Постанова

Іменем України

21 грудня 2020 року

місто Київ

справа № 478/719/17

провадження № 61-6200св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Казанківська районна державна адміністрація Миколаївської області, ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року, датовану 26 лютого 2018 року, у складі колегії суддів: Базовкіної Т. М., Кушнірової Т. Б., Яворської Ж. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у травні 2017 року звернулася до суду з позовом до Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області

(далі - Казанківська РДА) та ОСОБА_2 про визнання недійсним договору емфітевзису, визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію.

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що на підставі розпорядження Казанківської РДА від 12 квітня 2002 року № 124-Р позивачу передано у власність земельну ділянку, площею 15, 39 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану в межах території Новолазарівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, та 20 квітня 2002 року виданий державний акт, серії ІІ-МК № 006397. У 2011 році за договором оренди ОСОБА_1 передала ОСОБА_3 цю земельну ділянку в оренду строком на п`ять років. У 2013 році ОСОБА_3 помер, після чого обробкою її землі став займатися його син - приватний підприємець ОСОБА_2 .

У 2013 році вона звернулася до ПП «ОСОБА_2.» з метою повернення свого державного акта на право приватної власності на землю, серії ІІ-МК № 006397, який вона надала ОСОБА_3 під час укладання договору оренди у 2011 році, але отримала відмову з поясненнями, що державний акт загублено. Навесні 2015 року до неї додому приїхала дружина ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , яка попросила у неї її паспорт громадянина України та номер облікової картки платника податків з метою, як вона пояснювала, сплатити податок за її землю, яка знаходилася в оренді у ОСОБА_2 . У подальшому позивач віддала свій паспорт та ідентифікаційний код, які ОСОБА_4 повернула ввечері. Позивач стверджувала, що 2016 рік був останнім роком п`ятирічного користування землею за договором оренди відповідно до усної домовленості між нею та покійним батьком відповідача. Наприкінці 2016 року вона почала займатися відновленням втрачених документів про право власності на її земельну ділянку, площею 15, 39 га, кадастровий номер 4823684500:04:000:0071.

20 березня 2017 року з інформаційної довідки від 16 березня 2017 року № 82581566 позивачу стало відомо, що 17 січня 2017 року державним реєстратором Казанківської районної державної адміністрації Слободанюком Василем Олександровичем прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з приводу подання ОСОБА_2 документу без номеру - договору на право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб від 16 січня 2017 року, відповідно до якого позивач та ОСОБА_2 уклали договір користування зазначеною земельною ділянкою строком на 100 років зі сплатою за її користування 7 000, 00 грн на рік.

Позивач стверджувала, що зазначений договір позивач не укладала, з його умовами не знайома, про його існування не знала і не бажала надавати свою землю в оренду чи користування громадянину ОСОБА_2 . Також зазначила, що підпис, який міститься на договорі, належить не їй. Будь-якої плати від ОСОБА_2 за користування земельною ділянкою у 2017 року вона не отримувала. Договір, зареєстрований ОСОБА_2 , вважала підробленим та використаним ним з метою незаконного набуття речового права на її власність і збагачення від сільськогосподарської діяльності на її землі. Діями державного реєстратора Казанківської РДА позивач фактично позбавлена можливості здійснення будь-якої діяльності та отримання доходу, пов`язаним з майновим правом на землю.

Посилаючись на викладене, а також на те, що в добровільному порядку ОСОБА_2 та державний реєстратор Слободанюк В. О. відмовляються поновити її порушені права, позивач просила суд визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Казанківської РДА Слободанюка В. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 січня 2017 року о 08 год. 20 хв. 38 сек. за індексним номером 33443715, зобов`язавши видалити з Державної інформаційної бази інформацію про реєстрацію прав та їх обтяжень з приводу подання 16 січня 2017 року о 11 год. 51 хв. 54 сек. ОСОБА_2 договору на право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб від 16 січня 2017 року (б/н), видавник: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , строком дії на 100 років, об`єкт речового права: земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 15, 39 га, кадастровий номер 4823684500:04:000:0071; визнати недійсним правочин - договір на право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) серія та номер б/н, виданий 16 січня 2017 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 строком дії на 100 років, об`єкт речового права: земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 15, 3932 га, кадастровий номер 4823684500:04:000:0071.

Стислий виклад заперечень сторони відповідача

Відповідач просив суд у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 13 листопада 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним правочин - договір на право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису) серія та номер б/н, виданий 16 січня 2017 року, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , строком дії на 100 років, об`єкт речового права: земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 15, 3932 га, кадастровий номер 4823684500:04:000:0071.

Скасовано рішення державного реєстратора Казанківської районної державної адміністрації Слободанюка В. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 січня 2017 року о 08 год. 20 хв. 38 сек. за індексним номером 33443715.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що наявність особистого підпису ОСОБА_1 у договорі про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) свідчить про факт його укладання. Суд вважав встановленим, що підпис на третьому аркуші договору в графі «Власник» належить позивачу, що підтверджується висновком експерта від 21 жовтня 2017 року № 538. Сам же по собі факт підпису позивачем в 2011 році чистих аркушів паперу не є свідченням підробки договору емфітевзису, протилежного не доведено. Доводи позивача щодо неотримання нею грошових коштів за договором емфітевзису також відхилені судом першої інстанції, оскільки спростовані встановленими фактичними обставинами справи. При цьому суд першої інстанції зазначив, що несплата грошових коштів за користування земельною ділянкою може бути свідченням порушення стороною виконання умов договору, що є підставою для розгляду питання щодо дострокового припинення такого договору, а не визнання його недійсним.

Одночасно суд першої інстанції дійшов висновку щодо неналежного ознайомлення позивача із умовами договору. Наявність дописок після його фактичного укладання сторонами суд вважав проведенням змін до його умов, оскільки термін дії договору (емфітевтичного права) було визначено після його укладання. У підписаному позивачем договорі умова про його невизначений строк дії передбачала право позивача на відмову від договору. Визначивши строк дії договору після його підписання фактично позбавило позивача права отримати повною мірою такі наслідки, на отримання яких вона розраховувала. З огляду на наведені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність задовольнити позовні вимоги позивача в частині визнання договору недійсним. У зв`язку з визнанням договору емфітевзису недійсним суд першої інстанції також вважав обґрунтованими вимоги позову про скасування рішення державного реєстратора. Щодо зобов`язань державного реєстратора видалити інформацію з реєстру, то оскільки такий обов`язок прямо передбачений законом, суд не встановив підстав для задоволення такої вимоги позивача.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року, датованою 26 лютого 2018 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 13 листопада 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення. У позові ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що наявність особистого підпису ОСОБА_1 в договорі про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) свідчить про факт його укладання і наявність волевиявлення позивача на такі дії та спростовує заперечення ОСОБА_1 щодо факту підписання та укладання оспорюваного договору. Такі висновки суду першої інстанції ані позивачем, ані відповідачем у апеляційній скарзі не оскаржувалися і свідчать про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про недійсність договору емфітевзису є недоведеними з визначених позивачем підстав.

Водночас, задовольняючи позов ОСОБА_1 про недійсність договору, суд, відхиливши наведені позивачем доводи на обґрунтування позовних вимог, визначив підстави позову, які ОСОБА_1 не заявлялися, на визначені судом обставини в обґрунтування позовних вимог позивач не посилалася під час звернення до суду і у визначеному законом порядку позовні вимоги (їх підстави) не змінювала. Тобто суд, визначивши на власний розсуд підстави недійсності договору, вийшов за межі позовних вимог. За наведеного апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про задоволення позову щодо недійсності договору суперечить вимогам процесуального та матеріального права, що зумовило ухвалення неправильного рішення у справі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у березні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року, датовану 26 лютого 2018 року; залишити без змін рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 13 листопада 2018 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що:

- суд апеляційної інстанції не застосував правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 826/289/16, від 18 липня 2018 року у справі № 821/3514/15-а, відповідно до яких суд вправі виходити за межі позовних вимог у разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод чи інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Відповідач є суб`єктом владних повноважень - державний реєстратор, а тому суд вправі був виходити за межі позовних вимог;

- апеляційний суд врахував не всі доводи позовної заяви, зокрема, що про існування договору емфітевзису строком на 100 років ОСОБА_1 не знала, а також, що оскаржуваний договір підроблений з метою незаконного набуття речового права на власність заявника і збагачення від сільськогосподарської діяльності тривалістю 100 років;

- судом першої інстанції правильно встановлено факт неналежного ознайомлення ОСОБА_1 із умовами договору емфітевзису, наявності дописів після його фактичного укладення;

- апеляційний суд ототожнив поняття позовних вимог та обґрунтування позовних вимог, неправильно застосував правила частини другої статті 264 ЦПК України;

- суд апеляційної інстанції здійснив розгляд справи поверхнево, за один день, не врахувавши усіх обставин справи та матеріалів справи;

- апеляційний суд не застосував до спірних правовідносин правила статті 102-1 ЗК України, частина четверта якої встановлює максимальний строк користування земельною ділянкою за договором емфітевзису у 50 років.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У поданому відзиві ОСОБА_2 просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення у зв`язку з її безпідставністю та недоведеністю, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у березні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 15, 39 га, кадастровий номер 4823684500:04:000:0071, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новолазарівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області на підставі державного акта на право приватної власності на землю, серії ІІ-МК № 006397, виданого на підставі розпорядження Казанківської РДА від 12 квітня 2002 року № 124-Р.

Згідно з договором про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 16 січня 2017 року власник земельної ділянки, площею 15, 39 га, кадастровий номер 4823684500:04:000:0071, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Новолазарівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 право володіння та право цільового використання (емфітевтичне право), зберігаючи за собою право розпорядження нею.

Відповідно до інформаційної довідки Державного реєстру речових права на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 17 січня 2017 року № 33443715 право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договорі емфітевзису) зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 січня 2017 року, номер запису про інше речове право 18583157.

За умовами пунктів 2.1, 2.2, 2.3 договору емфітевзису передача емфітевтичного права здійснюється безкоштовно. Користування емфітевтичним правом встановлюється за плату в розмірі 7 000, 00 грн на рік, які землекористувач сплачує власнику не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним роком. Землекористувач має право за письмовою згодою власника сплачувати власнику плату за користування емфітевтичним правом завчасно, але не більше ніж за 100 років.

Згідно з пунктом 3.1 договору сторони домовилися про те, що емфітевтичне право за цим договором встановлюється на невизначений строк

(на 100 років).

Відповідно до пункту 9.1 договору цей договір набуває чинності після його підписання сторонами та державної реєстрації і діє до виконання сторонами його умов.

Згідно з висновком експерта Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Юдченко В. В. від 24 жовтня 2017 року № 538 підпис у договорі про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладеному 16 січня 2017 року, зареєстрованому державним реєстратором Казанківської районної державної адміністрації Миколаївської області, про що у Державному реєстрі про реєстрацію іншого речового права вчинено запис від 16 січня 2017 року за № 18583157, виконаний ОСОБА_1 .

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи позивача про можливе виготовлення тексту оспорюваного договору на підписаних ОСОБА_1 у 2011 році чистих аркушах паперу, періоду заповнення рукописної частини договору, можливої заміни листів в договорі як такі, що не підтверджені належними доказами.

Показаннями свідків у суді першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 у 2011 році просила ОСОБА_3 взяти в оренду її земельну ділянку строком на п`ять років з виплатою орендної плати за весь строк оренди відразу через необхідність проведення лікування своїй дочці. ОСОБА_3 погодився із такими умовами, отримав від ОСОБА_1 документи на земельну ділянку та передав їй грошові кошти за період оренди землі. При цьому, ОСОБА_3 попросив ОСОБА_1 підписати два чисті листи аркушів паперу формату А4, які ОСОБА_1 підписала в нижньому правому куті аркушів. На господарстві ОСОБА_3 працював й син ОСОБА_2 . Після смерті батька відповідач продовжив користуватися землею позивача та мав доступ до документів, які зберігались його батьком на господарстві.

Крім того, свідок ОСОБА_7 повідомила суд, що в січні 2017 року через хворобу, вона перебувала в безпорадному стані та у неї проживала ОСОБА_1 , яка допомагала по господарству. Фактично ОСОБА_1 проживала у неї цілий місяць, починаючи з 06 січня 2017 року, та нікуди не відлучалася. Відповідач до них не приїздив та позивач з ним у той період договори не укладала.

Свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у суді першої інстанції пояснили, що були запрошені відповідачем для засвідчення факту передачі грошових коштів ОСОБА_1 за оренду її земельної ділянки. Вони разом із відповідачем приїхали на машині додому ОСОБА_1 , з якого вона вийшла та присіла в машину. У машині їй було прочитано зміст договору. Потім проставлено підписи під договором та ОСОБА_1 передані грошові кошти, які вона перерахувала, після чого підписала розписку про їх отримання. Потім її підписали ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Щодо предмета та підстав позову

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За правилами частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення, оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у рішенні.

Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. У підставу позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів, проте задля належного обґрунтування такої вимоги (як у цій справі) позивач повинен наводити усі факти, що слугують достатньою підставою для задоволення таких позовних вимог.

Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору. Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору емфітевзису, зазначила, що не підписувала оскаржуваний договір, не укладала його, з умовами такого договору не ознайомлювалася, а тому такий договір є підробленим та підлягає визнанню недійсним.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , дійшов висновків про недоведеність позовних вимог з підстав, що заявник не підписувала та не укладала договору емфітевзису, проте вирішив задовольнити позовні вимоги з інших підстав, які не визначалися позивачем, зокрема у зв`язку з неознайомленням заявника із умовами договору, а також наявності у ньому дописів, що змінюють зміст умови про строк дії договору.

Наведене свідчить про вихід судом першої інстанції за межі позовних вимог, визначених позивачем у позові, а отже, і про порушення принципу диспозитивності цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У частині другій статті 264 ЦПК України визначено, що при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції з метою захисту прав заявника вправі був вийти за межі позовних вимог, що відповідає правовим висновкам, викладеними у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 826/289/16, від 18 липня 2018 року у справі № 821/3514/15-а, оскільки правові висновки зроблені Верховним Судом у адміністративних справах та стосувалися можливості та підстав виходу за межі позовних вимог відповідно до частини другої статті 9 КАС України, яка передбачає таке право суду. Натомість, у ЦПК України відсутнє право суду на вихід за межі позовних вимог, що зумовлено розглядом спорів приватно-правого характеру, а не публічно-правового, розгляд яких віднесено до компетенції судів адміністративної юрисдикції.

Таким чином, висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 826/289/16, від 18 липня 2018 року у справі № 821/3514/15-а не підлягають застосуванню у справі, яка переглядається.

Щодо визнання недійсним договору емфітевзису

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною першою статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вважала недійсним договір емфітевзису з тих підстав, що вона його не підписувала, він є підробленим, зазначила, що не мала намірів та не виражала волевиявлення на його укладення.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 207 ЦК України встановлені загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Суди встановили, що підпис у оскаржуваному договорі емфітевзису належить ОСОБА_1 , що спростовує твердження заявника про непідписання оскаржуваного договору. Підписуючи договір, ОСОБА_1 підтвердила, що досягла згоди з усіх істотних умов договору, а тому відхилені доводи касаційної скарги про те, що заявник неналежно було ознайомлена із умовами договору.

Заявником не підтверджено належними та допустимими доказами, а судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено, що після підписання договору емфітевзису до нього внесені істотні зміни, які не погоджувалися із нею як власником земельної ділянки.

Оскаржуючи договір емфітевзису, ОСОБА_1 зазначила про те, що договір укладено строком на 100 років, а плата за користування земельною ділянкою є меншою ніж середня плата в межах району.

В оцінці таких доводів заявника Верховний Суд врахував, що ані положеннями ЗК України, ані положеннями ЦК України не встановлено межі розміру оплати за договором емфітевзису, а тому така умова визначаються на розсуд сторін.

Відхиленню підлягають також доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував, що договір емфітевзису не міг бути укладений строком на 100 років.

Відповідно до частини четвертої статті 102-1 ЗК України (у редакції Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII, чинній на момент укладення договору емфітевзису) строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років.

За правилами статті 408 ЦК України (у редакції Закону України від 06 жовтня 2016 року № 1666-VIII, чинній на момент укладення договору емфітевзису) строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік.

Таким чином, станом на день укладення договору емфітевзису законодавцем не було визначено обмежень у тривалості строку дії договору емфітевзису, предметом якого є земельна ділянка приватної власності.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд розглянув справу за одне судове засідання не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.

Відповідно до протоколу судового засідання від 26 лютого 2019 року судом апеляційної інстанції дотримано вимоги статті 368 ЦПК України щодо порядку розгляду справи судом апеляційної інстанції, у судовому засідання брали участь представники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які надавали суду пояснення у справі, брали участь у судових дебатах.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Верховний Суд виходить з того, що межі судового розгляду спору судами визначаються, у першу чергу, предметом та підставам позову, визначеними позивачем у його заяві; суди не вправі порушувати такі межі судового розгляду, окрім випадків, безпосередньо застережених у законі (наприклад, абзац 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України). Припущення, що не знайшли свого доказового підтвердження, не можуть бути покладені в основу висновків суду; а презумпція правомірності укладеного правочину повинна бути обґрунтовано та доказово заперечена тією особою, яка наполягає на недійсності такого правочину.

Зважаючи на наведене, обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що у задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, що виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, належним чином дослідив наявні у справі докази і дав їм відповідну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленої постанови не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2019 року, датою ухвалення якої у тексті зазначено 26 лютого 2018 року, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко