Дата документу 18.11.2020 Справа № 335/8461/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний№335/8461/19 Головуючийу 1інстанції Апаллонова Ю.В.

Провадження № 22-ц/807/2424/20 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2020 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого Онищенка Е.А.

суддів: Бєлки В.Ю.,

Кухаря С.В.

за участю секретаря судового засідання Семенчук О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку майна, придбаного під час шлюбу,-

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку майна, придбаного під час шлюбу.

В обґрунтування позову зазначав, що 09.11.1991 року між ним та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб.

Після реєстрації шлюбу дружині присвоєно прізвище « ОСОБА_4 ».

Під час перебування у шлюбі за договором №342 купівлі-продажу квартири від 21.04.1997 року ОСОБА_5 було придбано квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано в ЗМБТІ на ОСОБА_5

12.08.1999 року шлюб було розірвано.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.

По день смерті ОСОБА_5 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Після смерті колишньої дружини відкрилась спадщина.

За заявою ОСОБА_2 (матері ОСОБА_5 ) приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. заведено спадкову справу №103 за 2014 рік. 19.07.2019 року він звернувся до приватного нотаріусу із заявою про видачу свідоцтва про право власності на 1/2 частку квартири на підставі ст. 71 ЗУ "Про нотаріат".

Постановою від 19.07.2019 року №1363/02-31 відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя відмовлено. Згідно з ст. 71 ЗУ «Про нотаріат» передбачено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви одного з подружжя.

Однак шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 розірвано 12.08.1999 року, тобто на час смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не були подружжя, а тому у видачі свідоцтва на умовах ст.71 ЗУ «Про нотаріат» відмовлено.

Оскільки розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу, позивач зазначаючи, що після смерті ОСОБА_5 спадкоємцем ОСОБА_2 право власності позивача на Ѕ частину не визнається, просив суд на підставі ст. 392 ЦК України визнати за ним право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норми матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

ОСОБА_2 надала суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача,пояснення учасників процесу,перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.

З матеріалівсправи вбачаєтьсята встановленосудом першоїінстанції,що 09 листопада 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_6 , батьками якого є ОСОБА_1 та ОСОБА_7 .

Згідно договору-купівлі-продажу від 12 квітня 1997 року №342 ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 , право власності зареєстровано в ЗМБТІ на ОСОБА_5 .

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 16 березня 1999 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 розірвано.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 померла.

Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина за заявою ОСОБА_2 (матері ОСОБА_5 ). Приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. заведено спадкову справу №103 за 2014 рік.

18.08.2014 року ОСОБА_2 звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після померлої дочки ОСОБА_5 .

Відповідно до довідки Центру обслуговування ЄАС ЗМР № 7336 від 11.08.2014 р року ОСОБА_6 зареєстрований з 1997 року по день смерті ОСОБА_5 разом із ОСОБА_5 за адресою АДРЕСА_3 .

Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що в силу ч.3 ст.1268 ЦК України ОСОБА_6 прийняв спадщину після померлої матері ОСОБА_5 , оскільки постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 22.10.2014 року ОСОБА_6 , 1995 р.н. визнано недієздатним.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 24.12.2014 року призначено ОСОБА_2 опікуном над недієздатним ОСОБА_6 , 1995 р.н.

19 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.В. із заявою про видачу свідоцтва про право власності на Ѕ частину квартири по АДРЕСА_4 відповідно до ст. 60,63 СК України.

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 19.07.2019 року за №1363/02-31 у видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя відмовлено. На підставі того, що шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 розірвано 12.08.1999 року, тобто на час смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не були подружжям, а тому у видачі ОСОБА_1 свідоцтва на умовах ст.71 ЗУ «Про нотаріат» відмовлено.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 05 листопада 2019 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_8 стягнуто аліменти на утримання непрацездатної дитини ОСОБА_6 у розмірі 1/6 частина доходів, починаючи з 28.01.2019 року до поновлення працездатності.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що до правовідносин у цій спарві щодо виникнення права спільної сумісної власності на спірну квартиру застосуванню підлягають відповідні положення Кодексу про шлюб та сім`ю України, Цивільного кодексу Української РСР та Закону України від 07.02.1991 року М697-ХІІ «Про власність» (із відповідними змінами та доповненнями на час спірних правовідносин), а до спірних правовідносин щодо захисту права власності застосуванню підлягають відповідні положення чинних Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України.

За приписами ст. 16 Закону України від 07.02.1991 року №697-ХІІ «Про власність» майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

Відповідно до ч.2 ст. 112 ЦК Української РСР 1963 року, сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

Згідно ст. 16 Закону України від 07.02.1991 року №697-ХІІ «Про власність» майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

Положеннями ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Статтею 23 Кодексу про шлюб та сім`ю України передбачено, що майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Відповідно до ст. 28 Кодексу про шлюб та сім`ю України діє презумпція рівності часток спільного сумісного майна подружжя.

З матеріалів справи вбачається, що шлюбний контракт щодо майнових прав та обов`язків подружжя між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не укладався, проте, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилається на те, що його право на Ѕ частину квартири не визнається спадкоємцем ОСОБА_2 .

Відповідно дост. 392 ЦК України, на підставі якої подано до суду позов, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Положеннями статей 1216,1217,1220,1223 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадщина відкривається внаслідок смерті особи. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до спадкової справи № 103/2014, відкритої 18.08.2014 р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, заповіту ОСОБА_5 не залишала, і після смерті ОСОБА_5 протягом шести місяців з заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_2 , яка за наданими нотаріусу документами є матір`ю померлої, а тому належить в силу ст.1261 ЦК України до першої черги спадкоємців за законом.

ОСОБА_6 - син позивача та ОСОБА_5 в силу ч.3 ст.1268 ЦК України прийняв спадщину після померлої матері ОСОБА_5 , оскільки постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, і є також спадкоємцем першої черги за законом в силу ст.1261 ЦК України.

Судом першої інстанції вірно встановлено, на підставі наявної копії спадкової справи, що спадкоємцями після смерті ОСОБА_5 є її непрацездатний син ОСОБА_6 та мати ОСОБА_2 .

Встановлено, що свідоцтво про право на спадщину їм не видавалось, що підтверджено матеріалами спадкової справи.

Право на оформлення право на частку у спадщині, як спадкоємцями першої черги, в нотаріальному порядку не втрачено.

Проте, висновок суду першої інстанції про те, що звертаючись до суду із позовом до ОСОБА_2 позивач обрав підставою позову положення ст. 392 ЦПК України, проте у позові не зазначив і в судовому засіданні не навів тих обставин, чи ОСОБА_2 оспорює його право власності на частину квартири як один із спадкоємців, чи як законний представник недієздатного ОСОБА_6 - сина позивача, законного представника недієздатного сина, яким є ОСОБА_2 є хибним, оскільки невизнання ОСОБА_2 позову та оспорення нею права позивача на спадщину в силу статті 392 ЦПК України є підставою для звернення до суду з позовом.

Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що постановою нотаріуса від 19.07.2019 року №1363/02-31 ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя з підстав того, що шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 розірвано 12.08.1999 року, тобто на час смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_1 не були подружжям.

Колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не було залучено до участі у справі недієздатного сина інваліда 1 групи в особі законного представника, що позбавляє його можливості скористатися процесуальними правами через законного представника, від вирішення питання щодо визнання за позивачем права власності на частину квартири залежить і розмір часток успадкованих спадкоємцями після смерті ОСОБА_5 .

Таким чином, рішення суду безпосередньо впливає на права особи, яка не є учасником у даній справі, а саме на права недієздатного сина спадкодавця - ОСОБА_6 , опікуном якої є згідно до рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 24.12.2014 року є ОСОБА_2 .

Разом з цим, колегія суддів вважає безпідставним посилання суду першої інстанції, як на одну з підстав для відмови у позову, те що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки в силу статті 392 ЦПК України невизнання ОСОБА_2 позову та оспорення нею права позивача на спадщину є підставою для звернення до суду з позовом.

Колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що відмова в задоволенні його позову до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку майна, придбаного під час шлюбу, не позбавляє ОСОБА_1 звернутися до суду з позовом, визначивши належне коло відповідачів у справі, з залученням у якості відповідача недієздатного ОСОБА_6 , законним представником якого є ОСОБА_2 , про визнання права власності на частку майна, придбаного під час шлюбу.

З огляду на викладене, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з тим, що подання позову до одного із спадкоємців, не залучення до участі у справі недієздатного сина спадкодавця, є передчасним, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог.

Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.

Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відмову в задоволенні позову.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 травня 2020 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 26 листопада 2020 року.

Головуючий

Судді: