ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер (свідоцтво про смерть, копія т.с. 1 а.с. 50), який після себе залишив нерухоме майно, зокрема, спірну земельну ділянку.

До позивача, як сина померлого ОСОБА_2 (свідоцтво про народження, копія т.с. 1 а.с. 51) перейшло право на прийняття спадщини, в яку входить спірна земельна ділянка.

Вказана вище земельна ділянка використовується Фермерським господарством «ПИЛИПЧУК».

З метою успадкування земельної ділянки позивач звертався до Токмацької районної нотаріальної контори, але нотаріус в усній формі відмовила позивачу в оформленні спадщини, так як позивач не надав правовстановлюючого документу на земельну ділянку.

Як вважав нотаріус, документ, що посвідчував право власності померлого на земельну ділянку відсутній, має на руках лише документ, що підтверджує право довічного успадковуваного володіння землею померлим ОСОБА_2 .

У зв`язку з тим що не має можливості успадкувати належне батькові позивача право користування земельною ділянкою, позивач не має можливості належним чином користуватись земельною ділянкою, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Враховуючи, що спірна земельна ділянка належала на праві довічного успадкованого володіння ОСОБА_2 , то така земельна ділянка повинна на тому самому праві перейти до його спадкоємця - позивача.

Відповідно до листа Токмацької районної державної нотаріальної контори №10 від 18.02.2020 р. спадкова справа після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 не заведена (т.с. 1 а.с. 108-109).

Відповідно до листа Міськрайонного управління у Токмацькому районі та м. Токмаку №635/120-20 від 19.05.2020 р. земельною ділянкою площею 50,2 га., яка розташована та території Кіровської сільської ради користується ОСОБА_1 .

Згідно із технічною документацією із землеустрою щодо проведення інвентаризації земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності на території Кіровської сільської ради Токмацького району Запорізької області земельна ділянка внесена до ДЗК кадастровий номер 2325281600:11:001:0071. Земельна ділянка нікому не надавалась та не розподілялася між іншими особами (т.с. 1 а.с. 12).

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. 152 ЗК України від 21.10.2001 р. держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав.

Ч. 2 ст. 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Згідно із ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Ст. 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб спадкоємців).

Згідно із ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або законом.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять всі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися слідок його смерті.

Ст. 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив та батьки.

Ч. 1 ст. 15 ЦК України закріплює право кожної їй на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб`єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).

Згідно із ч. 1 ст. 1267 Цивільного кодексу України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Проте, оформити спадкове право на земельну ділянку у розмірі 50,2 га, позивач не може, оскільки видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, провадиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно та інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього. Спадкодавцем документ, що посвідчує право власності на земельну ділянку не наданий.

При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог позивача в повному обсязі.

Позбавлення позивача права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою підриває принцип правової визначеності. На відповідні правовідносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 41 Конституції України. Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковувань володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у ст. 1219 ЦК України, тому спадкоємець стає учасником правовідносин з довічного успадковуваного володіння.

Доводи апеляційної скарги ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області дублюють доводи заперечень співвідповідача проти позову позивача у цій справі, яким суд першої інстанції вже надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд.

Ці доводи є такими, що не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі, а лише відображають позицію співвідповідача у цій справі, яку він вважає єдино вірною та правильною.

В обґрунтування своєї позиції у цій справі, у тому числі в апеляційній скарзі (т.с. 1 а.с. 239) співвідповідач ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області посилався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 року у справі ЄУН 368/54/17, зокрема п.п.67-69, за змістом яких:

«67. За змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

68. Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

69. ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою».

При цьому, співвідповідач ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області чомусь не цитує остаточний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 року у справі ЄУН 368/54/17, який мають враховувати суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі в силу вимог ст. 263 ч. 4 ЦПК України, а саме:

«70. При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

71. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

72. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

73. Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

74. Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

- пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

75. З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.

76. На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція» та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.

77. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

78. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).

79. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).

80. Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

81. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

82. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.

83. Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

84. При цьому згідно із частиною 2 статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

85. Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу».

Суд першої інстанції на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України сприяв повному та всебічному з`ясуванню обставин цієї справи: заслуховував пояснення учасників цієї справи, досліджував докази сторін, у тому числі допитував свідків, оглядав оригінали документів тощо.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 81 ч. 6 ЦПК України).

Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 12 ч. 3 ЦПК України).

Підстави для звільнення від доказування співвідповідача ГУ Держегеокадастру у Запорізькій області, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.

ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області не надало суду першої інстанції належних та допустимих доказів в обґрунтування своїх заперечень проти позову позивача та у спростування позову позивача у цій справі.

Апеляційний суд на виконання вимог ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів та вимог апеляційної скарги Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області.

Так, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ст. 367 ч. 2 ЦПК України).

В силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Проте, докази, передбачені ст. 367 ч.3 ЦПК України, у цій справі відсутні та зокрема стороною співвідповідача ГУ Держгеокадастру у Запорізькій області не надані.

Судова практика іншого суду в іншій справі за участю інших осіб не має преюдиційного значення для суду у цій справі.

Згідно із ст. 376 ч. 3 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов`язковою підставою для скасування або зміни рішення.

В силу вимог ст. 376 ч. 2 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення.

Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи по суті.