№ 201/8337/20

провадження 2/201/3053/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2020 року суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Антонюк О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності і ділової репутації, визнання інформації недостовірною, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 01 вересня 2020 року звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності і ділової репутації, визнання інформації недостовірною, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська знаходиться цивільна справа 201/12358/15-ц, у даній справі позивач є представником позивача ОСОБА_3 , а ОСОБА_2 - відповідачем. З метою фальсифікування доказів, створення негативного його образу перед судом та експертними установами, ОСОБА_2 постійно озвучує на відкритих судових засіданнях та залучає до матеріалів справи заздалегідь неправдиві відомості, які грубо порушують його Конституційні права, принижують його честь, гідність та ділову репутацію як громадянина України, громадського діяча (впродовж майже 20-ти років він очолює Дніпропетровську обласну ветеранську громадську організацію «Союз інвалідів і чорнобильців»). Дана позовна заява стосується багаторазових недостовірних тверджень відповідача стосовно нібито необхідності легалізації в Україні його диплома військового лікаря отриманого у 1985 році в РСФСР. Так, у заяві ОСОБА_2 № 40308 від 02 грудня 2019 року (справа 201/12358/15-ц, суддя Федоріщев С.С.) у томі 4, листи справи: № 220 останній абзац; № 223 абзац 2) відповідач ОСОБА_2 навмисно, вводячи суд і експертів в оману зазначає: «3 шахрайською метою, військовий лікар за освітою, отриманою в Росії і не легалізувавши диплом лікаря в Україні, - ОСОБА_1 … а/с 220», «Тільки 28-го грудня 2007 року він намагається зареєструвати (легалізувати в Україні) диплом військового лікаря, який отримав в Росії в 1985 році (після звільнення з військової служби в 1987р... л/с 223)». Також дані неправдиві твердження містяться також: у письмових запереченнях ОСОБА_2 від 04 жовтня 2016 року, том 3 а/с 103, том 3 а/с 104, том 5 а/с 129, від 27 серпня 2020 року, абзац 1-3.

Дана інформація є недостовірною, так як згідно ст. 5 офіційної «Угоди про співробітництво в галузі освіти» підписаної Україною 15 травня 1992 року, яка набула чинності для України 15 травня 1992 року «Держави-учасниці гарантують безстрокове визнання на своїх територіях документів державного зразка про середню, професійно-технічну, середню спеціальну, вищу освіту, перепідготовку кадрів, про присудження вчених ступенів і вчених звань, виданих у державах-учасницях до моменту укладення цієї Угоди. Питання визнання документів про освіту, про вчені ступені і вчені звання у подальшому держави-учасниці будуть вирішувати за взаємною домовленістю.».

Він дійсно отримав диплом військового лікаря у 1985 року, але не в Росії, а в Російській Соціалістичній Федеративній Республіці СРСР. Таким чином нострифікація - тобто легалізація документів отриманих до 15 травня 1992 року громадянам СРСР не потрібна. Тобто перекручена і неправдива інформація, неодноразово поширена 73-річним (який також був громадянином СРСР) ОСОБА_2 офіційним шляхом не відповідає дійсності і є недостовірною, та такою що ганьбить його честь, гідність і ділову репутацію.

Зважаючи на вищезазначене, інформація, поширювана щодо нього відповідачем порушує його немайнові права, не є оціночним судженням, а обов`язок доказування її достовірності покладається саме на відповідача. Поширення неправдивої інформації свідчить про принизливе ставлення відповідача до нього, що в свою чергу впливає на зниження цінності його, як стверджує позивач, особи.

Також умисним поширенням вказаної інформації відповідач створив негативну соціальну оцінку його особи в очах оточуючих, суду та правоохоронних органах, порушивши його честь, оскільки професія лікаря є соціально важливою та поважною. Та принижує його авторитет як суспільного діяча - голови ради Дніпропетровської обласної громадської організації «Союз інвалідів і чорнобильців». Враховуючи вищевикладене, вважає, що поширенням недостовірної інформації щодо нього, відповідачем завдано шкоди його немайновим інтересам, порушивши мою гідність, честь та ділову репутацію. Отже йому завдана моральна шкода, сума моральної компенсації, на думку позивача, у 1 гривню 00 копійок є мінімальною розумною та справедливою.

Враховуючи викладене, вважав за можливе визнати вищезазначену інформацію недостовірною і такою, що порушує його права, гідність, честь і ділову репутацію, зобов`язати відповідача спростувати її в певний спосіб, стягнути моральну шкоду і покласти на відповідача судові витрати, задовольнивши позов.

Відповідач ОСОБА_2 надав відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнав, вважають твердження позивача безпідставними і не доведеними, ніяких навмисних дій, не достовірної інформації чи переслідувань його з боку сторони відповідача немає. З урахуванням викладеного, просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач правом на надання відповіді на відзив не скористався.

Враховуючи категорію спору (спір, що витікає з особистих прав, гідність, честь і ділову репутацію), наданий відповідачем письмовий відзив на позов, справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (в письмовому провадженні) відповідно до положень ч. 1 ст. 274 та ч. 5 ст. 279 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, з`ясувавши позиції сторін, оцінивши зібрані по справі докази у відповідності до вимог ст. 89 ЦПК України, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог позивачу слід відмовити з наступних підстав.

Згідно зі ст. 270 ЦК України право на повагу до гідності та честі віднесено до особистих немайнових прав фізичної особи. Відповідно до ст. 269 ЦК України особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом та тісно пов`язані з фізичною особою.

Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1. ст. 4 ЦПК України). Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1. ст. 13 ЦПК України).

При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації: поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.

Необхідно враховувати, що повідомлення оспорюваної інформації лише особі, якої вона стосується, не може визнаватись її поширенням, якщо особа, яка повідомила таку інформацію, вжила достатніх заходів конфіденційності для того, щоб ця інформація не стала доступною третім особам. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Спростування поширеної недостовірної інформації повинно здійснюватись незалежно від вини особи, яка її поширила.

При розгляді справи встановлено наступні обставини справи і відповідні їм правовідносини.

Встановлено, що в обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає про те, що в провадженні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська знаходиться цивільна справа 201/12358/15-ц, у даній справі позивач є представником позивача ОСОБА_3 , а ОСОБА_2 - відповідачем. З метою фальсифікування доказів, створення негативного його образу перед судом та експертними установами, ОСОБА_2 постійно озвучує на відкритих судових засіданнях та залучає до матеріалів справи заздалегідь неправдиві відомості, які грубо порушують його Конституційні права, принижують його честь, гідність та ділову репутацію як громадянина України, громадського діяча (впродовж майже 20-ти років він очолює Дніпропетровську обласну ветеранську громадську організацію «Союз інвалідів і чорнобильців»). Дана позовна заява стосується багаторазових недостовірних тверджень відповідача стосовно нібито необхідності легалізації в Україні його диплома військового лікаря отриманого у 1985 році в РСФСР. Дана інформація є недостовірною.

Сторона відповідача з твердженнями позивача не погоджується, вважає їх безпідставними, необгрунтованими та такими, що суперечать нормам діючого законодавства з огляду на наступне.

Тлумачення пунктів 4 і 5 ч. З ст. 175 ЦПК України дає підстави зробити висновок, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Отже, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Ознайомившись з правовими підставами позовної заяви суд прийшов до висновку, що вони є необгрунтованими та такими, що суперечать вимогам чинного законодавства.

В судах, в тому числі і Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська, неодноразово розглядалися справи за участю позивача. Зокрема, позову ОСОБА_1 передував розгляд цивільної справи № 201/12358/15ц, головуючий суддя Ходаківський М.П. (2015-2018 роки), але після заміни складу суду в порядку ст. ЗЗ ЦПК України справу № 2/201/173/2019, головуючий суддя Федоріщев С.С. про визнання заповіту недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним, усунення ОСОБА_4 (рідного сина спадкодавця ) від права спадкування за заповітом. Позивачем у зазначеній справі є дружина померлого сина спадкодавця, ОСОБА_3 та її дочка ОСОБА_5 , яким спадкодавець ОСОБА_6 за життя подарував сім`ї померлого сина, 52/100 частини домоволодіння. Представником у зазначеному позові у 2015 році став ОСОБА_1 .

Озвучення наведених позивачем обставин відбувалось в рамках судового процесу у відповідності до норм глави 5 ЦПК України і не мали наміру відповідачем принизити гідність та інше ОСОБА_1 , а мали наслідок захисту прав відповідача у справі у відповідності до норм ЦПК України, де мало місце перекручування обставин справи з метою скасування заповіту батька, спадкодавця ОСОБА_7 . Відповідач вважає, що ОСОБА_1 і його брат ОСОБА_8 , які крім медичної освіти здобули юридичну освіту, за попередньою змовою з ОСОБА_4 та її дочкою ОСОБА_5 вирішили забрати весь будинок. Тому позовна заява подана ОСОБА_1 - це намагання скрити свої наміри шляхом відволікання уваги суду від проблеми отримання частки власності отриманої по заповіту, про що свідчить показання свідків надані при слухання справи № 201/12358/15ц, під головуванням судді Ходаківського М.П. і частково підтверджених в ході слухання справи № 2/201/173/2019 підгодовування судді Федоріщева С.С.: допит двох свідків, заявлених відповідачем по справі всіляко затягується шляхом неодноразового переносу засідання з посиланням на СОVID-19.

Цим пояснюється також, як стверджує відповідач, подання позову про захист честі гідності та ділової репутації. При цьому не можна не звернути увагу на проведену 28 грудня 2017 року посмертну судово-психіатричну експертизу згідно висновків якої на підставі наданих матеріалів у тому числі ПП «Ріцес», Дніпропетровським обласним науково медичним Чорнобильським Центром засновниками є лікарі ОСОБА_9 , а їх діагноз психіатричне захворювання спадкодавця ОСОБА_7 у висновку експертизи трьох судово- психіатричних експертів від 28 грудня 2017 року зазначено - «Определить психическое состояние и решить экспертные вопросы в отношении ОСОБА_10 на период составления и подписания им завещания от 5 декабря 2012 года не предоставляется возможным в связи с противоречивостью сведений имеющимся в медицинской документации», яка була надана представником матері і дочки померлого сина спадкодавця, яким став з 2015 року ОСОБА_1 »

Відповідач неодноразово звертався до Шевченківського ВП ДВП ГУНП з приводу порушення його майнових прав щодо володіння спадкового майна та в результаті чого проводяться слідчі дії в рамках внесеного в ЄРДР кримінального провадження № 120170406500000933 від 11 березня 2017 року за ст. 185 КК України та внесеного в ЄРДР кримінального провадження № 1201704065000004003 від 24 листопада 2017 року за ч. 1 ст. 162 КК України (об`єднане з кримінальним провадження № 120170406500000933). Таким чином, зазначений позов має на меті відвернути увагу від системних грубих правопорушень проти права власності отриманого згідно заповіту від батька відповідача.

Щодо посилання позивача, на його думку, на нібито неправдивої інформації від відповідача ОСОБА_2 на ст. 5 «Угоди про співробітництво в галузі освіти», підписаної Україною 15 травня 1992 року: позивач ОСОБА_1 зазначає своє тлумачення закону:« Таким чином, нострифікація - тобто легалізація документів отриманих до 15 травня 1992 року громадянам СРСР не потрібна.

Однак, порядок визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти затверджені Наказами Міністерства освіти і науки України та міністерства охорони здоров`я України. Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 19 серпня 1994 року № 118-е зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 вересня 1994 року за № 218/428, де зазначається, що особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності в Україні відповідно до порядку надання права на професійну діяльність в Україні.

Такі вимоги, також, передбачені наказами Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження ліцензійних умов діяльності з медичної практики» в розділах кваліфікаційні вимоги до фізичних осіб підприємців, що проводять медичну практику, та медичних ( фармацевтичних) працівників закладів охорони здоров`я. З огляду на власноруч внесених ОСОБА_1 записів до медичної картки амбулаторного хворого (форма № 25-облікова, затвердженого наказом МОЗ України від 27 грудня 1999 року № 302 ) зі штамом приватного підприємства «Ріцес» «Дніпропетровського обласного науково-медичного Чорнобильського центру» зазначається, що лікар ОСОБА_1 та лікар нарколог ОСОБА_8 нібито оглядали, діагностували, спостерігали на дому стан психічного здоров`я спадкодавця ОСОБА_7 з 23 травня 2002 року по 14 березня 2012 року. Хоча на той час диплом лікаря ОСОБА_1 , який він отримав у Куйбишевському медичному інституті не був легалізований в Україні, як вимагається зазначеними нормами закону України.

Відповідно до наказу Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та міністерства охорони здоров`я України від 16 лютого 2001 року № 38/63 «Про затвердження ліцензійних умов провадження господарської діяльності з переробки донорської крові та її компонентів господарської діяльності з медичної практики .. .та проведення дезінфекційних ... робіт, зареєстрованого Міністерстві юстиції України за № 188/5379 від 2001 року були передбачені ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики, які діяли до прийняття наказу МОЗ України від 02 лютого 2011 року за № 49.

Відповідь на адвокатський запит до Міністерства освітні науки України від 10 лютого 2017 року дала відповідачу можливість стверджувати, що позивач по справі ОСОБА_1 не мав повноважень (не легалізований згідно діючого законодавства України диплом лікаря) проводити лікування мого батька спадкодавця ОСОБА_7 без повідомлення про таке лікування та участі його близьких родичів, а саме відповідача: його сина, при цьому заявляючи про його психічний стан.

З твердженнями позивача не можна погодитись, з огляду на наступне: позиція позивача грунтується на припущеннях, жодного доказу на підтвердження вищенаведених фактів позивачем не надано.

За правилами частини 1 та 2 статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У відповідності до положень статті 68 Конституції України та за нормами статей 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканість своєї ділової репутації, право звернутися до суду з позовом про захист такого права, а також право на спростування недостовірної інформації та право на відповідь.

Разом з тим, згідно статті 1 (Визначення термінів) Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ «Про інформацію» (із змінами та доповненнями), де законодавцем встановлено, що інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Натомість, діючими нормами Законів України та/або іншими нормативно- правовими актами не надано правове визначення терміну (словосполученню) «недостовірна інформація».

Також, чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об`єктів судового захисту.

Частиною 1 статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.

Правове тлумачення статті 277 ЦК України свідчить про те, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь- який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права.

Згідно із частинами 4 та 7 статті 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Відповідно до частини 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті.

Так дійсно, частиною 2 цієї статті (статті 1167 ЦК України) встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Норми останнього пункту 3 частини 2 цієї статті (статті 1167 ЦК України), з урахуванням пунктів 1) та 2) вказують на можливість встановлення такої відповідальності безпосередньо у законах, які регулюють окремі питання правового регулювання цивільних відносин.

В позовній заяві позивачем не було надано належні докази наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачами моральних страждань.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв`язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Відповідно до вимог ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

З викладеного видно, що позивачу діями відповідача не було завдано моральної шкоди за кожною з підстав встановлених законодавцем.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Частиною 3 статті 12 ЦПК України, зазначено, шо - «Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом».

Змагальність це один із найбільш важливих конституційних принципів сучасного судочинства. Він створює умови для всебічного та повного дослідження обставин справи та постановлення судом обґрунтованого та законного рішення. В силу принципу змагальності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов`язані надати до суду докази, які підтверджують або спростовують ті чи інші факти/обставини.

Відповідно до пункту 4Постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни №1від 27лютого 2009 рокупід гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи, як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків. Працюючи на благо малозабезпечених верств населення, позивач здійснює вагомий внесок в соціальний захист населення, що свідчить про його морально-етичні якості, особисті та ділові якості оцінюються суспільством, що він має гарну ділову репутацію, свідчать численні подяки на його адресу.

Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34). Разом з тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію. У зв`язку з цим статтею 32 Конституції України передбачено судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Статтею 3 Конституції Українивизначено, що «людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».Згідно зістаттею 28 Конституції Україникожен має право на повагу до його гідності.

Статтею 32 Конституціївизначено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Статтею 269 ЦК Українивизначено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

Нормами статті 275 ЦК Українивстановлено, що фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб, захист особистого немайнового права може здійснюватися відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

Згідно зістаттею 276 ЦК Україниорган державної влади, фізична особа або юридична особа, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов`язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення, якщо такі дії не вчинюються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

Відповідно достатті 277 ЦК України, визначено, що «Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена».

Під правом на спростування недостовірної інформації, слід розуміти право фізичної особи вимагати від особи, яка порушила особисте немайнове право фізичної особи шляхом поширення недостовірної інформації, визнання цієї інформації неправдивою у формі, яка є ідентичною чи адекватною до форми поширення неправдивої інформації.

Згідно зі статтею 297 ЦК України, зазначено, що «Кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі».

Відповідно до статті 299 ЦК України, визначено, що «Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації».

Право фізичної особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її особистого немайнового права передбачено у частині 1 статті 23 та статті 280 ЦК України. Моральна шкода полягає у принижені честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України).

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно з частиною третьою статті 277 ЦК України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 13 ЦПК України надано детальне роз`яснення принципу диспозитивності. А саме визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів судом можливе у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також у випадках витребування таких доказів. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. До таких прав, зокрема, входять право подавати свої пояснення, доводи і міркування, право подавати докази.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 82 ЦПК України визначено вичерпний перелік підстав звільнення від доказування. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 174 ЦПК України). Частиною 2 статті 83 ЦПК України встановлено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Отже, обов`язок доведення позовних вимог покладається на самого позивача, а докази на підтвердження цього повинні бути подані ним разом з позовною заявою. Натомість позивачем у свої позовній заяві здійснено посилання на ряд обставин, які не підтверджені жодними доказами, та які не мають значення для предмету спору. Але дії позивача щодо не надання документів та замовчування фактів (про інші справи з такими ж посиланнями, першоджерельні відомості про предмет спору і наявність вирішення питання в правому руслі та інш.) є ознакою безпідставності та необґрунтованості поданого позову.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу, що застосування § 1 ст. 6 Конвенції для захисту у цивільних правовідносинах, залежить від наявності «спору», спір має стосуватися «прав та обов`язків», які хоча б суперечливо мають визнаватися національним законодавством; ці «права та обов`язки» мають бути «цивільними» згідно з Конвенцією (James and others v. United Kingdom (Джеймс та інші проти Сполученого Королівства), §81). Спір повинен бути справжнього і серйозного характеру (Sporrong and Lonnroth v. Sweden (Спорронґ і Льоннрот проти Швеції), §81). Наприклад, саме такі умови щодо справжності та серйозності унеможливили розгляд цивільного спору проти органів управління в`язницею з підстав лише однієї наявності ВІЛ- інфікованих засуджених у в`язниці (Skorobogatykh v. Russia, заява №37966/02, рішення (процесуальне) від 08 червня 2006 року).

Також, згідно практики ЄСПЛ результат слухань (рішення по справі) повинні бути безпосередньо вирішальними та мати істотне значення для права, яке є їх підставою (Ульянов проти України, заява № 16472/04, рішення (процесуальне) від 05 жовтня 2010 року). Та, як наслідок наявність слабкого зв`язку або примарних можливих наслідків не є достатніми підставами для застосування §1 ст. 6 Конвенції (Boulois v. Luxembourg (Велика палата), § 90, заява № 37575/04, рішення від 03 квітня 2012 року). Наприклад, Суд дійшов висновку, що розгляд спору щодо правомірності подовження операційної ліцензії атомної електростанції не підпадав під дію § 1 ст. 6 Конвенції, оскільки зв`язок між рішенням про подовження та правом на захист життя, фізичної цілісності (недоторканності) та права власності є «занадто тонким та примарним», а заявники не надали підтверджень того, що вони особисто були піддані небезпеці, яка була не тільки чітко вираженої але й невідворотною (Balmer-Schafroth and Others v. Switzerland, § 40, заява № 67\1996\575\876, рішення від 26 серпня 1997 року; Athanassoglou and Others v. Switzerland [Велика палата], §§ 46-55, заява № 27644/95, рішення від 06 квітня 2000 року; Sdruzeni Jihoceske Matky v. the Czech Republic, заява № 19101/03, рішення (процесуальне) від 10 липня 2006 року).

Більше того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

З позовної заяви та вимог, які позивач просить задовольнити, можна дійти висновку, що така позовна заява по суті є намаганням підтвердити певні обставини в іншій справі при розгляді іншого спору та жодним чином не стосується статусу позивача в тій справі.

Відповідно до ст. 259 ЦПК України при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами, долученими до позовної заяви, не підтверджується наявність складу правопорушення, необхідного для деліктної відповідальності, не підтверджується завдання діями відповідача моральної шкоди позивачеві, у зв`язку з чим в задоволенні позовної заяви про стягнення шкоди має бути відмовлено в повному обсязі.

За положеннями ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або не настання певної події. Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК).

Частиною 2 ст. 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абз. 2 п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

ЦК та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший, ніж визначений ст. 16 ЦК, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України «Підстави звільнення від доказування» 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Враховуючи викладене, а також відсутність порушень прав позивача з вини відповідача, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються - у разі відмови в позові - на позивача.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Тобто, позивач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права відповідача. Однак, належних доказiв позивачем до суду не надано. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечують будь-якi домовленості i зобов`язання стосовно позивача відносно порушення його прав, предмета спору, а позивач не довів незаконність дій відповідача. Твердження позивача про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог - є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на своїх позовних вимогах, оскільки воно спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджено. Позовні вимоги не уточнювалися, зустрічні вимоги не заявлені.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про захист честі, гідності і ділової репутації, визнання інформації недостовірною, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди відмовити.

Таким чином, викладені позивачем обставини не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання, переконливих доказів на спростування позиції відповідача сторона позивача суду не надала, позовна заява не ґрунтується на законі та не підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставівикладеного,керуючись ст.3,8,19,41,33,55,124,129Конституції України,ст.3-5,15,16,18,23,269, 275-277,280,297,299,1167ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 274, 279 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про захист честі, гідності і ділової репутації, визнання інформації недостовірною, зобов`язання вчинити певні дії і стягнення моральної шкоди відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Суддя