Справа № 761/5135/20
Провадження № 2/761/4496/2020
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 серпня 2020 року суддя Шевченківського районного суду м. Києва Мальцев Д.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» про визнання недійсними окремих частин договору,
В С Т А Н О В И В:
У лютому 2020 року до Шевченківського районного суду м. Києва звернувся представник ОСОБА_1 адвокат Маковій Віктор Володимирович із позовом до приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» (далі - відповідач) про визнання недійсними окремих частин договору.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 (далі - позивач) 26 червня 2017 року було прийнято на посаду командира повітряного судна льотної служби відповідача. 26 червня 2017 року між відповідачем та позивачем було укладено цивільний договір № 2270/2017 про підготовку для отримання кваліфікаційної відмітки пілот Боїнг - 757/767 (далі - договір), за яким відповідач прийняв на себе обов`язок організувати, забезпечити та сплатити витрати на професійну підготовку працівника, а позивач прийняв пропозицію щодо проходження даної підготовки. Згідно п. 2.2.3 договору позивач прийняв на себе зобов`язання відшкодувати відповідачу, витрати понесені на його навчання у разі розірвання трудових відносин і ініціативи позивача до закінчення 36 календарних місяців після завершення навчання. Відповідач виконав свої зобов`язання по договору. 14 лютого 2018 року позивача було звільнено на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію (наказ від 09 лютого 2018 року № 111/п). На думку, позивача, укладений договір за своєю природою є трудовим, а не цивільно-правовим, оскільки навчання позивача відповідачем здійснено у зв`язку з його роботою і необхідне саме відповідачу, а тому договір в частині повернення працівником понесених витрат на його професійну підготовку , згідно ст. 215 ЦК України є нікчемним правочином. Оскільки, на думку позивача, фінансування професійного розвитку працівників повинно здійснюватися роботодавцем за рахунок власних коштів або інших не заборонених законодавством джерел, тому пункт 2.2.3 договору, який покладає на працівника обов`язок відшкодувати понесенні відповідачем витрати на навчання та відрядження, є недійсним в силу вимог ст.ст. 9, 201, 204, 206, 207 КЗпП України та ст.ст. 9, 203, 215 ЦК України.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва Мальцева Д.О. від 20.02.2020 року відкрито провадження у справі, прийнято рішення про розгляд справи за правилами позовного провадження в спрощеному порядку без виклику сторін. Також, вказаною ухвалою відповідачу було встановлено п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву на позовну заяву, а також клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.
Копія ухвали від 20.02.2020 року була направлена судом на адресу місця проживання позивача та місця знаходження відповідача. Позивач та відповідач ухвалу отримали, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення, що містяться в матеріалах справи.
16.03.2020р. від позивача надійшли додаткові пояснення до позовної заяви, до яких було додано копію висновку науково-правової експертизи №28/02-20-ПР від 28.02.2020.
23.04.2020р. від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за правилами позовного провадженняу загальному порядку.
Ухвалою суду від 27.04.2020р. відмовлено у задоволенні вказаного клопотання представника позивача.
19.05.2020р. від відповідача надійшов відзив у якому останній не погоджуючись із позовнимим вимогами просив відмовити у їх задоволенні.
Дослідивши матерали справи, суд дійшов до наступного висновку.
Відповідно до ст. 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
ЦПК України не передбачено такої форми заяви по суті як додаткові пояснення.
Згідно із ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина 2). Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу частина 4.
Відповідно до ч. 8 ст. 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Положеннями ч. 9 ст. 83 ЦПК України передбачається, що копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.
Позивачем не було дотримано зазначених вище вимог ЦПК України, внаслідок чого суд не бере до уваги докази, надані позивачем разом із додатковими поясненнями.
19.05.2020 року відповідачем було подано до суду відзив на позовну заяву. У поданому відзиві на позовну заяву відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість. Відповідач стверджує, що договір є цивільно-правовим договором, що укладений між сторонами які на момент його укладення перебували у трудових відносинах і можливість його укладення прямо передбачена ч.4 ст. 34 Закону України «Про зайнятість населення». Цивільно-правова природа договору обумовлена його предметом, а саме професійне навчання позивача за рахунок відповідача, а не праця позивача в межах його трудових функцій - експлуатації повітряних суден. Оскільки договір не є трудовим, а тому до правовідносин, що виникли на його підставі не можуть застосовуватись норми ст. 9 КЗпП України.
03.06.2020 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив. В якому він зазначає, що положення п.4. ст.34 Закону України «Про зайнятість населення» надають право роботодавцю укладати такі договори з особами, які не перебувають з ними у трудових відносинах. На думку представника позивача договір № 2270/2017 про направлення на професійне навчання від 26.06.2017 є вторинним по відношенню до трудового договору від 26.06.2017 між відповідачем і позивачем про що свідчить те, що в його тексті сторони іменуються «працівник» і «роботодавець». Представник позивача також стверджує, що договір № 2270/2017 про направлення на професійне навчання від 26.06.2017 є договором, який регулює відносини працівника та роботодавця щодо професійного навчання, відповідно умова п.2.2.3 даного договору носить цивільно-правовий характер, що протирічить чинному законодавству і в силу ст.9 КЗпП України є недійсною, а отже не може бути реалізована.
02.07.2020 року на адресу суду надійшли заперечення відповідача, в яких зазначається, що положення ч.4 ст.34 Закону України «Про зайнятість населення» передбачено право роботодавця укладати з працівниками або іншими особами, які не перебувають з ними у трудових відносинах, за їх згодою договори про направлення їх до закладів освіти для професійної підготовки та підвищення кваліфікації, а отже, укладений між відповідачем та позивачем який був його працівником жодним чином не суперечить діючому законодавству. Також у свої запереченнях відповідач повідомляє, що ні разом з позовною заявою, ні потім він не отримував висновок науково-правової експертизи, на який посилається позивач, а тому в порядку ст. 83 ЦПК України, суд не повинен їх брати до уваги.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позову, виходячи з наступного .
Судом встановлено, що відповідно до наказу від 20.06.2017 року № 437/п позивач був прийнятий до ПрАТ «Авіакомпанія «Міжнародні авіалінії України» командиром повітряного судна льотної служби на основне місце роботи з 26.06.2017.
Відповідно до ч.1.ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно з висновками Конституційного Суду України, викладеними у Рішенні від 09 липня 1998 року у справі № 12-рп/98 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини першої статті 21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавства»), відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це індивідуальна угода між працівником і роботодавцем. Шляхом укладення трудового договору з роботодавцем громадяни реалізують свої конституційні права на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов`язків. Трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов`язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин.
За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.
Тобто 26.06.2017 позивач та відповідач уклали трудовий договір відповідно до Кодексу законів про працю України та з цього часу позивач перебував в трудових відносинах з відповідачем.
Зазначені обставини позивачем та відповідачем не заперечується.
26.06.2017 між позивачем і відповідачем було укладено договір № 2270/2017, відповідно до якого відповідач брав на себе зобов`язання направити позивача на професійне навчання та оплати таке навчання, позивач зобов`язувався належним чином пройти навчання та відпрацювати у відповідача не менше 3 років.
Відповідно до пункту 1.1 договору № 2270/2017 від 26.06.2017 сторони домовилися, що працівник (позивач) направляється на професійне навчання, тренажерну підготовку згідно складеною Державіаслужбою програмою «Підготовка для отримання кваліфікаційної відмітки пілот Боїнг - 757/767».
Згідно і з пунктом 1.2. договору № 2270/2017 від 26.06.2017 роботодавець (відповідач) фінансує витрати на професійну підготовку працівника в загальній сумі 30 000 євро.
Пунктом 1.3 договору № 2270/2017 від 26.06.2017 передбачається, що до суми витрат включаються: вартість навчання (наземна підготовка, тренажерна підготовка, лінійна перевірка); добові; оплата готелю; транспортні витрати (окрім вартості авіаквитків); візова підтримка; оплата готелю, добових та транспортних інструктору.
Згідно із п. 2.2.2 договору № 2270/2017 від 26.06.2017 після проходження професійного навчання за програмою «Підготовка для отримання кваліфікаційної відмітки пілот Боїнг - 757/767», працівник (позивач) зобов`язаний відпрацювати у роботодавця не менше 3 (трьох) років на загальних умовах, чинних у роботодавця для відповідної посади працівника, яку він займає.
Відповідно до п. 2.2.3 договору у разі звільнення працівника за власним бажанням або за ініціативою роботодавця у виключних випадках, передбачених п.2.3 цього договору, до закінчення встановленого у п. 2.2.2 договору строку, працівник зобов`язується відшкодувати витрати, понесені роботодавцем на його навчання.
Пункт 2.4.2 договору передбачає, що у разі звільнення працівник зобов`язується не пізніше дня звільнення здійснити виплату роботодавцю всієї суми зобов`язань, що підлягає відшкодуванню, вказується сторонами в п.1.2. договору. При цьому сторони домовилися, що погашення працівником вказаних зобов`язань здійснюється: (а) першої частини - у розмірі не більше розрахункової суми, яка підлягає нарахуванню та виплаті роботодавцем у останній робочий день працівника згідно законодавства та умов трудового договору станом на дату звільнення (надалі - «Розрахункова сума») - шляхом утримання відповідної суми зобов`язань працівника із розрахункової суми; (б) другої частини зобов`язань, - шляхом виплати в касу роботодавця готівковими коштами протягом 1 (одного) банківського дня з дня звільнення або шляхом зарахування коштів на р/р роботодавця в банку (реквізити р/р мають бути отримані працівником в бухгалтерії роботодавця).
Відповідно до ч. 4 ст. 34 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавець має право укладати з працівниками або іншими особами, які не перебувають з ним у трудових відносинах, за їх згодою договори про направлення їх до закладів освіти для професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації. Зазначеним договором на працівника або іншу особу, яка направляється на навчання, може бути покладено обов`язок відпрацювати на посаді відповідно до отриманої кваліфікації в такого роботодавця після закінчення навчання протягом погодженого сторонами строку, який повинен бути порівнянний з обов`язками, що взяв на себе роботодавець щодо оплати та строку навчання, але не більше ніж три роки.
Згідно із 5 ст. 34 Закону України «Про зайнятість населення» у разі відмови працівника або іншої особи відпрацювати в роботодавця протягом погодженого з ним строку, звільнення з роботи до закінчення такого строку працівник або інша особа зобов`язані відшкодувати роботодавцю витрати, пов`язані з оплатою навчання, або їх частину пропорційно відпрацьованому строку на умовах, що визначаються договором. Працівник або інша особа не зобов`язані відшкодовувати роботодавцю витрати, пов`язані з навчанням, якщо вони не стали до роботи або були звільнені з роботи з таких підстав: 1) установлення інвалідності; 2) звільнення за ініціативою роботодавця, що не пов`язане з учиненням працівником протиправних дій; 3) призов на військову службу чи направлення на альтернативну (невійськову) службу; 4) за власною ініціативою у зв`язку з порушенням роботодавцем трудового законодавства, колективних угод, колективного або трудового договору; 5) догляд за дитиною з інвалідністю та (або) особою з інвалідністю I групи (незалежно від причини інвалідності).
Таким чином, діючим законодавством передбачена можливість укладення договору, предметом якого є проходження особою за рахунок роботодавця професійного навчання.
Зі змісту ст. 34 Закону України «Про зайнятість населення» вбачається, що направлення на професійне навчання та подальше врегулювання відносин між роботодавцем та особою, яка направляється на таке навчання, є предметом домовленості, заснованої на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності сторін.
Як зазначено в ч. 1 і п. 1 ч. 2ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, ч. 1ст. 12 ЦК України.
Виходячи із загальних положень ч. 1ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
За правилами частин 1,3 статті 6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Як вбачається зі змісту договору № 2270/2017 від 26.06.2017 направлення позивача на професійне навчання здійснюється за домовленістю між позивачем та відповідачем, що свідчить про добровільність взяття сторонами на себе певних обов`язків за договором.
Обов`язку позивача відпрацювати не менше 3 (трьох) років у роботодавця, відповідає обов`язок роботодавця оплатити вартість навчання та супутніх витрат.
Договір було укладено позивачем добровільно.
Договір про проходження навчання, передбачений ст. 34 Закону України «Про зайнятість населення» має самостійних предмет - проходження особою професійного навчання.
При цьому, укладення такого договору не є підставою для виникнення між роботодавцем та особою, яка направляється на навчання, трудових відносин. До того ж наявність трудових відносин між роботодавцем та особою, з якою укладається такий договір, не є обов`язковою умовою.
З урахуванням положень ст. 34 Закону України «Про зайнятість населення» та змісту договору № 2270/2017 від 26.06.2017, вбачається, що при укладенні вказаного договору між позивачем та відповідачем виникли цивільно-правові відносини.
Цивільно-правовий характер правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачем внаслідок укладення договору № 2270/2017 від 26.06.2017, унеможливлює застосування до врегулювання таких відносин ст. 9 КЗпП України, на необхідність застосування якої посилається позивач.
На підставі наказу від 09.02.2018 р. № 111 позивача було звільнено 14.02.2018 року на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію з виплатою компенсації за 18 невикористаних днів щорічної відпустки.
Позивачем не заперечується, що відповідачем було виконано обов`язки за договором та здійснено оплату професійного навчання, за результатами якого позивач здобув відповідну кваліфікацію.
Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Відповідно до частини першої стаття 526 ЦК України (в редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; відшкодування збитків та моральної шкоди
Відтак вбачається, що позивачем не було дотримано взятого на себе за договором зобов`язання щодо відпрацювання у роботодавця трирічного строку, що є підставою для застосування положень ч. 5 ст. 34 Закону України «Про зайнятість населення»
Як на підставу недійсності пункту 2.2.3 договору № 2270/2017 від 26.06.2017 позивач посилається одночасно на положення ст. ст. 9, 201, 204, 206 та 207 Кодексу законів про працю України та положення ст. 9, 203, 215 Цивільного кодексу України.
Враховуючи те, що Кодекс законів про працю України та Цивільний кодекс України регламентують різні за змістом правовідносини, вбачається, що одночасне посилання на їхні норми є взаємовиключним.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України передбачається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).
Стверджуючи про недійсність пункту 2.2.3 договору № 2270/2017 від 26.06.2017, позивач не вказує наявністю якої саме підстави (з передбачених ст. 203 ЦК України) обґрунтовується таке твердження.
Відповідно до позовної заяви (прохальна частина) позивач просить суд визнати недійсним пункт 2.4.2 договору № 2270/2017 від 26.06.2017.
Водночас, у позовній заяві відсутнє обґрунтування зазначеної позовної вимоги.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Положеннями ч. 3 ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до положень частин 6 та 7 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Нормами ст. 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Положеннями ч. 1, 4 ст. 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 76-81, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України,
В И Р І Ш И В :
У позові ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Міжнародні Авіалінії України2 про визнання недійсним окремих частин договору - відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Шевченківський районний суд м. Києва
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя
