Справа № 126/101/20

Провадження № 22-ц/801/2229/2020

Категорія: 61

Головуючий у суді 1-ї інстанції Рудь О. Г.

Доповідач:Войтко Ю. Б.

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2020 року м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,

суддів Міхасішина І. В., Сопруна В. В.,

з участю секретаря судового засідання: Безрученко Н. Р.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бершадського районного суду Вінницької області від 06 жовтня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Рудя О. Г. у залі суду в м. Бершадь Вінницької області,

у цивільнійсправі № 126/101/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним,

встановив:

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом обґрунтувавши його тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_3 , який на день смерті постійно проживав та був зареєстрований в АДРЕСА_1 .

Після смерті чоловіка відкрилася спадщина на майно. Вона є спадкоємцем першої черги за законом, як дружина померлого, крім того, 06.02.2008 року чоловік заповів їй усе своє майно, про що свідчить заповіт, посвідчений секретарем Флоринської сільської ради, зареєстрований в реєстрі за № 95.

Вона прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 оскільки на час відкриття спадщини постійно проживала із спадкодавцем однією сім`єю і вона не зверталася з заявою про відмову від прийняття спадщини і з цього приводу будь-яких заяв не підписувала.

Коли вона звернулась до приватного нотаріуса Матвієнко Л. В. для оформлення спадщини, їй стало відомо, що ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 19.10.2018, зареєстроване в реєстрі за № 809, спадкова справа № 15/2019 на земельну ділянку площею 1,8203 га, кадастровий номер 0520485600:05:001:0201, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Флоринської сільської ради, що належала ОСОБА_3 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю ІV-ВН № 053417, виданого Бершадською райдержадміністрацією 25.03.2002 року на підставі розпорядження Бершадської РДА від 21.02.2002 року № 48.

Вважає, що заповіт від 19.10.2018 року, яким її чоловік заповів ОСОБА_2 земельну ділянку, є недійсним.

З 2018 року чоловік важко хворів, знаходився на стаціонарному лікуванні в травматологічному відділенні Тростянецької ЦРЛ з 17.05.2018 по 04.10.2018 і після виписки з лікарні перебував у важкому стані під її постійним наглядом.

На день посвідчення заповіту секретарем Джулинської сільської ради ОСОБА_4 , який було складено 19.10.2018 на ім`я відповідача, її чоловік був лежачим хворим, у важкому стані, вона постійно була поруч з ним, доглядала його і в цей період ні з нотаріальної контори, ні з сільської ради до них додому ніхто не приходив.

ОСОБА_3 постійно проживав та був зареєстрований в с. Флорино, проте заповіт, з незрозумілих причин, посвідчено секретарем Джулинської ОТГ.

Пославшись на викладене, на підставі положень статті 1257 ЦК України просила визнати недійсним заповіт складений 19.10.2018 від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 , посвідчений секретарем виконкому Джулинської сільської ради Бершадського району Вінницької області Щавінською Г. О., зареєстрованого в реєстрі за № 185.

Рішенням Бершадського районного суду Вінницької області від 06 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення судупершої інстанціїмотивоване тим,що позивачем не надано суду доказів, які б свідчили про те, що заповіт, вчинений заповідачем на користь відповідача суперечить ЦК України чи, іншим актам цивільного законодавства, та не доведено тієї обставини, що заповіт складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, тобто обставин, з якими закон пов`язує визнання заповіту нікчемним або недійсним.

Не погодившисьіз вказанимрішенням суду, ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на невідповідність рішення дійсним обставинам справи і вимогам закону та його прийняття без належної оцінки доказів.

У апеляційній скарзі зазначено, що висновок суду про те, що заповіт від 19.10.2018, яким її чоловік ОСОБА_3 заповів все майно ОСОБА_2 , посвідчений секретарем виконкому Джулинської сільської ради Щавінською Г. О., яка являється посадовою особою, відповідно до статей 1251 1252 ЦК України наділена правами вчиняти нотаріальні дії, є помилковим і суперечить закону. Секретар Джулинської сільської ради Щавінська Г. О. не вправі здійснювати нотаріальні дії за межами території Джулинської сільської ради. Будь-яких повноважень на заміщення секретаря виконкому Флоринської сільської ради ОСОБА_4 не мала. Крім того, ОСОБА_3 , являючись постійним жителем с. Флорино Бершадського району, 06.02.2008 заповів їй усе своє майно і заповіт було складено та посвідчено секретарем виконкому Флоринської сільської ради.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд не надав належної оцінки її поясненням та поясненням свідків. Допитаний в якості свідка ОСОБА_5 чоловік відповідача, пояснив, що на прохання ОСОБА_3 привозив до нього в с. Флорино додому ОСОБА_4 один раз і був присутній при складанні заповіту. Свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні показала, що ОСОБА_3 особисто їй телефонував і просив приїхати до нього, щоб скласти та посвідчити заповіт, також надала суду для огляду фотографії, на яких ОСОБА_3 намагається поставити свій підпис на аркуші паперу. Законом не передбачений такий порядок складання та підписання заповіту і є підтвердженням незаконних, сумнівних дій ОСОБА_4 . З тексту заповіту видно, що заповідач в результаті важкої хвороби знаходився в критичному стані і не мав фізичної можливості повністю підписати своє прізвище, ім`я та по батькові, поставити свій підпис і прочитати надрукований текст. При складанні заповіту недодержані вимоги статей 1247,1248 ЦК України. Отже заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.

У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_2 зазначила, що оскаржуване позивачем рішення вважає законним та обґрунтованим, а тому просить апеляційний суд залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відзив мотивувала тим, що вважає, позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню в повному обсязі. Вважає, що доводи позивача про те, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми та підписання, тому є нікчемним, а волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, є надуманими і не відповідають дійсності. Заповіт було складено саме 19.10.2018 в с. Джулинка. Разом з тим, оскільки ОСОБА_3 на час складання заповіту був людиною похилого віку і йому важко було пересуватись, вона разом зі своїм чоловіком, попросили секретаря Джулинської сільської ради, щоб та виїхала в с. Флорино Бершадського району і посвідчила заповіт. Саме по цій причині посвідчення заповіту відбувалося по місцю проживання заповідача в с. Флорино і він власноручно розписався в заповіті. Крім того, на день вчинення заповіту, на 19.10.2018 було також зроблено заповітне розпорядження на неї і позивачем ОСОБА_1 , згідно якого вона заповіла їй все своє майно, що їй належить. Таким чином, в один і той же день і в один і той же час було зроблено на її прізвище два заповітних розпорядження, одне із яких було зроблено ОСОБА_3 , а друге - позивачем по справі. Тому, твердження позивача про те, що в день складення заповіту в її будинку в АДРЕСА_1 ні з нотаріальної контори, ні з сільської ради нікого не було є абсолютно надуманим. Не відповідає дійсності і те, що заповідач ОСОБА_3 з 2018 року важко хворів, перебував у важкому стані під її постійним наглядом. При підписанні заповіту ОСОБА_3 усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними, добре розумів, що відбувається і повністю розумів свої дії до кінця свого життя. Безпідставними та надуманими є доводи позивача про те, що внаслідок хворобливого стану волевиявлення позивача не було вільним. Так, в заповіті, зокрема, зазначено, що дієздатність особи на час підписання заповіту перевірено, до підписання заповіту він прочитаний вголос і в зв`язку із хворобою заповідача заповіт, посвідчено вдома за адресою: АДРЕСА_1 . Тому, враховуючи зазначене, заповіт ніяким чином не міг бути укладений під впливом обману чи помилки, а хворобливий стан, на що посилається позивач, ніяким чином не означає, що заповіт було укладено не за його волею. Також згідно домовленості, яка була у них із ОСОБА_3 ще до складання заповіту і по день його смерті вона та її чоловік - ОСОБА_5 приймали постійну участь у житті заповідача, піклувалися про його здоров`я. По мірі можливості забезпечували його лікування та проходження різних медичних оглядів. Вона та її чоловік приймали участь в організації проведення поховання заповідача, про що нею надані відповідні докази.

В судовому засідання позивач ОСОБА_1 вимоги апеляційної скарги підтримала з підстав, зазначених в ній, просила скаргу задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, через засоби поштового зв`язку подала заяву про розгляд справи без її участі, доводи, викладені в апеляційній скарзі вважає безпідставними, а тому у її задоволенні просить відмовити у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.

Колегія суддів, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону відповідає.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Положеннями статей 12, 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Так, судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік позивача ОСОБА_3 , який на день смерті постійно проживав та був зареєстрований в АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про його смерть серії НОМЕР_1 від 08.11.2018 року.

Після смерті чоловіка відкрилася спадщина на майно, а саме земельну ділянку площею 1,8203 га, кадастровий номер 0520485600:05:001:0201, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Флоринської сільської ради, що належала ОСОБА_3 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю 1V-ВН № 053417, виданого Бершадською райдержадміністрацією 25.03.2002 на підставі розпорядження Бершадської РДА від 21.02.2002 № 48.

ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги за законом, як дружина померлого, крім того, 06.02.2008 чоловік заповів їй усе своє майно, про що свідчить заповіт, посвідчений секретарем Флоринської сільської ради, зареєстрований в реєстрі за № 95.

ОСОБА_1 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 оскільки на час відкриття спадщини постійно проживала із спадкодавцем однією сім`єю.

19.10.2018 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким все своє майно де б воно не було і з чого б воно не складалося заповів ОСОБА_2 .

Позивач вважає, що заповіт від 19.10.2018, яким її чоловік заповів ОСОБА_2 земельну ділянку, є недійсним, оскільки з 2018 року її чоловік важко хворів, був під її постійним наглядом. На день посвідчення заповіту секретарем Джулинської сільської ради ОСОБА_4 , її чоловік був у важкому стані, лежачим хворим, і в цей період ні з нотаріальної контори ні з сільської ради до них ніхто не приходив.

Суд дослідивши надані позивачем докази, встановив, що заповіт вчинений ОСОБА_3 було посвідчено секретарем Джулинської сільської ради, яка являється посадовою особою, визначеною у статтях 1251-1252 ЦК і наділена правами вчиняти відповідні нотаріальні дії. Показання позивачки, що її покійний чоловік не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, суд розцінює критично, оскільки вони повністю спростовуються показами свідків, які вказують, що хоча ОСОБА_3 і був лежачим за станом свого здоров`я, проте повністю усвідомлював значення своїх дій та керувався ними. ОСОБА_3 за життя мав право скласти заповіт і визначити спадкоємця. Оскільки будь-яких законних підстав для визнання заповіту недійним за заявленим позивачем позовом не вбачається, тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції.

Відповідно до статей 1216, 1217, 1218 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з положеннями статті 1233 ЦК Українизаповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до статті 1234 ЦК Україниправо на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.

За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту. Отже, на заповіт, як односторонній правочин розповсюджуються загальні норми цивільного законодавства стосовно підстав та наслідків визнання недійсності правочинів.

У відповідності до частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вимоги щодо форми та змісту заповіту встановлені статтею 1247 ЦК України. Так, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Стаття 1257 ЦК України передбачає, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Отже, заповіт, як односторонній правочин регламентується загальними правилами ЦК Українищодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Зі змісту наведених норм вбачається, що дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Відповідно до вимог статті 1 Закону України «Про нотаріат» № 3425-ХІІ (в редакції, що діяла на момент посвідчення заповіту) у населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені статтею 37 цього Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 37 Закону України «Про нотаріат»у населених пунктах, де немає нотаріусів, уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють такі нотаріальні дії: вживають заходів щодо охорони спадкового майна; посвідчують заповіти (крім секретних); засвідчують вірність копій (фотокопій) документів і виписок з них; засвідчують справжність підпису на документах.

Порядком вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5(далі - Порядок) визначено порядок посвідчення заповіту. Так, у пункті 1.2. розділу I цього Порядку в редакції 2011 року зазначено, що нотаріальні дії вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій.

За загальним правилом територіальної компетенції нотаріальні дії можуть вчинятися будь-яким нотаріусом чи посадовою особою органів місцевого самоврядування, за винятком випадків, передбачених ст. 9, 55, 60, 65, 66, 70 73, 85, 93 і 103 Закону № 3425, та інших випадків, передбачених законодавством України.

Відповідно до ст. 9 Закону № 3425, п. 2.8. Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування», затвердженого наказом Мін`юсту від 11.11.2011 № 3306/5 (ср. 025069200), посадова особа органу місцевого самоврядування, яка вчиняє нотаріальні дії, не має права вчиняти нотаріальні дії на своє ім`я і від свого імені, на ім`я і від імені свого чоловіка чи своєї дружини, їхніх та своїх родичів (батьків, дітей, онуків, діда, баби, братів, сестер), а також на ім`я та від імені працівників даного органу місцевого самоврядування. Посадові особи органів місцевого самоврядування не мають права вчиняти нотаріальні дії також на ім`я і від імені даного органу місцевого самоврядування. У зазначених випадках нотаріальні дії вчиняються нотаріусом чи у будь-якому іншому органі місцевого самоврядування.

Це означає, що нотаріальні дії можуть вчинятись будь-якою уповноваженою посадовою особою місцевого самоврядування, будь-якої об`єднаної територіальної громади на всій території України.

У наведених у ч. 1 ст. 41 Закону № 3425 винятках із загального правила значиться, що за вчиненням відповідної нотаріальної дії особа має звертатись тільки до певної посадової особи певного органу місцевого самоврядування.

Так, дії із вжиття заходів до охорони спадкового майна, видачі свідоцтва про право на спадщину, видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, провадяться нотаріусами чи посадовими особами органів місцевого самоврядування тільки за місцем відкриття спадщини.

Кожна дієздатна особа може за життя визначити долю належного їй майна на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.

Відповідно до ст. 1233 ЦК заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

За юридичною природою заповіт односторонній правочин. У цьому правочині набуває вираження волевиявлення тільки однієї особи заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини.

За ч. 2 ст. 1234 ЦК право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до частин 1 3 ст. 1247 ЦК заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу, а саме: якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1248 ЦК нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (ст. 1253 цього Кодексу).

Отже, суд дійшов вірного висновку, що спірний заповіт було складено з дотриманням вимог закону, доводи позивача про те, що заповідач в результаті важкої хвороби знаходився в критичному стані є необґрунтованими.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення недійсності оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності.

В позовні заяві ОСОБА_1 вказує, що чоловік заповідав їй усе своє майно, із заявою про відмову від спадщини вона не зверталася і будь-яких заяв з цього приводу не підписувала. Звернувшись до приватного нотаріуса Матвієнко Л. П. по питанню оформлення спадщини позивачу стало відомо, що відповідач отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 19.10.2018.

Натомість, зі змісту заяви ОСОБА_1 від 20.03.2019 приватному нотаріусу Бершадського районного нотаріального округу Матвієнко Л. В., що міститься в матеріалах спадкової справи, встановлено, що від усієї спадщини після смерті її чоловіка вона відмовляється, так як майно, що залишилося після смерті чоловіка було його особистою власністю. Не заперечує проти видачі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцю за заповітом ОСОБА_2 (а. с. 96).

Відповідно до статей 1та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

Так, у пунктах 70-71 рішення по справі «Рисовський проти України» (29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), № 33202/96, пункт 120, «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), № 48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), № 21151/04, пункту 72, «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), № 10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), № 36548/97, пункт 58). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункту 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 32457/05, пункту 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), № 35298/04, пункту 67).

Позивач звертаючись до суду з даним позовом, посилається на те, що спірний заповіт складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог та форми його підписання. Позивач також вважає, що оспорюваний заповіт є недійсним, оскільки волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таким чином позивач звертаючись до суду з даним позовом посилається на обставини, які мають різні наслідки щодо недійсності даного правочину.

Виходячи із вищевикладеного та з урахуванням встановлених судом першої інстанції обставин справи, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про те, що заповіт, вчинений заповідачем на користь відповідача суперечить ЦК України чи, іншим актам цивільного законодавства, та не довела тієї обставини, що заповіт складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, тобто обставин, з якими закон пов`язує визнання заповіту нікчемним або недійсним.

Отже, доводи апеляційної скарги зводяться до іншого тлумачення норм матеріального права, ніж здійснене судом та до переоцінки доказів, а відтак на правильність висновків суду першої інстанції не впливають та їх не спростовують, тому апеляційним судом відхиляються.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, тому відповідно до положень статті 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, тому судові витрати понесені у зв`язку з апеляційним переглядом справи слід залишити за особою, яка звернулась із апеляційною скаргою.

На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бершадського районногосуду Вінницькоїобласті від06жовтня 2020року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 28 грудня 2020 року.

Головуючий Ю. Б. Войтко

Судді: І. В. Міхасішин

В. В. Сопрун