз`яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»: Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд. … Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз`яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки.

В основу рішення суду першої інстанції, що оскаржується, полягли ті обставини, що відомості МКП Маріупольське бюро технічної інвентаризації про власника спірного майна і новий технічний паспорт на будинок, звіт про експертну оцінку частини житлового будинку і земельної ділянки - надані на особисте замовлення ОСОБА_1 , в тому числі і безпосередньо перед укладенням договорів дарування. Також суд врахував відомості дослідженої інвентарної справи про те, що позивачка ще у 2009 р. готувала документи для дарування будинку (т. 1 а. с. 161-164, т. 2, а. с. 53-62, інв. справ № 44316 а.с. 139, 143, 144, 145).

Вказаними обставинами суд спростував доводи ОСОБА_1 про те, що вона особисто не зверталась за оцінкою майна, документів не готувала.

Проте, поза увагою суду залишилося наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як наголошено у правових висновках Верховного Суду України № 6-372цс16 в постанові від 27 квітня 2016 року і аналогічних ним висновках в постановах від 19 березня і 18 червня 2014 року, 21 жовтня 2015 року, а також в постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 61-13652св18, від 03 травня 2018 року у справах № 61-745св17 та № 61-4417цс18, від 18 листопада 2020 року у справі № 61-2626св20: особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Разом з тим, ухвалюючи рішення про відмову, суд не зважив на те, що на момент укладення договорів дарування позивачці було 78 років, вона є інвалідом 2 групи. А з медичних документів, включаючи виписки з медичної карти стаціонарного хворого, вбачається наявність у ОСОБА_1 низки хронічних захворювань (деформуючий остеоартроз крупних суглобів кінцівок, поперекова радікулопатія на фоні деформуючого спонділоартрозу, ішемічна хвороба серця: атеросклеротичний кардіосклероз, церебральний атеросклероз 3ст. с АГ, ХНМК, помірна вестибулоатаксія, гіпертонічна хвороба ІІст., хронічне обструктивне захворювання легенів ІІ ст., тощо), з приводу яких позивачка проходила стаціонарне лікування, зокрема з лютого 2014 року, в тому числі в період з 12.05.2015 по 22.05.2015, тобто за півтора місяці до укладення оспорюваних угод дарування від 08.07.2015 (т. 1 а.с. 109-111, 121-132).

Суд не надав жодної оцінки зібраним медичним документам, обмежившись тільки інформацією про те, що дійсно, ОСОБА_1 проходила стаціонарне лікування в КУ Маріупольська міська лікарня №11 в період з 12.05.2015 року по 22.05.2015 року (т.1, а. с. 110-111). Але з цього суд зробив висновок, що підтверджень наявності хворобливого стану позивачки станом на момент укладання угод 08.07.2015 не надано. При цьому суд, всупереч вимогам ч. 3 ст. 89 ЦПК України не вмотивував відхилення представлених стороною позивачки медичних документів.

Висновки суду першої інстанції з приводу недоведення хоробливого стану позивачки на момент укладення угоди 08.07.2015 є помилковими, зважаючи на призначену у виписці із медичної карти стаціонарного хворого подальшу підтримувальну терапію і лікування після виписки ОСОБА_1 з лікарні 22.05.2015 у вигляді постійного, безстрокового вживання низки медичних ліків (4 препарати), з рекомендацією диспансерного нагляду у терапевта і невролога, з огляду на висновок лікаря про виписку позивачки із покрашенням стану здоров`я (що є відмінним від задовільного стану), а також хронічний характер захворювань (атеросклеротичний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба ІІ ст, деформуючий остеоартроз крупних суглобів кінцівок, церебросклероз ІІст., вестибулопатія тощо), з приводу загострення яких вона була госпіталізована (т. 1 а.с. 110).

Як з`ясовано, ОСОБА_1 зверталася дійсно за виготовленням технічного паспорту на житловий будинок 25.05.2015 (т. 1 а.с. 87), тобто на третій день після виписки зі стаціонарного лікування у лікарні, що само по собі не може бути, як помилково представлено у відзиві представника відповідача на апеляційну скаргу, переконливим доказом спрямування волі позивачки на безоплатне, безумовне припинення права власності на єдине наявне у відчужувача житло на користь онука, від якого позивачка очікувала допомоги і утримання. Тим більше, з наявного у справі замовлення № 968 (т. 1 а.с. 86) не міститься запису відчужувача про обраний вид правочину - дарування, чим спростовується твердження в рішенні суду про свідоме обрання ОСОБА_1 виду правочину ще на стадії підготовки документів.

Приймаючи рішення, суд ґрунтував свої висновки, в тому числі і на зробленому саме ОСОБА_1 замовленні на видачу довідки-характеристики і проведення інвентаризації будинку з метою укладення договору дарування (т. 2 а.с. 84-85). Однак, поза увагою суду залишився час, коли зводилось це замовлення - листопад 2009 року, який за своєю актуальністю не має відношення до оспорюваної угоди від 08.07.2015.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 пояснював, що із бабусею ОСОБА_1 не спілкуються її син - ОСОБА_3 (зберігає реєстрацію в місті проживання позивачки - т. 1 а.с. 108) і онуки, а спілкується тільки він останні 15 років, і тільки він їй допомагав із родичів, робив там ремонти за проханням бабусі, їздив до неї до лікарні. Через пів року після укладення угоди бабуся стала вимагати повернення їй подарованого майна, звинувачувала його.

Даними поясненнями підтверджується та обставина, що позивачка, як особа похилого віку з низкою захворювань, могла розраховувати тільки на допомогу і догляд з боку онука.

У зв`язку із похилим віком (станом на момент оспорюваної угоди - 78 років), непрацездатністю у зв`язку із соціальним статусом пенсіонера і інвалідністю 2 групи, низкою існуючих станом на липень 2015 року хвороб, характер яких є хронічним і незворотнім, пов`язаним із утрудненням руху (деформуючий остеоартроз крупних суглобів, поперекова радікулопатія на фоні деформуючого спонділоартроза), ОСОБА_1 безумовно мала потребу у догляді і сторонній допомозі.

Не оспорюваною у даній справі обставиною є те, що відомості про наявність іншого житла, нерухомості у позивачки відсутні.

Правові висновки у постанові Верховного Суду від 13.02.2020 у справі № 756/6516/16-ц (т. 2 а.с. 232-237), надані представником відповідача під час апеляційного перегляду справи, не можуть бути взяті до уваги при вирішенні даного спору за позовом ОСОБА_1 , оскільки обставини справ є різними: у справі № 756/6516/16-ц мова йде про помилку в природі правочину (юридично було укладено договір дарування, який відчужувач вважала договором довічного утримання), коли на стадії судового розгляду позивачка померла і у зв`язку із цим відпав важливий критерій в контексті ст.ст. 744, 750 ЦК України як от збереження спірного об`єкту - житла за відчужувачем по день його смерті, тобто критерій, невід`ємно пов`язаний із особою відчужувача. У дані же справі № 266/3497/17 станом на момент повторного апеляційного перегляду справи позивачці виповнилося 84 роки з моменту звернення її до суду у вересні 2017 року вона вже понад три роки відстоює своє порушене право, не втрачаючи інтересу до заявлених позовних вимог та наголошуючи про відсутність іншого в неї житла на фоні обіцянок відповідача виселити її, що цілком можливо при негативному рішенні за наслідками розв`язання спору.

Всупереч вимогам ч. 3 ст. 89 ЦПК України суд не надав належної оцінки вищепереліченим зібраним у справі доказам в цілому, не вмотивував відхилення групи доказів, які переконливо вказували на дефект сприйняття позивачкою дійсної природи вчинюваного правочину та спростовували факт спрямування волі ОСОБА_1 на укладення безоплатного договору дарування з відчуження єдиного наявного в неї житла на користь онука, з боку якого вона розраховувала на постійний довічний догляд.

Стверджуючи про намір укладення договору довічного утримання, позивачка розраховувала на забезпечення її доглядом, харчуванням, утриманням будинку і присадибної ділянки в належному стані (т. 1 а.с. 2) з боку онука ОСОБА_2 , чого вона потребувала за своїм хворобливим станом здоров`я на постійній основі, взамін на передачу відповідачу своєї частини жилого будинку і відповідної частини земельної ділянки.

Звертаючись до суду із даним позовом та уточнюючи його редакцію в подальшому, ОСОБА_1 вказувала на свій хворобливий стан здоров`я і акцентувала увагу на бажанні отримання нею допомоги при необхідності, все ж поза увагою суд залишив наявні у справі докази, якими вмотивовано позов про вчинення правочину під впливом помилки в його юридичній природі, що унормовано положеннями ст. 229 ЦК України, яким судом надана неналежна оцінка, що призвело до неправильних висновків про обґрунтованість заявлених у відповідній частині вимог.

Так, заперечуючи дійсність правочину, як вчиненого під впливом помилки щодо правової природи договору, ОСОБА_1 посилалась на аналогічні обставини і в своїх поясненнях в суді першої інстанції, а також в змісті апеляційної скарги. Зокрема, зазначала, що онук ОСОБА_2 після смерті її доньки запропонував їй догляд в обмін на укладення договору, як вона вважала, довічного утримання. Отриманням усіх необхідних для укладення угод документів займався онук. В липні 2015 року онук привіз її в хворобливому стані до нотаріальної контори, де вона підписала договори, текст яких не читала через погане самопочуття. Дарувати будинок будь-якій особі, в тому числі і онуку, вона не бажала. Відповідач має намір позбавити її житла. Вказувала на свій хворобливий стан з низкою хронічних захворювань, похилий вік, що призвів до дефекту сприйняття природи правочину - вважала укладений договір договором довічного утримання без позбавлення її права на єдине наявне в неї житло, а з`ясувалося згодом, що підписано нею було договір дарування, що не відповідало її справжньому волевиявленню.

В суді першої і апеляційної інстанцій відповідач ОСОБА_2 пояснював, що після смерті матері - ОСОБА_4 у грудні 2009 року (т. 1 а. с. 112) він не заявляв своїх вимог на частину будинку і земельної ділянки, бабуся ОСОБА_1 сама йому запропонувала оформити договір на будинок, на що він відмовився, не хотів отримувати право власності на будинок. В липні 2015 року на пропозицію бабусі він прибув до нотаріальної контори, де було укладено договори дарування йому частини будинку і земельної ділянки, належні позивачці, на чому вона наполягала без додаткових умов. Після договору бабуся залишилася проживати в будинку, наміру її виселити звідти в нього не має. Збиранням документів для вчинення договорів він не займався. Через деякий час вона почала його обвинувачувати в тому, що він шляхом омани привласнив її будинок.

А свідок ОСОБА_5 , що є знайомою позивачки, в суді першої інстанції пояснила, що зі слів останньої їй відомо про те, що онук ОСОБА_2 приїхав до неї на машині, забрав її та відвіз до нотаріуса. Позивачка підписала договір, не знаючи, що підписує, оскільки їй не було надано документів.

Встановлено, що спірний будинок є єдиним житлом позивачки, іншого житла остання не має. З моменту укладення оспорюваного правочину позивачка продовжувала проживати та проживає на даний час у будинку, на який претендує відповідач, після укладення договору спірне житло і належна частина земельної ділянки не вибули із фактичного володіння та користування позивачки, що притаманно для реалізації умов договору довічного утримання (ст. 744, 750 ЦК України).

За буквальним текстом договору дарування 33/50 частин будинку і 33/50 частин земельної ділянки (т. 1 а.с. 26-28), на чому робить наголос в апеляційному суді відповідач і його представник: дарувальник та обдарований стверджують, що однаково розуміють значення умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів при його укладенні…; усвідомлюють значення своїх дій і можуть керувати ними, договір укладається відповідно зі справжньою волею, на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин; сторони розуміють природу договору дарування і його безоплатність (п.п. 5, 7 договору дарування частини будинку і п. 9 договору дарування частини земельної ділянки).

Наслідки дослідження тексту договору суд першої інстанції виклав у рішенні, вказуючи, що вказані договори підписано особисто сторонами, відповідні підписи обох сторін договору містяться в обох бланках в кінці тексту договору, що свідчить про згоду сторін договору та правовою природою.

З таким висновком колегія суддів погодитись не може, виходячи з наступних обставин.

В позовній заяві, в своїх поясненнях в суді першої інстанції, в апеляційній скарзі позивачка зазначала, що підписала у нотаріуса якісь папери, суть яких не розуміла в силу похилого віку і поганого самопочуття, а підписані документи забрав одразу відповідач, що позбавило її можливості прочитати текст.

У справі № 6-2953цс15 в постанові від 13 квітня 2016 року Верховним Судом України звернуто увагу, як на істотну обставину, що текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, на відміну від даної справи за позовом ОСОБА_1 .

Проте, незважаючи на похилий вік ОСОБА_1 , наявність в неї певних хвороб, текст правочину сторонам не було прочитано нотаріусом вголос. І власноруч відчужувачем не засвідчено розуміння характеру учинюваної безоплатної угоди, наслідком чого припинення її права на єдине наявне житло і відповідну частину земельної ділянки.

Відтак, з урахуванням вищенаведених обставин, вказівка в п.п. 5, 7 договору дарування частини будинку і п. 9 договору дарування частини земельної ділянки на те, що умови правочинів сторонам зрозумілі, не є безумовним свідченням реального і правильного розуміння характеру і природи вчинюваного правочину саме позивачкою.

А між тим, ці обставини, мали важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки.

При таких обставинах (постхворобливий стан, не підтверджений факт розуміння змісту договорів з прочитання нотаріусом вголос їх текстів, на що посилалася позивачка) в стані довірчих родинних із відповідачем відносин, сподіваючись на допомогу їй в утриманні і догляді), не можна стверджувати про достеменну обізнаність про укладення безоплатних угод з відчуженням єдиного наявного у позивачки житла і належної земельної ділянки на користь відповідача.

До того ж, твердження в рішенні суду про підписання договору дарування земельної ділянки особисто ОСОБА_1 в кінці тексту договору не відповідає першоджерельному доказу - самому договору дарування реєстр. № 2-572 (т. а.с.), де міститься підпис особи, яка власноруч себе найменувала як ОСОБА_6 . Тому не можна із впевненістю стверджувати, як то висловив суд першої інстанції в оскарженому рішенні, що даний договір відповідає волі дарувателя - ОСОБА_1 і свідчить про згоду з його умовами та його правовою природою.

Наявні у справі докази зібрані в сукупності давали підстави суду першої інстанції встановити, що ОСОБА_1 , як людина похилого віку (78 років), перебувала у хворобливому стані на момент укладених договорів, та за станом здоров`я потребувала стороннього догляду та допомоги, погодилася на передачу частини будинку із належною часткою земельної ділянки, що є її єдиним житлом, та в якому вона продовжувала проживати після укладення договорів дарування, у власність ОСОБА_2 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірні договори, помилилася щодо юридичної природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем, а також у відчужувача майна було відсутнє волевиявлення на безоплатну передачу нерухомого майна та втрату за своє життя права власності на єдине житло без отримання корисних дій на свою користь.

Таким чином, суд дійшов висновку, що не відповідає обставинам справи, про недоведення позовних вимог позивачки, вмотивованих помилкою в природі вчинюваного правочину, результатом чого стало не правильне, як впевнилася колегія суддів, рішення про відсутність підстав для визнання недійсними спірних договорів дарування в порядку статті 229 ЦК України. У зв`язку із цим рішення суду підлягає скасуванню.

Отже, зібрані у справі докази, які переоцінені колегією суддів апеляційного суду, дають підстави стверджувати, що оспорювані договори дарування не були направлені на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними; при їх укладенні, позивачка помилялась щодо природи правочинів, прав та обов`язків сторін, які мають істотне значення для чинності правочину, оскільки волевиявлення його учасника має бути вільним й відповідати його внутрішній волі, а, отже, такі обставини підтверджують факт укладення позивачкою договорів дарування під впливом помилки, оскільки вона вважала, що укладає договір, за умовами якого відповідач буде здійснювати догляд за нею, тобто вона помилялася щодо правової природи правочину. Факт учинення позивачкою правочину під впливом помилки в правовій природі правочину, яка має істотне значення для позивачки, що тягне наслідки передбачені ст. 229 ЦК, у вигляді визнання недійсним такого правочину, що не відповідав волі відчужувача (ч. 3 ст. 203 ЦК) - є доведеним.

Разом з тим, колегія суддів, перевіривши зібрані матеріали, віднаходить не доведеними належними і допустимим доказами факти укладення позивачкою правочинів дарування 08.07.2015 як внаслідок омани з боку набувача ОСОБА_2 (спонукання до укладення договорів дарування, примушування, умовляння, обіцянки та інше - ст. 230 ЦК України), так і під впливом тяжких обставин на вкрай невигідних для неї умовах (ст. 233 ЦК України). Цим доводам позову суд взагалі в оскарженому рішенні не надав оцінки.

Похідними (супутніми) вимогами ОСОБА_1 у змісті уточненої редакції позовної заяви (т. 1 а.с. 31-35) є вимоги про скасування записів №№ 10325740 і 10326665 від 08.07.2015 про державну реєстрацію права власності відповідача на спірне нерухоме майно, набуте за оспорюваними договорами дарування частини житлового будинку і частини земельної ділянки.

Але такі вимоги не підлягають задоволенню з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів про існування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на спірне майно за набувачем - ОСОБА_2 . Відповідних клопотань про витребування цих доказів стороною позивача під час розгляду справи в суді першої, апеляційної інстанцій не заявлялося.

Втім, відмова суду у задоволенні вимог в зазначеній частині не є перешкодою для реалізації позивачкою, права якої, як власника, відновлено даним рішенням суду апеляційної інстанції з визнанням недійсними договорів дарування, цих прав на спірне майно в порядку ч. 3 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень шляхом № 1952-IV звернення до державної реєстраційної служби із заявою про внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав про набуття, зміну чи припинення речових прав щодо спірного об`єкту нерухомості.

Враховуючи ухвалення рішення внаслідок невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права щодо процедури оцінки доказів, таке рішення згідно із п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову (в частині визнання правочинів № 2-571 і № 2-572 від 08.07.2015 недійсними) згідно вищевказаного мотивування.

Щодо судових витрат

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки рішення суду першої інстанції апеляційним судом скасовується, то підлягають перерозподілу судові витрати зі стягненням з ОСОБА_2 : судового збору, пов`язаного із розглядом справи в суді першої інстанції, пропорційно до частково задоволених вимог, що в грошовому виразі становить 640грн, які стягуються в дохід держави, з урахуванням звільнення позивачки, як інваліда 2 групи (п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України Про судовий збір) від сплати цих витрат при звернення до суду із позовом; судового збору, пов`язаного із розглядом справи в суді апеляційної інстанції, пропорційно до частково задоволених вимог, що в грошовому виразі становить 960грн (640грн:100%х150% ставки судового збору за подачу апеляційної скарги), які також стягуються в дохід держави.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 383 ЦПК України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 серпня 2019 року скасувати повністю і ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати недійсними договір дарування № 2-571 від 08.07.2015 року 33/50 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , який посвідчено нотаріусом Царьовою І.В. та який підписано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнати недійсними договір дарування № 2-572 від 08.07.2015 року 33/50 частки земельної ділянки по АДРЕСА_1 , який посвідчено нотаріусом Царьовою І.В. та який підписано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави витрати з оплати судового збору, пов`язаного із розглядом справи в суді першої інстанції, в розмірі 640 (шістсот сорок) гривень.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави витрати з оплати судового збору, пов`язаного із розглядом справи в суді апеляційної інстанції, в розмірі 960 (дев`ятсот шістдесят) гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 11 січня 2021 року.

Судді: С.А.Попова

С.А.Зайцева

Т.Б.Ткаченко