ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
м. Київ
03 листопада 2020 року
справа № 520/3717/19
адміністративне провадження № К/9901/10837/20
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Ханової Р.Ф.,
суддів: Гончарової І.А., Олендера І.Я.,
розглянув у письмовому провадженні як суд касаційної інстанції справу за позовом Державної установи "Холодногірська виправна колонія (№18)" до Головного управління ДПС у Харківській області , скасування вимоги, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року у складі судді Панченко О. В. та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2020 року у складі суддів Подобайло З. Г., Бартош Н. С. , Григорова А. М.
УСТАНОВИВ:
У квітні 2019 року Державна установа «Холодногірська виправна колонія (№18)» (далі - Державна установа, платник єдиного внеску, позивач у справі) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Харківській області (податковий орган, відповідач у справі, правонаступником якого є Головне управління ДПС у Харківській області), в якому просить суд скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 24 січня 2019 року № Ю-00000061307, рішення №00001391307 та № 00001401307 від 24 січня 2019 року про застосування штрафних санкцій, з мотивів безпідставності їх прийняття.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що жодним чинним нормативно-правовим актом не визначено механізму (порядку) укладання строкових трудових договорів із засудженими та нарахування сплати єдиного внеску органами та установами Державної кримінально-виконавчої служби України. Позивач доводить, що він не є роботодавцем для засуджених, не укладав з ними строкові трудові договори, оскільки таке право надано Кримінально-виконавчим кодексом України виключно державній установі, а тому позивач не здійснює виплату заробітної плати засудженим.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року позов задоволено, скасовано спірні акти індивідуальної дії. Вирішуючи справу, суд першої інстанції дійшов висновку, що Державна установа "Холодногірська виправна колонія (№18)" не є роботодавцем, а особи, засуджені до позбавлення волі, не є найманими працівниками в розумінні статті 2 Кодексу законів про працю України, яка окреслює основні трудові права працівників: "Право громадян України на працю", тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку. Суд вказав на відсутність обов`язку в позивача сплати єдиного внеску за засуджених, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, а отже і відсутні підстави для донарахування єдиного внеску та застосування штрафних санкцій стосовно позивача.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2020 року апеляційну скаргу контролюючого органу задоволено частково, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року по справі №520/3717/19 скасовано в частині задоволення позову про скасування вимоги Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 24 січня 2019 року № Ю-00000061307 в частині суми 12930,41 грн, скасування рішень Головного управління ДФС у Харківській області від 24 січня 2019 року №00001391307 в частині застосування штрафних санкцій у розмірі 6465,21 грн та №00001401307 від 24 січня 2019 року. В цій частині прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції встановив, що Державне підприємство «Холодногірська виправна колонія (№ 18)», крім праці засуджених, використовує працю вільнонайманих працівників, тобто є роботодавцем для таких осіб, фактично виплата заробітної плати вільнонайманим працівникам здійснюється підприємством позивача, відповідно, ця установа має здійснити всі обов`язкові платежі та відрахування із заробітної плати таким працівникам.
Також суд апеляційної інстанції визнав правомірним рішення № 00001391307 від 24 січня 2019 року в частині застосування до позивача штрафних санкцій у розмірі 6465,21 грн на підставі пункту 3 частини одинадцятої статті 25 Закону №2464 по найманим працівникам (в частині доведення до розміру мінімальної з/п у сумі 58774,62 грн).
Оскільки перевіркою встановлено заниження суми нарахованого єдиного внеску на 11153,34 грн за рахунок не доведення сум грошового забезпечення військовослужбовців до рівня мінімальної заробітної плати за період з січня 2017 року по квітень 2017 року та виправлення в подальшому Державною установою помилки та здійснення донарахування єдиного внеску самостійно у звіті за серпень 2017 року на загальну суму 11153,34 гривні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про правомірність рішення № 00001401307 від 24 січня 2019 року, яким застосовано штрафну санкцію у розмірі 50% від самостійно донарахованого платником єдиного внеску (11153,34 грн /2 = 5 576,67 грн).
При цьому, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що Державне підприємство не є роботодавцем для засуджених, а особи, засуджені до позбавлення волі, не є його найманими працівниками в розумінні статті 2 Кодексу законів про працю України. У правовідносинах щодо організації залучення до суспільно-корисної оплачуваної праці засуджених, які відбувають покарання, позивач не є податковим агентом, у нього відсутній обов`язок з нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб та обов`язкових зборів та внесків, тому вимога про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 24 січня 2019 року № Ю-00000061307 в частині суми 1093929,10 грн є безпідставною.
Не погоджуюсь з постановою суду апеляційної інстанції податковим органом подана касаційна скарга, в якій скаржник просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2020 року в частині задоволених позовних вимог, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі.
Як на підставу касаційного провадження скаржник посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, зазначає про застосування судами у справі №520/3717/19 норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 травня 2020 року у справі №560/1391/19, від 03 березня 2020 року у справі №440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі №809/710/17, від 03 квітня 2020 року у справі № 580/908/19.
Відповідач зазначає, що у спірній ситуації особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак на неї покладається обов`язок з утримання та сплати сум податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.
1 жовтня 2020 року справа №520/3717/19 надійшла до Верховного Суду.
7 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду внаслідок усунення відповідачем недоліків касаційної скарги відкрито провадження за касаційною скаргою податкового органу на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2020 року у справі №520/3717/19. Підставою для відкриття касаційного провадження у справі слугувало оскарження судових рішень, перелік яких визначений у частині першій статті 328 КАС України, з посиланням у касаційній скарзі на застосування судами норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 травня 2020 року у справі №560/1391/19, від 03 березня 2020 року у справі №440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі №809/710/17, від 03 квітня 2020 року у справі № 580/908/19.
22 жовтня 2020 року на адресу Суду від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу податкового органу, в якому Підприємство просить залишити скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Державна установа "Холодногірська виправна колонія №18" зареєстрована як юридична особа, є державною установою, яка входить до складу Державної кримінально-виконавчої служби України; органом управління виправної колонії є Міністерство юстиції України; виправна колонія є бюджетною неприбутковою установою.
Головним управлінням ДФС у Харківській області проведена документальна планова перевірка Державної установи з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати військового збору за період з 01 жовтня 2015 року по 30 вересня 2018 року, за результатами якої складений акт №9/20-40-13-07-07/08564535 від 02 січня 2019 року (далі - акт перевірки).
24 січня 2019 року на підставі висновків акта перевірки керівник контролюючого органу прийняв рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску:
- №00001391307, яким до Державної установи застосовано штрафні санкції в сумі 553429,76 грн у зв`язку із порушенням статті 6, статті 7 Закону №2464-VІ;
- №00001401307, яким до Державної установи застосовано штрафні санкції в сумі 5576,67 грн у зв`язку із порушенням статті 6, статті 7 Закону №2464-VІ.
24 січня 2019 року керівник податкового органу сформував вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ю-00000061307, відповідно до якої зобов`язано позивача сплатити суму недоїмки з єдиного внеску у розмірі 1 106 859,51 грн.
З акта перевірки вбачається, що підставою для прийняття оскаржуваних рішень став висновок контролюючого органу щодо того, що позивач не нарахував та не сплатив єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за рахунок не включення до бази нарахування єдиного внеску заробітної плати засуджених за жовтень 2016 року - вересень 2018 року та занизив суми нарахованого єдиного внеску з доходу у вигляді заробітної плати, яка не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), у результаті чого донараховано єдиний внесок за жовтень 2016 - вересень 2018 року.
Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Предметом касаційного перегляду є судові рішення в частині задоволених позовних вимог, тобто про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 24 січня 2019 року № Ю-00000061307 в частині суми 1093929,10 грн, рішення від 24 січня 2019 року №00001391307 в частині застосування штрафних санкцій в сумі 546 964,55 грн.
Відповідно до частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
Адміністрація зобов`язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею.
Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.
Частиною першою статті 120 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
Згідно з частиною першою статті 60-1 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені до обмеження волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.
За правилами частин першої, другої статті 122 Кримінально-виконавчого кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.
Засуджені мають право на загальних підставах на призначення та отримання пенсії за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законодавством про пенсійне забезпечення.
Таким чином, засуджені до відбування покарання в місцях позбавлення волі, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці за строковими трудовими договорами, є застрахованими особами, підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, а суми виплат, отримані ними, є базою для нарахування податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного соціального внеску.
Право на працю засуджених до позбавлення волі реалізується шляхом укладення строкового трудового договору.
Згідно з статтями 118-121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (далі - засуджений), які тримаються в установах виконання покарань (далі - установа) та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України Наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року №396/5 затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (надалі також- Інструкція №396/5).
Відповідно до пункту 1.2 Інструкції №396/5 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.
Пунктами 2.1 - 2.2 Інструкції №396/5 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що засуджені до обмеження волі залучаються до праці на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою. Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу.
Відповідно до пункту 3.7 Інструкції №396/5 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) засудженим, які відбувають покарання у виправних центрах, виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як сімдесят п`ять відсотків нарахованого їм місячного заробітку.
Праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати (пункт 5.1 Інструкції №396/5).
Таким чином, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, в результаті чого, їм забезпечується відповідна компенсація за виконану роботу, тобто заробітна плата, а також, додержання правил охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464).
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є: роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Наведені норми дають підстави для висновку, що в разі виплати застрахованій особі заробітної плати (інших виплат) сплату єдиного внеску зобов`язаний забезпечити саме роботодавець, який використовує працю фізичних осіб.
Аналіз наведеного правового врегулювання дає підстави для висновку, що визначальною передумовою для сплати єдиного внеску є наявність між суб`єктом господарювання та працівником відносин, які фактично є трудовими, а сторони договору можуть бути прирівняні до працівника чи роботодавця.
Зміст спірних аналогічних правовідносин між колонією та засудженими в контексті необхідності сплати єдиного соціального внеску вже був предметом неодноразового розгляду Верховним Судом. Так, у постановах від 3 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі № 809/710/17, від 3 квітня 2020 року у справі № 580/908/19, від 8 травня 2020 року у справі № 560/1391/19, від 10 червня 2020 року у справі №440/2590/19, від 18 червня 2020 року у справі №240/1700/19 Верховний Суд висловив правову позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відповідно до якої особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.
Такий правовий висновок Верховним Судом зроблено за результатом системного аналізу норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», Інструкції №449, Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" та Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року №396/5, який дав підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв`язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому державному соціальному страхуванні.
При цьому, Верховний Суд зазначив, що засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.
Також Верховний Суд констатував, що ці відносини за своєю сутністю і змістом є трудовими безвідносно до того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.
Разом з тим, за змістом частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.
Принцип всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений принцип передбачає, зокрема, всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов.
Для повного, об`єктивного та всебічного з`ясування обставин справи суду необхідно надати належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які міститься в матеріалах справи або витребовується, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, з посиланням на це в мотивувальній частині свого рішення, враховуючи при цьому відповідні норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Аналізуючи рішення судів попередніх інстанцій, встановлено, що в матеріалах справи відсутні, судами не витребувано та не досліджено докази оформлення засуджених осіб як робітників та докази обліку їх праці, виплати заробітної плати, зокрема, копії трудових договорів або копії наказів про призначення на посади робітників із числа спецконтингенту, копії табелів обліку використання робочого часу, бухгалтерські довідки тощо.
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 73 КАС України).
Під час нового розгляду справи судам слід взяти до уваги вказане, дослідити належним чином завірені копії документів, надати належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності.
Вказані вище обставини справи досліджені в неповному обсязі, тому для повного, об`єктивного та всебічного з`ясування обставин справи суду необхідно надати належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які міститься в матеріалах справи або витребовується, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, з посиланням на це в мотивувальній частині свого рішення, враховуючи при цьому відповідні норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Суд дійшов висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанції порушено принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи, що призвело до ухвалення рішень, які не відповідають вимогам щодо законності і обґрунтованості, а тому такі рішення підлягають скасуванню, а справа відповідно до правил статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2020 року скасувати в частині задоволених позовних вимог, справу №520/3717/19 в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
СуддіР.Ф. Ханова І.А. Гончарова І.Я.Олендер
