Справа № 202/4713/15-ц

Провадження № 2/202/11/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2020 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді - Слюсар Л.П.,

за участю секретаря - Дмитрієва Р.С.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача - ОСОБА_3

представника відповідача - ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частку в домоволодінні,-

ВСТАНОВИВ:

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом до відповідача ОСОБА_3 про визнання права власності на частку в домоволодінні.

В обґрунтування своїх вимог позивач в позовній заяві посилалася на те, що Індустріальним районним судом м. Дніпропетровська розглянуто цивільну справу №202/8482/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення з приватного будинку. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2015 року в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі. Позивач стверджував, що йому на підставі договору дарування від 18.06.1997 року, посвідченого приватним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори Криворотько В.І. та зареєстрованого в реєстрі за №1-3539 належить домоволодіння АДРЕСА_1 . В ході проведення судового розгляду по цивільній справі №202/8482/14-ц, ОСОБА_3 визнав ту обставину, що за рахунок коштів відповідачки, ОСОБА_1 , що були отримані нею від продажу частки спадкового майна квартири померлих батьків, було зроблено ряд поліпшень в домоволодінні АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 погодився з тим, що було проведено капітальний ремонт житлових приміщень, поміняно столярку, зроблено вигрібну яму, встановлено паркан та здійснено інші будівельні роботи. ОСОБА_3 не заперечував з приводу того, що для проведення ремонтних та будівельних робіт у вказаному домоволодінні ОСОБА_1 було надано грошові кошти у сумі, що була еквівалентна 3000,00 дол. США станом на момент проведення будівельних робіт.

В ході розгляду вищевказаної цивільної справи сторони намагалися вирішити питання щодо укладання мирової угоди і визначити розмір компенсації, який би відповідав вартості затрат, здійснених ОСОБА_1 на ремонт та облаштування домоволодіння.

За замовленням ОСОБА_3 було здійснено будівельно-технічне експертне дослідження вартості домоволодіння АДРЕСА_1 та вартості проведених в ньому ремонтно-будівельних робіт.

Вирішити спір шляхом взаємних поступок та порозумінь не виявилось можливим, тому вона вимушена звернутися з даним позовом до суду.

Внаслідок грошових затрат ОСОБА_1 значно збільшилась вартість належного її чоловікові майна домоволодіння АДРЕСА_1 та враховуючи фактичні обставини справи, вважає, що вказане домоволодіння може бути визнано спільною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а частка останньої у спільному майні повинна становити 1/6. Просила суд: визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частку домоволодіння АДРЕСА_1 .

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.05.2015 року справу розподілено судді Волошину Є.В., ухвалою якого від 28 травня 2015 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою судді Волошина Є.В. від 22 червня 2015 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову та накладено арешт на домоволодіння АДРЕСА_1 .

23 червня 2015 року через канцелярію суду від ОСОБА_3 надійшла заява про застосування строків позовної давності до позовних вимог позивача та відмовити у задоволенні позову.

23 червня 2015 року від ОСОБА_3 надійшло заперечення на позов про визнання права власності на 1/6 частку в домоволодінні. Стосовно виконання ремонтних та будівельних робіт вказав, що зазначені ремонтні роботи проводились за рахунок коштів позивача та відповідача. Розмір особистих коштів, які витратила на ремонтні роботи позивач не відповідають зазначеній у позові сумі 3000дол. США. Отримані позивачем кошти від поділу спадщини витрачались нею не тільки на ремонт будинку, а й на особисті потреби. Основні внески у вигляді грошових коштів та особистого внеску було здійснено відповідачем. Вказівка позивача на начебто факт визнання відповідачем витрат позивача на ремонтні та будівельні роботи під час розгляду у суді іншої справи, як на докази, не відповідають дійсності. Зазначив, що роботи, які проводилися у будинку неможна вважати капітальними роботами. Звернув увагу судді на те, що позивач посилається на норми ст.62 СК України, за змістом вказаної статті особисте майно дружини, чоловіка може бути визнане об`єктом права спільної сумісної власності подружжя за наявності сукупності певних умов, однією з яких є збільшення такої вартості саме за час шлюбу. Однак, частина робіт позивачем проведене після розірвання шлюбу, за власним бажанням без згоди відповідача, а саме: заміна газового котла, колонки, утеплення будинку, часткове будівництво паркану, облаштування коридору сайдінгом, тощо. Перераховані роботи повинні враховуватися до витрат позивача. При проведенні найпростіших розрахунків можна встановити, що доля на яку претендує позивач не відповідає розмірам заявлених затрат та становить приблизно 1/14 частку, що ні в якому разі не можна вважати істотним збільшенням вартості майна.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 21 липня 2015 року призначено по справі судову будівельно-технічну експертизу. Провадження у справі зупинено на час проведення експертизи.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 лютого 2016 року провадження у справі поновлено.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2016 року призначено по справі судову будівельну експертизу. Провадження у справі зупинено на час проведення експертизи.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 березня 2017 року провадження у справі поновлено.

Справа перебувала у провадженні судді ОСОБА_5 , призначеного на посаду судді строком на п`ять років, відповідно до Указу Президента України від 18 жовтня 2013 року №571/2013 «Про призначення судді» та у якого, станом на 19 жовтня 2018 року закінчилися повноваження судді.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.10.2018 року цивільну справу розподілено судді ОСОБА_6 , ухвалою якої від 26 жовтня 2018 року її було прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 09 липня 2020 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

14 вересня 2020 року позивачем подано уточнену позовну заяву, з урахування висновків проведеної судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи: висновок судового експерта Івченко В.В. за результатами проведення судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи №4073/4074-16 від 23.02.2017 року та висновок судового експерта Харченко В.В. за результатами проведення судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи №932/06-19 від 28.10.2019 року. Вказала, що як вбачається із розрахунку наданого судовим експертом Івченко В.В. в період шлюбу 2002-2003 роки були виконані будівельні роботи на загальну суму 63298 грн., з яких Ѕ частка (31648,50 грн.) належить позивачці, згідно з приписів ст.22 КпШС України, а роботи виконані у період вже після розірвання шлюбу 2009-2014 року складають 40201 грн., що разом становить витрачені кошти позивачки 71849,50 грн. ( 31648,50 грн. + 40201 грн.), що становить із загальної вартості домоволодіння 13,5%. Із висновку судового експерта Харченко В.В. на дату проведення експертизи в 2019 році різниця вартості будинку без проведення невід`ємних поліпшень складає 95209,00 грн., що вцілому узгоджується із висновком судового експерта Івченка В.В., який проводив судову експертизу. Просила суд визнати домоволодіння АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та визнати за ОСОБА_1 право власності на 13,5/100 домоволодіння АДРЕСА_1 та за ОСОБА_3 право власності на 86,5/100 домоволодіння АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні позивач та представника позивача підтримали позовні вимоги з підстав наведених в уточненій позовній заяві.

Відповідач та представник відповідача в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог з підстав наведених у відзиві на позов та просили суд застосувати строк позовної давності до вимог позивача та відмовити у задоволенні позову.

Суд, заслухавши пояснення сторін, допитавши свідка ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази, доходить висновку, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 10 лютого 2009 року ( т.1 а.с.5).

Згідно з договором дарування від 18.06.1997 року укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 , посвідченого державним нотаріусом Шостої Дніпропетровської державної нотаріальної контори В. Криворотько за реєстровим № 1-3539, ОСОБА_3 набув право власності на спірне домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до Акту від 05 липня 2016 року про погодження сторонами обсягів будівельних робіт та період часу їх виконання, сторони погодили як період часу будівельних робіт так і об`єм робіт. Так, згідно з таблицею ремонтно-будівельні роботи виконувалися у період шлюбу з 2002-2003 роки та після розірвання шлюбу з 2009-2014 роки (т.1 а.с.177 -183).

Відповідно до Висновку судового експерта Івченко В.В. за результатами проведення судової будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи №4073/4074-16 від 23.02.2017 року, вартість проведених в домоволодінні АДРЕСА_1 будівельних робіт, виходячи із погоджених сторонами обсягів будівельних робіт, які викладені в акті про погодження сторонами обсягів будівельних робіт та період часу їх виконання складає:

- робіт, зазначених у таблиці №1 п.п.4-28, 38-70,74, 79-87, 89, 99, 101, які були здійснені, у період 2002-2003р. 63298 грн.;

- робіт,зазначених у таблиці №1 п.п.1-3, 29-37, 71-73, 75-78, 88, 90-98, 100, які були здійснені у період 2009-2014 р. 40201 грн.;

- разом робіт, які були здійснені у період 2002-2014р. 103798,00 грн.

Найбільш ймовірна ринкова вартість домоволодіння АДРЕСА_1 станом на 23.02.2017 року становить 532851 грн.

Відповідно до Висновку судового експерта Харченко В.В. за результатами проведення судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи №932/06-19 від 28.10.2019 року року, дійсна ринкова вартість житлового будинку АДРЕСА_1 на день проведення експертизи, з урахуванням проведених будівельних робіт складає: 547034,00 грн.; дійсна ринкова вартість житлового будинку АДРЕСА_1 на день проведення експертизи, без врахування проведених будівельних робіт, відповідно до Акту від 05 липня 2016 року, про погодження сторонами обсягів будівельних робіт складає, 451825,00 грн.; будівельні роботи, які проведені в житловому будинку АДРЕСА_1 , відповідно до Акту від 05 липня 2016 р., про погодження сторонами обсягів будівельних робіт є невід`ємними поліпшеннями.

Позивач просила визнати спірне домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до приписів статті 5 Цивільного кодексу України та пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, норм розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України правовий статус майна, щодо якого виник спір, визначається нормами матеріального права, яке діяло на час його придбання ( утворення).

Майнові відносини, які складаються між подружжям урегульовано як Кодексом про шлюб та сім`ю України 1969 року так і Сімейним Кодексом України.

Відповідно до п. 6 Прикінцевих положень Сімейний кодекс України може регулювати відносини, які виникнуть починаючи з дня набрання ним чинності.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Згідно зі ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до ст.24 КпШС України , майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є

власністю кожного з них.

Згідно зі ст. 60 СК Українимайно, набуте подружжям за час шлюбу, належитьдружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до зістаттею 57 СК Україниособистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно,набутенею,нимзачас шлюбу,але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно,набуте нею,ним за час шлюбу,але за кошти,які належали їй, йому особисто.

У частині сьомій названої статті передбачено, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Конституція Україниустатті 41гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції»,пункти 69 і 73).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

Згідно зі ст.25 КпШС України, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або

грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до ст.62 СК України , якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Велика Палата Верховного Суду в справі № 214/6174/15-ц, провадження № 14-114 цс20

від 22 вересня 2020 року визначила, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, щопервинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла,тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав іне можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебуванняу шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартістьістотно збільшилося, не є підставою длявизнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Припосиланні на вимогистатті 62 СК Українияк на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач мала довести, що у збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності до позовних вимог позивача, то суд виходить з наступного.

Відповідно дост. 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з приписамист. 267 ЦК Україниособа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості у судовому порядку захистити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

Суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третястатті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п`ятастатті 267 ЦК України).

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14).

Таким чином, підставами для відмови в позові у зв`язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності.

Отже, наслідки спливу позовної давності застосовується до обґрунтованого позову за наявності заяви відповідача.

Як вбачається із матеріалів справи, шлюб між сторонами розірвано в 2009 році та позивач залишилася проживати в спірному домоволодіння, і лише після пред`явлення до суду відповідачем позовної заяви про виселення з її домоволодіння ( справа 202/8482/14-ц) порушено право позивача, а тому суд доходить висновку, що зазначений позов подано в межах строку позовної давності.

Щодо обґрунтованості позовних вимог позивача, то суд виходить з наступного.

В судовому засіданні встановлено, та не заперечували сторони по справі, що власником спірного домоволодіння АДРЕСА_1 згідно з договором дарування є ОСОБА_3 та в зазначеному домоволодінні виконувалися ремонтні та будівельні роботи в період перебування сторін у шлюбі (2002-2003 роки) вартість яких становить 63298 грн., з яких Ѕ частка позивача (31648,50 грн.), що із загальної вартості домоволодіння 532821 грн. становить 6%, та не є істотним збільшення вартості майна.

Суд критично відносить до твердження позивача про те, що на проведення ремонтних та будівельних робіт в вказаному домоволодінні ОСОБА_1 було надано грошові кошти, станом на момент проведення будівельних робіт в сумі, що еквівалентна 3000,00 дол. США, оскільки це спростовується матеріалами справи, так ремонтні роботи проводилися протягом 2002-2003 років, та жодним належним доказом позивачем не підтверджено. Суд не приймає до уваги показання свідка ОСОБА_7 ,доньки сторін,оскільки начас виниклих спірних відносин вона була малолітньою.

Суд не приймає до уваги понесені позивачем витрати на ремонтні роботи в сумі 40201 грн. у період проживання ОСОБА_1 в будинку (2009-2014 роки), а саме: заміна газового котла, колонки, утеплення будинку, часткове будівництво паркану, облаштування коридору сайдінгом, оскільки вони проведені після розірвання шлюбу.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.2ст.78 ЦПК Україниобставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Виходячи із вищевикладеного, аналізуючи обставини в їх сукупності, суд доходить висновку про те,що дійсно позивачем були понесені в період шлюбу затрати на ремонт житла та вони є невід`ємним поліпшенням, однак такі затрати не є істотними, а тому суд не вбачає законних підстав визнання домоволодіння спільною сумісною власністю та визнання за позивачкою права власності на його частку.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, оскільки позивачу відмовлено в позові, то судові витрати не відшкодовуються.

Керуючись:ст.ст.22, 25, 28 КпШС України, ст.ст. 60, 57, 62 СК України, , ст. ст. 2, 4, 12, 82, 141, 258, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 )до ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 ,РНОКПП: НОМЕР_1 )про визнанняправа власностіна часткув домоволодінні-відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст складено 12 листопада 2020 року.

Суддя Л.П. Слюсар