ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2020 року м.Житомир

справа № 240/6575/20

категорія 106030000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Горовенко А.В.,

за участю секретаря судового засідання Демчук О.М.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1 ;

представника позивача - Перегуди А.П. (на підставі ордера серії АМ №1003076 від 24.07.2020);

представника Міністерства юстиції України - Нечипоренко І.П. (у порядку самопредставництва суб"єкта владних повноважень);

представника Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" - Соломонюк І.В. (на підставі ордера серії АМ №1004220 від 04.08.2020),

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду за адресою: 10014, місто Житомир, вул. Мала Бердичівська, 23, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України та Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" про скасування наказу, поновлення повноважень, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просить:

- скасувати наказ Міністерства юстиції України №714/к від 19.02.2020 про звільнення ОСОБА_1 з роботи виконувача обов`язків директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва, 19 лютого 2020 року відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 23 та п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України;

- поновити повноваження ОСОБА_1 , виконуючого обов`язків директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва;

- стягнути з Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально- виконавчої служби України (№4)» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19.02.2020 (з урахуванням листа непрацездатності від 19.02.2020) до дня ухвалення рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що згідно з наказом Міністерства юстиції України №1171/к від 22.03.2018 його призначено з 02.04.2018 виконуючим обов`язки директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступником начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва. У подальшому, наказом Міністерства юстиції України №714/к від 19.02.2020 його звільнено з роботи виконувача обов`язків директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 23 та п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Зазначає, що його незаконно звільнено з роботи виконувача обов`язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва, оскільки оскаржуваний наказ прийнятий у період його тимчасової непрацездатності.

Окрім того, зауважує, що його було призначено виконувачем обов`язків директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва до прийняття відповідного рішення уповноваженим органом, проте щодо нього в двомісячний строк (з моменту призначення) не було прийнято рішення щодо призначення/звільнення уповноваженим органом, тому вважає, що надалі працював за безстроковим трудовим договором, і як наслідок не міг бути звільнений на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України.

Позивач, вважаючи протиправним наказ Міністерства юстиції України про його звільнення та наявність права на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, звернувся з позовом до суду за захистом свого порушеного права.

Відповідно до ухвали Житомирського окружного адміністративного суду від 04.05.2020 провадження у справі відкрито, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження та у зв"язку із задоволенням клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду, визнано поважними вказані ним підстав для поновлення строку звернення до суду.

Згідно з протокольною ухвалою суду від 04.08.2020 закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті позовних вимог.

Позивач та представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили суд задовольнити їх у повному обсязі, з мотивів викладених у позовній заяві, відповіді на відзиви на позовну заяву від 01.07.2020 (вх.№22917/20) та клопотанні від 04.08.2020 (вх.№28103/20).

Додатково наголошували, що після прийняття наказу від 22.03.2018 №1171/к позивач виконував обов`язки директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва тривалий час (біля двох років) та чекав на прийняття рішення уповноваженим органом управління про призначення його на посаду директора, однак цього з невідомих причин не відбулось.

Зауважили, що вказана Міністерством юстиції України у осопорюваному наказі підстава звільнення позивача - п.2 ч.1 ст.36 Кодексу законів про працю України у зв"язку із закінченням строку трудового договору є необгрунтованою, оскільки у наказах про призначення позивача та звільнення з роботи не зазначено жодного конкретного строку закінчення трудового договору.

Щодо доводів Міністерства юстиції України про наявність згоди позивача на припинення трудового договору з підстав закінчення строку, на який він був укладений та відсутності обов"язку про попередження та інформування працівника про звільнення, представник позивача зазначив наступне.

У заяві позивача про призначення його на посаду виконуючого обов`язків директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» відсутня інформація про дату її складання та підписання, також відсутня вказівка на те, що він погоджується на виконання обов`язків саме до прийняття відповідного рішення Міністерством юстиції України. Окрім того, у заяві позивача про призначення його виконуючим обов`язків директора відсутня інформація пре те, що він виразив свою волю на припинення такого трудового договору у зв"язку із закінченням невизначеного строку його укладення.

Представник відповідача - Міністерства юстиції України в судовому засіданні проти заявлених позовних вимог заперечувала у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву від 22.05.2020 (за вх.№17138/20) та запереченнях на відповідь на відзив на позовну заяву від 27.07.2020 (за вх.№26741/20). В обґрунтування зазначала, що при укладенні трудового договору на певний строк цей строк встановлюється за угодою сторін і може визначатися не тільки конкретним періодом, а також і настанням певної події, як у даному випадку - до прийняття відповідного рішення уповноваженим органом (Міністерством юстиції України).

Вказує, що позивач погодився на виконання обов"язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» до прийняття відповідного рішення, що підтверджується заявою позивача написаною власноруч та за його підписом.

Припинення трудового договору по закінченню строку не потребує заяви чи волевиявлення працівника.

Також представник відповідача зазначила, що положення Кодексу законів про працю України не містять заборони звільнення у період тимчасової непрацездатності, якщо працівник звільняється у зв"язку із закінченням строку трудового договору.

Представник відповідача - Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» в судовому засіданні проти заявлених позовних вимог заперечувала у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву від 22.05.2020 (за вх.№17228/20). В обґрунтування зазначила, що позивачем не укладено контракту, оскільки його призначено виконуючим обов"язків директора, а не директором.

Зазначала, що позивача неодноразово повідомляли про його звільнення, проте ознайомитись із наказом про звільнення він відмовлявся.

Щодо посилання позивача на роз"яснення Державного комітету Ради Міністрів СРСР з питань праці і заробітної плати і Секретаріату ВЦРПС від 29.12.1965 №30/39 "Про порядок оплати тимчасового замісництва", згідно з яким призначення працівника виконувачем обов"язків на вакантну посаду не допускається, зауважує, що у цьому ж нормативно-правовому акті вказано, що тимчасове призначення можливе лише на посаду, призначення на яку здійснюється вищим органом управління, тобто Міністерством юстиції України, а працівник повинен подати відповідні документи для призначення на посаду.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що відповідно до наказу Міністерства юстиції України №1171/к від 22.03.2018 «Про виконання обов"язків» ОСОБА_1 з 02 квітня 2018 року призначено виконуючим обов"язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва з посадовим окладом згідно зі штатом для керівника цього підприємства на період до прийняття відповідного рішення уповноваженим органом управління (а.с.6, 47).

У подальшому, згідно із наказом Міністерства юстиції України №714/к від 19.02.2020 «Про звільнення» ОСОБА_1 звільнено з роботи виконувача обов"язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва, 19 лютого 2020 року відповідно до пункту 2 частини 1 статті 23 та пункту 2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (а.с.7, 46).

Відповідні записи містяться у трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 10.07.1991 ОСОБА_1 (а.с.8-9).

Позивач, вважаючи своє звільнення незаконним, безпідставним та таким, що суперечить положенням чинного законодавства, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до приписів ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності передзаконом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути укладений: на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 24 КЗпП України укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» №185-V від 21.09.2006 (у редакції, чинній на час укладення з позивачем трудового договору) управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Відповідно до положень розділу 7 "Управління підприємством" Статуту Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)», затвердженого наказом Міністерства юстиції України №3550/5 від 06.12.2016, директор Підприємства призначається на посаду та звільняється з посади Державним секретарем Міністерства юстиції України в порядку, встановленому нормативно-правовими актами. З директором Підприємства відповідно до нормативно-правових актів укладається контракт. Директор Підприємства за посадою є заступником начальника Житомирської виправної колонії Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції (№4) (а.с.136-153).

Згідно з підпунктом 13-1 пункту 12 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 №228 (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) передбачено, що Міністр утворює уповноважені органи з питань пробації, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, воєнізовані формування, навчальні заклади, заклади охорони здоров`я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи та організації, утворені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби, в установленому порядку призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників, застосовує заходи заохочення та притягує до дисциплінарної відповідальності, вносить подання щодо представлення до відзначення державними нагородами України, а також затверджує їх положення (статути).

З огляду на викладене, уповноваженим органом на укладання та розірвання з директором державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» контракту (трудового договору), а в даному випадку з виконуючим обов"язків директора, є Міністерство юстиції України в особі Державного секретаря Міністерства юстиції України та Міністра юстиції України, відповідно.

Частиною 3 ст. 21 КЗпП України передбачено, що особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

З позивачем, як виконувачем обов"язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступником начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)», як свідчить зміст наказу Міністерства юстиції України «Про виконання обов"язків» №1171/к від 22.03.2018 між уповноваженим органом Міністерством юстиції України та ОСОБА_1 укладено строковий трудовий договір.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 6 листопада 1992 року (із змінами і доповненнями) при укладанні трудового договору на певний строк цей строк встановлюється угодою сторін і може визначатися не тільки конкретним періодом, але також і настанням певної події, наприклад, повернення на роботу робітниці з відпустки по вагітності, пологах і догляду за дитиною; працівника, який звільнився з роботи в зв`язку із призовом на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу. Строковий трудовий договір може укладатися для заміни тимчасово відсутнього працівника.

Строк, на який працівник наймається на роботу, обов`язково має бути вказаний у наказі про прийняття на роботу, інакше буде вважатися, що працівник прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором.

Строкові трудові договори підлягають припиненню по закінченні строку, за наявності волевиявлення хоча б однієї зі сторін договору. Роботодавець, який має намір розірвати трудові відносини, повинен не пізніше, ніж в останній день роботи працівника за строковим договором, видати наказ про його звільнення, на підставі пункту другого частини першої статті 36 КЗпП України (закінчення строку договору).

Правове регулювання відносин, пов`язаних із призначенням працівника виконуючим обов`язків, здійснюється на підставі Кодексу законів про працю України, роз`яснень Держкомітету Ради Міністрів СРСР з питань праці та заробітної плати і Секретаріату ВЦРПС «Про порядок оплати тимчасового замісництва» від 29 грудня 1965 року №30/39 (у редакції від 11 грудня 1986 року) (далі - Роз"яснення №30/39), що діє в частині, яка не суперечить КЗпП України та іншим нормативно-правовим актам України.

За абзацом 1 пункту 1 Роз`яснення №30/39 тимчасовим замісництвом вважається виконання службових обов`язків за посадою тимчасово відсутнього працівника, коли це викликано виробничою необхідністю.

Згідно з пунктом 2 Роз`яснення №30/39 призначення працівника виконуючим обов`язків за вакантною посадою не допускається. Таке можливе лише за посадою, призначення на яку здійснюється вищим органом управління.

Як вже зазначалось судом, органом управління державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» є безпосередньо Міністерство юстиції України.

Отже, призначаючи ОСОБА_1 виконуючим обов`язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва, застосуванню підлягали норми, зазначені у Роз`ясненні №30/39, оскільки призначення на посаду директора підприємства здійснюється органом управління державного підприємства у порядку передбаченому чинними нормами права, а посада виконуючого обов`язків директора державного підприємства не передбачена штатним розкладом установи, що відповідає статуту державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)».

Матеріали справи свідчать, при укладенні між Міністерством юстиції України та ОСОБА_1 трудового договору на виконання обов"язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» було зазначено строк його дії, який пов"язаний із настанням певної події (юридичного факту), а саме: «до прийняття відповідного рішення уповноваженим органом управління» (а.с.6).

Однак, відповідно до формулювання причин строковості трудового договору, а саме встановлення такої події, як «прийняття відповідного рішення уповноваженим органом управління» відсутня чітка конкретизація щодо сутності та природи рішення органу управління, прийняття якого стало б підставою припинення строкового трудового договору з позивачем. Тобто, у наказі про призначення не передбачено, яке саме рішення має бути прийнято, кого воно стосуватиметься та що має встановити?

Зважаючи на те, що чинним законодавством та статутом державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» встановлено спеціальний порядок призначення керівника даного державного підприємства, тому суд погоджується з твердженням Міністерства юстиції України, що покладення виконання обов`язків керівника носить тимчасовий характер.

Зважаючи на встановлені судом обставині, суд дійшов висновку, що у позивача були наявні законні сподівання на те, що трудовий договір укладений між ним та Міністерством юстиції України про покладення на нього виконання обов"язків директора державного підприємства був пов"язаний з настанням юридичного факту, а саме прийняття відповідного рішення уповноваженим органом управління.

Проте, суд зауважує, що прийняття відповідного рішення щодо припинення з ОСОБА_1 трудового договору мало б бути наслідком (підставою) призначення у встановленому законом порядку позивача або іншої особи безпосередньо на посаду директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4).

Однак, суд акцентує увагу на тому, що жодним із відповідачів під час розгляду справи, не надано суду доказів призначення у встановленому законом порядку позивача чи іншої особи безпосередньо на посаду директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4), що в свою чергу слугувало б законною підставою для припинення повноважень (тимчасово) виконуючого обов"язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)».

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, станом на момент розгляду справи судом, ОСОБА_2 призначений виконувачем обов`язків директора (а.с.185).

Окрім того, суд зазначає, що наказом Державного комітету статистики України "Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці" від 05 грудня 2008 року №489 затверджено типову форму №П-4 "Наказ (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту)", відповідно до якої у самому наказі обов`язково мають бути зазначені, як причини звільнення особи, так і підстави для її звільнення.

Суд зауважує, що з огляду на зміст наказу Міністерства юстиції України №714/к від 19.02.2020 «Про звільнення» підставою звільнення позивача вказано лише пункт 2 частини 1 статті 23 та пункт 2 частини 1 ст.36 КЗпП України, однак жодного посилання, вказівки на наявність підстав (заяви, акту перевірки, результати конкурсу, тощо), що стали наслідком звільнення позивача з роботи та прийняття оскаржуваного наказу відповідачами суду не надано.

Під час судового розгляду справи відповідачами - суб"єктами владних повноважень також не надано суду жодного доказу про наявність інших законодавчо визначених підстав для припинення трудового договору між ОСОБА_1 та Міністерством юстиції України.

Тобто, судом не встановлено наявності будь-якої підстави для припинення умов строкового трудового договору, як то заява позивача про звільнення, чи документально підтвердженого порушення позивачем норм чинного законодавства, що могли б стати підставою для звільнення чи встановлення переможця конкурсу на заміщення посади директора державного підприємства, тощо.

Суд звертає увагу на те, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Європейський суд у справі Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі Yvone van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов`язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" , заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" , заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ("Онер`їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії", пункт 74).

Суд вважає за необхідне зазначити, що вирішуючи питання щодо правомірності наказу про звільнення позивача, суд досліджує дотримання відповідачем процедури та порядку його прийняття та не втручається у дискреційні повноваження суб"єкта владних повноважень щодо призначення та звільнення з посади директора підприємства.

Також суд звертає увагу, що відповідно до п.п.18-19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.1992 при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Отже, якщо обставин, які стали підставою звільнення, в наказі не зазначено, не конкретизовано та не доведено формулювання причин звільнення відповідно до вимог чинного законодавства, зазначене у своїй сукупності є порушенням трудових прав працівника, що має бути захищено судом шляхом поновлення працівника на роботі.

Зі змісту оскаржуваного наказу на предмет відповідності юридичної кваліфікації звільнення, суд зазначає, що він не відповідає фактичним обставинам звільнення, навіть з урахуванням доводів Міністерства юстиції України про строковість трудового договору та погодження позивача на тимчасове виконання обов"язків директора державного підприємства.

Натомість, зазначені доводи не дають Міністерству юстиції України, як суб"єкту владних повноважень - роботодавцю без законних підстав звільняти працівника всупереч законодавчо встановленим гарантіям захисту працівників.

Конституційний Суд України у абзаці сьомому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення №14-рп/2004 від 7 липня 2004 року вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками їх трудових прав, порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватися з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та чинних нормативно-правових актів.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку що порушення, допущені відповідачем - Міністерством юстиції України, як суб"єктом владних повноважень, при винесенні наказу "По звільнення" №714/к від 19.02.2020 щодо звільнення ОСОБА_1 з роботи виконувача обов"язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4), без конкретизації та доведеності підстав (причин) його звільнення, є підставою для визнання його протиправним та скасування.

Щодо твердження позивача з приводу звільнення під час тимчасової непрацездатності, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що звільнення позивача відбулось під час його тимчасової непрацездатності, про що свідчать листки непрацездатності серії АДУ №419886 та серії АДТ №521175, відповідно до яких ОСОБА_1 звільнений від роботи з 19.02.2020 по 25.02.2020 та з 25.02.2020 по 11.03.2020, відповідно (а.с.10, 11)

Відповідно до положень КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України, тобто через нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).

Розірвання контракту з ініціативи органу управління майном або керівника підприємства повинно провадитися з урахуванням гарантій, встановлених чинним законодавством.

Верховний Суд України у постановах від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12 і від 23 січня 2013 року у справі № 6-127цс12 сформулював висновок, згідно з яким припис частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тоді як припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом, строковим договором (за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України), не є звільненням з такої ініціативи. Тому на працівника, звільненого за вказаною підставою, не поширюється гарантія, передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України.

Однак, враховуючи висновки суду про безпідставність прийнятого Міністерством юстиції України наказу про звільнення позивача, суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування такого наказу та захисту трудових прав позивача.

Суд враховує, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України «Про звільнення" №714/к від 19.02.2020 про звільнення ОСОБА_1 з роботи виконувача обов"язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4) з виробництва.

Оскільки звільнення позивача відбулось незаконно, для належного захисту порушеного права, ОСОБА_1 підлягає поновленню у повноваженнях, як виконувач обов`язків директора державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4) з виробництва.

Відповідно до частин 1 та 2статті 235 Кодексу законів про працю Україниу разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Відповідно до пп. «3» п.1 частини 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08.02.1995 №100(далі - Порядок) цей порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника.

Згідно з абзацами 3, 7 та 8 частини 2 Порядку збереження заробітної плати "у всіх інших випадках", до яких відноситься й випадок вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

До матеріалів справи долучено довідку про доходи ОСОБА_1 за роботу у державному підприємстві «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» в період з грудня 2019 року по січень 2020 року, відповідно до якої середньоденна заробітна плата позивача, за два місяці перед звільненням, становить у розмірі 737,22 грн (а.с.163).

Суд зазначає, що період вимушеного прогулу позивача, а саме: з 20 лютого 2020 року до 30 жовтня 2020 року складає 174 робочих дні. Такий період обраховується починаючи з дня, наступного за звільненням (20.02.2020) до прийняття судом рішення про поновлення позивача на посаді (30.10.2020).

Отже, за весь час вимушеного прогулу за період з 20.02.2020 по 30.10.2020 на користь позивача підлягає стягненню з державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)», середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 128276,28 грн (174 дні x 737,22 грн), з відрахуванням при виплаті встановлених податків і зборів.

Відповідно доп.2 та п.3 ч.1ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Частиною 1 та 2ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України судові витрати з відповідача не стягуються.

Керуючись статтями 6-9, 32, 77, 90, 139, 241-246, 255, 295, 297, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Житомирський окружний адміністративний суд,-

вирішив:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідн. номер НОМЕР_2 ) до Міністерства юстиції України (вул.Городецького, 13, м.Київ, 01001, код 00015622) та Державного підприємства "Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)" (проспект Незалежності, 172, Житомир, 10001, код ЄДРПОУ 08679971) про скасування наказу, поновлення повноважень, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України "Про звільнення" №714/к від 19.02.2020 про звільнення ОСОБА_1 з роботи виконувача обов`язків директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва.

Поновити повноваження ОСОБА_1 , як виконуючого обов`язків директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва.

Стягнути з Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально- виконавчої служби України (№4)» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 20 лютого 2020 року по 30 жовтня 2020 року, у сумі розміром 128276 (сто двадцять вісім тисяч двісті сімдесят шість) грн 28 (двадцять вісім) коп, з утриманням податків та інших обов"язкових платежів при виплаті.

Рішення в частині поновлення повноважень ОСОБА_1 , як виконуючого обов`язків директора Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» - заступника начальника державної установи «Житомирська виправна колонія (№4)» з виробництва та стягнення з Державного підприємства «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№4)» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць допустити до негайного виконання.

Вступну та резолютивну частини рішення складено у нарадчій кімнаті і проголошено 30 жовтня 2020 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.

Суддя А.В. Горовенко

Рішення складено у повному обсязі 16 листопада 2020 року