Борівський районний суд Харківської області

справа: № 614/769/20

провадження: 2/614/171/20

категорія: 29

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10.11.2020 Борівський районний суд Харківської області в складі:

головуючого-судді Гуляєвої Г. М.

за участю: секретаря Євтіхієвої С.В.

позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Борова в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін в смт. Борова цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , 3 особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Борівського районного нотаріального округу Харківської області Бондаренко Олександр Іванович

про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним

У С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому вказав, що 14 березня 2019 р. між ним та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки кадастровий №6321084000:02:002:0254 загальною площею 2.000 гектари, розташованої на території Підлиманської с/ради Борівського р-ну Харківської обл.

Відповідно до предмету вищевказаного договору, визначеному у п.1.1, вказана земельна ділянка розташована на території Підлиманської с/ради Борівського р-ну Харківської обл. надана для ведення особистого селянського господарства.

Вважає, що під час укладення 14 березня 2019 р. договору купівлі-продажу, сторони незаконно відступили від Перехідних положень Земельного кодексу України, яким встановлено заборону на відчуження земельних ділянок, що перебувають у власності громадян для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, тому зміст спірного правочину суперечить нормам ЦК України та ЗК України, порушує права позивача, тому просить визнати цей договір купівлі-продажу недійсним та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку кадастровий №6321084000:02:002:0254 загальною площею 2,000 гектари, розташовану на території Підлиманської с/ради Борівського р-ну Харківської обл., надану для ведення особистого селянського господарства.

Вказує, що за своїм змістом договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14 березня 2019 р. є договором відчуження майна.

Ухвалою судді від 09.10.2020 у справі відкрито провадження і справа призначена до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

10.11.2020 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю, посилаючись на те, що земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства є особливим різновидом ділянок сільськогосподарського призначення, переважна більшість із яких на даний час підпадають під дію мораторію на їх відчуження, який згідно ст.15 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, повинен діяти до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення. Проте зазначені обмеження стосуються виключно тих земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, які набуті у приватну власність шляхом виділення в натурі земельної частки (паю). Позивач не звертає уваги на те, що вказана норма стосується саме земельних паїв, які були створені в результаті розпаювання земель колективних підприємств. В той же час, земельна ділянка кадастровий №6321084000:02:002:0254 була створена та отримана у власність позивача після розпаювання земель колективних господарств на підставі ст.118 ЗК України та не підпадає під дію мораторію.

Станом на 10.11.2020 пояснення третьої особи до суду не надходили.

У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги, просив позов задовольнити, пояснив, що у 2014 р. у нього утворився борг перед Відділом Державної виконавчої служби, який йому необхідно було терміново погасити. Грошей у нього для погашення боргу не було, тому він змушений був звернутися до відповідача з пропозицією продажу останньому належної йому земельної ділянки. Після чого між ними був укладений договір купівлі-продажу від 14 березня 2015 р. На даний час вважає вказаний договір недійсним, оскільки вважає, що належна йому земельна ділянка не підлягала продажу.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

3 особа - приватний нотаріус Борівського районного нотаріального округу Харківської обл. Бондаренко О.І. у судове засідання не з?явився, причину неявки не повідомив.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає що позовні вимоги не підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Матеріалами справи встановлено, що згідно копії договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14 березня 2019 р., продавець ОСОБА_1 передав у власність, а покупець ОСОБА_5 прийняв у власність за відповідну плату земельну ділянку загальною площею 2,0000 гектари, надану для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Підлиманської с/ради Борівського р-ну Харківської обл. (а.с.7-8).

Відповідно ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справ керується принципом верховенства права.

Згідно з ч. ч. 1 - 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Встановленим судом фактам та обставинам відповідають правовідносини, які регулюються нормами ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі осіб.

Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ч.1 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.19 ЗК України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

ґ) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

е) землі лісогосподарського призначення;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.22 ЗК України, до земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства;

б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об`єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства;

ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції - для розміщення власної інфраструктури.

Суд звертає увагу, що земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства є особливим різновидом ділянок сільськогосподарського призначення, переважна більшість із яких на даний час підпадають під дію мораторію на їх відчуження, який згідно ст.15 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, повинен діяти до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення. Проте зазначені обмеження стосуються виключно тих земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, які набуті у приватну власність шляхом виділення в натурі земельної частки (паю). Іншими словами, якщо право власності на земельну ділянку виникло з інших підстав (купівля-продаж, приватизація, дарування, спадкування тощо), то вона не перебуває під дією мораторію і нею можна вільно розпоряджатися.

Позивач у своїй позовній заяві невірно тлумачить п.б ст.15 «Перехідних положень» Земельного кодексу України, при цьому не звертає уваги на те, що вказана норма стосується саме земельних паїв, які були створені в результаті розпаювання земель колективних підприємств.

В суді встановлено, що згідно копії договору купівлі-продажу земльної ділянки від 14 березня 2019 р., продавець ОСОБА_1 передав у власність, а покупець ОСОБА_5 прийняв у власність за відповідну плату земельну ділянку загальною площею 2,000 гектари, надану для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер земельної ділянки 6321084000:02:002:0254, розташовану на території Підлиманської с/ради Борівського р-ну Харківської обл.; ця земельна ділянка належить продавцю на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Реєстраційною службою Борівського районного управління юстиції Харківської обл. 27 травня 2015 р., індексний номер: 38188557.

Таким чином, вказана земельна ділянка була створена та отримана у власність позивачем вже після розпаювання земель колективних господарств на підставі ст.118 ЗК України, тому не підпадає під дію мораторію.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч.3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч.1 ст.229 ЦК України). За змістом ст.ст. 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно ч.1 ст.638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно ч. 1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 3 ст.203 ЦК України.

За змістом ч. 3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Недійсність - це така ознака правочину, який його сторони мали намір укласти чи уклали, яка має бути притаманна цьому юридичному факту на момент його вчинення. Якщо недійсність обґрунтовується обставинами, які на момент його вчинення не існували, це не може бути підставою для рішення суду про визнання його недійсним.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 520/10060/16-ц (провадження № 61-5085сво18) викладений правовий висновок, згідно з яким, визнаючи недійсним договір, головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13; постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16.

З роз`яснень, які викладені в п.п.9, 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними, вбачається, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Виходячи зі змісту ст.ст. 203, 655 ЦК України договір купівлі-продажу вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Такий правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст.ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14).

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Судом встановлено, що під час укладання вказаного правочину, позивачу було роз`яснено права обов`язки та наслідки їх укладання. Позивач чітко виразив своє волевиявлення щодо продажу земельної ділянки, отримав від відповідача кошти.

Вказані обставини наводять суд до переконання, що позивач чітко розумів свої права, обов`язки вчиненого правочину, бажав настання наслідків по укладеному договору.

Ураховуючи наведене, суд встановив, що договір купівлі-продажу земельної ділянки підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, сторони виконали його умови, що свідчить про прийняття обумовлених умов, тому відсутні підстави для визнання йог недійсним.

Оскільки позивачем ОСОБА_1 не надано суду об`єктивних і переконливих доказів того, що укладений договір купівлі-продажу порушив його права та обов`язки , укладений внаслідок помилки чи обману або з інших підстав, суд вважає необхідним відмовити в задоволенні позовних вимог.

Позовна вимога щодо скасування реєстрації права власності є похідною. А тому в її задоволенні суд також відмовляє.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.5 ЗУ «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.

Таким чином, згідно ст.141 ЦПК України, судові витрати компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 80, 81, 89, 141, 191, ч. 2 ст. 247, 259, 264, 265, 268, 273, 274-279, 446, п. 15.5 Перехідних положень ЦПК України, на підставі ст.ст.19,22 ЗК України, ст.ст.202,203,215,316,321,328,638 ЦК України, п.15 Розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , 3 особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Борівського районного нотаріального округу Харківської області Бондаренко Олександр Іванович про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Харківського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги через Борівський районний суд Харківської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Повний текст рішення складено 12.11.2020.

Головуючий-суддя Гуляєва Г. М.