РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

30 листопада 2020 року м. РівнеСправа №460/6121/20

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Н.О. Дорошенко, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом:

ОСОБА_1 доАПАРАТ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ про зобов`язання вчинення певних дій,В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до АПАРАТУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ (далі - відповідач), у якому просить зобов`язати відповідача виплатити позивачу компенсацію за дні невикористаної щорічної основної відпустки, обчислену відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, а також середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. За правилами ч.1 ст.24 Закону України Про відпустки, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Позивач вказала, що при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України їй виплачено заробітну плату, однак відповідачем у день звільнення не проведено розрахунок за невикористану щорічну основну відпустку. Позивач вважає, що окрім зазначеної суми, яку відповідач зобов`язаний виплатити згідно зі ст.116 КЗпП України, він також зобов`язаний нарахувати та виплатити на її користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.08.2020 судову справу визначено до розгляду головуючому судді ОСОБА_2 .

Ухвалою суду у складі судді Комшелюк Т.О. від 20.08.2020 задоволено заяву про самовідвід судді Комшелюк Т.О. в адміністративній справі №460/6121/20.

Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.08.2020, справу №460/6121/20 визначено до розгляду головуючому судді Дорошенко Н.О.

Ухвалою від 25.08.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Встановлено строк для подання відповідачем відзиву на позовну заяву.

Відповідач вказану ухвалу отримав 14.09.2020 (а.с.24), у встановлений судом строк відзиву не подав.

У визначений пунктом 3 Розділу VI Прикінцеві положення КАС України строк клопотань про продовження процесуального строку для надання відзиву, у зв`язку із запровадженням в Україні карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), від відповідача не надходило.

Будь-яких клопотань щодо розгляду справи з викликом учасників справи чи відкладення розгляду справи у зв`язку із запровадженням в Україні карантину від сторін не надходило.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, з`ясувавши усі обставини справи, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив та врахував таке.

Розпорядженням АПАРАТУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ від 24.03.2011 №1554 ОСОБА_1 було зараховано з 11.03.2011 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України Про державну службу, що підтверджується записом трудової книжки серії НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_4 (а.с.8-9).

Розпорядженням АПАРАТУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ від 03.01.2013 №67 ОСОБА_1 було зараховано з 13.12.2012 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_5 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України Про державну службу із збереженням раніше присвоєного 7 рангу державного службовця порядком переведення, увільнивши від виконання обов`язків помічника-консультанта народного депутата України VІ скликання ОСОБА_3 , що підтверджується записами трудової книжки серії НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_4 (а.с.8-9).

Розпорядженням АПАРАТУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ від 07.11.2014 №6896 ОСОБА_1 звільнена з 06.11.2014 з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_5 порядком переведення для подальшої роботи в Корецькій районній раді Рівненської області (п.5 ст.36 КЗпП України), що підтверджується записом трудової книжки серії НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_4 (а.с.8-9).

Позивач у позові ствердила, що на дату звільнення їй безпідставно не було виплачено відповідачем компенсацію за дні невикористаної щорічної основної відпустки, що й слугувало підставою для звернення до суду з позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України Про статус народного депутата України від 17.11.1992 №2790-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі Закон №2790-XII) та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі Положення №379/95-ВР).

Частиною першою статті 34 Закону №2790-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.

Відповідно до ч.3 ст.34 Закону №2790-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.

На чотирьох помічників-консультантів народного депутата поширюється дія Закону України "Про державну службу", їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.

Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.

Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Згідно з ч.5 ст.1.1 Положення № 379/95-ВР (тут і далі - в редакції на час виникнення спірних правовідносин) на чотирьох помічників-консультантів народного депутата України поширюється дія Закону України "Про державну службу", їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.

Суд зазначає, що записи в трудовій книжці позивача, вчинені Управлінням кадрів Апарату Верховної Ради України, свідчать на користь висновку, що позивач як помічник народного депутата працювала за строковим трудовим договором на постійній основі, була прикріплена для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, з поширенням на неї дії Закону України "Про державну службу", з присвоєнням сьомого рангу державного службовця.

Згідно з положеннями частини першої статті 21 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Пленум Верховного Суду України в постанові №9 від 06.11.1992 роз`яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.

Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.

Відповідно до ч.2 ст.2.2 Положення №379/95-ВР, на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.

Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення №379/95-ВР, персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.

Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.

Відповідно до статті 4.1 Положення №379/95-ВР, розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.

У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.

За правилами частин першої та третьої статті 4.4 Положення №379/95-ВР помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.

За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України Про відпустки.

Щодо застосування до спірних правовідносин норм КЗпП України та Закону України Про відпустки, суд зазначає, що відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07.05.2002 №8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем`єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (ч.1 ст.9 Закону України Про державну службу від 16.12.1993 №3723-XII) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

За наведених обставин, до правовідносини, які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України, підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону України Про відпустки.

Так, державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України Про відпустки від 15.11.1996 №504/96-ВР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №504/96-ВР).

Згідно з ч.3 ст.2 Закону №504/96-ВР, право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Положення частини першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 3 Закону №504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Отже, як слідує з системного аналізу вищенаведених положень чинного законодавства, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.

Відповідно до положень статті 81 КЗпП України, за бажанням працівників, переведених на роботу з одного підприємства, установи, організації на інше підприємство, в установу, організацію, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не одержали за неї грошової компенсації, щорічна відпустка повної тривалості надається до настання шестимісячного терміну безперервної роботи після переведення.

Якщо працівник, переведений на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, повністю або частково не використав щорічні основну та додаткові відпустки і не одержав за них грошову компенсацію, то до стажу роботи, що дає право на щорічні основну та додаткові відпустки, зараховується час, за який він не використав ці відпустки за попереднім місцем роботи.

Частиною третьою статті 24 Закону №504/96-ВР та частиною третьою статті 83 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі переведення працівника на роботу на інше підприємство, в установу, організацію грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток за його бажанням повинна бути перерахована на рахунок підприємства, установи, організації, куди перейшов працівник.

Суд враховує, що факт невиплати при звільненні компенсації позивачу за дні невикористаної щорічної основної відпустки відповідач не заперечив. На існування обставин, передбачених статтями 81, 83 КЗпП України, відповідач не покликається.

При цьому, суд звертає увагу на те, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону №504/96-ВР та КЗпП України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.

Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25.08.2011 №769, Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.

Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства України, беручи до уваги те, що позивач була прийнята на посаду та звільнена із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями АПАРАТУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ, суд дійшов висновку про те, що позивач перебувала у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України. Суд зазначає, що народний депутат України в даному випадку не виступає суб`єктом працевлаштування позивача.

Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.

Така позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 27.03.2019 у справі №757/9144/16-ц, які є обов`язковими для врахування судом в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України.

Водночас, суд зауважує, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону та звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08.11.2005 у справі Кечко проти України (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п.23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Отже, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Таким чином, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.

Суд звертає увагу на те, що нормами Закону №2790-XII визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.

Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Окремо суд звертає увагу на те, що при відкритті провадження у даній справі ухвалою від 25.08.2020 суд зобов`язував відповідача надати суду докази перебування позивача в трудових відносинах із відповідачем; відомості щодо проведення розрахунку з позивачем при звільненні; відомості щодо кількості днів невикористаної щорічної основної відпустки позивача; розрахунок невикористаної щорічної основної відпустки позивача; довідку про доходи за два останні місяці роботи позивача.

Витребувані судом докази відповідач не подав без повідомлення причин, про неможливість їх подати суд не повідомив. Враховуючи приписи ч.9 ст.80 КАС України, суд вважає можливим розглянути справу за наявними в ній доказами.

З урахуванням вище викладеного, беручи до уваги неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин, що кваліфіковано судом як визнання позову (ч.4 ст.159 КАС України), враховуючи, що відповідач жодним чином не заперечив доводів та аргументів позовної заяви, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки, чим порушив право позивача на оплату праці у встановленому розмірі. Отже, позов в частині позовної вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачу таку грошову компенсацію слід задовольнити.

При вирішенні позовної заяви в частині позовної вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд виходить з таких міркувань.

Статтею 47 КЗпП України встановлено обов`язок власника або уповноваженого ним органу, зокрема, провести розрахунок з працівником у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Факт невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні основної щорічної відпустки в день звільнення, за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, відповідач не заперечив.

З аналізу статей 47, 116, 117 КЗпП України випливає, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Водночас за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Одночасно Верховний Суд України зауважив, що разом із тим необхідно брати до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц погодилася з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

З урахуванням наведеного вище, визначаючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд враховує, що позивач була звільнена з посади помічника-консультанта народного депутата 06.11.2014, натомість про захист своїх порушених прав та законних інтересів щодо невиплачених на час звільнення грошових сум, на які вона набула право за час роботи, позивач звернулася до суду лише 19.08.2020, тобто за сплином терміну 2113 днів після припинення трудових правовідносин з відповідачем. Водночас будь-яких фактичних обставин стосовно того, що позивачу не було відомо про суми, включені до розрахунку при звільненні, судом не встановлено і позивач на такі обставини не вказує.

Виходячи з цього, з врахуванням принципу співмірності, беручи до уваги тривалість періоду з моменту порушення права позивача і до моменту її звернення за судовим захистом, суд вважає, що до відповідача необхідно застосувати відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену статтею 117 КЗпП, та зобов`язати відповідача виплатити для ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 19.08.2020 - дати звернення до суду з позовом про зобов`язання відповідача виплатити компенсацію за дні невикористаної щорічної основної відпустки, яка не була виплачена при звільненні, до моменту фактичного розрахунку.

За таких обставин, позов слід задовольнити частково.

Підстави для розподілу судових витрат відповідно до ст.139 КАС України відсутні.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до АПАРАТУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ (вул. Грушевського, 5, м. Київ, 01008) про зобов`язання вчинення певних дій задовольнити частково.

Зобов`язати АПАРАТ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, відповідно до частини першої статті 24 Закону України "Про відпустки".

Зобов`язати АПАРАТ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, починаючи з 19.08.2020 по день фактичного розрахунку.

В решті позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 30 листопада 2020 року.

Суддя Н.О. Дорошенко