ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
справа№380/4733/20
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
29 жовтня 2020 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сподарик Наталії Іванівни розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені, -
ВСТАНОВИВ :
На електронну адресу Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України з вимогами :
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені ОСОБА_1 та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені ОСОБА_1 за період з 21.08.2018 по 15.03.2020 включно;
стягнути з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.08.2018 по 15.03.202 у сумі 235373,53 грн.
Ухвалою суду від 23.06.2020 вказану позовну заяву було залишено без руху, а позивачу надано строк для усунення недоліків. 20.08.2020 за вх. № 41400 на виконання вимог зазначеної ухвали суду позивач усунув недоліки позовної заяви. Подав позовну заяву у новій редакції, а саме просить суд:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені ОСОБА_1 за період з 21.08.2018 по 15.03.2020 включно;
стягнути з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.08.2018 по 15.03.2020 у сумі 24500,84 грн.
У зв`язку з перебуванням судді у відпустці з 02 серпня по 01 вересня 2020 року, суддя вирішує питання щодо заяви представника позивача про усунення недоліків позовної заяви в перший робочий день, а саме 02 вересня 2020.
Ухвалою суду від 02.09.2020 відкрито провадження в адміністративній справі за цим позовом та вирішено розглянути таку справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання. Копію ухвали про відкриття провадження у справі надіслано учасникам справи, відповідачу запропоновано у п`ятнадцятиденний строк з дня одержання цієї ухвали подати суду відзив на позовну заяву, в якому вказати про визнання/заперечення позовних вимог.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач 19 вересня 2018 року був звільнений з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, однак повний розрахунок грошового забезпечення з ним проведено 16 березня 2020 року на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 у справі № 380/357/20. Позивач вважає, що період з 21.08.2018 по 15.03.2020 існувала затримка у розрахунку у зв`язку із звільненням зі служби та вважає, що має право на отримання компенсації за затримку розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України за період з 21.08.2018 по 15.03.2020. Позивач просить позов задоволити.
Відповідач 02.10.2020 за № 50170 надав відзив на позовну заяву. Проти позову заперечує, просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Відповідач вказує, що обов`язок відповідача щодо нарахування компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій було покладено відповідним судовим рішенням у справі № 380/357/20, тобто після звільнення позивача. Відповідач зазначив, що з прийняттям судового рішення 25.02.2020 статті 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судове рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. У зв`язку з наведеним, просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
26.10.2020 за вх. № 55472 представником позивача подано клопотання про долучення до матеріалів справи довідки про доходи № 749 від 05.06.2020.
Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін в порядку частини сьомої статті 262 КАС України від учасників справи не надходило. З огляду на ці обставини суд на підставі частини п`ятої статті 262 КАС України розглянув справу в порядку письмового провадження (без проведення судового засідання, за наявними матеріалами) в межах строку, визначеного статтею 258 КАС України.
Суд з`ясував зміст позовних вимог, дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінив їх в сукупності та встановив такі фактичні обставини справи та відповідні правовідносини:
ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 від 05.05.2015.
Відповідно до витягу з наказу Командира військової частини НОМЕР_2 №188 від 20.08.2018, старшого лейтенанта ОСОБА_1 , заступника командира 1 патрульної роти з особовим складом 1 патрульного батальйону, звільнено відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з військової служби наказом командувача Національної гвардії України від 10.08.2018 № 122 о/с у запас за станом здоров`я виключено із списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення та направлено його на військовий облік до Галицько-Франківського ОРВК м. Львів, 20 серпня 2018.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 у справі за № 380/357/20, яке набрало законної сили 27.03.2020, адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_4 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії - задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ), щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_6 ) грошової компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.08.2018.
Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; ЄДРПОУ : НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити грошову компенсацію ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_6 ) за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік включно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.08.2018.
Як вбачається із матеріалів справи, розрахунок за вищевказаними судовим рішенням здійснено 16.03.2020, що підтверджується випискою по картці рахунку з Приват Банку (а.с.12).
Позивач звернувся до суду із позовною заявою оскільки вважає, що період з 21.08.2018 по 15.03.2020 існувала затримка у розрахунку у зв`язку із звільненням зі служби та вважає, що має право на отримання компенсації за затримку розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України за період з 21.08.2018 по 15.03.2020.
Вирішуючи даний спір, суд виходив з таких мотивів та норм права.
Відповідач подав суду заяву про застосування процесуального строку звернення до суду та просить суд залишити позовну заяву без розгляду. Заяву мотивував тим, що позивач пропустив строк звернення до суду. В даному клопотанні зазначає, що про порушення своїх прав позивач дізнався 20.08.2018, дня виключення із списку особового складу частини, крім того 16.03.2020 з позивачем проведено остаточний розрахунок, а до суду звернувся лише 16.06.2020. Таким чином позивачем пропущено три місячнимй строк звернення до суду.
При вирішенні заявленого клопотання суд виходить із завдань адміністративного судочинства, якими відповідно до ч.1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Позивач вважаючи, що відповідач протиправно несвоєчасно провів розрахунок при звільненні, звернувся до суду 16.06.2020 з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.
У рішенні від 22.02.2012 у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз`яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статтей 116, 117, 237-1 Кодексу законів про працю слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Для звернення до суду у справах щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався встановлюється місячний строк (частина п`ята статті 122 цього Кодексу).
Матеріали позовної заяви свідчать, що грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, виплачена позивачу 16.03.2020, що підтверджується випискою по картковому рахунку, а в суд позивач звернувся засобом поштового зв`язку 16.06.2020, тобто у встановлений строк.
Разом з тим, Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" (далі Постанова № 211) (зі змінами від 25.03.2020 року) з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 з 12.03.2020 на всій території України встановлено карантин.
Згідно пункту 9 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" у Кодексі адміністративного судочинства України, розділ VI "Прикінцеві положення" доповнити пунктом 3 такого змісту: під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред`явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.
Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)".
Разом з тим Постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №239 внесені зміни до Постанови № 211, якими продовжений період карантину до 24.04.2020 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 22.04.2020 №291, постановою Кабінету Міністрів України від 04.05.2020 №343, дію карантину продовжено відповідно до 11.05.2020, до 22.05.2020.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 №392 дію карантину продовжено до 22.06.2020 та поетапно послаблено протиепідемічні заходи. Одночасно, згідно із Постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 №392 зазначено, що обов`язковій самоізоляції підлягають особи, які досягли 60-річного віку, крім державних службовців і працівників державних органів та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України та депутатів місцевих рад, суддів, військовослужбовців та працівників Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів, а також осіб, які здійснюють заходи, пов`язані з недопущенням поширення COVID-19, забезпечують діяльність підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності.
17.06.2020 на засіданні Кабінету Міністрів України прийнято рішення про продовження дії карантину до 31.07.2020.
Таким чином, враховуючи вищенаведені обставини, суд вважає, що позивач не пропустив місячний (тримісячний) строк звернення до суду.
Відтак, суд дійшов висновку, що клопотання відповідача про залишення позову без розгляду з підстав пропущення строку звернення до суду безпідставне та не підлягає задоволенню.
Щодо клопотання відповідача від 01.10.2020 про залишення позовної заяви без розгляду з підстав не сплати позивачем судового збор за позовну вимогу немайнового характеру, то суд зазначає таке.
Ухвалою суду від 23.06.2020 вказану позовну заяву було залишено без руху, а позивачу надано строк для усунення недоліків. 20.08.2020 за вх. № 41400 на виконання вимог зазначеної ухвали суду позивач усунув недоліки позовної заяви. Подав позовну заяву у новій редакції, а саме просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені ОСОБА_1 за період з 21.08.2018 по 15.03.2020 включно; стягнути з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.08.2018 по 15.03.2020 у сумі 24500,84 грн.
З позовної заяви в новій редакції вбачається, що позивачем заявлена вимога майнового характеру. 17.08.2020, згідно квитанції № 18513 позивачем сплачено 840,80 грн. судового збору.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу » (далі - Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону № 2232-XII).
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначаються Законом України № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 (далі - Закон № 2011-ХІІ).
Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
У рішенні Верховного Суду у зразковій справі від 16 травня 2019 року справа № 620/4218/18 адміністративне провадження №Пз/9901/4/19 суд вказав, що: "відповідно до частини 8 статті 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Так, відповідно до частини 14 статті 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Суд зазначає, що норми Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 2015 року по 2018 рік."
Отже з позиції Верховного Суду у вказаній вище справі, компенсація невикористаних відпусток має відбуватися при звільненні, відтак невиплата компенсації за невикористані відпустки є несвоєчасним розрахунком при звільненні.
Судом встановлено, що Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 року у справі №380/357/20 (набрало законної сили 27 березня 2020 року). Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.08.2018. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; ЄДРПОУ : НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити грошову компенсацію ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_6 ) за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік включно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 20.08.2018.
Відповідно ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до п. 293 Положення про проходження громадянами України військової служби у Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 №1115 (далі - Положення), - особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпечення.
Пунктом 292 Положення визначено, що після надходження до органу Держприкордонслужби витягу з наказу начальника органу Держприкордонслужби вищого рівня або письмового повідомлення зазначеного органу про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу начальника органу Держприкордонслужби, в якому військовослужбовець проходить військову службу, про його звільнення військовослужбовець здає в установлені строки посаду, з ним проводиться розрахунок, військовослужбовець виключається із списків особового складу органу Держприкордонслужби і направляється на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за обраним місцем проживання.
Судом встановлено, що позивачеві нараховано 16.03.2020 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2018 рік, що становить 24 496,80 грн., що підтверджується випискою по банківському рахунку та не заперечується відповідачем.
Відповідно до приписів ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за неотримане речове майно) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Державній прикордонній службі України.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 КАС України, враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.
Оскільки, грошову компенсацію за невикористані відпустки позивачу не виплачено в день його виключення із списків особового складу та всіх видів забезпечення - 20.08.2018, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. Тому відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19 зазначила, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ тлумачить поняття "якість закону" так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. аnd Others v. Bulgaria") від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, "Олександр Волков проти України" від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France") від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, "Вєренцов проти України" від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).
Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України", а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.
Як свідчить зміст рішення у справі "Меньшакова проти України", позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні "Меньшакова проти України" вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі "Waiteand Kennedy v. Germany", заява № 26083/94, п. 54).
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення (Постанова ВП ВС від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17).
З урахуванням таких висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у вказаній Постанові від 13 травня 2020 року Справа № 810/451/17 Провадження № 11-1210апп19, суд вважає необґрунтованими викладені у додаткових письмових пояснення доводи відповідача, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Суд також звертає увагу на ту обставину, що на час виплати 16.03.2020 позивачеві компенсації за невикористані відпустки, рішення суду від 25.02.2020 у справі 380/357/20 не набрало законної сили (набрання законної сили 27.03.2020).
Отже, остаточний розрахунок 16.03.2020 з позивачем проведений не на підставі рішення суду від 25.02.2020 у справі 380/357/20, а добровільно.
Оскільки остаточний розрахунок із позивачем у зв`язку із звільненням проведено виплатою грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку 16.03.2020 при виключенні останнього із списків частини 20.08.2018 то із відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 21.08.2018 по 15.03.2020 за затримку терміном 573 дні.
Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
Відповідно до п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
При розгляді даної справи суд враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 24.10.2011 року у справі № 6-39цс11 та у Пленумі Верховного Суду України у Постанові від 24 грудня 1999 року № 13, а також постанову Верховного Суду від 04.04.2018 року у справі № 524/1714/16-а (К/9901/8793/18), висновки Верховного Суду України від 27.04.2016 року по справі №6-113цс16 щодо застосування принципу співмірності, з урахуванням таких обставин, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати тощо.
Аналогічна позиція викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 жовтня 2019 року по справі № 806/2473/18, від 24 липня 2019 року по справі № 805/3167/18-а, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 662/1626/17, від 17 січня 2019 року по справі № 2-1579/11.
Суд вважає вірним розрахунок позивача, згідно якого його середньоденна заробітна плата становить 436,82 грн (за останні 2 місяці 13 323,13 грн + 13 323,13 грн / (30+31)) календарний день за останні два повні місяці червень та липень 2018 року).
Враховуючи, що недоплачена сума компенсації становить 24496,80 грн., і є меншою ніж середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 250 297,86 грн. (573 дні затримки розрахунку * 436,82 грн.) суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 24496,80 грн / 250 297,86 грн. (сума компенсації за відпустки /середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,098.
Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 436,82 грн (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,098 х 573 (днів затримки розрахунку) = 24 529,19 гривень.
Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 24 529,19грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 806/345/16, від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 року у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 року у справі №6-39цс11.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову повністю.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Керуючись ст. ст. 72-79, 90, 139, 241-246, 250, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд. -
ВИРІШИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені,- задоволити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільнені ОСОБА_1 за період з 21.08.2018 по 15.03.2020 включно.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_6 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.08.2018 по 15.03.2020 у сумі 24 529,19 грн.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОГКПП НОМЕР_6 ) за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) сплачений судовий збір в сумі 840,80 грн. згідно квитанції № 18513 від 17.08.2020.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Суддя Сподарик Н.І.
