Справа № 183/4354/20

№ 2/183/3048/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 жовтня 2020 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області, у складі:

головуючої судді Сороки О.В.,

секретаря Устименко М.О.,

розглянувши, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Новомосковської міської ради, третя особа - Комунальне підприємство «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради, про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні, стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні,

за участю представника позивача Красюк І.В.,

в с т а н о в и в:

11 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Новомосковської міської ради, в якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, та залучення Комунального підприємства «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради, в якості третьої особи, зазначає, що в період з 01 червня 2020 року по 31 липня 2020 року він знаходився у трудових відносинах з Новомосковською міською радою, а саме працював на посаді директора комунального підприємства «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради, засновником та власником якого є Новомосковська міська рада.

За період його роботи відповідачем була нарахована, але не виплачена заробітна плата у розмірі 38371 грн. 33 коп., ця ж заборгованість не була виплачена і після припинення трудових відносин.

Крім того, позивач зазначає, що на підставі рішення Новомосковської міської ради №1273 від 29.05.2020 року XXVII сесії VII скликання, комунальне підприємство «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради знаходиться в стані ліквідації, одна позивач, як діючий на той час директор підприємства, неодноразово звертався до Новомосковської міської ради з проханням запланувати та виділити кошти для здійснення видатків на період ліквідації комунального підприємства «Муніципальна варта».

Розпорядження Новомосковської міської ради № 466-к від 29.07.2020 року, на підставі ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», та на виконання п.5.2.а укладеного контракту з керівником підприємства, що є у комунальній власності від 01.06.2020 року, ОСОБА_1 було звільнено з посади директора комунального підприємства «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради, згідно п.8 ст. 36 Кодексу Законів про працю України. Цим же розпорядженням була також передбачена виплата компенсації за невикористану щорічну відпустку тривалістю 5 (п`ять) календарних днів на суму 3603 (три тисячі шістсот три) грн. 40 коп.

На його звернення щодо виплати заробітної плати за період з 01 червня 2020 року по 31 липня 2020 року, Новомосковською міською радою позивача було повідомлено про те, що для можливості фінансування комунального підприємства «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради такі заходи статутом передбачені, однак це питання винесено на розгляд міської ради та внесено проект рішення про включення цих заходів до програми «Безпечне місто» (рішення прийнято 27 липня 2020 року № 433/0/6-20). Також було виділено з місцевого бюджету 1281,815 гривень на фінансування зазначених заходів. На даний час готуються довідки про зміни до річного плану використання по управлінню житлово-комунального господарства та капітального будівництва Новомосковської міської ради. Планові призначення на ці цілі не можуть бути зареєстровані у органах казначейської служби, оскільки розпочата процедура ліквідації підприємства, що унеможливлює фінансування отримувача бюджетних коштів за бюджетними програмами відповідно до п. 9 Постанови КМУ від 28.02.2002 року № 228 «Про затвердження порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ» - одержувачем не може бути суб`єкт господарювання, який перебуває в стадії ліквідації. На даний час ведеться пошук можливих шляхів виділення коштів на фінансування заходів по комунальному підприємству «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради на виплату заборгованості по заробітній платі.

Отже, ОСОБА_1 наполягає на тому, що саме така відповідь Новомосковської міської ради свідчить про бездіяльність Новомосковської міської ради, яка достовірно маючи інформацію про розмір заборгованості по невиплаченій заробітній платі у комунальному підприємстві «Муніципальна варта», ніяких рішень не приймає, а натомість приймається рішення Новомосковської міської ради № 1273 від 29.05.2020 року XXVII сесії VII про припинення комунального підприємства «Муніципальна варта» шляхом ліквідації. Цими діями та бездіяльністю, саме Новомосковська міська рада робить комунальне підприємство «Муніципальна варта» неплатоспроможним, а після початку процедури ліквідації підприємства, його фінансування стає неможливим на підставі п. 9 Постанови КМУ від 28.02.2002 року № 228 «Про затвердження порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ».

Позивач зазначає, що відсутність фінансування комунального підприємства з вини Новомосковської міської ради, унеможливило подальше здійснення його статутної діяльності, що призвело до позбавлення підприємства грошових коштів, за рахунок яких мала здійснюватися його статутна діяльність, і унеможливило її здійснення, стало причиною зростання заборгованості із заробітної плати і як наслідок, призвело до ліквідації, за рішенням та з вини його засновника - Новомосковської міської ради.

Згідно зі статутом комунальне підприємство «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради є комунальним підприємством, яке утворене Новомосковською міською радою. Підприємство входить до сфери управління Новомосковської міської ради, яка є представником власника - територіальної громади м. Новомосковська і виконує його функції у межах, визначених ГК України та іншими законодавчими актами України. Відповідно до статуту підприємство було створене для здійснення господарської діяльності соціальної спрямованості, а його майно перебувало в комунальній власності та було закріплене за ним на праві оперативного управління. Отже, підприємство здійснювало свою виробничу діяльність, передбачену статутом, саме за рахунок цього майна.

З огляду на вимоги ст. 136 ГК України та ст. 26 Закону України «Про банкрутство» (в редакції, чинній на момент про припинення комунального підприємства «Муніципальна варта» шляхом ліквідації), здійснення господарської діяльності комунальним некомерційним підприємством без мети одержання прибутку, на основі матеріальної бази, яка не є його власністю та не включається до ліквідаційної маси в разі банкрутства такого підприємства, зумовлює для законодавця необхідність регулювання спірних відносин у такий спосіб, який би дозволив захистити інтереси можливих кредиторів суб`єкта некомерційної господарської діяльності.

Позивач наполягає на тому, що таке регулювання здійснено через механізм, закріплений у положеннях статей 76-78 ГК України.

Так само, ОСОБА_1 у позові наполягає на застосуванні при розгляді цієї справи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зазначає про наявність цілого ряду випадків, де ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві, та звернув увагу на позицію ЄСПЛ щодо субсидіарної відповідальності муніципального органу (органу місцевого самоврядування) за зобов`язаннями муніципального підприємства, висловленого у пункті 62 рішення у справі «Єршова проти Російської Федерації» ЄСПЛ.

Позивач звертає увагу на наявності законних підстав для субсидіарної відповідальності Новомосковської міської ради за зобов`язаннями комунального підприємства «Муніципальна варта».

З посиланням на вимоги ч.1 ст. 43, ч.1 ст. 116, 1, 2 ст. 83, ст. 117 КЗпП України, позивач просить стягнути з відповідача, саме Новомосковської міської ради заборгованість по заробітній платі за період з 01 червня 2020 року по 31 липня 2020 року у розмірі 38371 грн. 33 коп., компенсацію за 5 днів невикористаної відпустки у розмірі 3603 грн. 40 коп., а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який на момент звернення до суду складає 6569 грн. 92 коп.

Ухвалою суду від 14 серпня 2020 року відкрите спрощене позовне провадження по справі, та в якості третьої особи залучено Комунальне підприємство «Муніципальна варта» (а.с. 22-23).

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав, з підстав, визначених у ньому.

Представник відповідача відзив на позов не подав, в судове засідання не з`явився, звернувся до суду з клопотанням про розгляд справи у його відсутність, позов визнав (а.с. 54-55).

Суд, дослідивши письмові докази, вислухавши пояснення представника позивача вважає, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Аналіз норм матеріального права та їх застосування.

Відповідно до частини першої статті 176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.

Нормами ЦК України передбачено, що територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин - можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Водночас територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом, а юридичні особи, створені територіальними громадами, у свою чергу, не відповідають за зобов`язаннями відповідно територіальних громад.

Підстави та умови субсидіарної відповідальності визначаються положеннями статті 619 ЦК України.

За загальним змістом цієї норми субсидіарна відповідальність повинна бути передбачена договором або законом, така відповідальність настає за умови пред`явлення вимоги до основного боржника та його відмовою від задоволення вимог кредитора або не надсилання відповіді у розумний строк про задоволення вимоги.

Тобто, виходячи зі змісту вказаної норми, підставою для застосування субсидіарної відповідальності для засновників таких юридичних осіб має бути виключно пряма вказівка закону або договору.

Така відповідальність передбачена, зокрема Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, а у подальшому статтею 61 Кодексу України з процедур банкрутства.

Основною метаю такої субсидіарної відповідальності є притягнення винних осіб у доведенні до банкрутства до додаткової (субсидіарної) відповідальності і стягнення на користь кредиторів непогашених у ліквідаційній процедурі кредиторських вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 5023/4388/12 (провадження № 12-102гс18) за заявою Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття в особі Лозівського міськрайонного центру зайнятості до Комунального підприємства «Комбінат комунальних підприємств» Лозівської міської ради Харківської області (далі - КП «Комбінат комунальних підприємств», боржник, банкрут) про визнання банкрутом зазначила, що у низці випадків ЄСПЛ визнавав державу відповідальною за борги підприємств незалежно від їх формальної класифікації у внутрішньодержавному праві (рішення від 30 листопада 2004 року у справі «Михайленки та інші проти України», пункт 45, рішення від 04 квітня 2006 року у справі «Лисянський проти України», пункт 19, рішення від 03 квітня 2007 року у справі «Кооперативу Агрікола Слобозія-Ханесей проти Молдови», пункти 18,19, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Григор`єв та Какаурова проти Російської Федерації», пункт 35, рішення від 15 січня 2008 року у справі «Р. Качапор та інші проти Сербії». Отже, внутрішньодержавний правовий статус підприємства як самостійної юридичної особи сам по собі дійсно не звільняє державу від відповідальності за борги підприємств у межах Конвенції, як на тому наполягав позивач у своєму позові.

Крім того, при визначенні умов субсидіарної відповідальності необхідно враховувати, що зазначені особи (засновники, учасники, акціонери) можуть бути притягнуті до такої відповідальності лише в тих випадках, коли неспроможність (банкрутство) викликана їх вказівками або іншими винними діями.

При зверненні до суду з відповідною вимогою, у тому числі при здійсненні ліквідаційної процедури, має бути доведено, що особа чи орган, що контролює юридичну особу, своїми діями довела боржника до стану, що не дозволяє йому задовольнити вимоги кредиторів.

Відповідно до положень статей 77 та 78 Господарського кодексу України (далі -ГК України) в Україні можуть створюватись казенні державні та комерційні і некомерційні комунальні унітарні підприємства.

Згідно з частиною другою статті 77 ГК України казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Крім того, Господарський кодекс України визначає також правовий статус державного комерційного підприємства (статті 74 - 75 ГК України), яке за змістом цих норм відповідає за своїми зобов`язаннями самостійно.

Разом з тим, стаття 78 ГК України визначає, що комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно належить. Розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства визначається відповідною місцевою радою.

Зазначені норми права також містять положення щодо відповідальності цих підприємств по боргам. Зокрема, казенне підприємство відповідає за своїми зобов`язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).

У нормах частини сьомої статті 77 ГК України не міститься будь-якого обмеженого кола зобов`язань, за якими орган управління несе субсидіарну відповідальність за зобов`язаннями казенного підприємства. Отже, до таких зобов`язань можуть належати і вимоги щодо заробітної плати.

Щодо відповідальності комунального унітарного підприємства за своїм зобов`язанням, то ГК України чітких положень не містить. Однак згідно з частиною десятою статті 77 ГК України особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

Аналіз зазначених норм дозволяє дійти висновку, що правовий режим відповідальності комунального унітарного комерційного або некомерційного підприємства визначається відповідно до вимог правового режиму відповідальності державного комерційного або казенного підприємства.

Стаття 77 ГК України прямо не встановлює повну субсидіарну відповідальність територіальної громади за зобов`язаннями створеного нею комунального унітарного підприємства, оскільки нею врегульовані питання особливостей здійснення господарської діяльності, а не питання підстав та меж відповідальності за усіма зобов`язаннями підприємства.

Проте, враховуючи її зміст у поєднанні зі змістом положень статті 78 ГК України, можна зробити висновок, що відповідальність комунального унітарного підприємства за своїми боргами за господарськими зобов`язаннями визначається залежно від його виду: некомерційного або комерційного підприємства.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за такими підприємствами на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство) (ч. 3 статті 78 ГК України).

Зміст права оперативного управління визначений статтею 137 ГК України та є найбільш обмеженим правовим титулом, який не дозволяє підприємству розпоряджатись належним йому майном.

При цьому, комунальне комерційне підприємство отримує майно передане йому громадою на праві господарського відання, та обмеження у його використання визначаються статутними документами цього підприємства.

Право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно - господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб`єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника (стаття 136 ГК України).

Тлумачення статей 74 - 75 ГК України дозволяє зробити висновок, що комунальне комерційне підприємство володіє своїм майном на праві повного господарського відання та є самостійним у здійсненні господарської діяльності, в тому числі, із заробітної плати, за рахунок майна, закріпленого за таким підприємством на праві господарського відання, якщо інше не встановлено статутними документами цього товариства. У разі незаконності дій власника щодо належного такому підприємству майна, воно має право на захист своїх речових прав на майно від дій власника.

Отже, аналізуючи зазначені норми права у їх сукупності, слід дійти висновку, що за загальним правилом у разі недостатності коштів у комунального унітарного комерційного підприємства для відповідальності за своїм зобов`язанням пов`язаним, із господарською діяльністю, орган, до сфери управління якого входить підприємство, не несе повну субсидіарну відповідальність за господарськими зобов`язаннями цього підприємства (частина сьома статті 77 ГК України).

Комерційні комунальні підприємства за своїми зобов`язаннями відповідають самостійно.

Отже, субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств не настає, крім випадку, якщо буде доведено, що комунальне комерційне підприємство було доведено до банкрутства саме діями його засновника (учасника) - органу місцевого самоврядування.

Висновки суду щодо позовних вимог.

Відповідно до статті 94 КЗпП України - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Компенсація втрати частини заробітної плати провадиться згідно зі статтею 34 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» і Положенням про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року № 1427 (зі змінами, внесеними постановою від 23 квітня 1999 року № 692), підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати (проіндексованої за наявності необхідних для цього умов) на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з абзацом першим пункту 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (середньо годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 01.06.2020 року, на підставі розпорядження Новомосковського міського голови 3 308-к від 28.05.200 року, призначений на посаду директора Комунального підприємства «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради за контрактом (а.с. 3-6).

01.06.2020 року між виконавчим комітетом Новомосковської міської ради та ОСОБА_1 був укладений контракт з керівником підприємства, що є у комунальній власності (а.с. 7-9).

На підставі розпорядження Новомосковського міського голови від 29.07.2020 року ОСОБА_1 звільнено з посади директора Комунального підприємства «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради, згідно з п.8 ст. 36 38 КЗпП України (а.с. 19).

ОСОБА_1 нарахована та не виплачена заробітна плата за період з 01 червня 2020 року по 321 липня 2020 у розмірі 38371, 33 грн., в тому числі компенсація за невикористану відпустку у розмірі 3603,40 грн. (а.с. 150. Середньоденний заробіток становить 938,56 грн. (а.с. 20), однак суд позбавлений можливості перевірити його на відповідність постанові КМУ № 1200.

Не дивлячись на те, що між ОСОБА_1 та виконавчим комітетом Новомосковської міської ради укладений трудовий контракт, Новомосковська міська рада не є роботодавцем, з яким позивач перебував у трудових відносинах, оскільки міською радою, в межах повноважень визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», виконувались владні функції, що характеризуються наданням різноманітних управлінських послуг комунальному підприємству «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради та справлянням на нього владного впливу в рамках публічно-правових відносин.

За таких обставин, вимоги саме до Новомосковської міської ради є безпідставними, оскільки відповідно до частини першої статті 176 ЦК України територіальні громади не відповідають за зобов`язаннями створених ними юридичних осіб у трудових правовідносинах. При цьому, на момент розгляду справи в суду саме комунальне підприємство ще не ліквідоване і самостійно проводить свою господарську діяльність.

Посилання ОСОБА_1 на постанову Великої Палати Верховного Суду в справі № 5023/4388/12 (провадження № 12-102гс18) та на рішення Європейського суду з прав людини, є безпідставними, оскільки в зазначених справах встановлено інші, ніж у вказаній справі обставини, зокрема, що діями територіальної громади створене ним комунальне підприємство доведено до банкрутства, що відповідно до норм чинного законодавства є підставою для субсидіарної відповідальності міської ради за зобов`язаннями цього підприємства в межах ліквідаційної процедури.

Крім того, у постанові, на яку посилається ОСОБА_1 , Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що здійснення господарської діяльності комунальним некомерційним підприємством без мети одержання прибутку, на основі матеріальної бази, яка не є його власністю та не включається до ліквідаційної маси в разі банкрутства такого підприємства, зумовлює для законодавця необхідність регулювання спірних відносин у такий спосіб, який би дозволив захистити інтереси можливих кредиторів суб`єкта некомерційної господарської діяльності.

Тобто для вирішення питання про субсидіарну відповідальність підприємства (роботодавця) та органу місцевого самоврядування (як учасника та засновника такої юридичної особи) необхідно встановлення наявності чи відсутності підстав та умов покладення субсидіарної відповідальності за зобов`язаннями створеного нею комунального підприємства, зокрема, мету здійснення господарської діяльності підприємства, його сферу діяльності та факт банкрутства.

Суду не подано Статут комунального підприємства «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради, однак за способом утворення воно може бути виключно унітарним, комерційним підприємством та діяти з метою отримання прибутку, і на момент розгляду справи не є ліквідованим.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Доводи представника позивача в судовому засіданні про те, що комунальне підприємство на даний час існує формально, не може здійснювати свою діяльність, а тому саме Новомосковська міська рада, як засновник, повинна нести відповідальність за борги із заробітної плати нарівні зі створеним нею підприємством, не ґрунтуються на законі.

Як, зазначав суд вище, субсидіарна відповідальність органу місцевого самоврядування за зобов`язаннями комунальних комерційних підприємств не настає, крім випадку, якщо буде доведено, що комунальне комерційне підприємство було доведено до банкрутства саме діями його засновника (учасника) - органу місцевого самоврядування. Така відповідальність не може бути покладена на орган місцевого самоврядування у трудових правовідносинах без встановлення того, що сама юридична особа не може виконати свої зобов`язання в межах трудових правовідносинах у процедурі виконання судових рішень або банкрутства.

Встановлені в судовому засіданні обставини не позбавляють позивача на звернення до суду з позовом про виплату грошових зобов`язань, що виникли на підставі трудових правовідносин, саме з КП «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради», як роботодавця.

Всі інші обставини, зазначені у позові щодо звернень позивача до Новомосковської міської ради та прийняття нею рішення № 1273 від 29.05,2020 року «Про припинення комунального підприємства «Муніципальна варта» шляхом ліквідації, щодо бездіяльності Новомосковської міської ради та ухвалення інших рішень, не можуть бути предметом розгляду цієї справи, оскільки суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог не інакше, як за заявою особи, поданої, відповідно до вимог ЦПК України (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Докази, подані позивачем, такі як листи про необхідність виділення коштів, не являються належними та допустимими доказами, оскільки не містять інформацію щодо предмета доказування, відповідно до ч.1 ст. 77 ЦПК України, ксерокопії звернень, крім іншого, не містять даних про джерела їх отримання, тому являються не допустимими, відповідно до ст.. 78 ЦПК України.

У відповідності до ч.3 ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Керуючись ст.ст. 12, 76, 81, 89, 263, 265 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до Новомосковської міської ради, третя особа - Комунальне підприємство «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради, про стягнення заборгованості по заробітній платі при звільненні, стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні.

Повне найменування сторін:

Позивач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Новомосковська міська рада, ЄДРПОУ 42582514, юридична адреса: Дніпропетровська область, м.Новомосковськ, вул.Гетьманська, 14.

Третя особа - Комунальне підприємство «Муніципальна варта» Новомосковської міської ради, ЄДРПОУ 42582514, юридична адреса: Дніпропетровська область, м.Новомосковськ, вул.Гетьманська, 14.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Сорока О.В.