Справа № 454/2374/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 листопада 2020 року Сокальський районний суд Львівської області у складі:

головуючого - судді Адамович М. Я. ,

за участю секретаря Мандрик І.Я., Калиш В.О.,

представників позивача - адвокатів Матвійчук Г.М., Чернявського Р.І.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представників відповідача - адвокатів Бордюк М.Й., Острик С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Сокаль справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи приватного нотаріуса Сокальського районного нотаріального округу Бойчук Наталії Іванівни про визнання правочину удаваним та поділ спільного майна подружжя,

в с т а н о в и в:

Позивач звернулася в суд та просить визнати удаваним договір дарування квартири та встановити, що в даному випадку було укладено договір купівлі-продажу, визнати спільним майном подружжя дану квартиру, гараж, грошові кошти на банківському рахунку, два автомобілі та визнати за нею право власності на 1/2 ідеальну частину вказаного майна.

Свої вимоги мотивує наступним.

Сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.01.1993р. та у них є двоє спільних дітей, які на даний час вже повнолітні.

Відповідач погоджується з розірванням шлюбу між ними, однак відмовляється добровільно розподілити спільне майно подружжя та з метою приховання такого майна уклав договір дарування на його користь квартири АДРЕСА_1 . Такими діями останній намагається позбавити її на частку в спільному майні подружжя.

Зазначила, що спірна квартира придбана за 12000 доларів США. Також, до спільного майна подружжя належить гараж № НОМЕР_1 в АДРЕСА_2 , орієнтовною вартістю 4000 доларів США, який збудований за час перебування сторін у шлюбі. Також, сторонами придбано автомобіль марки «ЗАЗ TF698P» та автомобіль марки «Suzuki Swift 1.0».

До спільного майна подружжя відносить також грошові кошти в сумі 40000грн., які знаходяться на банківському рахунку в ПАТ КБ «ПриватБанк».

В судовому засіданні представники позивача позов підтримали.

Адвокат Матвійчук Г.М. в судовому засіданні пояснила, що майно, щодо якого в позовній заяві заявлено вимоги, набуте сторонами за час перебування сторін в зареєстрованому в шлюбі.

Сторони подали заяви про розірвання шлюбу до органу ДРАЦС, після чого одразу було подано позов до суду, так як добровільної згоди розірвати шлюб не досягнуто.

До моменту звернення до суду вони рахувалися сім`єю.

Тому, вважає, що охоплене позовними вимогами майно є спільним майном подружжя і підлягає поділу між ними.

Позивачка виїхала зі згоди чоловіка за кордон та надсилала кошти на утримання сім`ї, а відповідач уклав фіктивний договір дарування йому квартири.

Відповідач та його представники позову не визнали. Відповідач подав відзив, у якому заперечив проти вимог позивачки та вважає позов надуманим.

Також, в судовому засіданні відповідач пояснив, що з серпня 2013 року проживав з сестрою та її дочкою в батьківській квартирі. Їх спільні діти на той час ще вчилися у вищих навчальних закладах. Дружина залишилася проживати з дітьми та її мамою.

Позивачка попросила не реєструвати розлучення між ними, оскільки їй було необхідно зробити документи.

Також на прохання позивачки він пізніше знявся з реєстрації в цій квартирі.

Він їздив на заробітки за кордон, працював на будівництві, зокрема внутрішнім оздобленням жител та мав гроші на квартиру.

Відповідачка поїхала в Ізраїль на роботу лише в 2015 році та її грошей немає в квартирі, яку він набув також в 2015 році, коли вже з останньою не проживав.

Шлюб між сторонами розірваний в 2019 році.

В 2009 році він продав автомобіль «Suzuki Swift» та грошові кошти від продажу автомобіля використали для сім`ї.

Також, в 2009 році він придбав автомобіль марки «ЗАЗ TF698P». Додав, що даний автомобіль ним вже продано.

Гараж він почав будувати до шлюбу та йому в цьому допомагали батьки, які купувати матеріали. Право власності на гараж на даний час не зареєстровано.

Третя особа в судове засідання не прибула та подала заяву про розгляд справи у її відсутності.

Вислухавши сторони, дослідивши докази по справі, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 23.01.1993р., який розірвано рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 15.10.2019р.

З договору купівлі-продажу від 19.07.2013р., ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 29,8кв.м., яка надалі зареєстрована за ним на праві власності, відповідно до витягу від 19.07.2013р.

З довідки від 18.05.2015р., вартість квартири АДРЕСА_1 , станом на вказану дату, становить 187000грн.

З договору дарування від 23.05.2015р. встановлено, що ОСОБА_3 подарував відповідачу ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 29,8кв.м.

З витягу вбачається, що 23.05.2015р. за ОСОБА_1 , на підставі вказаного договору дарування, зареєстровано право власності на спірну квартиру.

З рішення Виконавчого комітету Сокальської міської ради №197 від 13.07.1989р. та довідки від 09.09.2017р. встановлено, що відповідачу ОСОБА_1 належить гараж в АДРЕСА_3 .

Згідно відповіді від 07.09.2017р., за відповідачем ОСОБА_1 , зареєстровано право власності на автомобіль марки «ЗАЗ TF698P» та автомобіль марки «Suzuki Swift 1.0».

З відповіді від 26.12.2017р. та довіреності встановлено, що відповідач ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_5 та ОСОБА_6 володінням та розпорядженням належним йому автомобілем марки «Suzuki Swift 1.0» р.н.з. НОМЕР_2 , в тому числі правом продажу даного транспортного засобу.

Відповідно до договору, квитанції, довідки від 12.05.2018р. та виписки, ОСОБА_1 27.12.2013р. вніс 34300грн. та 26.02.2017р. вніс 58186грн. на депозитні рахунки, відкриті в АТ КБ «ПриватБанк» на його ім`я в дати внесення ним коштів.

Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні показала, що відповідач ОСОБА_1 серпні 2013р. переїхав проживати до неї, перевіз свої речі та повідомив їй, що розлучається з дружиною. За час проживання разом з нею останній періодично виїжджав на роботу за кордон та не підтримував жодних стосунків з дружиною, вона до нього не приходила.

До відповідача приходили його діти, навчання яких він оплачував.

ОСОБА_1 жив разом з нею орієнтовно до січня 2016р.

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні показав, що дійсно в 2009 році він купив автомобіль на авторинку. Даний автомобіль, хоча був старим, однак підходив йому, оскільки він купував його для дитини, щоб вона сама їздила, так як не мав змоги сам її возити.

Після огляду автомобіля і прийняття рішення про його купівлю, йому продавець надав довіреність від 09.11.2009р. і технічний паспорт, які тому привіз власник автомобіля.

Гроші за автомобіль він також віддав продавцю. Як продавець розраховувався з власником йому не відомо.

На даний час автомобіль стоїть і не використовується, оскільки дочка хворіє. Також, термін доручення, яке було видано на п`ять років, вже закінчився, однак, згідно законодавства це не є перешкодою керувати автомобілем.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, якщо спростовується презумпція спільності майна подружжя.

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно частини першої статті 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Відповідно до п.30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11, від 21 грудня 2007 року - рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК.

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.

Проаналізувавши досліджені у судовому засіданні докази, суд вважає доведеним, що придбане сторонами під час шлюбу майно належить їм на праві спільної сумісної власності і підлягає розподілу, оскільки відповідач з позивачкою згоди не дійшли.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

На відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним.

В судовому засіданні відповідач хоч і не визнав факту приховання купівлі вказаної квартири, однак зазначив, що він їздив на заробітки та сам заробив на цю квартиру і грошей відповідачки в цьому майні немає.

Крім того, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не є родичами та відповідач не навів суду жодних обставин, які свідчать про наявність підстав для здійснення дарування йому квартири чужою йому людиною.

Встановлення судом вищенаведених фактів свідчить про те, що укладений договір дарування квартири є удаваним.

В той же час, частиною шостою статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без встановлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.

На відміну від частини другої статті 119 СК України, яка містить імперативний припис про те, що одним із правових наслідків встановлення режиму окремого проживання є те, що майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважається набутим у шлюбі, частина шоста статті 57 СК України лише допускає можливість визнання судом особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Таким чином, законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України.

На майно, набуте дружиною, чоловіком в період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.

Такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 10.04.2019р. у справі № 721/1177/15-ц.

Так, сторони не заперечили, що відповідач почав проживати окремо з серпня 2013 року та з цього часу між ними припинено шлюбні відносини і ведення спільного побуту та господарства.

Факт окремого проживання сторін у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин з серпня 2013 року, в судовому засіданні підтвердила також свідок ОСОБА_7 .

Представник позивачки - адвокат Матвійчук Г.М. лише покликалася на те, що на час придбання спірної квартири відповідачем, шлюб між ними ще не було розірвано, а тому, вказана квартира належить до спільного майна подружжя.

З вказаних обставин судом встановлено, що між сторонами було фактично припинено шлюбні відносини та вони почали окремо проживати з серпня 2013 року.

За таких підстав, майно набуте сторонами в цей період (окремого проживання) не може вважатися спільним майном подружжя.

За таких підстав, квартира, придбана ОСОБА_1 в 2015 році за його власні кошти, а не спільні кошти подружжя, а також придбана не для проживання сім`ї, а для нього особисто, а тому така не є спільним майном подружжя.

Також, судом становлено, що земельна ділянка для будівництва гаражу була виділена ОСОБА_1 в 1989 році, тобто до укладення шлюбу з позивачкою в 1993 році.

Також, право власності на вказаний гараж не зареєстровано, суду не надано жодних доказів, які свідчать про те, що даний гараж був побудований після реєстрації між сторонами шлюбу.

Таким чином, суд не вбачає правових підстав для віднесення зазначеного гаражу до спільного майна подружжя та визнання за позивачкою права власності на його частку, оскільки остання не довела обставин, на які покликалася в позовній заяві.

Відповідач ствердив, що автомобіль марки «Suzuki Swift 1.0» р.н.з. НОМЕР_2 був відчужений відповідачем в 2009 році за час перебування сторін у шлюбі та спільного проживання та отримані кошти були використані в інтересах сім`ї.

Вказані обставини стверджуються показами свідка ОСОБА_6 , який в судовому засіданні підтвердив ту обставину, що в 2009 році придбав вказаний автомобіль у відповідача та який на даний час продовжує перебувати в його володінні.

Крім того, судом встановлено, що грошові кошти, які позивачка просить визнати спільним майном подружжя, внесено відповідачем на банківські рахунки 27.12.2013р. та 26.02.2017р., тобто після фактичного припинення між сторонами шлюбних відносин та в період їх окремого проживання.

Враховуючи ту обставину, що відповідач після зміни місця проживання почав їздити на заробітки, суд надає віри вказаним останній обставинам, що зазначені грошові кошти зароблені ним після переїзду до його сестри, а тому такі також не можуть бути віднесені до спільного майна подружжя.

Що стосується автомобіля марки «ЗАЗ TF698P», то такий придбаний сторонами та зареєстрований на ім`я відповідача за час їх перебування у шлюбі, спільного проживання та підтримання шлюбних відносин.

Зазначених обставин відповідач не спростував та в судовому засіданні визнав, що такий придбано після продажу автомобіля марки «Suzuki Swift 1.0».

Відповідач в судовому засіданні зазначив, що також продав даний автомобіль, однак жодних доказів відчуження суду не надав.

За таких підстав, позивачці належить право на 1/2 вказаного автомобіля та суд дійшов висновку про задоволення даної позовної вимоги.

Що стосується, строку позовної давності про застосування якого заявлено відповідачем то для застосування такого суд не вбачає підстав з огляд на те, що відповідно до ст.72 СК України, такий розпочався з моменту, коли позивачка заявила про свої права на майно, яке вважає спільним майном подружжя, а відповідач в свою чергу заперечив таке її право.

Так, право позивачки було порушено безпосередньо перед зверненням до суду, коли після звернення до органу Державної реєстрації актів цивільного стану із заявами про розірвання шлюбу, таке не було досягнуто в позасудовому порядку з огляду на спір щодо майна.

Крім того, станом на день звернення з позовом до суду шлюб між сторонами не було розірвано, з огляду на що, відповідно до ч.1 ст.72 СК України, до даних правовідносин не може бути застосовано позовну давність.

Відповідно до ст.141 ЦПК України, з відповідача на користь позивачки слід стягнути судові витрати у виді судового збору, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 263-265 ЦПК України, суд

в и р і ш и в:

Позов задовольнити частково.

Визнати удаваним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 29,8кв.м., укладений 23.05.2015р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Сокальського районного нотаріального округу Бойчук Наталією Іванівною за реєстровим номером 944.

Визнати укладеним 23.05.2015р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 29,8кв.м.

Визнати спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 автомобіль марки «ЗАЗ TF698P», зареєстрований на праві власності за ОСОБА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частину автомобіля марки «ЗАЗ TF698P», зареєстрованого на праві власності за ОСОБА_1 .

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 440 (чотириста сорок)грн. судового збору.

Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Львівського апеляційного суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Сокальський районний суд Львівської області.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину рішення воно може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відомості, які зазначаються в рішенні суду відповідно до п.4) ч.5 ст.265 ЦПК України та не проголошуються, відповідно до ч.2 ст.268 ЦПК України.

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_4 .

Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_5 .

Третя особа: Приватний нотаріус Сокальського районного нотаріального округу Львівської області Бойчук Наталія Іванівна, місцезнаходження: вул.Шептицького,76, м.Сокаль, Львівська область.

Головуючий: М. Я. Адамович