Справа № 222/1300/19

Провадження № 2-др/222/1/20

Д О Д А Т К О В Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2020 року смт.Нікольске

Володарський районний суд Донецької області у складі судді Доценко С.І., за участі секретаря судового засідання Болбат Н.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Темір І.В. про ухвалення додаткового рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області, 3-тя особа: Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства,-

в с т а н о в и в:

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Темір І.В. звернувся до суду із заявою про винесення додаткового рішення по вище вказаній цивільній справі та просить суд прийняти рішення по заявленим позовним вимогам стосовно земельної ділянки, площею 20 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області.

В обґрунтування заяви зазначив наступне.

25.08.2020 року Володарський районний суд Донецької області ухвалив рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області, 3-тя особа: Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, згідно якого за ОСОБА_1 було визнано право постійного користування земельною ділянкою площею 12 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області в межах плану зовнішніх меж землекористування, визначених державним актом ІV-ДН № 032220 від 26.06.1997 року на право постійного користування землею, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Але позивач просив суд, в первинній та уточненій позовній заяві, визнати за ним право постійного користування в порядку спадкування після смерті батька на земельні ділянки, площею 12,00 га та 20,00 га, які розташовані на території Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області. Також зазначає, що сторона позивача не відмовлялась від позову в частині визнання права постійного користування земельною ділянкою площею 20 га в порядку спадкування .Суду надавались правовстановлюючі документи на цю ділянку, однак судом винесено рішення стосовно земельної ділянки лише площею 12 га, а тому позовні вимоги в цій частині, за відсутності процесуального рішення, стосовно цих дій підлягають розгляду в межах цієї цивільної справи. Просить заяву задовольнити і ухвалити по справі додаткове рішення.

Сторони в судове засідання не з`явились, хоча належним чином були повідомлені про час, день та місце судового розгляду, що дає суду право розгляду без їх участі.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного:

Відповідно до ст. 270 ЦПК України законодавцем визначений виключний перелік підстав при наявності яких ухвалюється додаткове рішення, а саме суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати,3) судом не вирішено питання про судові витрати, 4)суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.

Перевіривши та дослідивши надані заяви по суті справи та докази судом встановлено наступне.

Згідно з первинною позовною заявою предметом позову було встановлення в порядку спадкування права власності на земельна ділянка площею 12 га та 20 га ,на території Тополинської сільської ради, згідно державного акту ІV-ДН № 032220 від 26.06.1997 року на право постійного користування землею ОСОБА_2 .

Позивачем, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, було змінено предмет позову на визнання за позивачем в порядку спадкування після смерті його батька ОСОБА_2 померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , право постійного користування земельною ділянкою за цільовим призначенням, яка розташована на території Тополінської сільської ради Володарського району Донецької області, що підтверджується державним актом ІV-ДН № 032220 від 26.06.1997 року площею 12 га та 20 га.

В подальшому в уточненій позовній заяві були заявлені вимоги про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною ділянкою площею 12 га для ведення фермерського господарства. При цьому сторона позивача відповідно до п. 4 ч.1 ст. 255 ЦПК України не відмовлялась від позову та відповідно до п. 5 ч.1 ст. 257 ЦПК України не заявляла клопотання до початку розгляду справи по суті про залишення позову без розгляду в частині визнання права постійного користування земельною ділянкою площею 20 га, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 .

Судовим рішенням Володарського районного суду Донецької області від 25.08.2020 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 і за ОСОБА_1 було визнано право постійного користування земельною ділянкою площею 12 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області в межах плану зовнішніх меж землекористування, визначених державним актом ІV-ДН № 032220 від 26.06.1997 року на право постійного користування землею, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Але ж, в рішенні суду не прийняте рішення про земельну ділянку розміром 20 га, яка розташована на землях Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області і яка внесена до розділу «Зміни в землекористуванні» в державний акт ІV-ДН № 032220 від 26.06.1997 року на право постійного користування землею, згідно рішення Володарської районної ради від 24.03.1999 року №ХХІІІ/4-60, хоча ця вимога заявлялась і документи , що підтверджують право спадкодавця на зазначену земельну ділянку були предметом дослідження Володарського районного суду Донецької області.

Відповідно до приписів пункту 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. При порушені питання про ухвалення додаткового рішення з інших підстав, суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви.

Згідно з п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду від 18.12.2009 N 14 «Про судове рішення у цивільній справі» резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215 - 217 ЦПК.

Предметом спору у цій справі є право спадкоємця на спадкування права на постійне користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, яке виникло у спадкодавця як в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право постійного користування землею згідно із Земельним кодексом України у редакції на 13 березня 1992 року.

В ухваленому судовому рішенні вирішене питання про право постійного користування земельною ділянкою площею 12 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області в межах плану зовнішніх меж землекористування, визначених державним актом ІV-ДН № 032220 від 26.06.1997 року, але не вирішене питання щодо позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права постійного користування земельною ділянкою площею 20 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області, відомості про яку внесені також в державного акту ІV-ДН № 032220 від 26.06.1997 року до розділу «Зміни в землекористуванні» із зазначенням підстав набуття «Рішення Володарської районної ради від 24.03.99р. № ХХІІІ/4-60» та плану зовнішніх меж землекористування з описом меж, при тому що позовні вимоги були заявлені і позивач від них не відмовлявся та не залишав їх без розгляду.

Досліджуючи докази в цих межах, суд встановив наступне.

Спадкодавець ОСОБА_2 , згідно державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії IV-ДН №032220 , 26.06.1997 року отримав право постійного користування земельною ділянкою площею 12,00 га та 20 га розташованою на території Тополинської сільської ради Володарського (нині- Нікольського) району Донецької області для ведення селянського (фермерського) господарства, в зовнішніх межах, визначених в цьому державному акті, на підставі рішення Володарської районної ради народних депутатів від 18квітня 1997 року. (а.с.9)

Відповідно до ст.7 цього Кодексу постійним користуванням землею визнане землекористування без заздалегідь установленого строку.

Згідно з ч.5 зазначеної статті зазначеного Кодексу у постійне користування земля надавалась Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Відповідно до ст.23 та 24 ЗК України в редакції, на момент виникнення правовідносин право власності або право постійного користування землею, на відміну від права тимчасового користування землею, посвідчувались державними актами, які видавались і реєструвались сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів, форма яких встановлювалась та затверджувалась Верховною Радою України. А тимчасове користування землею, в тому числі і на умовах оренди, оформлювалось договором, форма якого та порядок його реєстрації встановлювався КМ України.

Спадкоємцем ОСОБА_2 , згідно з Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №512272 та Уставом КФГ «Репа Олександр Миколайович» було утворене фермерське господарство», а тому земельна ділянка згідно з державним актом використовувалась за призначенням. (а.с.10,25-29)

Таким чином, спадкодавець ОСОБА_2 утворив фермерське господарство та продовжував постійно користуватись зазначеною земельною ділянкою за призначенням до самої смерті , яка сталась ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджено свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 10.05.2012 року. (а.с.8)

З 01.01.2002 року набрав чинності Земельний Кодекс України N 2768-III від 25.10.2001 року.

Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Але ж, відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою" від 2 квітня 2002 року N 449 (449-2002-п) раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні в разі добровільного звернення громадян.

Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) визнано неконституційним пункт 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (2768-14) щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення та він втратив чинність з дня ухвалення цього рішення.

Позиція Конституційного Суду України обґрунтована тим, що Приписи пункту 6 Перехідних положень Кодексу (2768-14) є нормами процесуального права і тому не повинні обмежувати норми матеріального права щодо права власності на землю та його набуття громадянами.

Згідно п. 5.6. Рішення КСУ суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і

реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України (254к/96-ВР), Кодексом (2768-14) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний Кодекс (2768-14) серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.

На думку КСУ суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою

суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг: - право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством; - права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені); - постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати; - земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією.

Конституційним Судом України зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як постійне (безстрокове) користування.

Законодавством, що діяло на час виникнення права, поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з не переоформленням правового титулу.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (435-15) акти цивільного законодавства не мають зворотної дії в часі, їх дія поширюється на відносини, які виникли раніше, лише у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують цивільну відповідальність особи. Цей принцип закріплено на конституційному рівні (стаття 58 Конституції України (254к/96-ВР), що є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі між державою і громадянином. Він гарантує впевненість громадян у тому, що їхнє теперішнє становище не буде погіршено прийняттям нового закону чи іншого нормативно-правового акта.

Конституційний Суд України вважає, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 1 січня 2008 року потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України (254к/96-ВР). У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу (2768-14) у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку.

Неврегульованість питання щодо переважного права постійного землекористувача на придбання земельної ділянки у власність породжує проблеми, пов`язані з вибором способу переоформлення права на землю, відшкодуванням вартості проведених землекористувачем поліпшень за час користування землею тощо.

Спадкодавець ОСОБА_2 не переоформив у встановлений Перехідними положеннями ЗК України строк набуте до набрання чинності новим ЗК України безстрокове право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди та продовжував до самої смерті користуватись спірною земельною ділянкою за цільовим призначенням на підставі державного акту на право остійного користування земельною ділянкою, що є законним, відповідно до зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Після смерті ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина, до складу якої, відповідно до ст.1218 ЦК України увійшли всі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 1219 ЦК України визначено виключний перелік прав та обов`язків які не входять до складу спадщини, а саме права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

Відповідно до ст.141 Земельного Кодексу України, в редакції, чинній на момент смерті спадкодавця, встановлено виключний перелік підстав для припинення права користування земельною ділянкою.

Смерть землекористувача не зазначена як підстава для припинення права користування земельною ділянкою.

А тому, на думку суду, враховуючи, що зазначене право не припинилось зі смертю особи, то воно має бути включеним до складу спадщини, якщо не припинена діяльність фермерського господарства, враховуючи цільове призначення земельної ділянки.

Відповідного до копії спадкової справи №319/2012, розпочатої 28.01.2012 року (а.с.119) - єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_2 є його син ОСОБА_1 , який є позивачем по справі та який отримав у спадщину після смерті батька на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від грошові внески та житловий будинок, що належав спадкодавцю на момент його смерті.

07.02.2013 року державним нотаріусом Володарської державної нотаріальної контори Донецької області відмовлено позивачу в отриманні в спадщину права користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, яка була надана спадкодавцю ОСОБА_2 на праві постійного користування земельною ділянкою з посиланням на те, що спадкодавець відповідно до п.6 глави 10 Перехідних положень Земельного Кодексу України не переоформив право постійного користування на право оренди чи право власності, а відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою не ви никає (а.с.126). А тому не можливо видати свідоцтво про право на спадщину, тому що у спадкодавця відсутнє таке право. (а.с.126)

Позивач стверджує, що після смерті батька фермерське господарство функціонує і він займається діяльністю фермерського господарства.

Відомості про припинення діяльності фермерського господарства у спосіб передбачений Уставом чи Законом України « Про фермерське господарств» відсутні.

Земля є основою фермерського господарства і лише наявність земельної ділянки, відповідно до Закону про селянське фермерське господарство була підставою для утворення фермерського господарства.

Відповідно до положень п.2 ч1 ст. 29 Закону України « Про селянське( фермерське) господарство саме припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27,28 Земельного кодексу України зазначено підставою для припинення діяльності фермерського господарства.

Зазначена спірна земельна ділянка після смерті спадкодавця у встановлений законом спосіб не вилучалась у фермерського господарства «Репа Олександр Миколайович».

Відповідно до ст.23 Закону України «Про фермерське господарство» успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

Згідно з ст. 19 цього ж Закону до складу майна фермерського господарства поряд з іншим належить право користування землею.

Відповідно до ст.20 цього ж Закону порядок володіння, користування і розпорядження майном фермерського господарства здійснюється відповідно до його Статуту, якщо інше не передбачено угодою між членами фермерського господарства та законом.

При дослідженні Статуту селянського (фермерського господарства «Репа Олександр Миколайович», зареєстрованого 28 серпня 2002 року Володарською райдержадміністрацією було встановлено, що згідно з п.1.3 Статуту зазначеного фермерського господарства ОСОБА_2 був головою фермерського господарства, а члени його родини самостійно приймають участь в діяльності КФГ на основі повної або часткової зайнятості.

Розділ ІІІ Статуту КФГ «Права та обов`язки та відповідальність членів фермерського господарства має пункт про те, що член фермерського господарства має право передавати у спадщину земельну ділянку .

Відповідно до п.4.3 розділу ІV Статуту цього ж КФГ майно КФГ належить його членам на правах спільної сумісної власності .

Відповідно до п.4.4 Статуту у разі смерті голови селянського господарства його доля спадкується в порядку, передбаченому законодавством. (а.с.25-30)

У відповідності з вимогами ст. 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Ст. 8 ЦК України передбачено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим кодексом, іншими актами законодавства, вони регулюються тими правовими нормами цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Вирішуючи спір, суд бере за основу правовою позицію Великої Палати Верховного Суду України, викладеній в Постанові від 20.11.2019 року в справі № 368/54/17 в якій Суд відступає від правової позиції ,яка викладена у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц та постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, в яких вбачається системне посилання у цих судових рішеннях на те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

В цій Постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння. Враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у ст. 1219 ЦКУ, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані. Отже, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою.

При цьому Велика Палата посилалась також на те, що на відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.

Суд вважає за можливе застосувати зазначенні висновки верховного Суду до зазначених правовідносин тому що така позиція Суду є останньою,в якій ВС відступає від раніше викладених правових позицій, стосується засновників фермерських товариств, які отримали землю для заснування фермерського господарства на правових нормах, що діяли до набрання чинності ЗК України в редакції 2001 рок та Закону України «Про фермерське господарство».

Тому, виходячи із принципу рівності всіх перед законом, спадкоємці засновників фермерських господарств, які отримали земельну ділянку на праві довічного успадкованого володіння, не можуть бути в більш привільованому становищі ніж спадкоємці засновників, які отримали земельні ділянки для заснування фермерського господарства на праві постійного користування за тими ж законам , що діяли на момент утворення фермерських господарств.

Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними;

Розмежування права спадкування користування земельною ділянкою по особам засновків фермерських господарств на осіб, які переоформили право відповідно до Перехідних положень Земельного Кодексу України (які визнані неконституційними), осіб, які отримали у користування земельну ділянку для ведення фермерського господарства на правах успадкованого володіння та тих, що отримали у користування землю для утворення фермерського господарства, які не встигли переоформити право постійного користування землею на думку суду суперечить нормам Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні.

Із аналізу норм земельного законодавства, що регулюють спірні правовідносини можна зробити висновок про те, що нормативно правовими актами не врегульовано питання припинення права землекористування в зв`язку з смертю особи, та право на спадкування права постійного користування землею набутого до 2002 року.

У відповідності з вимогами ст. 6, ст.1 протоколу № 1 ст. 14 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, практики Європейського суду висловленої у справах «Рисовський проти України», «КРИВЕНЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ» дано аналіз питанню власності в контексті ст.1 протоколу № 1 Конвенції.

З цих справ встановлено,що право постійного користування землею є - власністю особи. Також держава (державні органи) не вправі «свавільно», всупереч вимог закону, позбавляти особу права власності (чи права користування).

Вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

В рішенні Європейського суду з прав людини та основоположних свобод від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Таким чином, суд, виходячи із принципу Верховенства права, прийшов до висновку про те, що право постійного користування земельною ділянкою, яке спадкодавець набув на законних підставах та мав державний акт на право постійного користування земельною ділянкою до набрання чинності Земельним Кодексом України в редакції 2001 року, яке не припинилось після його смерті за нормами ЗК України, не є в розумінні ст.1218 ЦК України обов`язком, який нерозривно пов`язаний з особою спадкодавця, а тому це право постійного користування земельною ділянкою за її цільовим призначенням для ведення фермерського господарства успадкуванню його спадкоємцями для подальшого функціонування фермерського господарства «Репа Олександр Миколайович».

Враховуючи, що результатом розгляду цивільної справи стало задоволення вимог позовної заяви, заявлені позивачем вимоги по суті в частині визнання за ОСОБА_1 права постійного користування земельною ділянкою площею 20 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області в межах плану зовнішніх меж землекористування, визначених державним актом ІV-ДН № 032220 від 26.06.1997 року не знайшли свого відображення в рішенні Володарського районного суду Донецької області від 25.08.2020 року, як його вступної та резолютивної частини, а також те, що ухвалення додаткового рішення не змінює собою суті ухваленого рішення, суд дійшов висновку, що заява про ухвалення додаткового рішення обґрунтована та підлягає задоволенню.

Керуючись ст. 270 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

Заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Темір І.В. про ухвалення додаткового рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Тополинської сільської ради Нікольського району Донецької області, 3-тя особа: Головне управління Держгеокадастру у Донецькій області, про визнання в порядку спадкування за законом права постійного користування земельною задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (ІПН НОМЕР_2 ) право постійного користування земельні ділянки площею 20 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована на території Тополинької сільської ради Нікольського району Донецької області в межах плану зовнішніх меж землекористування, визначених державним актом ІV-ДН №032220 від 26.06.1997 року на право постійного користування землею, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Додаткове рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково

Суддя С.І. Доценко