Окрема думка судді від 20.10.2020 по справі № 826/3694/16 Касаційний адміністративний суд

open

Головна
Судові рішення
Окрема думка судді
Окрема думка судді від 20.10.2020 по справі № 826/3694/16 Касаційний адміністративний суд

скопійовано

Документ має містити точну фразу

Документ не має містити наступного терміну

Документ має містити один з двох термінів

Документ має містити обидва терміни

Замінює символ або декілька символів наприкінці терміну

* Правила використання інтелектуального пошуку

скопійовано

Справа № 826/3694/16

Картка справи

Справа № 826/3694/16

Картка справи

ОКРЕМА ДУМКА

20 жовтня 2020 року

Київ

справа №826/3694/16

адміністративне провадження №К/9901/11376/18

Судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Гончарової І. А.

у справі № 826/3694/16 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Термінал», Товариства з обмеженою відповідальністю «Термінал-2004» до Державної митної служби України, Закарпатської митниці Держмитслужби про визнання протиправним та скасування наказу № 138 від 16.02.2016 в частині, визнання протиправним та скасування наказу № 131 від 01.03.2016 в частині, визнання протиправним та скасування наказу № 221 від 15.03.2016 та зобов`язання вчинити дії.

Верховний Суд постановою від 20 жовтня 2020 року відмовив у задоволенні касаційних скарг Державної митної служби України та Закарпатської митниці Держмитслужби, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 вересня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 21 листопада 2016 року залишив без змін.

Мною, Гончаровою І.А. , у зв`язку із незгодою з мотивами суду та постановленим у справі рішенням, висловлено окрему думку, суть якої полягає в такому.

Так, вирішуючи спір, Верховний Суд дійшов висновку про те, що укладені між митними органами та ТОВ «Термінал», ТОВ «Термінал-2004» договори про співробітництво від 01 червня 2012 року № 251 та від 12 лютого 2014 року № 1 є адміністративними договорами, особливістю яких є їх передбачуваний характер, зумовлений компетенційними можливостями сторін.

Відтак, оскаржувані накази відповідачів, на переконання Суду, є такими, що прийняті передчасно, без дотримання принципу пропорційності, зокрема, без урахування інтересів позивачів (щодо права останніх на здійснення господарської діяльності та отримання доходу), наявності укладених з ТОВ «Термінал», ТОВ «Термінал-2004» договорів про співробітництво та взятих відповідачами на себе за цими адміністративними договорами зобов`язань.

За правилами частин першої, другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017) розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Предметом доказування відповідно до частини першої статті 138 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017) є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

При цьому частиною першою статті 51 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017) передбачено, що позивач має право до початку судового розгляду справи по суті змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Таким чином, частина друга статті 51 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017) надавала позивачу право змінити предмет або підставу позову до початку судового розгляду справи по суті.

У даній справі ТОВ «Термінал» та ТОВ «Термінал-2004», звертаючись із позовом, на його обґрунтування не посилались на те, що договори про співробітництво від 01 червня 2012 року № 251 та від 12 лютого 2014 року № 1 є адміністративними договорами.

Крім того, позивачі не скористалися правом наданим їм частиною другою статті 51 Кодексу адміністративного судочинства України та не подали відповідну заяву про зміну предмета або підстав позову до початку судового розгляду справи по суті.

Натомість Верховний Суд, ухвалюючи постанову від 20 жовтня 2020 року, фактично змінив підстави заявленого позову, не врахувавши при цьому вимоги процесуального закону, який надає це право (прерогативу) виключно позивачу.

Крім того, за правилами статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15.12.2017) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги виходили з того, що позивачами повністю виконано взяті на себе за договорами про співробітництво зобов`язання, зокрема, вчинено усі необхідні дії, спрямовані на забезпечення належних умов на митному пості «Тячів» та секторі митного оформлення «Хуст». Суди зазначили, що ТОВ «Термінал» та ТОВ «Термінал-2004» мали обґрунтовані підстави вважати, що митний пост «Тячів» та сектор митного оформлення «Хуст» будуть працювати, що надасть їм можливість надалі здійснювати господарську діяльність та отримувати дохід.

Натомість Верховний Суд у постанові від 20 жовтня 2020 року зазначив, що укладені між позивачами та митними органами договори про співробітництво є адміністративними договорами. При цьому суд касаційної інстанції не врахував, що зазначене питання не було предметом дослідження (розгляду) судів попередніх інстанцій, оскільки Окружний адміністративний суд м. Києва та Київський апеляційний адміністративний суд, вирішуючи цей спір, взагалі не встановили природу укладених між ТОВ «Термінал», ТОВ «Термінал-2004» та митними органами договорів про співробітництво. Крім того, оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, враховуючи відсутність у законодавстві чітких критеріїв відмежування адміністративного договору від цивільного (господарського) договору, не містять аналізу відповідності зазначених угод про співробітництво відповідним критеріям, що давали б підстави вважати їх адміністративними договорами у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, вважаю, що, ухвалюючи постанову від 20 жовтня 2020 року, суд касаційної інстанції всупереч вимог Кодексу адміністративного судочинства України під час касаційного розгляду справи встановлював нові та вважав доведеними обставини, що не були встановлені у рішеннях судів попередніх інстанцій.

Крім того, з огляду на те, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій не містять висновків, що укладені між позивачами та митними органами договори про співробітництво є адміністративними договорами, на мою думку, судові інстанції фактично дійшли висновку про те, що позовні вимоги випливають із відносин, що мають приватноправовий характер, а отже, митний орган виступає в цих відносинах не як суб`єкт владних повноважень, що, на мою думку, виключає можливість розгляду такого спору в порядку адміністративного судочинства.

Обґрунтовуючи вимоги касаційних скарг, відповідачі наголошували на тому, що створення, реорганізація та ліквідація митних постів належить до дискреційних повноважень суб`єкта владних повноважень.

Наведені доводи, на мій погляд, у повній мірі узгоджуються з положеннями статті 547 Митного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), де зазначено, що митний пост є органом доходів і зборів, який входить до складу митниці як відокремлений структурний підрозділ і в зоні своєї діяльності забезпечує виконання завдань, покладених на органи доходів і зборів.

Створення, реорганізація та ліквідація митних постів здійснюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, в порядку, визначеному законом.

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти встановлені законом права і обов`язки владних суб`єктів, які визначають ступінь самостійності їх реалізації з урахуванням принципу верховенства права і полягають у тому, що при вчиненні дій та прийнятті рішень владний суб`єкт здійснює свої повноваження з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих дій або рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Оскаржувані в цій справі в частині накази стосуються внутрішньої діяльності та організаційної структури митниці.

З огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017) щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Отже, адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017), критеріям, не втручається та не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Вважаю також за необхідне зазначити, що оспорювані накази породжують права та обов`язки тільки для тих суб`єктів, яким їх адресовано.

Відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з частиною другою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017) право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, в яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

Таке ж правило застосовується і до правових актів індивідуальної дії.

Право на захист - це самостійне суб`єктивне право, яке з`являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього.

Отже, відсутність у будь-кого (крім визначеного наказами від 16 лютого 2016 року № 138, від 01 березня 2016 року № 131, від 15 березня 2016 року № 221 кола суб`єктів), в тому числі й позивачів, прав чи обов`язків у зв`язку із оскарженими наказами не породжують для останніх і права на захист.

...........................

І.А. Гончарова,

Суддя Верховного Суду

Джерело: ЄДРСР 92482515

скопійовано

Замовити платну консультацію

Відновити пароль

Авторизація

Реєстрація

Реєстрація

Навчальні відео: Як користуватись системою

Ця функція стане доступною в повній версії продукту

Зберегти в обраному

Надіслати на вказаний адрес

Шановний користувач!