Ленінський районний суд м.Полтави

Справа № 553/2683/19

Провадження № 2-о/553/56/2020

У Х В А Л А

Іменем України

20.10.2020м. Полтава

Ленінський районний суд м. Полтави у складі:

головуючого судді: Новака Ю.Д.,

при секретарі: Каленіченко В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Посольство Російської Федерації в Україні, Міністерство соціальної політики України, Головне Управління Національної поліції в Полтавській області, Антитерористичний центр при СБУ України про встановлення юридичного факту, -

в с т а н о в и в:

Заявник ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення юридичного факту.

Як вбачається із поданої ним заяви заявник ОСОБА_1 , капітан міліції, старший оперуповноважений сектору державної служби боротьби з економічною злочинністю Полтавського районного відділу УМВС України в Полтавській області у відповідності до наказів керівника антитерористичного центру СБУ перебував у відрядженнях пов`язаних з проведенням антитерористичної операції, визначеної ЗУ «Про боротьбу з тероризмом».

В заяві заявником вказується про те, що він являється учасником бойових дій, згідно рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визначення учасниками бойових дій працівників органів внутрішніх справ України, та зазначав, що встановлення юридичного факту збройної агресії проти України дасть йому додаткову можливість звернутись з позовом до відповідачів про відшкодування моральної шкоди та стягнення з держави Російська Федерація відшкодування моральної шкоди за незаконні та протиправні дії.

В судове засідання заявник ОСОБА_1 не з`явився, надіслав на адресу суду заяву, в якій прохав проводити судовий розгляд заяви у його відсутність, а його заяву задовольнити.

Представник заінтересованої особи - ГУ Національної поліції в Полтавській області будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явився, в направлених до суду письмових поясненнях просила заяву ОСОБА_1 залишити без задоволення, оскільки відсутні правові підстави для задоволення вимог заявника.

Представник заінтересованої особи - Антитерористичного центру при СБУ України, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явився, в направленому до суду раніше відзиві проти задоволення заяви заперечував за її безпідставності.

Представник заінтересованої особи - Міністерства соціальної політики України, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явився, в направлених до суду поясненнях просив провести розгляд справи без їх участі.

Представник заінтересованої особи - Посольства Російської Федерації в Україні в судове засідання не з`явився, про причини своєї неявки суд не повідомив, хоча про день та час слухання справи був повідомлений належним чином.

Суд, дослідивши письмові докази, що є в матеріалах справи, повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги заяви, проаналізувавши надані докази, приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 капітан міліції, старший оперуповноважений сектору державної служби боротьби з економічною злочинністю Полтавського районного відділу УМВС України в Полтавській області у відповідності до наказів керівника антитерористичного центру СБУ перебував у відрядженнях пов`язаних з проведенням антитерористичної операції, визначеної ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» та згідно листа Краматорського міського відділу ГУМВС України в Донецькій області від 12.08.2014 року за вих. № 1/9360, вказано, що ОСОБА_1 старший оперуповноважений сектору державної служби боротьби з економічною злочинністю Полтавського районного відділу УМВС України в Полтавській області, на підставі наказів керівника антитерористичного центру СБУ від 06.04.2014 року №33/55Т, від 08.04.2014 року №33/75Т, службової телеграми МВС України від 04.05.2014 № 7999/ Яр та наказу УМВС України в Полтавській області від 06.06.2014 року №241/ос дск з 08.06.2014 року по 10.07.2014 року перебував у відрядженні у ГУМВС України в Харківській області у м. Ізюм з подальшою дислокацією в ГУМВС України в Донецькій області у м. Червоний Лиман, Святогірськ, Краматорськ, Донецької області, де приймав участь у проведенні антитерористичної операції, визначеної ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» ( т.1, а.с.31).

Крім того, як зазначає сам заявник ОСОБА_1 , згідно рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визначення учасниками бойових дій працівників органів внутрішніх справ України та посвідчення серії НОМЕР_1 від 19.06.2016 р. його визнано учасником бойових дій. Також згідно посвідчення серії НОМЕР_2 від 22.09.2016 виданого Управлінням соціального захисту населення Подільської районної у м. Полтаві ради він є інвалідом 2-ї групи та має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни (т. 1, а.с. 26).

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

За змістом правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002, це означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер.

Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Частинами 1, 2 ст. 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Зі змісту вказаних статей, а також роз`яснень, викладених у пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Отже у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

За приписами статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Конституцією України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України; забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (частини перша, друга, третя статті 17 Конституції України).

У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ст. 315 ч.2 ЦПК України).

В порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час (Перелік підрозділів, що входили до складу діючої армії, та інших формувань визначається Кабінетом Міністрів України).

В силу п. 19 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу» учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов`язані) та працівники Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці, працівники Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.

Крім того, порядок надання статусу учасника бойових дій зазначеним особам, категорії таких осіб, терміни їх участі в АТО чи в забезпеченні її проведення, а також райони АТО визначаються Кабінетом Міністрів України.

На виконання вимог цієї норми Закону № 3551-XII Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок, який визначає процедуру надання зазначеного статусу вказаним особам та категорії таких осіб.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 р. № 413 затверджено Порядок надання та позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення чи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення (далі - Порядок).

Пунктом 2-1 Порядку передбачено, що статус учасника бойових дій надається особам, зазначеним у пункті 2 цього Порядку, в разі залучення їх до проведення антитерористичної операції чи здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях на строк не менше ніж 30 календарних днів, у тому числі за сукупністю днів перебування в районах її проведення.

Пунктом 4 Порядку визначено перелік документів про безпосереднє залучення до виконання завдань АТО в районах її проведення, які є підставою для надання особам статусу учасника бойових дій.

На підставі визначених Порядком документів рішення про надання та позбавлення статусу учасника бойових дій приймається: комісіями з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій, утвореними в Міноборони, МВС, Мін`юсті, Національній поліції, Національній гвардії, СБУ, Службі зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Адміністрації Держспецтрансслужби, Генеральній прокуратурі України, Управлінні державної охорони, Адміністрації Держспецзв`язку, ДСНС, ДФС (далі - комісія); міжвідомчою комісією з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій та виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) або інвалідності волонтера і деяких інших категорій осіб відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", яка утворюється Державною службою у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції (далі - міжвідомча комісія), - у разі виникнення спірних питань, що потребують міжвідомчого врегулювання (п. 5 Порядку).

В силу Порядку рішення комісії або міжвідомчої комісії може бути оскаржене у судовому порядку.

Згідно із заявою ОСОБА_1 встановлення факту збройної агресії проти України дасть заявнику ОСОБА_1 саме додаткову, а не єдину можливість звернутись з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди та стягнення з держави Російська Федерація відшкодування моральної шкоди за свої незаконні та протиправні дії проти України. На підтвердження цього факту заявник послався на наявність свідків із числа військовослужбовців, які брали участь в АТО. Разом з тим надає суду копію довідки від 12.08.2014 року №1/9360, виданої Краматорським міським відділом ГУМС України в Донецькій області, згідно якої капітан міліції ОСОБА_1 дійсно на підставі наказів керівника антитерористичного центру СБУ від 06.04.2014 року №33/55Т, від 08.04.2014 №33/75Т, службової телеграми МВС України від 04.05.2014 року №241 о/с дск з 08.06.2014 року по 10.07.2014 року дійсно перебував у відрядженні в ГУМВС України в Харківській області у місті Ізюм з подальшою дислокацією в ГУМВС України в Донецькій області у містах Червоний Лиман, Святогірськ та Краматорськ, Донецької області, де приймав участь у проведенні антитерористичної операції, визначеної Законом України «Про боротьбу з тероризмом» (т.1, а.с. 31) та копію довідки від 08.04.2015 року за №1/12-73 АТО виданої управлінням кадрового забезпечення Управління міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області, згідно якої майор міліції ОСОБА_1 дійсно на підставі наказів УМВС України в Полтавській області від 08.06.2014 №241 о/с дск, від 09.07.2014 №298 о/с дск, витягу з наказу керівника Антитерористичного центру при СБУ України від 30.08.2014 року №106 перебував у службовому відрядженні у складі сил та засобів, які залучалися та брали безпосередню участь в Антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей, забезпеченні її проведення, з метою виконання службових завдань (т. 1, а.с. 32).

Крім цього, згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 р. у справі № 233/2929/17 (провадження 14-284цс19) про встановлення факту участі особи у АТО є складовою процесу надання їй статусу учасника бойових дій, а тому здійснюється в позасудовому порядку, а не в судовому порядку. Вказане питання належить до повноважень спеціально уповноважених на це органів (комісій, міжвідомчих комісій). Звернення особи, яка претендує на отримання статусу учасника бойових дій, розглядають саме ці комісії, а вразі відмови в наданні відповідного статусу особа має право звернутися до суду для оскарження рішення комісії, в тому числі щодо невстановлення факту участі у бойових діях.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зазначений спір повинен вирішуватись у позасудовому порядку відповідно до встановленої законодавством процедури.

У Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України; забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (частини перша, друга, третя статті 17).

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України за своїм конституційно-правовим статусом забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України (пункти 1, 17, 18 частини першої статті 106 Конституції України).

Відповідно до пунктів 19 та 20 частини першої статті 106 Основного Закону України Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, 15 квітня 2014 року прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» (далі - Закон № 1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 Закону зі змінами та доповненнями).

Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Цим законом дано визначення «тимчасово окупована територія» - це сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Встановлено правовий режим цієї території та визначено способи захисту прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території Україна і зазначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ч.1 ст. 5 Закону № 1207-VII).

Крім того, 14 серпня 2014 року Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та загальновизнаних міжнародних норм і правил, констатуючи, що пріоритетами національних інтересів України є, зокрема, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України, заявляючи, що пряме або опосередковане втручання у внутрішні і зовнішні справи України під будь-яким приводом є неприпустимим, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров`ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийняла Закон «Про санкції» (далі - Закон № 1644-VII).

У подальшому, Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-УІІІ затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором; міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

Також, Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року № 337-УІІІ схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту України також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України (абзац 3 пункту 4 Заяви), та наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов`язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі, посилається і заявник в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

Крім того, Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року № 555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, у пунктах 3, 9, 11, 16, 17, 28-30, 36, 42, 49, 65 якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

З огляду на вказане вище у сукупності, зважаючи на положення чинного процесуального законодавства України, а також враховуючи, що обставини, які свідчать про факт збройної агресії проти України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, суд приходе до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви. Крім того, заявником в заяві не вказуються підстави для встановлення факту збройної агресії проти України, який по своїй природі є загальновідомим, а лише зазначається, що це буде в майбутньому додатковою підставою для подальшого звернення з відповідним позовом до суду про відшкодування шкоди.

Наведені вище положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України» та Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

У статті 1 Закону України «Про оборону України» наведено визначення збройної агресії - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п`ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п`ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про оборону України» у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії, у тому числі проведення спеціальних операцій (розвідувальних, інформаційно-психологічних тощо) у кіберпросторі.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З урахуванням наведених норм слід дійти висновку, що встановлення такого факту має безпосередній зв`язок та випливає із компетенції конституційних, політичних органів (суб`єктів) - Верховної Ради України, Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.

Підтвердженням такої позиції є прийняття парламентом та Президентом України низки актів, якими фактично встановлено факт збройної агресії проти України.

Разом, з тим, загальновідомим фактом є також і та обставина, що Російська Федерація не визнає наявності факту міжнародного збройного конфлікту, а саме збройної агресії проти України, яка розпочалася з 2014 року, тому при наявності прав заявника існує обов`язок, як мінімум сторін, вказаних та визначених заявником (Міністерство соціальної політики України та посольство Російської Федерації), які не визнаються однією із заінтересованих осіб, а тому цілком очевидно, що наявний фактичний спір про право, який повинен вирішуватися разом з фактом, вказаним у даній заяві.

Зважаючи на зазначені положення чинного законодавства України, право на життя, безпеку та захист такого права, а також обов`язок держави захищати права громадян є абсолютним та не може залежати від встановлення юридичного факту, підтвердження його наявності або відсутності, у зв`язку із чим наявність або відсутність факту збройної агресії Російської Федерації проти України жодним чином не породжує та і не може породити юридичні наслідки для заявника, зокрема спричинити виникнення, зміну або припинення його особистих чи майнових прав.

Аналогічні правові висновки викладені у рішеннях судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій по справі № 761/9437/15-ц.

Для розгляду справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, роз`яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо воно не пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах, вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №287/167/18-ц.

Юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (ч. 4 ст. 315 ЦПК України).

Таким чином, якщо при розгляді заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, визначено, що існує спір про право і справа має розглядатися за правилами того судочинства, за яким подано цю заяву, проте в порядку позовного провадження, то суд залишає заяву без розгляду.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).

Згідно ч. 6 ст.294 ЦПК України якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам їх право подати позов на загальних підставах.

Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Посольство Російської Федерації в Україні, Міністерство соціальної політики України, ГУ Національної поліції в Полтавській області, Антитерористичний центр при СБУ України про встановлення юридичного факту збройної агресії проти України суд вважає за необхідне залишити без розгляду та роз`яснити заявнику, що він вправі подати позов на загальних підставах з визначенням позовних вимог, на які останній посилається як на підставу його звернення до суду із заявою.

Враховуючи, що дана обставина з`ясована після відкриття провадження у справі, то заяву слід залишити без розгляду, а заявникові роз`яснити право на звернення до суду в порядку цивільного позовного провадження з дотриманням правил підсудності.

Керуючись ст.ст. 3, 260, 261, 268, 293, 294, 315 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи - Посольство Російської Федерації в Україні, Міністерство соціальної політики України, Головне Управління Національної поліції в Полтавській області, Антитерористичний центр при СБУ України про встановлення юридичного факту - залишити без розгляду.

Роз`яснити заявнику, що він має право подати цивільний позов до суду на загальних підставах з дотриманням правил підсудності.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку протягом п`ятнадцяти днів шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції - до Полтавського апеляційного суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Повний текст ухвали виготовлено 23.10.2020 року.

Суддя Ленінського районного суду м. Полтави Ю. Д. Новак