ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2020 року м. Київ № 640/19404/20

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Смолій І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в м.Києві (надалі також - відповідач-1), Головного управління Національної поліції у м.Києві (надалі також - відповідач-2) про визнання протиправним дій та зобов`язання вчинити дії

встановив:

ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в м.Києві (надалі також - відповідач-1), Головного управління Національної поліції у м.Києві (надалі також - відповідач-2) про визнання протиправним дій та зобов`язання вчинити дії, зокрема:

- визнати протиправним та скасувати наказ Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в м. Києві № 14 о/с від 30.04.2020 в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ у запас збройних сил України (з постановкою на військовий облік) на підставі пп. «г» п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ;

- зобов`язати Ліквідаційну комісію Головного управління МВС України в місті Києві поновити ОСОБА_1 на посаді оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві, або на іншій рівнозначній посаді в органах Міністерства внутрішніх справ України з 30.04.2020;

- зобов`язати Ліквідаційну комісію Головного управління МВС України в місті Києві зарахувати до вислуги років ОСОБА_1 трудовий стаж за період з 30.04.2020 до моменту фактичного поновлення на посаді;

- стягнути з Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати винесення наказу Головного управління МВС України в м. Києві № 14 о/с від 30.04.2020 до моменту фактичного поновлення на посаді за рахунок бюджетних асигнувань Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в місті Києві;

- стягнути з Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в місті Києві на користь ОСОБА_1 840.80 грн. судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в місті Києві;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовано тим, що Ліквідаційною комісією Головного управління МВС України в місті Києві було прийнято наказ № 14 о/с від 30.04.2020 про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) згідно пп. «г» (через скорочення штатів) п. 64 з порушенням визначеної законом процедури переведення та звільнення працівників.

Позивач вважає, що звільнення з посади старшого оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського районного управління є незаконним, з порушенням процедури вивільнення згідно з положеннями чинного законодавства, а тому прийняте відповідачем-1 рішення про звільнення є протиправним та підлягає скасуванню із застосуванням наслідків такого скасування (поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що вказане звільнення є повторним.

Так, відповідно до постанови ОАС м. Києві від 28.11.2017 у справі № 826/28037/15, яка була залишена без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.03.2018, суд вирішив:

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ МВС України в місті Києві від 06.11.2015 № 1017 о/с в частині звільнення 06.11.2015 в запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за пунктом "г" статті 64 (через скорочення штатів) ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського районного управління;

- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського РУ ГУ МВС України в місті Києві з 7 листопада 2015 року.

Також рішенням ОАС м. Києва від 27.02.2019 у справі № 826/15126/18, яке було залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.05.2019, суд вирішив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління МВС в м. Києві (01025, м. Київ, вул. Володимирська, 15, код ЄДР: 08592201) від 17.08.2018 № 31 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 на підставі пп. «г» п. 64 (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ;

- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві з 18.08.2018.

Позивач посилається на той факт, що оскаржуваний наказ є наслідком повторного звільнення та наголошує, що наказ про його звільнення видано з порушенням вимог чинного законодавства про працю, оскільки у відповідності до норм діючого на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в реорганізації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. В той же час, позивач зазначає, що про звільнення його ніхто не повідомляв, чим, на його думку, було грубо порушено трудові права позивача та його соціальні гарантії.

Представниками відповідача-1 та відповідача-2 надані відзиви на позовну заяву, в яких вони наголосили, що звільнення позивача є законним та правомірним та було проведено на підставі та у відповідності до процедури, встановленої законодавством України. Відповідачі стверджують, що при звільненні позивача не було допущено жодного порушення його законних прав та інтересів, а також норм чинного законодавства України, у зв`язку з чим правових підстав для визнання протиправним та скасування наказу від 30.04.2020 № 14 о/с відсутні, а тому у задоволенні позову просять відмовити повністю.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, заслухавши усні пояснення позивача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 перебуває на службі в органах внутрішніх справ з 23.07.1998.

Згідно наказу Шевченківського РУ ГУМВС України в м. Києві від 30.04.2013 № 295 о/с позивач обіймав посаду старшого оперуповноваженого сектору карного розшуку 2-го відділу міліції. Наказом УЗК ГУМВС України в м. Києві від 27.06.2013 № 491 о/с ОСОБА_1 було звільнено у запас Збройних Сил України згідно пп. «є» (за порушення дисципліни) п. 64, однак на підставі постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 04.03.2014 по справі № 826/12414/13 було винесено наказ від 03.04.2014 № 24 о/с про скасування наказу від 27.06.2013 № 491 о/с та поновлення ОСОБА_1 на посаді.

Наказом заступника начальника управління кадрового забезпечення ГУМВС України в м. Києві від 06.11.2015 № 1017 о/с ОСОБА_1 було звільнено з посади згідно п. 10 та п. 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та пп. «г» (через скорочення штатів) п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС. Згідно наказу від 12.01.2018 № 2 о/с, винесеного на виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва по справі № 826/28037/15, наказ від 06.11.2015 № 1017 о/с було скасовано та поновлено ОСОБА_1 на посаді.

Згідно наказу Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в місті Києві від 17.08.2018 № 31 о/с ОСОБА_1 було звільнено з посади відповідно до пп. «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС та поновлено на посаді згідно наказу від 29.03.2019 № 7 о/с на підставі рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.02.2019 по справі № 826/15126/18. Відповідно до постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 22.05.2019 по справі 826/15126/18 наказ від 17.08.2018 № 31 о/с було скасовано.

Наказом голови Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в місті Києві від 30.04.2020 № 14 о/с ОСОБА_1 звільнено з посади старшого оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського районного управління.

Вважаючи протиправним вищезазначений наказ відповідача-1 від 30.04.2020 № 14 о/с, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою про його скасування та, відповідно, застосування наслідків такого скасування (поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу).

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Для вирішення спірних правовідносин судом застосовано, зокрема, норми Конституції України, Закону України «Про Національну поліцію» № 580-VIII, опублікований 06 серпня 2015 року та який набрав чинності 07 листопада 2015 року (далі також - Закон), Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету міністрів України № 114 від 29.07.1991 р. (далі за текстом - «Положення № 114»), у тому числі у відповідних редакціях, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» від 16 вересня 2015 р. № 730 ліквідовано як юридичну особу публічного права Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та утворено нову особу публічного права, а саме Головне управління Національної поліції у місті Києві.

Відповідно до п. п. 4, 5 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074, орган виконавчої влади утворюється шляхом утворення нового органу виконавчої влади або в результаті реорганізації (злиття, поділу, перетворення) одного чи кількох органів виконавчої влади. Орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Права та обов`язки органів виконавчої влади переходять у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Верховний Суд України в постановах від 4 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа № 21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Крім того, згідно з пунктом 64 «г» Положення № 114, за яким звільнено позивача, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Відповідно до пп. 8-10 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, з дня його опублікування всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону.

Отже, Законом передбачена альтернатива вибору працівників міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, а саме: прийняття на службу за їх згодою або проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

З аналізу змісту вказаних норм слідує, що працівники міліції можуть бути прийняті на службу до поліції за власним бажанням та у спосіб, визначений п. 9 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону.

Відповідно до п. 8 Положення № 114, дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться: у зв`язку із скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

Згідно з п. 64 «г» Положення № 114, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік): через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

В той же час, порядок звільнення працівника через скорочення штатів вказаним положенням не визначений, з огляду на що суд до даних правовідносин застосовує загальні положення норм трудового законодавства.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 36 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до ч. 1 ст. 492 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Тобто, у разі попередження особи про звільнення уповноважена особа такого органу зобов`язана запропонувати такій особі іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При цьому, як встановлено правилами ст. 492 КЗпП, звільнення із зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

В той же час, як зазначив представник відповідача 1 у своєму відзиві позивача було попереджене про майбутнє вивільнення листом від 19.02.2020 № 1/281-Кр, однак останній вказаний лист не отримував та підтверджень належного оповіщення відповідачем 1 не надано. Дані про відправлення за № 0100176626466 не зареєстровані в системі Укрпошти.

Матеріали справи не містять жодних, у розумінні ст. 73 КАС України, доказів того, що ОСОБА_1 , у відповідності до ч. 1 ст. 492 КЗпП, було запропоновано роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Судом під час розгляду справи встановлено, що позивач у будь-якій формі не зверталася до відповідача з приводу звільнення та не був попереджений відповідачем 1 про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці до зміни істотних умов служби. Відповідачами перед звільненням не запропоновано позивачу жодної іншої рівноцінної посади та (або) іншої роботи, навіть нижчої посади, в тому числі декретної. Відповідачами жодним чином не було мотивовано та аргументовано звільнення позивача зі служби в ОВС та відсутності можливості подальшого використання позивача на службі. Перед звільненням позивача відповідачами не з`ясовано питання наявності у позивача переважного права на залишення на роботі (посаді), а також не проводився порівняльний аналіз продуктивності праці працівників за період їх роботи при вивільненні.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 04.09.2019 № 6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України констатував, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.

У п. 2.2 вказаного рішення зазначено, що зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.

З приписів Конституції України випливає, що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника.

Відповідно до статті 2-1, 5-1 Кодексу законів про працю України, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, окрім іншого: вільний вибір виду діяльності; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Таким чином, саме на державу покладено обов`язок забезпечувати рівність трудових прав усіх громадян та гарантувати правовий захист від незаконного звільнення. Відповідно, оскільки держава здійснює свої функції через систему державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), відповідні обов`язки (їх неухильне додержання та виконання) покладаються на такі державні органи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 22 Конституції України закріплено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Верховним Судом у постанові від 08.05.2019 по справі № 806/1175/17 викладено: "Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частини першої, третьої статті 49-2 КЗпП, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом періоду та які існували на день звільнення. Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів дотримання ним установленої законом процедури звільнення позивача, зокрема в частині вирішення питання наявності у працівника переважного права на залишення на роботі, що передбачено статтею 42 КЗпП".

З урахуванням викладеного, у суду наявні всі підстави для висновку про допущення відповідачами протиправної бездіяльності під час процедури вивільнення позивача (попередження про вивільнення та наступне звільнення) у вигляді не пропонування іншої рівноцінної (рівнозначної) посади, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади).

Доказів зворотного відповідачем не надано, а судом не встановлено.

За таких обставин позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оспорюваного наказу про звільнення ОСОБА_1 від 30.04.2020 № 14 о/с є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо вимог про поновлення позивача на посаді старшого оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Правова позиція з цього приводу є усталеною у судовій практиці. Верховний Суд України в постанові від 28.10.2014 у справі №21-484а14 сформулював правову позицію, з якою погодився Верховний Суд у своїх постановах від 16 травня 2019 року у справі №823/5361/15 та від 16.05.2019 у справі №820/10744/15, за якою встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Таким чином, враховуючи встановлення судом факту незаконного звільнення позивача з посади старшого оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві, він підлягає поновленню на відповідній посаді з 01.05.2020 (наступний день за днем звільнення).

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997, - кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 05.04.2005 "Афанасьєв проти України" вказав, що спосіб захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - повинен бути "ефективним" як у законі так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Отже, "ефективний засіб правового захисту" у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції.

Враховуючи вимоги частини другої статті 40 та частини першої статті 235 КЗпП України, у випадку неможливості поновити позивача на попередній посаді у зв`язку з ліквідацією Головного управління УМВС України в місті Києві Міністерства аграрної політики та продовольства України, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача запропонувати чи призначити позивача на рівнозначну посаду тій, що він займав до звільнення з роботи, в новоутвореній установі шляхом переводу.

Також, виходячи з наведених норм та встановлених обставин, позивач має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 30.04.2020 по день ухвалення судового рішення.

Середній заробіток визначається відповідно до частини першої статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 32 Постанови Пленум Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 № 9 у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 № 21-395а13, в якій зазначено, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Відповідно до пункту 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 Порядку).

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.

Згідно частини 2 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачами не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного наказу від 30.04.2020 № 14 о/с щодо звільнення позивача з посади з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 2, 5, 6, 72-77, 90, 241-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати Наказ Головного управління МВС України в місті Києві від 30.04.2020 № 14 о/с "Щодо особового складу" в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ у запас збройних сил України (з постановкою на військовий облік) на підставі пп. «г» п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

3. Зобов`язати Ліквідаційну комісію Головного управління МВС України в місті Києві поновити ОСОБА_1 на посаді оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти особи відділу карного розшуку Шевченківського районного управління Головного управління МВС України в місті Києві, або на іншій рівнозначній посаді в органах Міністерства внутрішніх справ України з 01.05.2020.

4. Зобов`язати Ліквідаційну комісію Головного управління МВС України в місті Києві зарахувати до вислуги років ОСОБА_1 трудовий стаж за період з 30.04.2020 до моменту фактичного поновлення на посаді.

5. Стягнути з Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в місті Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати винесення наказу Головного управління МВС України в м. Києві № 14 о/с від 30.04.2020 до моменту фактичного поновлення на посаді за рахунок бюджетних асигнувань Ліквідаційної комісії Головного управління МВС України в місті Києві.

5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, з якої мають бути відраховані податки та обов`язкові платежі.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.В. Смолій