ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 листопада 2020 року місто Київ № 640/9691/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Іщука І.О., при секретарі судового засідання Неклесі І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до про Державного бюро розслідувань визнання протиправним та скасування наказу від 31.03.2020 №223-ос в частині, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 19 листопада 2020 року проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державного бюро розслідувань, в якій просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ виконувача обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби;

- поновити ОСОБА_1 з 01.04.2020 на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань;

- стягнути з Державного бюро розслідувань (01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням проведених виплат.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що останнього не було повідомлено, які саме зміни відбулися у структурі Державного бюро розслідувань, зокрема, стосовно чисельності скорочення посад державної служби в цілому та посади державної служби, яку обіймав безпосередньо позивач, а також не було ознаймлено з наказами «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

Також позивач стверджує, що фактично у структурі центрального апарату Державного бюро розслідувань відбулася зміна назви структурного підрозділу, відтак, як свідчить затверджена організаційна структура Державного бюро розслідувань, посада начальника відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами не була скорочена як посада державної служби.

Крім того, позивач повідомив, що при здійсненні попередження про наступне вивільнення від 03 березня 2020 року йому не було запропоновано жодної рівнозначної посади або іншої посади згідно з новим штатним розписом на 2020 рік, враховуючи наявність таких посад в Державному бюро розслідувань.

На думку позивача, відсутність пропозиції суб`єкта призначення або керівника державної служби про переведення працівника на рівнозначну посаду та/або іншу посаду та пропозиції державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі не свідчить про скорочення посад державної служби внаслідок зміни структури, а лише свідчить про порушення відповідачем вимог законодавства, що регулюють відносини, пов`язані зі вступом, проходженням і припиненням громадянами державної служби.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.05.2020 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі №640/9691/20, витребувано від Державного бюро розслідувань належним чином завірені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 , належним чином завірені копії всіх документів, що стали підставою для прийняття оскаржуваного наказу та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.06.2020 клопотання представника позивача про витребування доказів задоволено частково - витребувано від відповідача - Державного бюро розслідувань інформацію про перелік вакантних посад слідчих в Центральному апараті Державного бюро розслідувань у період з 03.03.2020 і по 31.03.2020 та інформацію про призначення на вакантні посади слідчих та інші вакантні посади в Центральному апараті Державного бюро розслідувань у період з 31.03.2020 і по теперішній час.

Заперечуючи проти позову, відповідач у своєму відзиві від 03.08.2020 зазначив про те, що під час прийняття оскаржуваного наказу відповідач діяв у межах повноважень, у порядку та в спосіб, встановлений Конституцією та законами України, а відтак відсутні підстави для скасування такого наказу та задоволення позовних вимог. Також представник відповідача зауважив щодо відсутності порушення прав позивача під час вивільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з тим, що не передбачено обов`язку суб`єкта призначення пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби в тому самому державному органі.

Додатково представник відповідача повідомив, що виконанням обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколов О.В. забезпечує діяльність правоохоронного органу з дотриманням вимог чинного законодавства, а тому права позивача не порушено під час вивільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Позивач 20.08.2020 подав до суду відповідь на відзив, у якій повідомив, що звільнення державних службовців з посад державної служби повинні бути зрозумілими не лише самому суб`єкту владних повноважень/керівнику, а й безпосередньо державному службовцю, особливо, якщо це стосується його гарантованих конституційних прав.

Відповідно до наданих до суду письмових заперечень 09.09.2020 представник відповідача наголосив на тому, що з урахуванням останніх змін у законодавстві, законодавцем визначено, що у разі вивільнення державного службовця у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців, ліквідації державного органу, реорганізації державного органу тощо, роботодавець не зобов`язаний пропонувати працівнику (державному службовцю) іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, а такі повноваження є дискреційними.

Крім того, представник відповідача зазначив про те, що на час підписання оскаржуваного наказу Соколов О.В. виконував обов`язки Директора Державного бюро розслідувань та відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з 18.03.2020 є керівником Державного бюро розслідувань.

З приводу дискреційних повноважень позивач у своїх письмових поясненнях від 24.09.2020 наголосив на тому, що така ситуація не повинна трактуватися двільним чином і виключно на розсуд працедавця, а його дискреція щодо звільнення працівника повинна бути суворо регламентованою з метою недопущення свавілля, для чого його рішення (у даному випадку щодо звільнення) повинно бути в будь-якому разі належним чином обгрунтованим.

Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду від 20.08.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу №640/9691/20 до судового розгляду по суті.

Під час судового розгляду справи судом оголошувались перерви та розгляд справи відкладався у відповідності із приписами Кодексу адміністративного судочинства України.

У судовому засіданні 19.11.2020 учасники справи підтримали свої доводи та заперечення.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив та пояснення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,

ВСТАНОВИВ:

Наказом Державного бюро розслідувань від 01.11.2018 №163-ос ОСОБА_1 призначено на посаду слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань з 02.11.2018, як обраного за конкурсом в порядку переведення з Генеральної прокуратури з випробувальним строком 1 місяць на підставі заяви від 12.04.2018.

03 березня 2020 року позивача було попереджено про наступне вивільнення після спливу 30-ти денного строку з моменту вручення такого повідомлення у зв`язку зі скороченням державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27 лютого 2020 року № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

Відповідно до пункту 25 наказу від 31.01.3030 № 223-ос ОСОБА_1 було звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Незгода із вказаним наказом про звільнення позивача з посади зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (в чинній редакції) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом зі спеціальним статусом, юридичною особою публічного права. У відповідності до п.3 ч.1 ст.14-2 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», «Переліку посад у центральному та територіальних органах Державного бюро розслідувань, що полягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами», затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 19.08.2019р. №194, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.08.2019р. за №965/33936, слідчі центрального апарату Державного бюро розслідувань належать до осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, яким присвоюється спеціальне звання «старший лейтенант», вони приймають Присягу проходження служби в Державному бюро розслідувань, мають особливий статус, відмінний від державного службовця щодо призначення на посаду, проходження служби, дисциплінарної відповідальності, матеріального, соціального забезпечення, та можуть бути звільнені зі служби тільки в порядку і спосіб визначений Законом України «Про Державне бюро розслідувань», законодавством про працю (КЗпП України). Застосування до слідчих центрального апарату Державного бюро розслідувань при прийнятті на службу та звільненні, вимог Закону України «Про державну службу» є протиправним втручанням в службову діяльність правоохоронного органу.

Так, відповідно до ст. ст. 38, 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення також закріплені ст. ст. 2, 5-1 Кодексу законів про працю України (КЗпП України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державне бюро розслідувань» від 12.11.2015р. №794-VIII (далі Закон - №794-VIII) Державне бюро є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

Статтею 5 вказаного Закону передбачено, що Державне бюро розслідувань вирішує завдання із запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування:

1) злочинів, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до першої - третьої категорій посад державної служби, суддями та працівниками правоохоронних органів, крім випадків, коли ці злочини віднесено до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України;

2) злочинів, вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих злочинів віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України;

3) злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України.

Згідно зі статті 9 Закону №794-VIII систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.

Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 14 Закону №794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.

Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Порядок присвоєння спеціальних звань особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань та їх співвідношення з іншими спеціальними, а також військовими званнями і рангами державних службовців затверджується Кабінетом Міністрів України.

Окрім того, частиною 6 статті 14 Закону №794-VIII закріплено, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.

На осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюється Дисциплінарний статут Національної поліції України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Також, відповідно до статті 14-1 Закону №794-VIII особи, які вперше призначаються на посади рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань та у відповідних випадках пройшли встановлений строк стажування, складають присягу такого змісту: «Я, (прізвище, ім`я та по батькові), вступаючи на службу до Державного бюро розслідувань, усвідомлюючи свою високу відповідальність, клянуся завжди залишатися відданим Українському народові, неухильно додержуватися Конституції та законів України, поважати та охороняти права, свободи і законні інтереси людини і громадянина, честь держави, бути чесним, сумлінним і дисциплінованим, зберігати державну та іншу охоронювану законом таємницю».

Особа рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань підписує текст присяги, що зберігається в її особовій справі. Порядок складення присяги встановлює Директор Державного бюро розслідувань.

Статтею 14-2 Закону №794-VIII установлюються спеціальні звання осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань.

Присвоєння і позбавлення спеціальних звань, а також пониження і поновлення у спеціальному званні здійснюються в установленому порядку.

Частинами 2, 3 статті 14-3 Закону №794-VIII визначено, що особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань, у тому числі з територіального управління до центрального апарату Державного бюро розслідувань, за їхньою згодою без обов`язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади.

Переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи Державного бюро розслідувань, які порушили питання про переведення.

Відповідно до статті 19 Закону №794-VIII Держава забезпечує соціальний захист працівників Державного бюро розслідувань відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.

Особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.

Частинами другою-четвертою, восьмою статті 20 Закону №794-VIII передбачено, що на осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Умови оплати праці працівників Державного бюро розслідувань, які є державними службовцями, визначаються законодавством про державну службу з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Умови оплати праці осіб, які працюють у Державному бюро розслідувань за трудовими договорами, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Згідно із статтею 23 Закону №794-VIII контроль за діяльністю Державного бюро розслідувань здійснюється комітетом Верховної Ради України, до предмета відання якого належать питання правоохоронної діяльності, у порядку, визначеному Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Відповідно до частини п`ятої статті 14 Закону №794-VIII трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про Державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 83 Закону України від 10.12.2015 N 889-VIII "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення відповідно до статті 87 цього Закону.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Підпунктом 1 пункту 15 Розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про державну службу" зобов`язано Кабінет Міністрів України, зокрема, забезпечити прийняття та набрання чинності одночасно з набранням чинності цим Законом Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби, схеми посадових окладів на посадах державної служби на 2016 рік, інших нормативно-правових актів, передбачених цим Законом.

Судом встановлено, що скорочення державної служби відбулось внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27 лютого 2020 року № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

Разом з тим, судом встановлено та не спростовано відзивом на позов, відсутність доказів того, що позивачу запропоновано іншу роботу в установі.

Відповідач зазначає, що пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у керівника державного органу відсутній обов`язок попередження державного службовця про звільнення та надання пропозиції іншої рівнозначної посади державної служби.

Так, пунктом 7 частини першої статті 2 Закону України "Про державну службу" визначено, що суб`єктом призначення є державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.

Суд з посиланням на частини першу та третю статті 87 Закону України "Про державну службу" зазначає, що суб`єктом призначення позивача є Державне бюро розслідувань, яке при прийняті рішення про звільнення зобов`язане забезпечити дотримання норм чинного законодавства.

Вищезазначена позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 грудня 2019 року (справа № 826/12583/16).

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до положень статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За висновком Європейського суду з прав людини, розглядаючи будь-яку справу щодо оскаржуваного втручання держави у права і свободи особи, ґарантовані Конвенцією, необхідно пересвідчитись у тому, чи справді оскаржуване втручання мало місце "відповідно до закону". З цією метою "закон" повинен досліджуватись з огляду його "відповідності вимогам основоположного принципу верховенства права". Як зазначав Суд, такий аналіз стосується "якості" юридичних норм національного права, що застосовуються до тієї чи іншої особи в кожному конкретному випадку (рішення у справі Huvig v. France від 24 квітня 1990 року).

Суд розтлумачив, що мета статті 5 Конвенції загалом полягає в тому, щоб "захистити особу від свавільного втручання держави у право особи на свободу". Що стосується пункту 3 статті 5, то його мета ?- "уникнути свавільності та забезпечити верховенство права за допомогою вимоги стосовно судового контролю за втручанням виконавчої влади" (рішення у справі Taylor-Sabori v. the United Kingdom від 22 жовтня 2002 року).

Виходячи з того, що загальний принцип відповідності верховенству права вимагає від національного права містити "міру юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади у права" особи, Суд зазначив: не відповідатиме верховенству права - "якщо юридичну дискрецію, надану виконавчій владі, буде сформульовано мовою повноважень, не поставлених у рамки". Відповідно до цього - "закон повинен вказувати на обсяг будь-якої дискреції, якою наділяється компетентний орган, і на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, з тим щоб забезпечити особу достатнім захистом від свавільного втручання" (рішення у справі Malone v. the United Kingdom від 02 серпня 1984 року).

Отже, розглядаючи справу, суду необхідно встановити зміст правового регулювання спірних правовідносин з огляду на його відповідність принципу верховенства права.

Так, відповідно до частин першої та третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Суд звертає увагу на те, що положення Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з посади) не передбачають порядку звільнення державних службовців у випадку ліквідації чи реорганізації органу, як і не містять жодних застережень щодо застосування норм законодавства про працю у такому випадку.

Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення Європейського суду з прав людини у справах "C. G. and Others v. Bulgaria", "Oleksandr Volkov v. Ukraine").

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32), "Вєренцов проти України" ("Vyerentsov v. Ukraine", заява "№ 20372/11, § 65)).

А отже, звільнення державних службовців без існування відповідного правового регулювання має наслідком свавільне втручання відповідного органу у право на працю та, як наслідок, суперечить вимогам принципу верховенства права.

За наслідками розгляду справи, враховуючи надані сторонами пояснення та докази судом встановлено, що звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) на підставі оскаржуваного наказу ніяким чином не мотивоване та не обгрунтоване.

Крім того, матеріали справи не містять налажних доказів, які б підтверджули яким чином відповідач дійшов висновку про звільнення саме ОСОБА_1 з займаної посади у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Суд звертає увагу, що під час розгляду справи відповідачем жодним чином не було мотивовано та аргументовано звільнення позивача із займаної посади та відсутності можливості подальшого використання позивача на службі.

В свою чергу, суд вважає, що перед звільненням позивача відповідачем не з`ясовано питання наявності у позивача переважного права на залишення на роботі (посаді), а також не проводився порівняльний аналіз продуктивності праці працівників за період їх роботи при вивільненні.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 04.09.2019 № 6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою Соколова О.В. щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України констатував, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.

У п. 2.2 вказаного рішення зазначено, що зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.

Відповідно до статті 2-1, 5-1 Кодексу законів про працю України, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, окрім іншого: вільний вибір виду діяльності; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Таким чином, саме на державу покладено обов`язок забезпечувати рівність трудових прав усіх громадян та гарантувати правовий захист від незаконного звільнення. Відповідно, оскільки держава здійснює свої функції через систему державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), відповідні обов`язки (їх неухильне додержання та виконання) покладаються на такі державні органи.

З урахуванням викладеного, у суду наявні всі підстави для висновку про допущення відповідачем порушення процедури вивільнення позивача (попередження про вивільнення та наступне звільнення) у вигляді не пропонування іншої рівноцінної (рівнозначної) посади, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади).

Доказів зворотного відповідачем не надано, а судом не встановлено.

Крім вказаного суд зазначає, що редакція Закону України "Про державну службу", чинна до 25 вересня 2019 року, містила гарантії прав державних службовців, звільнених на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону. Зокрема, передбачалось застосування до таких правовідносин вимог законодавства про працю щодо повідомлення працівника про наступне звільнення, також існувала вимога щодо переведення державного службовця на іншу посаду.

Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" № 117-IX від 19 вересня 2019 року (частково набув чинності з 25 вересня 2019 року) внесено зміни, крім іншого, до статті 87 Закону України "Про державну службу" та виключено норми, які забезпечували дотримання гарантій прав державних службовців при їх звільненні на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону.

Натомість, норми Кодексу законів про працю України не зазнали змін: чинними є відповідні гарантії для працівників у цивільних правовідносинах при звільненні у випадку реорганізації підприємства, скорочення чисельності або штату (статті 36, 49-2 Кодексу законів про працю України).

Так, відповідно до статей 21 та 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно з статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Системний аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що Конституція України надає кожному рівні права у сфері трудових правовідносин. Так, положення Конституції України не передбачають різного правового регулювання щодо гарантій прав при звільненні державних службовців та працівників приватного сектору.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Статті 1 та 14 Конвенції про захист прав і основоположних свобод передбачають, що "кожний, хто перебуває під [...] юрисдикцією" Договірної Держави, повинен користуватися правами і свободами, визначеними в розділі І, "без дискримінації за будь-якою ознакою" (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Engel and Others v. the Netherlands" від 08 червня 1976 року). Як правило, гарантії Конвенції поширюються на державних службовців (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Schmidt and Dahlstrцm v. Sweden" від 06 лютого 1976 року, "Ahmed and Others v. the United Kingdom" від 02 вересня 1998 року).

Щоб держава-відповідач могла для позбавлення заявника захисту посилатися у суді на його статус державного службовця, повинні бути дотримані дві умови. По-перше, законодавство держави повинно чітко передбачати позбавлення осіб, що займають певні посади або категорії посад, права на звернення до Суду. По-друге, таке позбавлення має бути обґрунтованим об`єктивними підставами, пов`язаними з інтересами держави (рішення Європейського суду у справі "Vilho Eskelinen and Others v. Finland").

Отже, скасування гарантій для державних службовців при їх звільненні у випадку реорганізації або ліквідації органу є дискримінацією порівняно з правовим положенням працівників у приватному секторі, оскільки не є обґрунтованим об`єктивними підставами.

Суд повторно звертає увагу на те, що положення Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з посади) не містять жодних застережень щодо застосування законодавства про працю у сфері звільнення державних службовців у випадку ліквідації чи реорганізації органу.

Зміни у абзац перший частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу" внесені Законом України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи" від 14 січня 2020 року №440-ІХ, який набрав чинності 13 лютого 2020 року.

З огляду на відсутність відповідного правового регулювання у Законі України "Про державну службу" станом на дату виникнення спірних правовідносин, суд застосовує загальні норми Кодексу законів про працю України.

Пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

Частиною другою статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Приписами статті 36 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Статтею 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Суд зазначає, що перш за все, доцільним, на переконання суду є застосування позиції Пленуму Верховного Суду України, викладеному в пункті 19 постанови від 06.11.92 N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів".

Так, судом визначено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

При проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.

Власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Зі змісту частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України випливає, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Сторонами у справі не заперечується, що позивач не звертався до відповідача з відповідними заявами про звільнення.

Суд наголошує, що станом на момент звільнення позивача відповідачем не надано доказів, які б свідчили про скорочення чисельності або штату Державного бюро розслідувань та одночасну відсутність можливості пропозиції для позивача іншої рівноцінної посади.

Так, відповідачем не надано доказів, які підтверджували кількісні зміни чисельності або штату та факт пропозиції позивачу інших посад у реорганізованому органі.

Наказом Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 затверджено структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань штатною чисельністю 730 осіб.

До суду 09 вересня 2020 року надійшли додаткові матеріали, зокрема, відповідачем поданий наказ Державного бюро розслідувань від 27 лютого 2020 року № 21ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік», відповідно якого затверджено структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань штатною чисельністю 131 особа.

Слід наголосити, що інформації про скасування Наказу Державного бюро розслідувань від 14.02.2020 №42 матеріали справи не містять.

Натомість, матеріали справи містять лист від 31 липня 2020 року № 409/1-13-01/20 за підписом керівника управління кадрової робот та державної служби, відповідно до якого в період з 03 березня 2020 року, зокрема, на посаду слідчого другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями Головного слідчого управління були 4 посади 13.03.2020; 3 посади 31.03.2020.

Відповідно до переліку вакантних посад слідчих Центрального апарату Державного бюро розслідувань станом на 31 березня 2020 року (додаток до листа від 31 липня 2020 року № 409/1-13-01/20) існували наступні вакансії:

слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного слідчого управління -1 посада;

слідчий третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного слідчого управління -1 посада;

слідчий першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями, Головного слідчого управління - 3 посади;

слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями, Головного слідчого управління - 3 посади;

слідчий першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління -1 посада;

слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління - 1 посада;

слідчий третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління - 3 посади;

слідчий відділу організації досудового розслідування Управління з організації досудових розслідувань, Головного слідчого управління - 1 посада;

слідчий відділу по розслідуванню кримінальних правопорушень, вчинених організованими злочинними групами та виявлення необґрунтованих активів Управління з організації досудових розслідувань, Головного слідчого управління - 9 посад.

слідчий першого відділу Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках - 2 посади.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань від 03.12.2019 № 305-ІХ передбачено збільшення штатної чисельності працівників Державного бюро розслідувань з 1500 до 1600 осіб.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірності застосування до позивача пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" та про порушення процедури звільнення із займаної посади, що, у свою чергу, свідчить про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині.

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи неправомірність прийняття відповідачем наказу виконуючого обов`язків Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_2 «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, суд дійшов висновку також про задоволення вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 з 01.04.2020 на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань.

У частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає про наступне.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Пункт 10 Порядку визначає, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV Порядку визначається середньоденний (годинний) заробіток.

Таким чином, сума належного позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення має бути скоригована на відповідний коефіцієнт підвищення з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Матеріали справи містять довідку про середню заробітну плату, відповідно до якої заробітна плата за останні два повних місяці роботи (лютий - березень) складає 103 995,01 грн, відповідно середньоденна заробітна плата позивача складає 3 151, 36 грн (розрахунок здійснено відповідно до кількості робочих днів відповідно до Порядку та листа Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" від 29.07.2019 № 1133/0/206-19).

Згідно з листом Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" від 29.07.2019 №1133/0/206-19 кількість робочих днів складає: квітень 2020 року (з 3 квітня 2020 року) - 19 днів, травень 2020 року - 19 днів, червень 2020 року - 20, липень 2020 року - 23 дні, серпень 2020 року - 20 днів, вересень 2020 року - 22 дні; жовтень 2020 року - 21; листопад 2020 року - 14 днів (включно 19 листопада 2020 року). Загалом - 158 днів х 3 151, 36 грн = 497 914, 88 грн.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що відповідачем не доведена правомірність звільнення позивача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби, - виконуються негайно.

Беручи до уваги наведену процесуальну норму, суд вважає, що рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ виконувача обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

3. Поновити ОСОБА_1 з 01 квітня 2020 року на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань.

4. Стягнути з Державного бюро розслідувань (01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням проведених виплат у розмірі 497 914,88 (чотириста дев`яносто сім тисяч дев`ятсот чотирнадцять гривень вісімдесят вісім копійок).

5. Рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернути до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення виготовлено 10.12.2020 (з урахуванням перебування головуючого судді на лікарняному).

Суддя Іщук І.О.