Справа № 453/1174/17 Головуючий у 1 інстанції: Мкитин В.Я.

Провадження № 22-ц/811/243/19 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.

Категорія:77

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2020 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої: Шеремети Н.О.

суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П.

секретаря: Жукровської Х.І.

з участю: ОСОБА_1 , її представників ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

представника Університету державної фіскальної служби України - Гришенко В.В., представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 07 грудня 2018 року, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася з позовною заявою до Університету державної фіскальної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4 , у якій, з врахуванням уточнень позовних вимог, просила визнати недійсним запис № 36 у її трудовій книжці, поновити її на посаді професора кафедри теорії права та держави Університету державної фіскальної служби України відповідно до наказу № 342-к від 16.06.2017 року, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 19.06.2017 року, котрий згідно зробленого позивачем розрахунку становить 414 860 грн. 75 коп., та середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки за період з 19.06.2017 року до 05.10.2017 року, стягнути з відповідача на її користь упущену вигоду внаслідок неможливості працевлаштування чи стати на облік для отримання допомоги по безробіттю та внаслідок втрати різниці в пенсійному забезпеченні через неможливість своєчасного подання документів для перерахунку пенсії у зв`язку із затримкою у видачі трудової книжки за період з 19.06.2017 року по 05.10.2017 року, стягнути на її користь заподіяну внаслідок вищевказаних протиправних дій відповідача моральну шкоду, котру позивач оцінює у розмірі 30 000 грн. та судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що починаючи з січня 2017 року при неодноразових зустрічах з проректором з навчальної роботи Університету державної фіскальної служби України ОСОБА_6 обговорювали питання перспективи відкриття у зазначеному навчальному закладі нової спеціальності «Публічне управління та адміністрування» та її працевлаштування. Для відкриття вказаної нової спеціальності Університету було необхідно прийняти у штат двох докторів наук за профілем спеціальності з державного управління, у зв`язку з чим їй при зустрічі запропоновано обійняти посаду, з можливою датою працевлаштування, зокрема, з 01.06.2017 року. Оскільки зазначена дата була незручною для позивачки з огляду на те, що потрібно було завершити поточні справи в Інституті підготовки кадрів Державної служби зайнятості, де вона на цей час була працевлаштована, необхідно звільнитися з роботи, що було невигідно до завершення навчального року, оскільки при звільненні вона втрачала б значну суму коштів, а саме, заробітну плату за час відпустки у літній період, матеріальну допомогу на оздоровлення, що становило загальну суму втрат близько 20 000 грн., натомість її переконали, що необхідно оформлятися на роботу уже в червні 2017 року, а також запевнили виплатити компенсацію втрачених коштів. 12.06.2017 року подала у відділ кадрів університету відповідно до отриманого переліку необхідні документи, а саме, копії диплому та атестату, паспорту, ідентифікаційного номеру, пенсійного посвідчення, довідки МСЕК, список опублікованих праць, а також написала заяву від 12.06.2017 року про прийняття на роботу на посаду професора кафедри теорії права та держави з 19.06.2017 року і з метою працевлаштування в Університет державної фіскальної служби, 19.06.2017 року звільнилася з попереднього місця праці - Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості, розірвавши контракт, та в цей же день з усіма документами, зокрема, трудовою книжкою, прибули до Університету державної фіскальної служби України, де її повідомили, що її заява прийнята та наказ про прийняття на роботу повністю оформлений. У цей же день позивачка подала у відділ кадрів відповідача свою трудову книжку та особовий листок з обліку кадрів, підписала від свого імені контракт та у філії Приватбанку оформила рахунок для отримання заробітної плати. Крім того, при влаштуванні на роботу було досягнуто домовленість щодо навантаження, завдання та підготовки ліцензійної справи для відкриття спеціальності, погодили роботу до вересня 2017 року в Інтернет-режимі, а з 01.09.2017 року - повноцінну посаду викладача при відкритті в університеті нової спеціальності та набранні студентів. З 19.06.2017 року та весь літній період працювала в інтернет-режимі з кафедрою, подавала свої напрацювання для відкриття в університеті нової спеціальності «Публічне управління та адміністрування». Стверджує, що спілкування з робочих питань з відповідачем відбувалося у телефонному режимі та за допомогою електронного листування, оскільки робота позивача проводилася віддалено від університету, однак заробітної плати їй не виплачували. 02.10.2017 року її повідомили про те, що наказ на прийняття на роботу скасований, а ректор вирішив на 2017-2018 навчальний рік не допускати їх до роботи. 05.10.2017 року позивачка отримала свою трудову книжку, в якій міститься запис за № 35 від 20.06.2017 року про прийняття її на роботу на посаду професора кафедри теорії права та держави на період до проведення конкурсу на контрактних умовах, і як на підставу внесення запису № 35 зазначено наказ № 342-к від 16.06.2017 року, а за № 36 у трудовій книжці ОСОБА_1 внесено запис від 16.06.2017 року про визнання запису № 35 недійсним. В подальшому позивач звернулась (вх. Університету державної фіскальної служби України Л-110/01-18 від 17.10.2017) за розрахунком та отримала відповідь, що підстави для виплати заробітної плати відсутні, оскільки трудовий договір не був укладений.

Рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 07 грудня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

В апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції не враховано те, що ректор Університету ОСОБА_4 погодив прийняття її на роботу, що підтверджується копією заяви на прийом на роботу від 12.06.2017 р., текст якої написано під диктовку працівника відділу кадрів Університету ОСОБА_7 , на якій містяться всі необхідні візи-погодження посадових осіб Університету, а саме, безпосереднього керівника - завідувача кафедри теорії права та держави, проф. ОСОБА_8 , директора навчально-наукового інституту права проф. ОСОБА_9 , першого проректора з навчально-методичної та виховної роботи ОСОБА_6 , ректора ОСОБА_4 , всі візи на заяві, включно з ректорською, проставлено 12.06.2017 р. Інші умови працевлаштування письмово не погоджувалося, в тому числі, і контрактні умови працевлаштування. Апелянт вважає, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги те, що нею 19.06.2017 р. у відділ кадрів Університету був зданий особовий листок обліку кадрів, трудова книжка. Про фактичний допуск до роботи свідчать додані до матеріалів справи електронні переписки з Університетом, скерування ВК на проходження інструктажу з техніки безпеки і охорони праці. Суд безпідставно не звернув увагу на надану позивачем на вимогу бухгалтерії Університету довідку з Ірпінського відділення Приватбанку від 19.06.2017 р., оригінал якої було здано в бухгалтерію для нарахування заробітної плати. Про перший робочий день позивачів саме 19.06.2017 р. засвідчує і надіслання Університетом повідомлення за підписом ректора і головного бухгалтера у ТО ДФС від 16.06.2017 р., де чітко зазначено, що саме наказом від 16.06.2017 р. за № 342-к позивачів прийнято на роботу з 19.06.2017 р. На думку апелянта не відповідає матеріалам справи висновок суду першої інстанції про те, що між позивачем та відповідачем відсутні трудові відносини, стверджує, що була запрошена до Університету на роботу для відкриття нової спеціальності «Публічне управління та адміністрування», що не заперечував представник Університету. Це вбачається і з Додаткової угоди №92/17 до контракту з ІПП за №92 від 29.01.2015 р. між Інститутом підготовки кадрів ДСЗУ та ОСОБА_1 про необхідність термінового припинення дії контракту саме з 19.06.2017 р., підтверджується перепискою між позивачами та Університетом, тим, що нею були здані у відділ кадрів Університету всі необхідні для працевлаштування документи, тим, що вона продовжувала працювати із завідувачем кафедри - доцентом ОСОБА_10 та його заступником з навчально-методичної роботи, доцентом кафедри ОСОБА_11 . Крім того, суд першої інстанції не з`ясував чому і для чого відповідач 16.07.2017 року подавав у ТО ДФС повідомлення про прийняття її на роботу, яке в подальшому 03.07.2017 року ним було відкликане. Враховуючи зазначене просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , її представників ОСОБА_2 , ОСОБА_12 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника Університету Державної Фіскальної служби України Грищенка В.В., представника ректора Університету Державної Фіскальної служби України ОСОБА_4. - ОСОБА_15 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції на підставі положень статті 24 КЗпП України дійшов висновку про недоведеність позивачем заявлених позовних вимог, зокрема, обставин щодо наявності між нею та Університетом державної фіскальної служби України трудових відносин з 19.06.2017 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності трудового договору, укладеного в письмовій формі, видання наказу про прийняття на роботу, як це передбачено статтею 24 КЗпП України, відсутності підписаного сторонами контракту, вважаючи, що трудова книжка була добровільно залишена позивачем у відділі кадрів відповідача, а внесення запису у трудову книжку позивача та повідомлення про прийняття її на роботу в Ірпінське відділення Вишгородської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області суд першої інстанції розцінив, як передчасні помилкові дії працівників кадрової служби відповідача.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно з статтею 2 КЗпП України, працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У частинах першій-третій статті 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України. При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов`язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», який набрав чинності 01 січня 2015 року, виключено частину четверту статті 24 КЗпП України, відповідно до якої трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Одночасно цим Законом змінено назву статті 235 КЗпП України та доповнено її після частини п`ятої новою частиною наступного змісту: «При винесенні рішення про оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу, у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про нарахування та виплату такому працівникові заробітної плати у розмірі не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати, про нарахування та сплату відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи».

Отже, зміни, які внесені до трудового законодавства, за своїм змістом не тягнуть погіршення становища працівників, які фактично були допущені до роботи тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані власником чи уповноваженим ним органом.

Крім того, зміст статті 24 КЗпП України не обмежує права працівника на укладення трудового договору з працедавцем із часу фактичного допущення його до роботи без укладення трудового договору та видання наказу чи розпорядження, що повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 16.01.2018 року у справі № 127/1309/16-ц (провадження № 61-974 св 17).

Матеріалами справи підтверджується, що позивач ОСОБА_1 має науковий ступінь - доктор наук з державного управління, вчене звання - професор, відповідно до записів трудової книжки ОСОБА_1 до 19.06.2017 року працювала на посаді професора кафедри публічного управління та адміністрування Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості, що 16.06.2017 року між ОСОБА_1 та Інститутом підготовки кадрів Державної служби зайнятості була укладена Додаткова угода №92/17 до контракту з науково-педагогічним працівником №92 від 29.01.2015 року, згідно якого сторони досягнули згоди припинити дію контракту 19.06.2017 року.

Матеріали даної справи містять заяву ОСОБА_1 , написану та підписану нею 12.06.2017 року на ім`я ректора Університету державної фіскальної служби України ОСОБА_4. такого змісту: «Прошу прийняти мене на посаду професора кафедри теорії права та держави з 19 червня 2017 року», яку суд апеляційної інстанції розцінює як заяву про прийняття на роботу.

З матеріалів справи вбачається, що для працевлаштування разом із заявою про прийняття на роботу позивачка, 12.06.2017 року, до відділу кадрів Університету надала такі необхідні документи: копію диплома про вищу освіту, копію диплома про науковий ступінь, копію атестата про вчене звання, автобіографію, копію паспорту, ідентифікаційного номера, пенсійного посвідчення, довідки МСЕК, список опублікованих праць, подання зазначених документів у відділ кадрів відповідачем не заперечувалося.

Заява ОСОБА_1 про прийняття на роботу була завізована посадовими особами Університету державної фіскальної служби України: безпосереднім керівником - завідувачем кафедри теорії права та держави проф. ОСОБА_8 , директором навчально-наукового інституту права проф. ОСОБА_9 , першим проректором з навчально-методичної та виховної роботи проф. ОСОБА_6 , а у верхньому лівому кутку заяви проставлено штамп «Відділ кадрів. До наказу» та підписано ректором - професором Пашком П.В., що на думку колегії суддів свідчить про погодження ректором - професором ОСОБА_4 прийняття ОСОБА_1 на роботу згідно поданої нею заяви з 19 червня 2017 року.

На переконання суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 , склавши та підписавши заяву про прийняття на роботу, з однієї сторони, та службові особи Університету держаної фіскальної служби України, у тому числі і ректор Університету проф. ОСОБА_4 , наклавши резолюцію на вказаній заяві «Відділу кадрів. До наказу», поставивши власноручно підпис, у такий спосіб погодили прийняття ОСОБА_1 на роботу, досягли домовленості з істотних умов трудового договору.

Отже, відповідна резолюція ректора Університету державної фіскальної служби України проф. ОСОБА_4 , який наділений правом вирішувати питання прийому на роботу, та резолюції-погодження інших службових осіб Університету, зокрема, завідувача кафедри теорії права та держави проф. ОСОБА_8 , директора навчально-наукового інституту права проф. ОСОБА_9 , першого проректора з навчально-методичної та виховної роботи проф. ОСОБА_6 свідчать про досягнення сторонами згоди з питання про прийняття ОСОБА_1 на роботу, а тому не заслуговують на увагу доводи представника відповідача про те, що позивачка з метою працевлаштування не пройшла співбесіду з ректором та усі інші необхідні погодження.

Судом апеляційної інстанції на підставі зібраних у справі доказів установлено, що ОСОБА_1 з 19.06.2017 року фактично була допущена до роботи на посаду професора кафедри теорії права та держави Університету державної фіскальної служби України, про фактичний допуск позивача до роботи свідчить знаходження її трудової книжки у відділі кадрів Університету, подання у відділ кадрів відповідача особового листка обліку кадрів, скерування з відділу кадрів на кафедру для проходження інструктажу з техніки безпеки і охорони праці, подання позивачкою в бухгалтерію оригіналу довідки з Ірпінського відділення ПриватБанку, виданої 19.06.2017 року, для нарахування заробітної плати, що представниками відповідача не заперечувалося.

Про фактичний допуск до роботи свідчить також запис у трудовій книжці позивачки, вчинений працівником відділу кадрів Університету державної фіскальної служби України за № 35 від 20.06.2017 року про прийняття її на роботу на посаду професора кафедри теорії права та держави на період до проведення конкурсу на контрактних умовах, який внесено на підставі наказу № 342-к від 16.06.2017 року.

Суд апеляційної інстанції критично оцінює наступний запис у трудовій книжці за №36, який вчинено 16.06.2017 року, про те, що «запис за №35 є недійсним», який було вчинено 20.06.2017 року.

Тобто, з трудової книжки позивачки вбачається, що 20.06.2017 року було внесено запис №35, а 16.06.2017 року було внесено запис за №36, що викликає сумніви в правильності та правдивості внесення записів у трудову книжку позивачки.

З огляду на вищенаведене, внесений у трудову книжку позивачки запис №35 від 20.06.2017 року, у якому міститься посилання на наказ ректора Університету державної фіскальної служби України №342-к від 16.06.2017 року, суд апеляційної інстанції вважає доказом прийняття ректором Університету наказу про прийняття ОСОБА_1 на роботу, і вважає безпідставними доводи відповідача про те, що такий наказ ректором університету не видавався та ним не підписувався.

Такий висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на наступному.

У відповідності до ст. 48 КзПП України, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Згідно п. 1.3 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 N 58 (надалі Інструкція №58), при влаштуванні на роботу працівники зобов`язані подавати трудову книжку, оформлену в установленому порядку.

У відповідності до вимог п. 2.4 вказаної Інструкції №58, усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).

У разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Виправлені відомості про роботу, про переведення на іншу роботу, про нагородження та заохочення та інші мають повністю відповідати оригіналу наказу або розпорядження (пункти 2.6, 2.9 глави 2 Інструкції № 58).

Тобто, у відповідності до наведених положень Інструкції № 58 внесенню запису у трудову книжку має передувати розпорядчий акт (наказ), на підставі та відповідно до якого у трудову книжку працівника вноситься запис. Трудова книжка є документом суворої звітності і заповнюється з дотриманням встановлених вимог. Виправлення запису у трудовій книжці допускаються, проте для цього теж мають бути обґрунтовані підстави і такі виправлення також повинні вноситися з дотриманням вимог Інструкції № 58.

Отже, внесення запису до трудової книжки є похідним результатом/наслідком видання розпорядчого акта роботодавця і не може розглядатися як самостійний спосіб встановити/довести існування юридичних фактів (безвідносно до правових і фактичних підстав для внесення запису).

11.03.2020 року в суді апеляційної інстанції свідок ОСОБА_13 , яка у 2017 році працювала у відділі кадрів Університету, в даний час працює на посаді начальника відділу кадрів в Університеті державної фіскальної служби України, підтвердила, що позивач ОСОБА_1 12.06.2017 року подала у відділ кадрів написану нею заяву на ім`я ректора Університету державної фіскальної служби України ОСОБА_4. про прийняття на роботу на посаду професора кафедри теорії права та держави з 19 червня 2017 року, долучивши до заяви інші необхідні для працевлаштування документи. Пояснила, що на заяві ОСОБА_1 від 12.06.2017 року про прийняття на роботу були всі необхідні візи службових осіб Університету держаної фіскальної служби України, а також штамп роботодавця на вказаній заяві «Відділу кадрів. До наказу» та власноручний підпис ректора Університету проф. ОСОБА_4 , підтвердила домовленість про працевлаштування ОСОБА_1 саме з 19.06.2017 року.

Пояснення свідка ОСОБА_13 про те, що запис в трудову книжку ОСОБА_1 внесено помилково працівником кадрової служби Сайковою та подальше повідомлення в органи Державної фіскальної служби від 16.06.2017 року надіслано на підставі проекту наказу №342-к, апеляційний суд оцінює критично, вважає такі показання неправдивими, такими, що спростовуються матеріалами справи, встановленим фактичним обставинам справи.

Типова інструкція з діловодства (п.84-106), затверджена постановою КМ України № 1242 від 30.11.2011 року (у редакції, чинній станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин) передбачає порядок оформлення, візування, засвідчення й доведення до виконавців розпорядчих документів, що стосується кадрових питань.

Накази (розпорядження) видаються як рішення організаційно-розпорядчого чи нормативно-правового характеру, за змістом управлінської дії накази видаються з основних питань діяльності установи, адміністративно-господарських або кадрових питань (п. 84 Типової інструкції).

Згідно абзацу 2 п. 85 Типової інструкції, проекти наказів (розпоряджень) з кадрових питань (особового складу) (про прийняття на роботу, звільнення, надання відпустки, відрядження тощо) готує кадрова служба на підставі доповідних записок керівників структурних підрозділів, заяв працівників, трудових договорів та інших документів.

Відповідно до положень пунктів 87 - 88 Типової інструкції, проект наказів (розпоряджень) з кадрових питань (особового складу) візуються працівником кадрової служби, який створив документ, та його керівником, а також залежно від видів наказів - посадовими особами структурного підрозділу з питань запобігання та виявлення корупції, бухгалтерської служби, іншими посадовими особами, яких стосується документ.

Структурним підрозділом з юридичного забезпечення обов`язково візуються за наявності усіх необхідних віз проекти наказів нормативно-правового характеру, а також накази з кадрових питань (особового складу) та з інших питань, визначених інструкцією установи.

Проекти наказів (розпоряджень), що надаються для підписання керівникові установи, візуються його заступником відповідно до розподілу функціональних обов`язків.

Згідно пунктів 62 - 63 Типової інструкції, внутрішнє погодження оформляється шляхом проставляння візи. Віза включає: особистий підпис, ініціали (ініціал імені) і прізвище особи, яка візує документ, дату візування із зазначенням у разі потреби найменування посади цієї особи.

Віза проставляється як на лицьовому, так і на зворотному боці останнього аркуша проекту документа, якщо місця для візування на лицьовому боці останнього аркуша документа недостатньо. Візи проставляються на примірниках документів, що залишаються в установі.

Відповідно до пунктів 65 - 66 Типової інструкції, перелік посадових осіб, які повинні завізувати документ, визначає працівник, який створює документ, виходячи з його змісту. Порядок візування певних видів документів зазначається в інструкції установи.

Згідно п. 88 Типової інструкції, у разі необхідності проведення оцінки змісту та доцільності видання наказу (розпорядження) здійснюється зовнішнє погодження проекту документа з іншими заінтересованими установами.

Якщо в процесі погодження до проекту наказу (розпорядження) вносяться істотні зміни, він підлягає повторному погодженню.

Відповідно до положень п. 89 Типової інструкції, накази (розпорядження) підписуються керівником установи, а у разі його відсутності - посадовою особою, яка виконує його обов`язки.

Після підписання наказу (розпорядження) зміни до нього вносяться лише шляхом видання нового наказу (розпорядження) про внесення змін.

Згідно з Порядком повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 413 від 17.06.2015 року (у редакції, чинній станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин), повідомлення про прийняття працівника на роботу подається власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою до територіальних органів Державної фіскальної служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за формою згідно з додатком, до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором.

Отже, повідомлення в органи державної фіскальної служби подається роботодавцем лише тоді, коли наказ про прийняття на роботу виданий в установленому законом порядку, підписаний та зареєстрований.

Матеріалами справи безспірно підтверджується, що відповідачем, 16.06.2017 року, відправлено повідомлення до Ірпінського відділення Вишгородської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області про прийняття працівника на роботу, в якому вказано: прізвище, ім`я та по батькові позивачки - « ОСОБА_1 », вказано реєстраційний номер облікової картки платника податків позивачки - « НОМЕР_1 », номер наказу про прийняття на роботу - «342-к», дата видання наказу - «16.06.2017», дата початку роботи - « 19.06.2017 », дата формулювання повідомлення - « 16.06.2017 », ініціали та прізвище керівника - « ОСОБА_4 » і головного бухгалтера - « ОСОБА_14 ».

З урахуванням вищенаведеного, положень Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 N 58, Порядку повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу, затвердженого постановою КМ України № 413 від 17.06.2015 року та Типової інструкції з діловодства (п.84 - 106, 62 - 66), затвердженої постановою КМ України № 1242 від 30.11.2011 року (у редакції, чинній станом на дату виникнення та існування спірних правовідносин), апеляційний суд дійшов висновку про те, що наказ №342-к від 16.06.2017 року про прийняття на роботу ОСОБА_1 з 19.06.2017 року спочатку був завізований уповноваженими на це посадовими особами Університету, підписаний ректором проф. ОСОБА_4 , отримав реєстраційний номер і дату, на його підставі в органи Державної фіскальної служби працедавцем було направлене відповідне повідомлення та внесено запис в трудову книжку ОСОБА_1 про прийняття її на роботу, що свідчить про видання наказу про прийняття на роботу, про укладення трудового договору з ОСОБА_1 .

Вищенаведене спростовує показання ОСОБА_13 щодо помилкового внесення запису в трудову книжку ОСОБА_1 та помилкового відправлення повідомлення в органи Державної фіскальної служби від 16.06.2017 року на підставі проекту наказу №342-к.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції не врахував положення вищезазначених нормативних актів, внаслідок чого дійшов до неправильного висновку, що запис в трудову книжку ОСОБА_1 та подальше повідомлення в органи Державної фіскальної служби від 16.06.2017 року було здійснено помилково працівниками кадрової служби на підставі проекту наказу №342-к.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що повідомлення в органи Державної фіскальної служби про прийняття на роботу ОСОБА_1 підписане керівником та головним бухгалтером Університету, а не посадовими особами відділу кадрів Університету, що спростовує показання ОСОБА_13 про помилковість такого повідомлення.

На переконання апеляційного суду систематичне посилання у різних документах, за підписом різних осіб, виданих у різний час з посиланням на одну і цю ж підставу прийняття працівника на посаду, а саме наказ № 342-к від 16.06.2017 року, виключає імовірність допущення такої помилки, на що суд першої інстанції безпідставно не звернув уваги та не врахував при вирішенні спору.

Враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 була прийнята на роботу і фактично приступила до виконання своїх обов`язків на кафедрі теорії права та держави Університету державної фіскальної служби України щодо підготовки ліцензійної справи для отримання дозволу від МОН України на відкриття нової спеціальності «Публічне управління та адміністрування», що підтверджується наявним у матеріалах даної справи відповідним листуванням із завідувачем кафедри ОСОБА_10 та його заступником з навчально-методичної роботи ОСОБА_11 , що свідчить про виконання позивачем трудових функцій на посаді професора кафедри теорії права та держави Університету державної фіскальної служби України саме з 19.06.2017 року, зокрема, щодо підготовки ліцензійної справи для отримання дозволу від МОН України на відкриття нової спеціальності «Публічне управління та адміністрування».

Передача ОСОБА_1 у відділ кадрів Університету її трудової книжки, а також прийняття та зберігання відповідачем упродовж тривалого часу трудової книжки, що у відповідності до чинного законодавства подається та зберігається роботодавцем лише при оформленні та працевлаштуванні працівника на роботу, також підтверджує фактичне допущення ОСОБА_1 до роботи.

Матеріали даної справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження вжиття відповідачем усіх належних заходів для повідомлення позивачки про необхідність отримання нею трудової книжки у період з 19.06.2017 до 28.09.2017 року, про що підтвердила свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції 11.03.2020 року.

У постанові від 19.09.2018 року у справі № 808/660/17 (провадження № К/9901/17545/18) Верховний Суд висловив правовий висновок щодо застосування ст. 24 КЗпП України, відповідно до якого дефект форми договору не впливає на сутність правовідносин між працівником і роботодавцем.

Таким чином, у процесі розгляду даної справи апеляційний суд встановив обставини справи, які свідчать про фактичне допущення ОСОБА_1 до роботи на посаді професора кафедри теорії права та держави Університету державної фіскальної служби України саме з 19.06.2017 року, тому незважаючи на відсутність письмових доказів на підтвердження прийняття позивача ОСОБА_1 на роботу, на даний час відсутній в оригіналі наказ №342-к від 16.06.2017 року, з огляду на приписи ст. 24 КЗпП, беручи до уваги превалювання сутності договору над його формою, дефект форми договору не впливає на сутність правовідносин між працівником і роботодавцем, колегія суддів дійшла висновку про доведеність факту наявності трудових відносин між сторонами спору та виконання позивачем роботи у відповідача, на яку працевлаштовувалась, із часу фактичного допущення її до роботи без укладення трудового договору та видання наказу чи розпорядження.

На думку колегії суддів, докази, на які посилається представник відповідача, зокрема на запис у трудовій книжці позивачки ОСОБА_1 за № 36 від 16.06.2017 року про визнання запису за № 35 недійсним та скасування повідомлення про прийняття працівника на роботу від 03.07.2017 року, не спростовують встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин допущення позивача до роботи.

Колегія суддів дійшла висновку про доведеність тих обставин, на які позивач посилається в обґрунтування своїх вимог, а саме, про наявність трудових відносин ОСОБА_1 та Університету державної фіскальної служби України та виконання позивачем роботи за посадою професора кафедри теорії права та держави з 19.06.2017 року, а відтак позовні вимоги ОСОБА_1 , про визнання недійсним запису № 36 у трудовій книжці ОСОБА_1 від 16.06.2017 року та про поновлення її на посаді професора кафедри теорії права та держави Університету державної фіскальної служби України відповідно до наказу № 342-к від 16 червня 2017 року, підлягають до задоволення.

Відповідно до вимог частини 6 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу, у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про нарахування та виплату такому працівникові заробітної плати у розмірі не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати, про нарахування та сплату відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи.

Нарахування та виплата заробітної плати виходячи із розміру не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати повністю узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 16.01.2018 року у справі № 127/1309/16-ц.

Розмір заробітної плати ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу, слід розраховувати виходячи із місячного доходу професора, доктора наук згідно штатного розпису університету Державної фіскальної служби України та постанови КМУ №100 від 08 березня 1995 року.

Місячний дохід професора, доктора наук згідно штатного розпису Університету державної фіскальної служби України: 5824 грн. + 1922 (проф.) + 1165 (д.н) =8 911 гривень.

Середній заробіток 8911 грн. : 24 д.н. = 371,29 гривень.

Кількість робочих днів з 19 червня 2017 року по 30 вересня 2020 року включно 995 р.д.

Сума середнього заробітку 371,29 грн. х 995 р.д. = 369 433, 55 гривень.

Сума середнього заробітку з урахуванням вислуги років (20% від посадового окладу): 39 міс. х 5 824 грн. (оклад) х 0,20 = 45 427,2 гривень.

Загальна сума середнього заробітку за вказаний період 369 433,55 грн. + 45 427,2 грн. = 414 860,75 гривень.

На спростування згаданого розрахунку Університет державної фіскальної служби України іншого розрахунку суду не надав.

А відтак, вказана сума підлягає стягнення з Університету державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 без урахування податків та інших обов`язкових платежів.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки за період з 19.06.2017 року до 05.10.2017 року, колегія суддів прийшла до висновку, що ці вимоги не підлягають до задоволення у зв`язку із задоволенням вимог позивачки про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки за порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2912цс16 та постанові Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі №686/20491/18.

Не підлягають до задоволення позовні вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення з відповідача упущеної вигоди, оскільки такі вимоги, всупереч положенням ст. 81 ЦПК України, не підтверджені позивачем належними та допустимими доказами.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, то колегія суддів прийшла до висновку, що ці вимоги підлягають до часткового задоволення виходячи із наступного.

Відповідно до вимог статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Матеріалами справи безспірно підтверджено, що позивачка ОСОБА_1 , має науковий ступінь - доктора наук з державного управління, вчене звання - професор, працювала до 19.06.2017 року на посаді професора кафедри публічного управління та адміністрування Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості на умовах укладеного з нею контракту, до закінчення строку дії контракту звільнилася з роботи у зв`язку з попередньою домовленістю про працевлаштування до Університету державної фіскальної служби України, є людиною з інвалідністю (3 група загальне захворювання), фактично приступила до роботи в Університеті державної фіскальної служби України з 19.06.2017 року, що встановлено судом апеляційної інстанції.

Противоправні дії відповідача завдали позивачці фізичних і моральних страждань, які полягають у тому, що вона зазнала переживань через те, що з ініціативи відповідача звільнилася з роботи, а в подальшому не була ним офіційно працевлаштована, через що втратила душевний спокій, була роздратована у зв`язку з систематичним психологічним тиском на неї зі сторони відповідача, повідомленням про те, що офіційно не працевлаштована, що призвело до втрати нормальних життєвих зв`язків з колегами, кар`єра, репутація, інші соціальні та професійні зв`язки позивачки зазнали шкоди, що вимагало від позивачки додаткових зусиль для організації свого життя.

Проте розмір морального відшкодування, який визначила позивачка, колегія суддів вважає необґрунтованим та надмірним, а достатнім розміром моральної сатисфакції буде відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 000.00 грн.

При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди судом з урахуванням перенесених моральних та психологічних страждань враховано також стан здоров`я позивачки, тяжкість вимушених змін у її життєвих та виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, засади розумності, виваженості та справедливості.

Зважаючи на вказане, вимоги ОСОБА_1 в цій частині підлягають частковому задоволенню, і з Університету державної фіскальної служби України на користь позивачки слід стягнути 5000.00 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Щодо строків звернення до суду з позовною заявою, то колегія суддів прийшла до висновку, що строк на звернення до суду з вимогами не пропущений з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Отже, початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 29 січня року у справі №761/41149/16-ц.

Позивачка отримала трудову книжку 05.10.2017, позов поданий до суду 27.10.2017 року, у зв`язку з цим в суду відсутні підстави вважати, що позивачка пропустила строк на звернення до суду з позовом.

Згідно ч.1, 2 та 9 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Враховуючи розмір судового збору, який підлягає сплаті за подання позову, зміст позовних вимог ОСОБА_1 , їх часткове задоволення, суму судового збору, сплаченого ОСОБА_1 при поданні позову та апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про стягнення з Університету державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 .79 грн. сплаченого судового збору та в дохід держави 4788.61 судового збору.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Ураховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а рішення Сколівського районного суду Львівської області від 07 грудня 2018 року слід скасувати з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. ст.. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Сколівського районного суду Львівської області від 07 грудня 2018 року - скасувати та ухвалити постанову, якою позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати недійсним запис №36 у трудовій книжці ОСОБА_1 від 16 червня 2017 року.

Поновити ОСОБА_1 з 19 червня 2017 року на посаді професора кафедри теорії права та держави Університету державної фіскальної служби України відповідно до наказу № 342-к від 16 червня 2017 року.

Стягнути з Університету державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 19 червня 2017 року по 30 вересня 2020 року в сумі 414 860,75 грн. з урахуванням обов`язкових платежів та зборів, які підлягають сплаті з даної суми.

Стягнути з Університету державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 5 000 грн. моральної шкоди.

У решті позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Університету державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 1866,79 грн. судового збору.

Стягнути з Університету державної фіскальної служби України в дохід держави 4788.61 грн. судового збору.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 08.10.2020 року.

Головуючий: Шеремета Н. О.

Судді: Крайник Н. П.

Цяцяк Р. П.