Справа № 2/225/592/2020

Провадження № 756/3956/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е МУ К Р А Ї Н И

18 грудня 2020 року місто Торецьк

Дзержинський мський суд Донецької області у складі:

головуючої судді Соляник А.В.,

при секретарі Черниковій Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Торецька Донецької області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в особі законного представника батька, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 в особі законного представника батька, ОСОБА_1 до Російської Федерації про встановлення факту, що має юридичне значення, відшкодування шкоди,-

В С Т А Н О В И В :

27.03.2020 року до Оболонського районного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Російської Федерації про встановлення факту, що має юридичне значення, відшкодування шкоди.

31.03.2020 року Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва вказану позовну заяву було направлено за підсудністю до Дзержинського міського суду Донецької області.

21.04.2020 відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Дзержинського міського суду Донецької області, головуючою суддею у справі визначено Соляник А.В.

24.04.2020 Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області вказану позовну заяву було залишено без руху та надано стороні позивача строк для усунення недоліків.

12.05.2020 року до Дзержинського міського суду Донецької області надійшла уточнена позовна заява з усунутими недоліками.

13.05.2020 Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження.

31.07.2020 Ухвалою Дзержинського міського суду Донецької області підготовче провадження у справі закрито та призначено спарву до судового розгляду.

В обгрунтування позовних вимог, позивач зазначив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , народився у м. Донецьку Донецької області, Україна ІНФОРМАЦІЯ_1 та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Також за вказаною адресою спільно з ним мешкали його сини - ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Донецьк Донецької області Україна та ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Донецьк Донецької області Україна.

Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася у лютому 2014 року, Позивач разом зі своїми синами ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) були вимушені у серпні 2014 року залишити окуповану частину території Донецької області та переселитись зпочатку до м.Кременчук, потім до м.Маріуполь, а пізніше до м.Київ, де зараз проживають та з 19.07.2019 року та відповідно з 02.10.2019 року взяті на облік як внутрішньо переміщені особи.

Окрім того, ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Донецьк Донецької області Україна та ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Донецьк Донецької області Україна Рішенням Маріупольскої міської ради від 20.12.2018 року № 546 було надано статус дітей, що постраждали внаслідок воєних дій та збройник конфліктів. Ці статуси були надані на підставі «Порядку надання статусу дитини, що постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів» затвердженого постановою КМУ від 05.04.2017 року № 268.

Такими діями Російської Федерації щодо України, а саме збройною окупацією частини Донецької області, порушено наші громадянські права і свободи, позивач та його діти втратили едине житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, місце праці.

Так відповідно до рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 23.11.2017 року одному із синів - ОСОБА_2 на праві власності належала з 2012 року (як спадкоємцю після смерті його діда ОСОБА_4 ) двокімнатна квартира за адресою АДРЕСА_2 де позивач разом з синами до серпня 2014 року також мешколи своєю родиною і яку позивач та сини вимушені були покинути через збройну агресію Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України обумовлено тим, що Позивач має на меті визначити свій статус як особа, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Таким чином, позивач зазначає, що встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення Позивача з окупованої території Донецької області, відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Результатом збройної агресії Російської Федерації для Позивача та його синів стала втрата права розпоряджатись та користуватись належним їм житлом, можливості проживати у рідному місці. Внаслідок саме проявів збройної агресії Російської Федерації на частині території Донецької області було порушено низку його конституційних прав, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, IV Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту,розділом II Конституції України.

Позивач вважає, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, Україна йому було завдано істотної шкоди, в зв`язку з чим просив стягнути з держави Російська Федерація на його користь та на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 моральну шкоду, у розмірі по 1 059 348,5 грн. на користь кожного, що загалом становить 3 178 045 грн. 50 коп., що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ складає 105 000 Євро (1 ЄВРО = 30,2671 грн).

Позивач ОСОБА_1 , який також діє в особі законного представника ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про причини своєї неявки суд не повідомив, однак надав до суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності та відсутності його синів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , законним представником яких він виступає у справі. У заяві зазначив, що не заперечує щодо винесення заочного рішення.

Представник відповідача Російської Федерації в судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи, заперечень щодо заявлених вимог суду не надав.

Суд, у зв`язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважні причини такої неявки в судове засідання, ненаданням відповідачем відзиву на позов, зі згоди представника позивача, ухвалив слухати справу у відсутності відповідача, згідно ст.ст.280-281 ЦПК України, при заочному розгляді на підставі наявних у справі доказів.

Відповідно до ч.2ст.247 ЦПК Україниу разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цьогоКодексурозгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

Дослідивши письмові матеріали справи та давши належну оцінку доказам, суд приходить до висновку про необхідність задоволення вимоги про встановлення факту вимушеного переселення позивача та його дітей, оскільки за змістом ч.2ст.256 ЦПК Україниу судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначеного іншого порядку їх встановлення.

Судом встановлено, що відповідно до копії паспорту громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Ленінським РВ УМВС України у місті Донецьку від 12 березня 1996 року, ОСОБА_1 , народився у м.Донецьку Донецької області, Україна ІНФОРМАЦІЯ_1 та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.25-27)

Згідно копії свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 , виданого 23.11.2009 року відділом реєстрації актів цивільного стану Ленінського райуправління юстиції у м.Донецьку Донецької області, актовий запис №929, ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Донецьк Донецької області народився ОСОБА_2 , батьками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (а.с.14)

Відповідно до копії свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 , виданого 24.04.2014 року відділом реєстрації актів цивільного стану Ленінського райуправління юстиції у м.Донецьку Донецької області, актовий запис №334, ІНФОРМАЦІЯ_3 у м. Донецьк Донецької області народився ОСОБА_3 , батьками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (а.с.15)

Відповідно до копії рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 23.11.2017 у справі №225/4699/17 провадженні 2/225/2082/2017 ОСОБА_2 на праві власності належала з 2012 року (як спадкоємцю після смерті його діда ОСОБА_4 ) двокімнатна квартира за адресою АДРЕСА_2 (а.с. 22-24)

Згідно довідки від 26.01.2016 року № 1414008341, виданої Управлінням соціального захисту населення Приморського району Маріупольської міської ради, вбачається що Позивач ОСОБА_1 , який був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , є особою переміщеню з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, і на 2016 року його фактичне місце проживання було АДРЕСА_4 (а.с.16).

Згідно довідки від 29.01.2018 року № 0000464465, виданої Управлінням соціального захисту населення Жовтневого району Маріупольської міської ради, вбачається що Позивач ОСОБА_1 , який був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , є особою переміщеню з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, і на 2018 року його фактичне місце проживання було АДРЕСА_5 (а.с.16)

Згідно довідки від 19.07.2019 року № 3005-5000154434/22263, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення Оболонської районної державної адміністрації м.Києва, вбачається що Позивач ОСОБА_1 , який був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , є особою переміщеню з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, і з 2019 року його фактичне місце проживання є АДРЕСА_6 (а.с.25)

Також за адресою АДРЕСА_6 відповідно до довідки від 02.10.2019 року № 3005-5000205440/22889, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення Оболонської районної державної адміністрації м.Києва мешкає ОСОБА_2 (а.с.17).

Згідно довідки від 02.10.2019 року № 30055000205449/22890, виданої Управлінням праці та соціального захисту населення Оболонської районної державної адміністрації м.Києва мешкає ОСОБА_3 (а.с.19)

Окрім того, ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Донецьк Донецької області Україна та ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Донецьк Донецької області Україна Рішенням Маріупольскої міської ради від 20.12.2018 року № 546 було надано статус дитини, що постраждали внаслідок воєних дій та збройник конфліктів (а.с.13, 20,21) Ці статуси були надані на підставі «Порядку надання статусу дитини, що постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів» затвердженого постановою КМУ від 05.04.2017 року № 268.

Статтею 1 ЗУ «Про оборону України»визначено, що збройна агресіяце застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.

Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», з аналізу якої вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28.05.1997 року, для блокування українських військових частин.

Згідно постанов Верховного Суду України від 14.03.2018 року у справі №363/2981/16-ц, від 21.03.2018 року у справі №428/12368/16-ц, від 21.03.2018 року у справі №417/3852/17, від 12.04.2018 року у справі №243/7029/17, від 06.06.2018 року у справі №428/13977/16-ц, від 21.08.2018 року у справі №752/6366/16-ц, від 21.08.2018 року у справі №428/8076/16-ц, від 12.09.2018 року у справі №755/14659/16-ц, суд прийшов до висновку, що встановлення факту про який просить позивач ОСОБА_1 , а також його сини ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , законним представником яких виступає ОСОБА_1 можливе лише в судовому порядку, оскільки законодавець не визначив позасудового, тобто іншого порядку, встановлення причинно-наслідкового зв`язку між вимушеним переселенням з окупованої території Луганської/Донецької області та військовою агресією Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської/Донецької області.

Відповідно до положеньст.3 Конституції Українилюдина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Приписамист.27 Конституції Українивстановлено, що кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Згідно частин 1, 2, 3статті 17 Конституції Українизахист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ч.4ст. 17 Конституції України).

Згідно з пунктом 9 частини першоїстатті 85 Конституції Українидо повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України за своїм конституційно-правовим статусом забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України (пункти 1, 17, 18 частини першоїстатті 106 Конституції України).

Відповідно до пунктів 19 та 20 частини першоїстатті 106 Основного Закону УкраїниПрезидент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Наведені вище положенняКонституції Українизнайшли свій розвиток у нормахЗакону України «Про оборону України»таЗакону України «Про правовий режим воєнного стану».

Устатті 1 Закону України «Про оборону України»наведено визначення збройної агресії - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п`ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п`ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Відповідно достатті 4 Закону України «Про оборону України»у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Згідно зістаттею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»воєнний стан- це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З урахуванням наведених норм слід дійти висновку, що встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України має безпосередній зв`язок та випливає із компетенції конституційних, політичних органів (суб`єктів) - Верховної Ради України та Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.

Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом України та Президентом України низки актів, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Так, 15 квітня 2014 року Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, прийнялаЗакон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території»(далі - Закон№1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється діяКонституціїтазаконів Україниі встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 Законузі змінами та доповненнями).

Відповідно дост.2 вказаного Закону, цейЗаконвизначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

ЦимЗакономдано визначення «тимчасово окупована територія» - це сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права,Конституціїта законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Встановлено правовий режим цієї території та визначено способи захисту прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території Україна і зазначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбаченихКонституцієюта законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ч.1ст. 5 Закону № 1207-VII).

14 серпня 2014 року Верховна Рада України, виходячи з положеньКонституції України, Декларації про державний суверенітет України та загальновизнаних міжнародних норм і правил, констатуючи, що пріоритетами національних інтересів України є, зокрема, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України, заявляючи, що пряме або опосередковане втручання у внутрішні і зовнішні справи України під будь-яким приводом є неприпустимим, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров`ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийнялаЗакон «Про санкції»(далі - Закон № 1644-VII).

У цілісній сукупності усі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України - Автономної Республіки Крим та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями.

27 січня 2015 року Верховною Радою України прийнято постанову №129-УІІІ, якою затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об`єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані "ДНР" і "ЛНР" визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно-визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, 21 квітня 2015 року Верховна Рада України постановою №337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов`язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

24 вересня 2015 року Президент України своїм Указом №555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

18 січня 2018 року Верховною Радою України прийнятоЗакон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській області»(далі - Закон№2268-VIIІ), який набрав чинності 24.02.2018 року, статтею 1 якого визначено, що тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення цього Закону визнаються частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, а саме: 1) сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей; 2) внутрішні морські води, прилеглі до сухопутної території, визначеної пунктом 1 цієї частини; 3) надра під територіями, визначеними пунктами 1 і 2 цієї частини, та повітряний простір над цими територіями. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, визначаються Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.

Статтею 2 даногоЗаконувизначено, що правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом,Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права. Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першоюстатті 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав.

Діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.

Відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Згідно з ч. 3ст. 82 ЦПК Україниобставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 3ст. 82 ЦПК України.

На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29.08.2014 року у зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29.08.2014 року на прохання України, Генеральний секретар НАТО кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Російської Федерації проти України».

29.07.2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представила Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України». Відповідно до Звіту, перетини кордону та напади на українські території були організовані за допомогою військових підрозділів Російської Федерації. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки; рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України; факти нелегальних перетинів українського кордону комбатантами з Російської Федерації, які згодом здійснювали напади на об`єкти військової інфраструктури, державні прикордонні частини та цивільні об`єкти; здійснення атак з локацій військових частин регулярних збройних сил Російської Федерації слугують цьому підтвердженням. Крім того, проаналізовані у звіті докази прямого втручання російських збройних сил, служб безпеки, осіб, які прямо пов`язані з військовими підрозділами Російської Федерації, а також аналіз атак на населені пункти Луганської області влітку 2014 року доводять наявність міжнародного характеру збройного конфлікту на Донбасі.

22.12.2017 року дослідницька група Bellingcat опублікувала інтерактивну карту з координатами, звідки Російська Федерація і підконтрольні їй незаконні збройні формування обстрілювали схід України влітку 2014 року. Так, згідно зібраних доказів, за літо 2014 року артилерійські підрозділи збройних сил Російської Федерації щонайменше 149 разів обстріляли територію України. Також дослідники Bellingcat переконані, що описані та позначені на карті артилерійські напади не можна розцінювати як випадкові або провокаційні обстріли, оскільки такі напади можуть бути розглянуті лише як воєнні дії Російської Федерації проти України.

Згідно з пояснювальною запискою до Європейської конвенції про імунітет держав ETS №74 від 16.05.1972 року, розробленою Європейським комітетом із правового співробітництва Ради Європи, його підкомітетом та Комітетом експертів, який підпорядкований Комітету Міністрів Ради Європи «державний імунітет» є концепцією міжнародного права, яка склалася з принципу par in parem non habet imperium (рівний над рівним сили не має), в силу якого одна держава не підлягає юрисдикції іншої держави.

Стаття 2 Статуту ООН закріплює принцип суверенної рівності усіх членів ООН. Преамбулою Статуту Організації Об`єднаних Націй (набув чинності 24.10.1945 року) передбачено, що держави-учасниці ООН проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди; об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 4 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 року «Підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 року», говорить, що ООН знову заявляє, що терпимість, повага прав людини мають важливе значення для міжнародних відносин. Пункт 9 цієї Резолюції визнає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН. Пункт 120 згаданої Резолюції говорить про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву. Пункт 122 Резолюції 60/1 говорить, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

Стаття 3 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 року) чітко встановлює, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Згідно із статтею 17 Загальної декларації, кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Стаття 28 Загальної декларації прав людини говорить, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Відповідно до статті 30 Загальної декларації прав людини, ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифікованийУказом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII від 19.10.1973 року, ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР №4812-VIII від 18.09.1973 року і є обов`язковим для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР) говорить, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню.

Відповідно до статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікованийЗаконом України №13/98-ВР від 14.01.1998 року, набув чинності для Російської Федерації на підставі Федерального Закону від 02.03.1999 року №42-ФЗ, далі - Договір), Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. Статтею 4 Договору передбачено, що Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.

В преамбулі ОСОБА_6 заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року (був підписаний СРСР та є обов`язковим для України та Російської Федерації в порядку правонаступництва. Крім того, посилання на обов`язковість цього акту міститься в низці міжнародних договорів України та Російської Федерації, зокрема в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Зокрема у статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією говориться про зобов`язання сторін згідно із ОСОБА_6 заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі) говориться, що держави-учасниці Наради підтверджують свою мету сприяння покращення відносин між ними та забезпечення умов, в яких народи зможуть жити в умовах справжнього та міцного миру, народам буде гарантована безпека від погрози або замаху на їхню безпеку.

Пунктом I ОСОБА_6 заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року передбачено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов`язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року

Відповідно до пункту VII Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, в галузі прав людини та основаних свобод держави-учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини.

Пункт X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року говорить, що при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави-учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичним обов`язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення ОСОБА_6 заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.

Згідно з пунктом X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року держави-учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов`язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя із з їх зобов`язаннями за будь-яким іншим міжнародним договором, перевагу матимуть їх зобов`язання за Статутом ООН.

05.12.1994 року був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (далі - Будапештський меморандум. Підписаний від імені Російської Федерації Президентом Росії). Відповідно до пункту 6 Будапештського меморандуму, цей меморандум набув чинності з моменту підписання.

Пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами ОСОБА_6 заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із пунктом 4 Будапештського меморандуму Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об`єднаних Націй з метою надання допомоги Україні, як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.

Статтею 12 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згода держави на обов`язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави коли договір передбачає, що підписання має таку силу або в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу. Встановивши домовленість щодо набуття Будапештським меморандумом чинності з моменту його підписання, Російська Федерація взяла на себе зобов`язання за всіма положеннями ОСОБА_7 меморандуму, у тому числі і стосовно поваги незалежності і суверенітету та існуючих кордонів України, утримування від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року передбачено, що кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.

Статтею 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02.12.2004 року, статтею 11 Європейська конвенція про імунітет держави №ETS №74 від 16.05.1972 року (країна-учасник Російська Федерація з 28.02.1996 року) та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року визначено, що держава (країна) не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, який зазвичай володіє компетенцією розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у випадку смерті або спричинення тілесного ушкодження якій-небудь особі або нанесення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, яка імовірно може бути присвоєна державі, якщо така дія або бездіяльність мали місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії або бездіяльності знаходився на цій території в момент цієї дії або бездіяльності.

У відповідності до статті 2 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Ця Конвенція застосовується і до цивільного населення, в тому числі осіб, які не беруть активної участі в бойових діях і опинилися у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Згідно частини 3статті 82 ЦПК Україниобставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписам ч.Зст.82 ЦПК України.

Отже наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так і міжнародною спільнотою.

Метою встановлення факту вимушеного переселення з окупованої території України задля уникнення загрози життю, здоров`ю, свободи, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав, права на судовий захист на окупованій території саме у результаті збройної агресії Російської Федерації є визначення статусу Заявника як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першоїстатті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першійстатті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбаченихстаттею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону, Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

ПоложеннямиЗакону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною четвертоюстатті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6преамбули вказаного Законудатою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначенаЗаконом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Статтею 55 Конституції Українипередбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

З огляду на вказане вище, оцінюючи повно, всебічно докази по справі у їх сукупності, зважаючи на положення чинного процесуального законодавства України, зокрема ч.2ст.315 ЦПК України, а також враховуючи, що обставини, які свідчать про факт збройної агресії Росії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а також те, що позивачу ОСОБА_1 та його синам ОСОБА_3 та ОСОБА_2 для отримання статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права - на відшкодування завданих збитків, при порушенні їх вимог вказаних правових актів, необхідно встановити юридичний факт його вимушеного переселення у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацію Російською Федерацією частини Донецької області України.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, а також встановлено, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донгецької області України були порушені права позивача ОСОБА_1 та його синів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , передбаченірозділом II Конституції України, Європейською конвенцією, Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, іншими міжнародними актами, зокрема, такі як: право на життя, право на повагу до честі та гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії тощо.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод таст. 8 Конституції Українигарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно дост. 22 ЦК Україниособа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на відшкодування.

Згідно зіст. 23 ЦК Україниморальна шкода, зокрема, полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із душевними стражданнями, у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів, а також у у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна, приниженням її честі та гідності. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Як орієнтує Пленум Верховного Суду України у своїйпостанові «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995№ 4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема, в моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків ( п. п. 3, 9).

Частиною 1ст. 1167 ЦК Українипередбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум (п.п. 1, 2), Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі 1 серпня 1975 року, договори укладені між Україною та Росією, в тому числі про українсько-російський державний кордон, Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст. 2 Статуту ООН, а тому, на переконання суду, єдержавою-агресором, що, в свою чергу, свідчить про відсутність у неї судового імунітету.

При вирішенні вимог позивача, суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Лоізіду проти Туреччини» (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Агtісlе 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов`язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

Обґрунтовуючи завдану відповідачем моральну шкоду у розмірі1059348 грн 50 коп. на користь кожного з позивачів, що за офіційним курсом НБУ станом на день звернення ОСОБА_1 з позовом до суду (станом на 26 березня 2020) складало 35 000 євро, позивач, на думку суду,довів, що йому та його дітям ОСОБА_3 та ОСОБА_2 завдано істотної моральної шкоди з боку Російської Федерації,оскільки внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації проти України її було позбавлено сталих соціальних зв`язків, звичного середовища існування, налагодженого побуту та надії на повернення додому, погіршився стан її здоров`я.

Суд приходить висновку, що ОСОБА_1 та його сини ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , законним представником яких він виступає, зазнали психологічного страждання через неможливість проживати на території, на якій вони законно проживали протягом тривалого часу, вони відчували страх та безпорадність через змушене переселення з окупованої території.

З огляду на триваючу окупацію Російською Федерацієючастини території Донецької області України, обставини, що призвели до вимушеного переселення ОСОБА_1 разом з синами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 тривають і на даний час, а тому наявні підстави для задоволення їх позовних вимог у повному обсязі, у зв`язку з встановленим в судовому порядку фактом порушення відповідачем основоположних прав людини в Україні.

Стягнення з Російської Федерації на користь кожного з позивачів в рахунок відшкодування заподіяної їм моральної шкоди у розмірі 1059348 грн 50 коп. на кожного, що за офіційним курсомНБУ станом на 26 березня 2020 року року складало 35 000євро, є справедливою компенсацією агресора - Російської Федерації, на їх користь.

Задовольняючи позов у повному обсязі, на підставіст. 141 ЦПК УкраїнитаЗакону України «Про судовий збір», суд стягує з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 47670 (сорок сім тисяч шістсот сімдесят) грн. 68 коп., від сплати якого позивачі звільнені відповідно до закону.

Керуючисьст.1,3,7,8,27 Конституції України, ст.2,6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року,ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої згідно з резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02 грудня 2004 року, ст. 11 Європейської конвенції про імунітет держави № ЕТS № 74 від 16 травня 1972 року, ст. 1 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 року, ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18.04.1961 року, Женевською конвенції про захист цивільного населення під час збройного конфлікту 1949 року, ст.11,22,23,1167 ЦК України,ст.2,4,5,10-13,19,76-83,141,209, 223,258,259,263,264,265,273,280-284,287, 315-319, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовну заяву ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_7 ), ОСОБА_2 в особі законного представника батька, ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_7 ), ОСОБА_3 в особі законного представника батька, ОСОБА_1 (адреса проживання: АДРЕСА_7 ) до Російської Федерації (місцезнаходження: Посольство Російської Федерації в Україні, м. Київ Повітрофлотський проспект, буд. 27) про встановлення факту, що має юридичне значення, відшкодування шкоди - задовольнити.

Встановити факт, вимушеного переселення ОСОБА_1 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Донецьк Донецької області Україна, разом з синами - ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Донецьк Донецької області Україна та ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Донецьк Донецької області Україна, у серпні 2014 року з окупованої території Донецької області, яке відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області.

Стягнути з держави Російська Федерація (місцезнаходження: Посольство Російської Федерації в Україні, м. Київ Повітрофлотський проспект, буд. 27) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 в рахунок відшкодування моральної шкоди у розмірі 1059348 (один мільйон п`ятдесят дев`ять тисяч триста сорок вісім) гривень 50 коп., що на день пред`явлення позову еквівалентно 35000 (тридцять п`ять тисяч) Євро за офіційним курсом Національного банку України.

Стягнути з держави Російська Федерація (місцезнаходження: Посольство Російської Федерації в Україні, м. Київ Повітрофлотський проспект, буд. 27) на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_4 в рахунок відшкодування моральної шкоди у розмірі 1059348 (один мільйон п`ятдесят дев`ять тисяч триста сорок вісім) гривень 50 коп., що на день пред`явлення позову еквівалентно 35000 (тридцять п`ять тисяч) Євро за офіційним курсом Національного банку України.

Стягнути з держави Російська Федерація (місцезнаходження: Посольство Російської Федерації в Україні, м. Київ Повітрофлотський проспект, буд. 27) на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_5 в рахунок відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 059 348 (один мільйон п`ятдесят дев`ять тисяч триста сорок вісімь) гривень 50 коп., що на день пред`явлення позову еквівалентно 35000 (тридцять п`ять тисяч) Євро за офіційним курсом Національного банку України.

Стягнути з Російської Федерації (місцезнаходження: Посольство Російської Федерації в Україні, м. Київ Повітрофлотський проспект, буд. 27) на користь держави судовий збір у розмірі 47670 (сорок сім тисяч шістсот сімдесят) грн. 68 коп.

Апеляційна скарга на рішення суду позивачем подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Донецького апеляційного суду.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цьогоКодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

Суддя А.В.Соляник