Номер провадження: 22-ц/813/6684/20

Номер справи місцевого суду: 492/2070/19

Головуючий у першій інстанції Черевата В. І.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.11.2020 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Гірняк Л.А.,

Комлевої О.С.,

за участю секретаря: Ющак А.Ю.,

розглянувши у спрощеномупозовному провадженні,у відсутностіучасників справи,апеляційнускаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Арцизького районного суду Одеської області від 16 березня 2020 року, ухваленого в складі судді Череватої В.І., у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа Приватний нотаріус Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул Оксана Вадимівна, про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності,

встановив:

26 листопада 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з вказаним позовом, в якому просили поновити позивачам строк позовної давності на подання позову про визнання недійсним договору дарування, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і посвідченого 03 вересня 2009 року приватним нотаріусом Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул О.В., реєстровий номер 2286, визнати недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 щодо житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 62,8 кв.м, житловою площею 51,6 кв.м. та який посвідчений 03 вересня 2009 року приватним нотаріусом Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул О.В., реєстровий номер 2286, визнати за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право власності у рівних частках (по 1/2 частині за кожним) на вищевказаний житловий будинок, стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судові витрати, а саме: суму сплаченого судового збору в розмірі 1906,77 грн. та суму витрат за надану правову допомогу у розмірі 6000 грн.

Свої вимоги позивачі мотивували тим, що 03.09.2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір дарування вказаного житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул О.В., реєстровий номер 2286. Право власності відповідачки зареєстроване в реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом від 14.09.2009 року.

Однак, від відповідачки ОСОБА_3 позивачі за весь період з моменту укладення договору дарування житлового будинку і по теперішній час не отримали жодної допомоги.

Позивачі вважають, що відповідачка ОСОБА_3 з метою отримання права власності на житловий будинок без створення для себе жодних обов`язків сприяла помилковому судженню позивачів, погодившись підписати договір дарування, заздалегідь не плануючи реалізацію в повному обсязі права власності на отриманий дар у вигляді житлового будинку.

Посилаючись на зазначені обставини, позивачі вказали, що укладений договір дарування житлового будинку від 03.09.2009 року вчинений помилково, тому він, на їх думку,підлягає визнанню недійсним за рішенням суду.

Крім того, з метою повернення сторін в стан, який був до укладення спірного договору, позивачі просять суд визнати за ними право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в рівних частках, по 1/2частині за кожним, оскільки майно набуте під час шлюбу.

Щодо строку позовної давності, встановленого для оскарження даного виду договору ст.ст. 257, 258, 728 ЦК України, позивачі зазначили, що вони дізнались про порушення їх прав у серпні вересні 2019 року, а тому відповідно до ч. 1 ст. 261, ч. 5 ст. 267 ЦК України, просять суд поновити їм строк для подання позову, що зумовило звернення до суду.

Рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 16 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул О.В. про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності було відмовлено повністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ставлять питання про скасування рішення Арцизького районного суду Одеської області від 16 березня 2020 року, та постановлення нового, яким задовольнити їх позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Вирішуючи питання про слухання справи у спрощеному позовному провадженні, у відсутності учасників справи, колегія суддів виходить із того, що учасники справи повідомлені про час і місце судового засідання, як то передбачено ст. 130 ЦПК України (а.с. 161-166).

Більш того, 27.10.2020 року до Одеського апеляційного суду від приватного нотаріуса Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул О.В. надійшов лист, в якому вона просила розглядати справу у її відсутності (а.с. 167).

Крім того, від представника апелянтів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Кочурова А.О. до суду апеляційної інстанції надійшла заява про розгляд справи без його участі та участі апелянтів (а.с.171-173).

Також від представника відповідачки ОСОБА_3 адвоката Жердецької Л.В. надійшла заява про слухання справи без її участі, на підставі наявних у справі доказів (а.с.174-175).

При цьому, колегія суддів враховує, що у відповідності до п.п. 1, 5 Розпорядження голови Одеського апеляційного суду № 12 від 16.10.2020 року (а.с.176) тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки «помаранчевий» або «червоний», зупинити розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинити їх допуск до залів судових засідань.

Апеляційний суд розглядає цивільні справи, які не віднесені до справ, зазначених у ч.ч.1,2 ст. 369 ЦПК України, у відсутності учасників справи та осіб, які не залучалися до участі у справі судом першої інстанції, за наявності відомостей про їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи.

Оскільки жоден із учасників даної цивільної справи не надав суду заяви про бажання прийняти участь у справі особисто, всі учасники справи були належним чином повідомлені про час і місце судового засідання, призначеного на 04.11.2020 року, на 14.00 год., у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для відкладення розгляду справи, у зв`язку з чим колегія суддів вирішила слухати справу за відсутності її учасників, на підставі наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене та у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).

Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

У зв`язкуз цим,датою ухвалення цього судовогорішення, яким є постанова суду, є12.11.2020 року.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 03.09.2009 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_3 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул О.В., реєстровий номер 2286, за яким ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_3 прийняла в даржитловий будинок АДРЕСА_2 , та складається в цілому з житлового будинку (51,6 кв.м житлової площі, 62,8 кв.м загальної площі), зазначеного в схематичному плані під літ. А, з будівлями і спорудами, зазначеними літерами: «Б» - літня кухня, «В» - сарай, «Г» - вбиральня, «Д» - сарай, «Е» - навіс, «Ж» - сарай, «З» - гараж, «И» - погріб, «К» - гараж, «Л» - сарай, «М» - навіс, 1-4 - дворові споруди, І - інші споруди, розташованих на земельній ділянці розміром 979 кв.м.

Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що при укладенні договору дарування, його сторонам нотаріусом було роз`яснено вимоги ст. 203 ЦК України, а також те, що договір набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення.

Крім того, суд правильно вказав, що у спірному договорі нотаріусом зазначено, що сторони підтвердили, що він не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається не про людське око, не приховує інший правочин і відповідає їх дійсним намірам створити для себе юридичні наслідки, а також, що зміст цього договору їм нотаріусом роз`яснено у повному обсязі, текст договору прочитаний сторонами, а також прочитаний їм нотаріусом вголос.

Більше того, у спірному договорі вказано, що його сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, цей договір вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчиняти даний договір на вкрай невигідних умовах і він не є фіктивним та удаваним, тобто не є таким, що передбачено ст. ст. 234, 235 ЦК України. У сторін відсутні будь-які заперечення щодо кожної з умов договору, сторони однаково розуміють значення договору, умови та правові наслідки для кожної з сторін.

Внаслідок укладеного договору, право власності відповідача ОСОБА_3 , зареєстроване в реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії ССР № 335427 від 14.09.2009 року, виданого Арцизьким бюро технічної інвентаризації (а.с. 14 19).

Суд також правильно зазначив, що факт власноручного підписання спірного правочину позивачі не заперечували, вказували, лише, що помилились, вважаючи що складають договір довічного утримання.

Колегія суддів зазначає, що чинним законодавством України, а саме: ст.ст. 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК України чітко визначено, які правочини підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема до таких договорів віднесено договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна.

При цьому, до нотаріального посвідчення правочину нотаріус зобов`язаний здійснити перевірку дієздатності та правоздатності сторін правочину. При перевірці цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи нотаріус зобов`язаний ознайомитися з установчими документами, свідоцтвом про державну реєстрацію і витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців цієї юридичної особи і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності. Копії зазначених документів залишаються в справах нотаріуса.

Крім того, у разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов`язаний звернутися до органу опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою.

Більше того, суд правомірно вказав, що при посвідченні правочинів нотаріус встановлює дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину.

Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Дотримання відповідності правочинів дійсним намірам сторін і вимогам законності пов`язано не тільки з можливістю визнання укладеного правочину недійсним, а й з відповідальністю нотаріуса за наслідки вчинюваної нотаріальної дії відповідно до Закону України «Про нотаріат», яким передбачено, що нотаріус повинен відмовляти у вчиненні нотаріальної дії, яка суперечить закону. Недотримання вимог закону є підставою для анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю.

На виконання ст. 44 закону «Про нотаріат», до моменту підписання вищевказаного договору дарування нотаріус установила дійсність намірів сторін укласти саме договір дарування житлового будинку, роз`яснила вимоги законодавства щодо змісту та правових наслідків договору, встановила відсутність у сторін заперечень щодо умов договору.

Більше того, як вбачається з матеріалів справи, позивачами та їх представником не надано до суду доказів того, що під час посвідчення оспорюваного договору дарування нотаріусом не дотримано вищенаведених вимог законодавства, або з боку нотаріуса мало місце недобросовісне ставлення до виконання своїх обов`язків, і що такі дії нотаріуса оспорювались позивачами, протиправність дій нотаріуса встановлювалась у визначеному законом порядку.

У зв`язку з цим, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при укладенні договору дарування житлового будинку від 03.09.2009 року нотаріусом належним чином виконано всі передбачені діючим законодавством дії, правоздатність та дієздатність сторін договору перевірено, перед підписанням договір дарування житлового будинку дійсно прочитаний сторонами вголос, тощо.

Крім того, суд правильно зазначив, що договір даруваннябудинку був вчинений за письмовою згодою дружини ОСОБА_1 позивачки ОСОБА_2 , оскільки вказане майно набуто в період шлюбу позивачів, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с. 20). При цьому враховано, що житловий будинок закінчено будівництвом позивачем ОСОБА_1 в 1970 році, що підтверджується копією акту введення в експлуатацію (а.с. 21). Відповідно до звіту про незалежну оцінку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , ринкова вартість об`єкта оцінки складає 113 837,00 грн. (а.с. 37).

Крім викладеного, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції обгрунтовано вказав, що відповідно до ч. 1ст. 229 ЦКУкраїни, якщо особа, яка здійснила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

За змістом ч.1 ст.202, ч.3 ст.203 ЦКУкраїни головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає установленню судом у цій справі, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування.

Виходячи зі змісту ст.ст.203,717 ЦКУкраїни, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

При цьому суд правильно зазначив, що у відповідності до ч.3 ст. 215 ч.1 ст. 216 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Крім того, згідностатей 229-233 ЦК України, правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення.

При цьому, помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Суд першої інстанції обгрунтовано послався на п. 19постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9, згідно якого правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Так, суд першої інстанції обгрунтовано зазначив, що звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування житлового будинку, позивачі зазначили, що уклали спірний договір дарування внаслідок помилки, оскільки вважали, що складають договір довічного утримання, сподівалися на те, що відповідачка, яка є їх племінницею, буде піклуватись про них та утримувати їх.

Разом з тим, в судовому засіданні суду першої інстанції позивачі підтвердили, що під час укладання договору, вони не обговорювали з відповідачкою, що вона буде їх утримувати.

Як вбачається зі змісту нотаріально посвідченого договору дарування житлового будинку, позивачі вказали, що укладення цього договору відповідає їх інтересам, їх волевиявлення є вільним і усвідомленим, після чого вказаний договір був підписаний у тому числі ОСОБА_1 . У тексті договору дарування не міститься застережень (умов) щодо зобов`язання відповідача ОСОБА_3 утримувати позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та піклуватися про них.

Таким чином, з урахуванням установлених судом фактичних обставин та наданої оцінки доказам, які не потребують переоцінки, судом першої інстанції обгрунтовано встановлено, що для визнання договору недійсним позивачі посилались на обставини, які виникличерез десятьроків післяукладення правочинуі неіснували намомент йоговчинення, а тому зазначене не є підставою для визнання договору недійсним.

Тобто, враховуючи, що за змістом статей203,717 ЦК Українидоговір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що позивачі на час укладення спірного договору дарування житлового будинку розуміли його природу, права та обов`язки сторін за договором дарування та наслідки вчинення цього правочину.

При цьому суд правильно вказав, що наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я; наявність у позивача спірного житла як єдиного.

Суд зазначив, що як вбачається з пояснень позивачів, вони помилково вважали, що укладаючи договір з відповідачкою 03.09.2009 року, вона буде їх утримувати та надавати матеріальну допомогу.

Тобто, звертаючись до суду з даним позовом, позивачі як підставу для визнання недійсним договору дарування житлового будинку, укладеного між ними та відповідачкою, вказували про те, що вони є особами похилого віку, хворіють багатьма захворюваннями і єдиною підставою для визнання договору дарування недійсним, є те, що вони помилялися щодо правової природи договору, прав та обов`язків сторін, та вважали, що ними був складений договір довічного утримання і вони залишаються власниками спірного житлового будинку до своєї смерті.

Проте, суд обгрунтовано не взяв ці доводи до уваги, оскільки матеріали справи безспірно свідчать про те, що ніяких домовленостей про постійний догляд з боку відповідачки ОСОБА_3 , адресований похилому подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не було, ніколи між сторонами не йшла річ про укладення договору довічного утримання.

Що стосується доводів заявників апеляційної скарги про те, що вони залишись проживати в будинку, продовжують його утримувати, перебуваючи у безпорадному стані, та у похилому віці, в той час як відповідачка ОСОБА_3 проживає в м. Одесі і їм не надає ніякої матеріальної допомоги, ключів від будинку не має, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що той факт, що відповідачка не прийняла дарунок, не має ключів від спірного житлового будинку, не свідчить про недійсність відповідного договору, оскільки відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна в цьому випадку не пов`язана з відсутністю волі дарувальника чи помилки щодо природи спірного правочину.

Як було вказано вище, звертаючись до суду з позовом, позивачі послалися на те, що вони помилилися щодо правової природи спірного договору, що договір дарування не відповідає їх внутрішній волі та був укладений під впливом помилки, внаслідок їх похилого віку, однак вони не надали суду належних та допустимих доказів, які б підтвердили факт їх перебування на час укладення спірного правочину у безпорадному стані.

При цьому колегія суддів зазначає, що дійсно, на час укладення спірного договору дарування, позивачу ОСОБА_1 виповнилось 74 роки, а позивачці ОСОБА_2 70 років, але як стверджувала відповідачка, і вказані факти позивачами не спростовані, стан їх здоров`я дозволяв їм здійснювати поїздки до нотаріуса для укладення договору дарування, чим спростовуються доводи заявників апеляційної скарги про те, що вони помилились щодо правового характеру і наслідків для сторін спірного договору.

Крім того, як було вказано вище і вбачається з тексту договору дарування домоволодіння, сторони вчинили даний правочин, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно. Договір підписано в присутності нотаріуса Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул О.В., яка встановила їх особи, та дієздатність (а.с. 14).

Доказів, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними, ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції не надано.

Більше того, колегія суддів вважає за необхідне відзначити, що на а.с. 34 мається довідка адвоката Кочурова А.О. за № 03/09 від 03 вересня 2019 року, який на даний час представляє саме інтереси позивачів і заявників апеляційної скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , та згідно якої дійсно ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звертались до нього 03 вересня 2009 року, тобто в день укладення спірного договору дарування, за отриманням консультації щодо роз`яснення змісту, умов, правової природи і наслідків укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 договору дарування від 03.09.2009 року.

Зазначені обставини додатково свідчать про те, що заявники апеляційної скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_3 достовірно знали, що 03 вересня 2009 року був укладений саме договір дарування, а не договір довічного утримання.

Слід також вказати, що оригінал спірного договору дарування житлового будинку перебував і перебуває на зберіганні саме у позивачів та заявників апеляційної скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ,що також не заперечувалось ними, що в свою чергу свідчить про те, що вони достовірно знали, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було укладено не що інше як договір дарування, а не договір довічного утримування, якого між іншим ОСОБА_3 на протязі 10 років жодним чином заявникам апеляційної скарги не надавала.

Лише після збігу 10 років після укладення спірного договору дарування житлового будинку позивачі та заявники апеляційної скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 змінили свою позицію, звернувшись з даним позовом до суду.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне вказати, що відповідачка ОСОБА_3 є рідною племінницею позивача ОСОБА_1 , тобто рідною донькою його покійного брата.

Так, матеріалами справи не спростовані доводи відповідачки ОСОБА_3 про те, що, враховуючи, що у заявників апеляційної скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 своїх дітей немає і рідних осіб також немає, вони вирішили подарувати будинок їй, як рідній особі, щоб бути ріднішими.

З огляду на зібрані у справі докази та їх належної оцінки, слід дійти висновку про правомірність оскаржуваного рішення суду, та про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Арцизького районного нотаріального округу Одеської області Міцул О.В., про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на нерухоме майно.

Таких правових позицій дотримується Верховний Суд в постанові від 06 березня 2019 року, справа № 697/654/16-ц, провадження № 61-17458св18.

Що стосується позовної давності, про застосування якої просила відповідач ОСОБА_3 у відзиві на позовну заяву (а.с.66), то суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про неможливість його застосування, так як у задоволенні позовних вимог слід відмовити по їх суті, за їх недоведеністю, що виключає застосування до спірних правовідносин строку позовної давності.

Разом з тим, заявники апеляційної скарги та їх представник адвокат Кочуров А.О. зазначили в апеляційній скарзі, що суд вирішив спір по суті, не поновивши позивачам строку звернення до суду.

З цього приводу колегія суддів зазначає, що строк звернення позивачів до суду не є строком позовної давності, а тому оскільки суд вирішив справу по суті позову, то він фактично допустив позивачів до суду для вирішення спору, тобто фактично поновив їм строк звернення до суду з даним позовом, чим виконав вимоги чинного і міжнародного законодавства щодо допуску громадян до суду.

Та обставина, що в оскаржуваному судовому рішенні не вказано про поновлення позивачам строку для звернення до суду з позовом, є формальною обставиною і не є підставою для скасування ухваленого судового рішення.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявники апеляційної скарги не надали суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх позовних вимог та доводів апеляційної скарги.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Арцизького районного суду Одеської області від 16 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Л.А. Гірняк

О.С. Комлева