ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2020 року

м. Київ

Справа № 908/2063/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В., за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І., та представників: ГПУ: Шекшеєва В.С. позивача: не з`явились відповідача: не з`явились, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства Лобач Олександра Миколайовича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.06.2019 та рішення Господарського суду Запорізької області від 29.01.2019 у справі № 908/2063/18 за позовом керівника Бердянської місцевої прокуратури Запорізької області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, - Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області до Селянського (фермерського) господарства Лобач Олександра Миколайовича про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Бердянська місцева прокуратура Запорізької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області звернулась до Господарського суду Запорізької області з позовом про витребування земельної ділянки з незаконного володіння селянського (фермерського) господарства ОСОБА_1 на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області.

Розглядаючи заявлений позов, суди попередніх інстанцій встановили, що 25.05.1992 ОСОБА_1 видано Державний акт на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 15,0 га, розташованої на території Єлисеївської сільської ради в межах згідно з планом землеволодіння, для організації фермерського господарства. Державний акт видано на підставі рішення Приморської районної Ради народних депутатів Приморського району Запорізької області Української РСР за № 5 від 16.04.1992 та зареєстровано у Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння землею за № 8.

11.01.1993 ОСОБА_1 створив та зареєстрував селянське (фермерське) господарство ОСОБА_1 .

29.06.1996 ОСОБА_1 видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 35,0 га, розташованої на території Єлисеївської сільської ради в межах згідно з планом землекористування, для створення селянського (фермерського) господарства на підставі розпорядження районної державної адміністрації Приморської районної Ради народних депутатів Приморського району Запорізької області від 16.05.1996 № 241-р та зареєстровано 3 Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 58.

14.03.2001 рішенням Єлисеївської сільської ради від № 9 ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку площею 9,84 га зі складу земель площею 35,0 га, для ведення фермерського господарства. Право приватної власності на землю посвідчене Державним актом на право приватної власності на землю від 20.06.2001 та зареєстроване у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №01.

Згідно довідки № 1463 від 05.01.2010 вказана земельна ділянка має кадастровий номер 2324881600:04:150:0103.

21.11.2002 розпорядженням голови Приморської райдержадміністрації від № 351 ОСОБА_2 члену ФСГ ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку площею 9,75 га ріллі зі складу земель ФСГ ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства, відповідно до плану зовнішніх меж земельної ділянки.

Враховуючи надання частини земельних ділянок зі складу 35 га в приватну власність, спірними земельними ділянками є:

- земельна ділянка площею 15,0 га, надана ОСОБА_1 за Державним актом на право довічного успадковуваного володіння;

- земельна ділянка площею 15,41 га, надана ОСОБА_1 за Державним актом на постійне користування земельною ділянкою.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 помер. Відповідно до змісту нотаріально посвідченого заповіту спадкоємцями, зокрема, селянського (фермерського) господарства ОСОБА_1 визначено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частках кожного.

11.03.2013 загальними зборами членів селянського (фермерського) господарства Лобач Олександра Миколайовича обрано голову СФГ - ОСОБА_1.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 29.01.2019 засновниками селянського (фермерського) господарства ОСОБА_1 є ОСОБА_3 (керівник з 11.03.2013) та ОСОБА_4 .

29.06.2017 повідомлено керівника Бердянської місцевої прокуратури згідно рапорту прокурора Приморського відділу Бердянської місцевої прокуратури про те, що в ході виїзду до Новоолексіївської сільської ради встановлено, що земельні ділянки площею 15 га та площею 35 га з цільовим призначенням сіножатні обробляється ФГС ОСОБА_1 без правовстановлюючих документів, що свідчить про ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 КК України, у зв`язку з чим, прокурор просив внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

01.07.2017 до Єдиного реєстру досудових розслідувань Приморським відділенням поліції Бердянського відділу поліції ГУНП в Запорізькій області внесено повідомлення про незаконне використання сільськогосподарських земель (сінокосів) площею 59 га, 50 га та 25 га, розташованих на території Новоолекіївської сільської ради Приморського району Запорізькій області.

03.05.2018 у відповідь на лист Бердянської місцевої прокуратури листом № 8-8-0.33-898/112-18 Відділ у Приморському районі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області повідомив, зокрема, що актуальна інформація стосовно того, хто наразі є користувачем земельних ділянок, вказаних у листі прокурора, та перелік земельних ділянок, які обліковуються в користуванні, зокрема, фермерського господарства ОСОБА_1 у відділу відсутня, у зв`язку з тим, що з 01.01.2013 набули чинності Закони України "Про Державний земельний кадастр", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", постанова КМ України № 1051 від 17.10.2012 "Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру", згідно з якими, повноваження по здійсненню державної реєстрації прав на земельні ділянки з 01.01.2013 передано органам Міністерства юстиції.

18.05.2018 у відповідь на запит Бердянської місцевої прокуратури листом Виконавчого комітету Єлисеївської сільської ради Приморського району Запорізької області повідомлено, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності площею 35 га та 15 га, які раніше належали ОСОБА_1 на праві постійного користування, згідно зі Статутом селянського господарства, використовуються ОСОБА_3 : на ділянці площею 15 га посіяно ячмінь, на ділянці площею 35 га озима пшениця; протягом 2013-2018 років до місцевого бюджету сільської ради надходить Єдиний податок сільськогосподарських виробників (ФГ Лобач Олександра Миколайовича).

Таким чином судами встановлено, що після смерті ОСОБА_1 (засновника та голови фермерського господарства) фермерське господарство продовжувало користуватись спірними земельними ділянками.

Вважаючи порушеним право власності держави на спірні земельні ділянки фермерським господарством, яке незаконно користується ними після смерті особи, якій земля була надана на підставі державних актів про право користування земельною ділянкою та на праві довічного успадковуваного володіння землею, прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області з позовом про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 29.01.2019, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 03.06.2019, позов задоволено повністю.

За висновками судів, прокурором доведено порушення майнових інтересів держави на володіння та розпорядження земельними ділянками неправомірним, без належних документів та без дозволу власника держави, користуванням ними фермерським господарством; право користування земельними ділянками, що виникло в померлої особи на підставі державних актів про право користування земельною ділянкою та про право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, припинилось разом з припиненням правоздатності та дієздатності померлої особи; право користування не входить до складу спадщини та статутного капіталу фермерського господарства, а тому відповідач не мав права використовувати спірні земельні ділянки.

Не погоджуючись з такими висновками, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення скасувати та прийняти нове - про відмову в позові через його безпідставність та необґрунтованість, пропуск позовної давності, а також у зв`язку з тим, що прокурор не мав права звертатись з позовом у даній справі.

Переглянувши оскаржені судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Згідно з частиною 1 статті 51 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (у редакції, чинній на момент створення ФГ) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень статті 7 ЗК України (у відповідній редакції) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Згідно із частиною 1 статті 23 ЗК України (у відповідній редакції) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" (чинного на момент створення ФГ) після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Отже законодавством, чинним на момент створення ФГ, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.

19.06.2003 прийнято новий Закон України № 937-IV "Про фермерське господарство" (далі - Закон № 937-IV), яким Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону № 937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Згідно із частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 7 Закону № 937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону № 937-IV).

Отже, чинне законодавство також пов`язує можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 ГК України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 ГК України.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону № 937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.

Верховний Суд України, застосовуючи приписи статей 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" № 2009-XII, який був чинним до 29.07.2003, та статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону № 937-IV, який набрав чинності 29.07.2003, вважав, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась (ухвали Верховного Суду України від 24.10.2007 у справі № 6-20859св07, від 10.10.2007 у справі № 6-14879св07, від 30.01.2008 у справі № 6-20275св07).

Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі № 704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18).

Водночас згідно зі статтею 92 ЗК України (у редакції, чинній з 01.01.2002, тобто після державної реєстрації ФГ (підпункт 7.2 цієї постанови)) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" ЗК України у редакції, яка діяла з 01.01.2002 (момент набрання ним чинності) до 22.09.2005, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Проте Конституційний Суд України рішенням N 5-рп/2005 від 22.09.2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Також у цій постанові вказано, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

Так, статтею 141 ЗК України (у редакції, чинній на момент ухвалення Рішення) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до приписів частини 1 статті 27 ЗК України, яка діяла до 01.01.2002, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

Беручи до уваги, що правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними, а одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи, Суд доходить висновку, що підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.

Зазначене узгоджується із висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

Натомість Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 18.03.2019 у справі № 922/3312/17, на висновки з якої посилались суди попередніх інстанцій вирішуючи цю справу, зазначив, що єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа. Оскільки СФГ "Відродження" не надано документів на підтвердження наявності у фермерського господарства оформленого права постійного користування спірною земельною ділянкою, то за таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання за СФГ "Відродження" права постійного користування земельною ділянкою. Крім того, суд касаційної інстанції вказав, що на момент виникнення спірних правовідносин набуття права постійного користування земельною ділянкою фермерськими господарствами (для ведення фермерського господарства) не передбачено.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 не погодилась з цими правовими висновками, викладеними в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 922/3312/17, у зв`язку з чим відступила від них та зазначила, що з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки його засновника.

Як свідчить зміст оскаржуваних рішень, в їх основу покладено помилковий висновок про те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи на підставі Державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Аналогічні висновки стосуються права довічного успадковуваного володіння. За змістом статей 6, 50 Земельного кодексу Української РСР від 18.12.1990 № 561-ХІІ (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявляли бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтувалося переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду надавалися земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27.03.1991 № 889-ХІІ, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 № 2201-XII, було затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

Земельний кодекс України від 18.12.1990 № 561-ХІІ (у редакції Закону від 13.03.1992 № 2196-XII) не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

На час надання громадянину ОСОБА_1 спірної земельної ділянки у довічне успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства відносини, пов`язані зі створенням і діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулював Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20.12.1991 № 2009-XII, приписи якого були спеціальними до відповідних приписів інших законів України, зокрема і до ЗК Української РСР від 18.12.1990 (у відповідній редакції) (така правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц).

За змістом частин 1, 3, 4 статті 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у відповідній редакції) селянське (фермерське) господарство було формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляв голова господарства, на ім`я якого видавався Державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею або приватної власності. Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у відповідній редакції) земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися громадянам за їх бажанням у довічне успадковуване володіння, приватну власність або в оренду. Право приватної власності на земельну ділянку селянським (фермерським) господарством могло набуватися після шести років володіння нею. Надання земельної ділянки у довічне успадковуване володіння, приватну власність або в оренду здійснювалося із земель запасу, а також земель, вилучених у порядку, визначеному у пункті 1 статті 7 цього Закону. Для ведення селянського (фермерського) господарства у довічне успадковуване володіння і приватну власність надавалися земельні ділянки, розмір яких не повинен був перевищувати 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх земель Після одержання Державного акта на право приватної власності або довічного успадковуваного володіння землею чи укладення договору на оренду селянське (фермерське) господарство підлягало державній реєстрації в районній, міській Раді народних депутатів, що надала земельну ділянку у довічне успадковуване володіння, приватну власність або користування (статті 6, 8 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство").

Відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 № 2200 "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України.

Як вже зазначалося, особа, яка володіє земельною ділянкою, в тому числі на праві довічного успадковуваного володіння за законом не може бути позбавлена права на таке володіння. На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновиду "мирного володіння майном" в розумінні Конвенції і як речового права, захищеного статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право (такі правові висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 368/54/17, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц).

Як вже зазначалось, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц наведено правовий висновок про те, що за змістом системного тлумачення статей 2, 4, 5, 7, 8, 10, 11 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство", статей 7, 27, 38, 50 і 51 ЗК Української РСР від 18.12.1990, статей 31, 92 ЗК після отримання у постійне користування земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства, та проведення державної реєстрації такого господарства постійним користувачем цієї ділянки є відповідне господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Тому у такій ситуації зазначене право не може бути об`єктом спадкування, а постійним користувачем вказаної ділянки після смерті засновника залишається селянське (фермерське) господарство. Натомість право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, за змістом приписів статті 6 ЗК Української РСР від 18.12.1990 у редакції, чинній до 16.05.1992, могло належати лише фізичній особі та згідно з частиною 1 статті 55 цього Кодексу у тій же редакції було об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство. Тому таке право зі створенням селянського (фермерського) господарства до останнього не переходило.

Суди обох інстанцій, не дослідили правової природи права довічного успадковуваного володіння землею та дійшли помилкового висновку про те, що таке право припиняється зі смертю особи, якій воно було надано.

При цьому судами не враховано, що подальші законодавчі зміни щодо права користування земельною ділянкою виключали будь-які обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу, а право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, могло бути об`єктом спадкування у випадку смерті громадянина, який вів селянське (фермерське) господарство.

З огляду на наведене, ураховуючи зазначені вище висновки Великої Палати Верховного Суду щодо можливість спадкування як права постійного користування, так і права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, як гарантії забезпечення сталості цивільного обороту й уникнення ситуацій, за яких можливий необґрунтований перерозподіл земельних ділянок і прав на них, суд касаційної інстанції дійшов висновків, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи належним чином не було встановлено характер спірних правовідносин сторін, не надано належної правової оцінки доказам, наявним у матеріалах справи і які мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є відповідно головою та членом ФГ "Лобач О.М." та спадкоємцями померлого ОСОБА_1 , якому спірні земельні ділянки надавалися для ведення селянського (фермерського) господарства на праві довічного успадковуваного володіння та праві постійного коритсування, і які є об`єктом спадкування, що підтверджується матеріалами справи, суди обох інстанцій, ухваливши рішення про вилучення спірних земельних ділянок у ФГ "Лобач О.М.", фактично позбавили права користування зазначеними земельними ділянками вказаних осіб, а отже прийняли рішення про права та обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі, що також є підставою для обов`язкового скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд.

Під час нового розгляду судами слід врахувати наведене, а також таке.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.08.2019 у справі № 910/6144/18, від 06.08.2019 у справі № 912/2529/18).

Частина 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини 1 статті 226 ГПК.

При вирішенні даної справи судами у тому числі не було надано належної правової оцінки запереченням відповідача щодо наявності законних підстав для представництва Прокурором інтересів держави в особі Держгеокадастру.

Належним чином не дослідивши зібрані у справі докази, не встановивши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та які є достатньою підставою відповідно до норм матеріального права для вилучення земельної ділянки, суди обох інстанцій дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

У той же час Верховний Суд позбавлений можливості надати оцінку наявності або відсутність законних підстав для представництва інтересів держави прокурором та дотримання ним вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 53 ГПК України, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, оскільки відповідні обставини та докази нездійснення або неналежного здійснення компетентними органами своїх повноважень не були предметом належного дослідження судів попередніх інстанцій.

Таким чином, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд для врахування наведених у даній постанові висновків та вирішення спору у повній відповідності до чинного законодавства та висновків Верховного Суду щодо порушених в позові питань, а також щодо порядку представництва прокурором інтересів держави у господарських справах.

Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства Лобач Олександра Миколайовича задовольнити частково.

Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.06.2019 та рішення Господарського суду Запорізької області від 29.01.2019 у справі №908/2063/18 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до Господарського суду Запорізької області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяМогил С.К. Судді:Волковицька Н.О. Случ О.В.