Справа № 490/9630/17

н\п 2/490/1165/2018

Центральний районний суд м. Миколаєва

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2020 року Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого судді - Черенкової Н.П.,

при секретарі - Янкевич В.С.,

за участю адвоката позивача - Висіцької І.В.,

адвоката відповідача ОСОБА_1 - Чебан В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Домашенко Олексій Євгенович до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення боргу,-

В С Т А Н О В И В:

Історія справи та процесуальні дії суду.

Позивач - ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Домашенко Олексія Євгеновича звернулась з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості у розмірі 137 634 євро та судові витрати в сумі 8000 грн.

Підставами позову вказано наступне.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер громадянин Німеччини ОСОБА_4 , який на момент смерті проживав у своєму маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2 » на острові Мальорка в Іспанії.

За заповітом, засвідченим 30.06.2008 року, ОСОБА_4 зробив таке розпорядження :після вирахування всіх боргів , продажу всієї нерухомості, спадщину повинні отримати: 50% колишня дружина ОСОБА_7 ; 20% її донька ОСОБА_8 ;15% виконавець заповіту ОСОБА_9 ; 10% та особа або організація, яка буде добросовісно піклуватися про його тварин; 5 % ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; пані ОСОБА_2 у випадку її інтересу будь-якими особистими речами.

Єдиними спадкоємцями стали ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , які успадкували та продали маєток « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».

На момент прийняття спадщини відповідачами , існували боргові обов`язки ОСОБА_4 по відношенню до кредитора - ОСОБА_2 : за розпискою 12.09.2007 року - 5000 євро; 09.09.2009 року на суму - 7000 євро; 21.04.2009 року-5000 євро; 20.10.2011 року - 11000 євро; 22.03.2010 року - 5000 євро; договір про визнання боргу від 10.02.2014 року на суму - 70000 євро., та загалом на суму 103 000 євро. Сума нарахованих відсотків за зобов`язаннями складає 34 634 євро.

Посилаючись на вимоги ст.ст. 1268,1270,1216, 1281,1282,1296 ЦК України, позивач і просила про задоволення позову.

Протоколом автоматизованого розподілу цивільної справи від 01.11.2017 року, дана справа передана судді Черенковій Н.П.

Ухвалою від 02.11.2017 року позовна заява залишена без руху.

20.11.2017 року адвокатом Домашенко О.Є. направлена заява про усунення недоліків, в якій зазначено, що позовна заява в повній мірі відповідає приписам ст.119 ЦПК України.

Після отримання відомостей про реєстрацію місця проживання відповідачів, яка надійшла до суду 27.11.2017 року, ухвалою від 29.11.2017 року відкрито провадження у справі з призначенням попереднього судового засідання на 05.03.2018 року.

19.02.2018 року від представника відповідача - ОСОБА_1 - адвоката Чебан В.О. надійшов відзив на позов наступного змісту.

У відповідності до вимог ст. 1220 ЦК України, часом відкриття спадщини є день смерті особи.

За приписами ст. 1281 ЦК України, кредиторові спадкодавця належить на протязі шести місяців від дня, коли він дізнався про відкриття спадщини, слід пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину. Кредитор, який не пред`явив вимог у цей строк, позбавляється права вимоги.

Оскільки позивач була обізнана про смерть спадкодавця , не пред`явила своїх вимог протягом 6 місяців, то і втратила право на стягнення боргу.

У зв`язку з перебуванням судді у нарадчій кімнаті ( справа № 490\8946\17), 05.03.2018 року, слухання справи відкладено на 07.05.2018 року.

07.05.2018 року від представника позивача - адвоката Домашенко О.Є. надійшла відповідь на відзив наступного змісту.

Відповідно до ст.ст. 1, 2 ЗУ "Про міжнародне приватне право", цей спір є таким, що відноситься до справ з «іноземним елементом».

За статтею 76 цього Закону, даний спір підлягає розгляду на території України, оскільки відповідачі мають місце постійного проживання на Україні, мають рухоме і нерухоме майно, на яке може бути накладено стягнення.

Відповідно до статті 4 цього Закону, право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права , інших законів, міжнародних договорів України.

За приписами ст.ст. 70-72 цього Закону, спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавець не обрав в заповіті право держави, громадянином якої він був.

Таким чином, спадкові відносини, які виникли у зв`язку зі смертю ОСОБА_4 , мають регулюватися правом Німеччини.

Відповідно до ст.199 ч.1 Цивільного Кодексу Федеративної Республіки Німеччини, кредитор має право вимагати, а боржник зобов`язаний задовольнити таку вимогу протягом трьох років. Отже, матеріальним правом Німеччини, яке підлягає застосуванню у цій справі , передбачений трьохрічний строк для пред`явлення вимог кредиторів до спадкоємців.

При цьому, на підставі вимог ст. 8 ЗУ « Про міжнародне приватне право «, особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

За такого, не підлягають застосуванню норми національного законодавства України, на які посилається представник відповідача, в тому числі на ч.2 ст. 1281 ЦК України.

Адвокатом також надано клопотання про витребування у відповідачів документів, що свідчать про прийняття ними спадщини та відчуження ними успадкованого майна, у тому числі і маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».

Ухвалою суду від 07.05.2018 року надана можливість відповідачу надати заперечення на відзив позивача, витребувані документи, що свідчать про прийняття спадщини та відчуження спадкового майна. Зобов`язано адвоката позивача надати оригінали розписок з перекладом на державну мову.

У зв`язку зі спливом строку проведення підготовчого засідання, постановлено про закриття підготовчого засідання та призначення справи до судового розгляду на 13.08.2018 року.

22.05.2018 року від представника відповідача адвоката Чебан В.О. надійшли заперечення на відзив, із зазначенням наступного.

За приписами ст.7 ЗУ "Про міжнародне приватне право", при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України , якщо інше не передбачено законом.

Між тим, ст.14 цього Закону не обмежує дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню.

В свою чергу, в ст. 1281 ЦК України, яка є імперативною нормою, передбачено, що кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

Крім того, спадкодавець мав останнє місце проживання на острові Мальорка , що є територією Іспанії. З перекладу заповіту очевидно, що спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Таким чином, якщо і застосовувати норми іноземного законодавства, як стверджує адвокат позивача, то в будь-якому випадку підлягає застосуванню законодавство Іспанії, а не Німеччини.

Однак, представник відповідача вважає, що застосуванню підлягають норми національного законодавства.

Колізійні норми щодо спадкування , стосуються лише права на спадкування майна, права на укладення та скасування заповіту на майно, яке знаходиться на території іншої договірної сторони.

Відносини, які виникли між сторонами, є грошовим зобов`язанням, за яким боржникам належить сплатити кредитору суму відповідно до цивільно-правової угоди , а відтак, норми ст.ст. 70-72 ЗУ "Про міжнародне приватне право" не можуть бути застосовані , оскільки їх зміст стосується зовсім інших відносин.

Також адвокат зазначає, що позовні вимоги пред`явлені за українським законодавством, а норми, які слід застосувати за ЦК ФРН- відсутні. Між тим, сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається н як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Окрім того, згідно до ст.12 Конвенції, на території України суди не приймають документи, завірені апостилем, що виконані в цій країні, тому продовжує застосовуватись вимога дотримання процедури консульської легалізації.

Відтак, надані позивачем, навіть без апостилю, копії документів: боргові розписки, заповіт, відповідь місцевого загального суду Вольфратсхаузена від 21.07.2015 року є не належними та недопустимими доказами по справі і не можуть бути використані судом.

Згідно ст.42 ЗУ "Про міжнародне приватне право", захист права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду.

Судове засідання 13.08.2018року, у зв`язку з відпусткою судді, відкладено на 05.10. 2018 року.

20.08.2018 року передані оригінали розписок із засвідченим перекладом, не завірені та без апостилю.

Із-за неявки представника позивача до судового засідання, судове засідання відкладено на 03.12.2018 року.

У зв`язку з находженням судді в нарадчій кімнаті по справі № 490\9829/17, судове засідання відкладено на 13.02.2019 року.

12.02.2019 року надійшла заява адвоката Домашенко О.Є. про відкладення розгляду справи, не раніше 29.03.2019 року, для можливості надання доказів у справі.

10.07.2019 року адвокатом Домашенко О.Є. надані для приєднання до справи: копія Акта про присудження спадщини від 19.05.2016 року з додатками та копію Договору купівлі-продажу спадкового майна від 15.06.2016 року з додатками як докази.

Слухання справи відкладено на 15.08.2019 року.

15.08.2019 року від представника відповідача адвоката Чебан В.О. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з його находженням за межами міста Миколаєва.

Слухання справи відкладено на 05.11.2019 року.

04.11.2019 року від представника позивача - Висіцької І.В. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи із-за неможливості прибуття до судового засідання та проведення наступного судового засідання у режимі відеоконференції.

Ухвалою суду від 05.11.2019 року клопотання адвоката задоволено, відкладено судове засідання на 27.01.2020 року у режимі відеоконференції з Оболонським районним судом м. Києва.

27.01.2020 року судове засідання у режимі відеоконференції відкладено із-за технічних причин на 28.04.2020 року.

28.04.2020 року представник позивача до судового засідання не з`явилась та просила про його відкладення у зв`язку з неможливістю прибуття до м. Миколаєва.

Представник відповідача адвокат Чебан В.О. також просив про відкладення судового засідання у зв`язку з введенням в Україні надзвичайної ситуації - карантину.

У зв`язку з неявкою сторін, слухання справи відкладено на 04.05.2020 року.

Ухвалою суду від 04.05.2020 року, у відсутності сторін, постановлено ухвалу про відкладення розгляду справи та проведення наступного судового засідання в режимі відеоконференції з Вищим антикорупційним судом 02.09.2020 року.

Із-за технічної несправності, судове засідання у режимі відеконференції не відбулось, та слухання справи відкладено на 02.10.2020 року.

У судовому засіданні представник позивача - адвокат Висіцька І.В. позов підтримала у повному обсязі.

При цьому, пояснила суду, що застосовувати у даному випадку слід норми ЦК ФРН, які, на підставі роз`яснень Верховного Суду від 04.12.2019 року по справі № 917\1739/17, 27.09.2020року № 7123\3823/18, 01.07.2020 року № 465\1164\16-ц, а також положень ст.ст.8,70,71 ЗУ "Про міжнародне приватне прав", суд має визначити сам.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Чебан В.О. підтримав надані заперечення та надав додаткові пояснення, які базуються на тому, що відповідачі в порядку спадщини не отримували суми, яка відповідає сумі позову, солідарний порядок стягнення боргу не передбачений чинним законодавством, спадкоємці несуть зобов`язання погасити нараховані відсотки і неустойку в тому випадку, коли вони вчинені позичальником за життя, інші нарахування зобов`язання фактично не пов`язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями, тому пеня нарахована з моменту смерті спадкодавця по момент звернення до суду є такою, що не пов`язана з особою позичальника і не може бути стягнута з відповідачів.

Окрім того, статтею 5 ЗУ "Про міжнародне приватне право" визначено, що учасники правовідносин можуть самостійно визначити право, що підлягає до застосування по змісту правових відносин. Вибір права, згідно з частиною 1 даної статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

Позивач та відповідач ОСОБА_3 до судового засідання не з`явились .

Судом постановлено про розгляд справи у їх відсутність.

Обставини справи, встановлені судом.

У м. Пальма-де-Майорці, 19 травня 2016 року, нотаріусом колегії нотаріусів Балеарських островів ОСОБА_13 , видано документ під назвою «Заява, прийняття та присудження спадщини».

За простою копією з переводом на українську мову вбачається наступне.

ОСОБА_4 помер у м. Сольєрі, Балеарські острови, ІНФОРМАЦІЯ_1 , сімейний стан неодружений, не залишивши заповіту в Іспанії, що підтверджено в свідоцтві про смерть спадкодавця і довідці з Головного реєстру заповітів, які передані.

На підставі заяви спадкоємців суду першої інстанції м. Вольфратшаузена, Німеччина, від 01.04.2016 року були оголошені єдині спадкоємці та правонаступники спадкодавця ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в рівних долях, що підтверджується в засвідченій копії документа, складеного німецькою мовою та належним чином апостильованого з перекладом на іспанську мову.

Спадкодавець на момент смерті був власником майна в Іспанії, яка складається з активів та пасивів.

Загальна вартість активів складає 230 785.52 Євро, загальна вартість пасивів складає 35.514.58 євро.

Спадкоємці ОСОБА_1 та ОСОБА_3 приймають спадщину ОСОБА_4 , їм присуджується усе майно та описані заборгованості в рівних долях, які у випадку нерухомості є неподільними.

Свідоцтво про смерть ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 у Німеччині, видане 13.02.2015 року у Сольєрі Балеарські острови, Іспанія, згідно якого помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у Сольєрі, громадянин Німеччини.

За заповітом, ІНФОРМАЦІЯ_2 , 30.06.2008 року, ОСОБА_4 доручає ОСОБА_9 , який проживає у м. Сольєрі/Майорка виконати заповіт.

Усім спадком, який в основному складається з нерухомості ІНФОРМАЦІЯ_2 та інших двох ділянок в цьому житловому масиві та доля 25% в будинку, що є об`єктом нерухомості на АДРЕСА_1 , а також рухоме та особисте майно, окрім випадку, коли в окремому переліку не йдеться про інше, після вирахування усіх пасивів, про які складено перелік, після продажу усієї нерухомості, наступні особи повинні отримати : 50% колишня дружина ОСОБА_7 ; 20% її донька ОСОБА_8 ; 15 % розпорядник та друг ОСОБА_9 ; 10% особа або організація , яка буде ретельно та дбайливо піклуватися про тварин; 5% ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Якщо пані ОСОБА_2 буде зацікавлена в деяких особистих речах, її бажання мають бути задоволені в першу чергу. Речі, які вже запаковані та призначені для отримувача, мають бути негайно передані йому.

Уповноважена особа ОСОБА_17 , зареєстрованого за номером 2100 в реєстрі фінансових установ Банку Іспанії, що знаходиться у м. Барселоні засвідчує, що ОСОБА_4 на дату смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 має заборгованість 24.947.24 Євро.

08.02.2016 року адвокат ОСОБА_18 спадкоємцям ОСОБА_4 надсилає документи про заборгованість перед Сентро Медіко Сон Каліу, С.Л. в сумі 5.843.19 євро.

Міська рада Сольєра пред`являє суму розрахунку на податок в загальній сумі 2.067.51 євро.

За договором купівлі-продажу № 1809, посвідченим у м. Пальма-де-Майорка нотаріусом колегії нотаріусів Балеарських островів, ОСОБА_13 , оформлено:

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 продають ОСОБА_20 , який купує неподільну частку в розмірі 90% об`єктів, та ОСОБА_21 , яка купує решту 10% неподільної частки майна, вартість якого складає 235.000 євро.

При цьому утримана сума боргів 94.106.90 євро.

При оформленні договору ОСОБА_3 отримує банківським чеком від покупця 40.000 євро, 17.500 та 22.500 євро отримує ОСОБА_1 , 30.000 євро отримує ОСОБА_22 на прохання продавця.

Покупець утримує НОМЕР_2 євро для сплати від імені продавця сплати муніципального податку, 7.050 євро утримується для зарахування до державної казни.

Адвокат Домашенко О.Є. пред`явив у Центральний суд м. Миколаєва позовну заяву від імені ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення у солідарному порядку на користь позивача заборгованість у сумі 137 634 євро та судові витрати 8000 грн.

На підтвердження своїх повноважень надав Договір про надання адвокатських послуг № 61\2017, заключений у м. Києві від 19.06.2017 року, за яким ОСОБА_2 та Адвокатським об`єднанням "Адвокатська фірма" Єфімов та партнери», який складено англійською та українською мовою.

За умовами даного договору громадянка ФРН ОСОБА_2 та фірма, в особі керуючого ОСОБА_23 , уклали договір про надання адвокатських послуг, який передбачає представництво замовника в органах державної влади, в будь-яких судах України та судових установах інших держав , перед юридичними та фізичними особами з питань захисту законних прав та інтересів пов`язаних з правовими питаннями,, оскарження неправомірних дій органів державного управління по відношенню до неї, тощо.

За п.7.1 договору ,він може бути змінений чи доповнений у письмовому вигляді.

За приписами п.8.1 Договору, він вступає в силу з моменту підписання та діє до 31.12.2017 року. Продовження дії цього договору здійснюється шляхом укладення додаткової угоди до нього, або шляхом укладення нового договору.

Жодна зі сторін не може уступати будь-яких зі своїх прав або зобов`язань за цим договором без попередньої письмової згоди іншої сторони ( 9.5).

Цей договір може бути переведено стороною для своєї власної зручності. Будь-яке тлумачення або виконання цього договору або попереднього договору повинні бути виконані з єдиним посиланням на останню підписану редакцію цього договору. У випадку, якщо існує невідповідність між англійською мовою та в інших випадках, версія англійською мовою має переважну силу ( 9.6).

Перекладу тексту англійською мовою не надано.

На договорі відсутні відомості про належний переклад, відсутній апостіль, посвідчення Консульства.

У судовому засіданні адвокатом Висіцькою І.В. не надано договору про продовження строку дії договору, належно оформлених доказів.

При цьому, для підтвердження позовних вимог адвокатом надані наступні розписки.

Договір про визнання боргу, датований 10.02.2014 року, наступного змісту.

Особа, яка підписала договір, ОСОБА_26 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , мешкає в м. Сольєр, отримав від пані ОСОБА_2 позику у розмірі 70 000 євро із щорічною процентною ставкою в 5%. Повернення боргу здійснюється при продажі маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2 » або до настання цієї події. З цим пов`язане право на особисте проживання два рази у кожному році протягом двох тижнів. Договір про визнання боргу набирає чинності з отриманням остаточної суми у розмірі 30 000 євро. Даних про отримання цієї суми не надано.

За борговим зобов`язанням, датованим 12.09.2007 року, особа, яка підписала дане зобов`язання отримала у позику суму у розмірі 5000 євро від пані ОСОБА_2. На вказану суму нараховуються відсотки у розмірі 10% річних. Повернення боргу здійснюється якнайшвидше, але не пізніше продажу маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2» підпис м.Сольер ОСОБА_26.

Боргове зобов`язання від 21.04.2009 року з підписом ОСОБА_26 м. Сольер, за яким, особа, яка підписала дане зобов`язання , отримала позику у розмірі 5000 євро від пані ОСОБА_2, на яку нараховуються відсотки у розмірі 10% річних. Повернення боргу здійснюється як найскоріше, але не пізніше продажу маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2».

09.09.09 року за підписом ОСОБА_26 датоване боргове зобов`язання, що особа, яка його підписала отримала у позику суму 7000 євро від пані ОСОБА_2 , на яку нараховуються відсотки 10% річних, та повернення боргу відбувається не пізніше продажу маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2».

Відповідно за борговим зобов`язанням ОСОБА_26 , датованим 22.03.2010 року, особа, яка отримала у позику суму 5000 євро від пані ОСОБА_2, нараховується відсотки в сумі 10 % річних, та повернення здійснюється не пізніше продажу маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2».

За борговим зобов`язанням, датованим 20.10.2013 року, та підписаним ОСОБА_26,особа яка підписала дане зобов`язання отримала у позику суму 11000 євро від пані ОСОБА_2 під 5% річних, та сума повертається не пізніше продажу маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2».

Дані перекладу посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чигрін А.О., яким посвідчено справжність підпису перекладача 10.10.2017 року.

Апостіль, засвідчення консульства на розписках немає.

У підтвердження позовних вимог також надано лист на ім`я пані ОСОБА_2 місцевого загального суду м. Вольфратсхаузен, датований 21.07.2015 року по справі ОСОБА_4 . Спадкове провадження.

За змістом листа вбачається наступне.

Суд по спадковим справам відкрив провадження внаслідок смерті , та їй належить право вимоги стосовно особистих речей спадкодавця.

Роз`яснено , що внаслідок виконання заповіту може позиватись до спадкоємців . Право вимоги втрачає свою силу після трьох років. Строк позовної давності починається із закінченням року, в якому виникло право вимоги ( ст.199ч.1 ЦК ФРН).

Питання щодо пред`явлення вимог до спадкоємця щодо виконання заповіту залишається на її розсуд, оскільки суд по спадковим справам в даному випадку не є правомочним, то слід звертатись зі своїми вимогами до компетентного суду.

Джерела права та їх застосування.

Джерела правового регулювання участі іноземного елемента у цивільному процесі України поділяються на дві групи: національне законодавство та міжнародні договори, в яких бере участь Україна.

Загальні засади регулювання правовідносин з іноземним елементом встановлені Конституцією України, статті якої гарантують забезпечення, охорону і захист прав і свобод людини.

Частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 9 Конституції України).

Чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства (частина перша статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України").

До міжнародних угод, якими врегульовано правила міжнародного цивільного процесу, належать двосторонні та багатосторонні договори, підписані Україною, та угоди колишнього СРСР, які зберігають юридичну силу для України.

Відповідно до статті 24 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 року (ООН) двосторонній договір, що у момент правонаступництва був чинним щодо території, що є об`єктом правонаступництва держав, вважається чинним між новою незалежною державою й іншою державою-учасницею, коли: вони чітко про це домовилися; або якщо через свою поведінку вони мають вважатися такими, що про це домовилися.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 року Україна є правонаступником прав і обов`язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

За Договором між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Німецькою Демократичною Республікою про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікація від 28.03.1958, безпосередньо у статті 34 передбачено право успадкування: право успадкування рухомого майна регулюється у законодавстві Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець в момент своєї смерті; право успадкування нерухомого майна регулюється у законодавстві Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно.

Статтею 37 вказаного договору передбачена компетентність у справах про спадкування. Провадження у справах про спадкування рухомого майна з вилученням, передбаченим пунктом 4, ведуть органи Договірної Сторони, громадянином якої спадкодавець був в момент смерті; провадження у справах про спадкування нерухомого майна ведуть органи Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно; положення пунктів 1 і 2 застосовуються відповідно і до спорів, що виникли на підставі спадкового права. Якщо все рухоме спадкове майно, що залишилося після смерті громадянина однієї з Договірних Сторін, знаходиться на території іншої Договірної Сторони і якщо з цим згодні всі спадкоємці, то за клопотанням спадкоємця або відказоодержувача провадження у справі про спадкування ведуть органи цієї Договірної Сторони.

За приписами статті 42 даного Договору, передбачена видача спадщини: якщо рухоме спадкове майно або сума, виручена від продажу рухомого або нерухомого спадкового майна, після закінчення спадкового провадження підлягає передачі спадкоємцям, які перебувають на території іншої Договірної Сторони, то спадкове майно або виручена сума передаються дипломатичному або консульському представництву цієї держави. Орган, що відає справами про спадкування, дає розпорядження про видачу спадщини дипломатичному або консульському представництву в разі, якщо: а) всі вимоги кредиторів померлого, заявлені в строк, встановлений законодавством Договірної Сторони, де знаходиться спадкове майно, сплачені або забезпечені; б) сплачені або забезпечені всі пов`язані з успадкуванням збори; в) компетентні органи дали, якщо це необхідно, дозвіл на вивезення спадкового майна. Переказ грошових сум проводиться відповідно до чинних на територіях Договірних Сторін валютним законодавством.

Статтею 44 передбачено визнання рішень майнового характеру: рішення судів у цивільних і сімейних справах майнового характеру, за винятком рішень, зазначених в пункті 2, винесені на території однієї Договірної Сторони і вступили в законну силу, визнаються і виконуються на території іншої Договірної Сторони, якщо ці рішення винесені після вступу в силу цього Договору.

Статтею 53 передбачена видача речей: при примусовому виконанні видача речей громадянам, які проживають на території іншої Договірної Сторони, проводиться згідно з правилами про вивезення речей або про переведення грошових сум, чинним всередині держави.

Слід враховувати, що Міжнародна підсудність - це компетенція національних судових установ держави щодо розгляду і вирішення по суті цивільних справ з іноземним елементом, яка встановлюється внутрішнім законодавством держави та укладеними нею міжнародними договорами. Необхідність визначення міжнародної підсудності постає винятково у тих випадках, коли спір виник з приватного правовідношення, в якому присутній іноземний елемент (за кордоном знаходиться майно, що є предметом спору, або за кордоном стався юридичний факт, що вплинув на виникнення, зміну чи припинення спірного правовідношення).

Питання про підсудність є першочерговими та основними, що постають перед суддею, який приймає рішення про порушення провадження з цивільної справи з "іноземним" елементом. Визначення підсудності такої цивільної справи передбачає декілька етапів: І - встановлення міжнародної підсудності, тобто визначення, суди якої держави є компетентними здійснювати правосуддя у цій справі; II - встановлення родової або предметної підсудності (адже у більшості держав світу діє судова система, яка передбачає функціонування, поряд із судами загальної юрисдикції, судів, які спеціалізуються на вирішенні конкретних категорій приватно-правових спорів); III - визначення внутрішньої територіальної підсудності.

Визначення міжнародної підсудності має велике практичне значення для осіб, які беруть участь у справі, тому що вибір суду безпосередньо впливає, по-перше, на процесуальний порядок розгляду справи і, по-друге, на вибір колізійного та матеріального права, яке суд застосовуватиме при вирішенні справи по суті. Норми інституту міжнародної підсудності встановлюють: 1) критерії, на основі яких визначається міжнародна підсудність;2) правила окремих видів міжнародної підсудності - загальної, альтернативної (спеціальної, за вибором позивача), договірної та виключної, та їх співвідношення; 3) правила врегулювання так званих "конфліктів юрисдикцій" або "конкуренції юрисдикцій" - ситуацій, коли одна й та сама цивільна справа приймається до провадження одночасно судами декількох держав або, навпаки, коли суд жодної держави не погоджується порушити провадження у справі, вважаючи себе некомпетентним; 4) правило неприпустимості зміни міжнародної підсудності у ході провадження у справі (perpetuatiofori); 5) правило міжнародної підсудності зустрічного позову.

Норми інституту міжнародної підсудності містяться, перш за все, в автономних законах про МПрП або у відповідних розділах цивільних процесуальних кодексів чи законів про судоустрій.

Міжнародно-правова уніфікація норм інституту міжнародної підсудності, наразі здійснюється у трьох напрямках: перший напрямок-це введення правових приписів про міжнародну підсудність до міжнародних угод, які регулюють певне вузьке коло цивільних відносин, ускладнених іноземним елементом (йдеться про договори про правову допомогу в цивільних і сімейних справах, міжнародні конвенції про міжнародні перевезення); другий напрямок - укладення міжнародних договорів, які регулюють міжнародну підсудність окремих категорій цивільних справ (приміром, Гаазька конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується,); третій напрямок - прийняття міжнародних конвенцій, які безпосередньо присвячені міжнародній підсудності цивільних справ і які закріплюють норми всіх її видів, а також правила перевірки підсудності у разі виникнення між судами декількох держав "конфлікту юрисдикцій" .

Видами міжнародної підсудності є: а) загальна; б) договірна; в) спеціальна; г) виключна.

Міжнародна загальна підсудність ґрунтується на одному із таких принципів - громадянство, доміцилій або звичайне місце перебування відповідача.

Міжнародна договірна підсудність передбачає визначення міжнародної підсудності на основі пророгаційної угоди. В юридичній літературі пророгаційна угода визначається як: угода, яка "обумовлює, в який суд сторона, яка вважає, що її право порушено, має звернутися за захистом" , угода, яка "встановлює вибір підсудності" , угода, що застосовується у зовнішній торгівлі з метою встановлення підсудності спорів, які виникають із зовнішньоторговельних угод, суду певної держави, з відповідним виключенням компетенції судових установ іншої держави" .

Сьогодні у більшості держав світу діють закони, які, по-перше, дозволяють сторонам укладати угоду про міжнародну договірну підсудність, а, по-друге, зобов`язують суди поважати таку угоду сторін. У Законі України про МПрП (ст. 76) укладення сторонами угоди, якою вони передбачили підсудність справи судам України, закріплюється як перша підстава визначення підсудності справ судам України, що свідчить про усвідомлення вітчизняним законодавцем значення договірної підсудності в сучасному міжнародному обігу.

Особливої уваги заслуговує Гаазька конвенція щодо угод про вибір суду 2005 р., в силу того факту, що вона в цілому присвячена угодам про підсудність. По-перше, вона встановлює вимоги, які мають бути дотримані при укладенні угоди про підсудність, а також наслідки укладення такої угоди для судів, які здійснюють провадження за позовом. По-друге, у ній врегульовано порядок визнання і виконання рішення, прийнятого судом, компетенція якого засновується на угоді про вибір суду.

Міжнародна спеціальна підсудність - це підсудність, яка застосовується для деяких позовів, особливий характер яких зумовлює доцільність надання позивачеві можливості пред`явити позов не лише в суді за місцем проживання відповідача, тобто у порядку застосування положень загальної підсудності, але і в інших судах. Правила міжнародної спеціальної підсудності встановлюються внутрішнім законодавством кожної держави, - насамперед, для захисту інтересів вітчизняних позивачів. Одним із варіантів вибору суду для захисту порушеного права завжди є суд, який вправі розглядати справу згідно з основним правилом міжнародної загальної підсудності. Характерною ознакою всіх передбачених Законом випадків міжнародної спеціальної підсудності є зв`язок спірного цивільного правовідношення з територією України. Цей зв`язок виявляється у тому, що територія України є, зокрема, місцем вчинення дії чи події, що стала підставою для подання позову, місцем проживання сторін, місцем знаходження філії або представництва іноземної юридичної особи-відповідача тощо.

Інститут міжнародної спеціальної підсудності надає позивачеві можливість у багатьох випадках самостійно обирати, до суду якої саме держави звернутися за захистом своїх прав.

Міжнародна виключна підсудність - це підсудність, яка передбачає, що спір є підсудним виключно судам певної держави і не може бути розглянутий судом будь-якої іншої держави. Національне законодавство кожної держави встановлює перелік справ, які може бути розглянуто лише в цій країні.

Стаття 77 Закону про МПрП визначає такі категорії справ, які становлять виключну компетенцію українських судів: 1) справи, предметом яких є права на нерухоме майно, що знаходиться на території України; 2) справи, які стосуються правовідносин між батьками і дітьми, якщо обидві сторони мають місце проживання в Україні; 3) спадкові справи, коли спадкодавець є громадянином України і мав в Україні місце проживання; 4) справи, пов`язані з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; 5) справи, пов`язані із реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців; 6) справи, що стосуються дійсності записів у державному реєстрі і кадастрі України; 7) справи про банкрутство, якщо боржник був створений відповідно до законодавства України; 8) справи, що стосуються випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; 9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснене або здійснюється на території України; 10) в інших випадках, визначених законами України.

В цілому ст. 77 Закону про МПрП достатньою мірою кореспондується з положеннями ст. 22 Брюссельської постанови № 44/2001 про міжнародну підсудність, виконання судових рішень у цивільних і торговельних справах.

Функціональна підсудність - розподіл компетенції між судами загальної юрисдикції, на підставі виконуваних ними функцій - місцеві суди, суди апеляційної інстанції, суди касаційної інстанції.

Родова підсудність визначає компетенцію судів різних інстанцій щодо розгляду цивільних справ у першій інстанції залежно від роду (предмета) справи, суб`єктного складу справи.

Просторова підсудність - підсудність справи суду залежно від території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду. З її допомогою розмежовується компетенція однорідних судів (однієї ланки судової системи).

Загальна територіальна підсудність - підсудність справ за місцезнаходженням відповідача.

Альтернативна підсудність - підсудність справ за вибором позивача.

Виключна підсудність. Правило виключної підсудності застосовується у Франції та Німеччині щодо позовів, що виникають з приводу нерухомого майна. У таких випадках підсудність визначається за місцезнаходженням майна.

Загальні правила міжнародної підсудності визначені в міжнародних договорах, національному законодавстві та судовій практиці. Ці правила відрізняються великою різноманітністю.

Враховуючи, що держави використовують різні підходи та критерії встановлення компетенції власних судів щодо розгляду справ з іноземним елементом, це може призвести до конкуренції та конфлікту юрисдикцій, коли справа буде підсудна одночасно судам декількох держав. Тому питання підсудності справ вирішуються держави на підставі багато- (зазвичай, регіональних) та двосторонніх угод. За відсутністю такого міжнародного договору, що містить основні правила розподілу компетенції між державами, повноважними розглядати конкретну цивільну справу, слід застосовувати норми національного процесуального законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (частина друга статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України").

При цьому суди повинні враховувати, що суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України (пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

У разі виникнення питання про застосування міжнародних договорів, що стосуються одного і того ж питання, застосовуються положення частини третьої статті 30 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 року, відповідно до якої, якщо всі учасники попереднього договору є також учасниками наступного договору, але дію попереднього договору не припинено або не зупинено відповідно до статті 59, попередній договір застосовується тільки тією мірою, якою положення є сумісними з положеннями наступного договору.

Розглядаючи справи за участю іноземного елемента, судам слід з`ясовувати наявність чинного між державами договору та за його наявності - порядку регулювання спірних правовідносин, що виникли.

Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається ЦПК, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Слід звернути увагу на те, що питання про підсудність судам України справ з іноземним елементом може визначатися і на момент відкриття провадження у справі, і у попередньому судовому засіданні.

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" (частина перша статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право").

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається у попередньому засіданні відповідно до статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", відповідно до якої суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи-відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач-фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа-відповідач - місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого статусу або дієздатності громадянина України;

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути порушена за кордоном;

11) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Визначення підсудності справ з іноземним елементом залежить від категорії спору. При вирішенні питання про підсудність справ судам України також мають враховуватися вимоги загальної, альтернативної, договірної, виключної підсудності.

Вирішуючи питання про підсудність цивільних справ з іноземним елементом, судам слід враховувати не тільки норми внутрішньодержавного права, але й колізійні норми, які містяться в конвенціях і двосторонніх договорах України та інших держав про правову допомогу.

Відповідно до ЦПК України , правила про підсудність, передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права. Норми права про розмежування підсудності містяться переважно у двосторонніх договорах про правові відносини і правову допомогу у цивільних справах.

Також у міжнародних договорах про правову допомогу містяться спеціальні норми про підсудність окремих категорій справ, де передбачається застосування комбінованих критеріїв: громадянства, місця проживання сторін, місцезнаходження майна.

Правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором не встановлено інші правила.

Справи з іноземним елементом підсудні судам України у разі застосування сторонами договірної підсудності. Домовленість сторін щодо підсудності має бути досягнута у письмовій формі.

Якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи судам України, спір підлягає вирішенню в судах загальної юрисдикції України (пункт 1 частини першої статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право") з урахуванням вимог ЦПКУкраїни. Водночас підсудність справ з іноземним елементом, установлена статтею 77 Закону України "Про міжнародне приватне право", не може бути змінена угодою сторін.

Відкриваючи провадження у справі, суд має з`ясувати, чи була досягнута договірна підсудність між сторонами.

На підставі положень ЦПК України, іноземні особи можуть брати участь у цивільній справі особисто або через свого представника. Особиста участь у справі не позбавляє її права мати в цій справі представника. Коло осіб, які можуть бути представниками, визначено у ст. 40 ЦПК, тоді як стаття 41 цього ж Кодексу виділяє осіб, які не можуть бути представниками( на момент пред`явлення позову).

Документи, що посвідчують повноваження представників, мають відповідати положенням статті 42 ЦПК. У справах за участю іноземного елемента документи, що посвідчують повноваження представників на представництво таких осіб та видані уповноваженими органами іноземної держави у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України, однак , в даному випадку в зв`язку зі знаходженням представника у Києві, належним чином з`ясувати ці питання не вдалось під час відкриття провадження та попереднього розгляду справи.

Документи, складені за участю органів державної влади та місцевого самоврядування або такі, що від них виходять, може бути використано на території іншої держави лише після відповідного їх посвідчення, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

На сьогодні найбільш поширеним способом оформлення документів для їх можливого використання за кордоном є проставлення апостиля, запровадженого Гаазькою Конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 року, до якої приєдналися більше ніж 90 країн ( в тому числі Іспанія, Німеччина).

Апостиль - це спеціальний штамп, який проставляється на офіційних документах, що надходять від держав - учасниць зазначеної Конвенції. Він засвідчує справжність підпису особи під документом і автентичність відбитку печатки або штампа, якими скріплено відповідний документ.

Відповідно до статей 2, 3 зазначеної Конвенції кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Згідно з положеннями вказаної Конвенції документ, на якому проставлено апостиль, не потребує жодного додаткового оформлення чи засвідчення і може бути використаний в будь-якій іншій державі-учасниці цієї Конвенції.

Гаазька Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 року, згода на обов`язковість якої надана Законом України від 10 січня 2002 року "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів", набула чинності між Україною і державами-учасницями Конвенції, що не висловили заперечень проти її приєднання, з 22 грудня 2003 року. Федеративна Республіка Німеччина висловила заперечення проти приєднання України до зазначеної Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів. У зв`язку із цим згідно зі статтею 12 цієї Конвенції на території України суди не приймають документи, завірені апостилем, що виконані в цій країні, тому продовжує застосовуватись вимога дотримання процедури консульської легалізації.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. У випадку обрання сторонами права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин, суд застосовує це право у вирішенні спору. При цьому за приписами частин третьою та четвертої статті 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" вибір права може бути здійснений щодо угоди (правочину) в цілому або її окремої частини. Вибір права щодо окремих частин угоди повинен бути явно вираженим.

Суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекладом українською мовою.

Згідно з частиною третьою статті 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Встановлення і застосування змісту іноземного права - це правозастосовний процес, який здійснюється судом на підставі та в межах національного права згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, такими, як: суверенна рівність держав, самовизначення, невтручання у внутрішні справи.

Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за "законом суду", тобто юридичною підставою застосування іноземного права на території України є норми ЦПК, Закон України "Про міжнародне приватне право" тощо.

Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про міжнародне приватне право" при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України, то при їх правовій кваліфікації також враховується право іноземної держави.

Установлення змісту норми права іноземної держави регламентується статтею 8 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Для правильного визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору за участю іноземної особи, судам необхідно з`ясувати право якої країни повинно застосовуватися. При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

Зміст права може встановлюватися не тільки судом, але й сторонами, які зацікавлені в застосуванні даного права. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

Якщо зміст норм права іншої держави, незважаючи на вжиті з цією метою заходи, в розумні строки не з`ясовано, суд застосовує відповідні норми законів та інших нормативно-правових актів України.

Вирішуючи питання про докази у справах з іноземним елементом, суд має враховувати принцип змагальності сторін та обов`язок доказування .

Кожна зі сторін, у тому числі й іноземні особи, повинні довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказами згідно зі статтею 76 ЦПК є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У справах з іноземним елементом можуть бути використані як докази будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються визначеними у частині другій статті 76 ЦПК засобами та регулюються Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (Гаага, 1965) і Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних та торгових справах (Гаага, 1970).

У процесі вирішення судами України цивільних справ з іноземним елементом важливе значення має застосування доказаного права іноземної держави особливо тоді, коли зміст і форма правовідносин підпорядковані іноземному закону.

Положення статті 78 ЦПК, де зазначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися жодними іншими засобами доказування, поширюється й на доказову діяльність у цивільних справах з іноземним елементом.

На стадії підготовки справи за участю іноземного елемента до судового розгляду суддя вирішує питання про належність поданих сторонами доказів, допустимість засобів доказування, і, якщо потрібно, вирішує клопотання сторін про витребування доказів, зокрема й на території іншої держави.

Консульська легалізація полягає в установленні і засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відбитків штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави перебування (частина третя статті 54 Консульського статуту України). Такий порядок визначено в Інструкції про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженій наказом Міністерства закордонних справ України від 4 червня 2002 року № 113.

Конвенцію, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 року, застосовують у відносинах з державами, які не висловили заперечень проти приєднання України до Конвенції.

Кожна із Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється зазначена Конвенція і які мають бути представлені на її території. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та у відповідному випадку автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Розглянуті правила про дійсність документів діють, якщо інше не передбачено договорами про правову допомогу за участю України.

Розділ V Закону України "Про міжнародне приватне право" визначає колізійні норми щодо речового права. За частиною першою статті 39 цього Закону виникнення та припинення права власності та інших речових прав визначається правом держави, у якій відповідне майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення права власності та інших речових прав, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Тобто, при розгляді судами України спорів щодо права власності діє "закон суду".

Також відповідно до частини другої статті 31 Закону України "Про міжнародне приватне право" форма правочину щодо нерухомого майна визначається відповідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України, - права України.

Згідно зі статтею 32 цього ж Закону зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має з правочином найбільш тісний зв`язок.

Окремі колізійні норми можуть закріплюватися у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу у цивільних справах.

У Розділі VI Закону України "Про міжнародне приватне право" визначено норми щодо договірних зобов`язань. Зокрема, згідно зі статтею 43 зазначеного Закону сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. Відповідно до частини другої статті 44 цього ж Закону за відсутності згоди сторін про вибір права, що застосовується до договору, застосовується право, з яким договір найбільш тісно пов`язаний, вважається, наприклад, щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, - право держави, де здійснена реєстрація.

У міжнародних договорах, нормативних актах України поняття "обсяг прав, пов`язаних із спадкуванням" охоплює не тільки право на спадкування майна, але і право на укладання і скасування заповіту на майно, що знаходиться на території іншої договірної країни (а також спадкові права, що можуть бути здійснені у майбутньому). Окрім того, у законодавстві України зазначено, що права іноземців щодо спадщини виникають на тих самих підставах, що і в громадян України, і спадщина переходить до спадкоємців незалежно від громадянства. Принцип зрівняння у правах є основою національного режиму та визначає головні аспекти здатності іноземців мати права, що виникають при спадкуванні. Суть спадкових прав залишається незмінною як у випадку набуття їх іноземцями, так і у випадку набуття громадянами України. Об`єкт також залишається незмінним - спадщина (сукупність суб`єктивних прав та обов`язків спадкодавця).

Чинні ЦК, ЦПК, розділ Х Закону України "Про міжнародне приватне право" регулюють особливості спадкування за участю іноземного елемента.

Статтею 70 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що з урахуванням положень статті 71, 72 цього Закону спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося.

Згідно зі статтею 71 цього Закону спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, - правом України.

З урахуванням положень статті 72 цього Закону здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання у момент складання акта або в момент смерті.

Підсудність таких справ визначається відповідно до статті30 ЦПК, тобто як позов, що виник з приводу нерухомого майна за його місцезнаходженням.

Згідно зі статтею 509 ЦК цивільно-правове зобов`язання - це правовідношення, в якому одна особа (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, сплатити гроші та ін.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

При з`ясуванні обставин, які випливають із зобов`язальних правовідносин за участю іноземного елемента вирішальне значення має вибір права, яким регулюються ці правовідносини.

За винятком випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України, сторони договору за статтею 43 Закону України "Про міжнародне приватне право" згідно із статтями 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.

Якщо сторони не досягнули згоди про вибір права, то відповідно до статті 44 Закону України "Про міжнародне приватне право" застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору.

Згідно зі статтею 32 цього ж Закону у разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв`язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов`язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.

Правом, з яким договір найбільш тісно пов`язаний, вважається:

1) щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, - право держави, де здійснена реєстрація;

2) щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт - право держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати;

3) щодо договору, укладеного сторонами - право держави, у якій укладено договір.

Сфера дії права, що застосовується до договору, визначається статті 47 Закону України "Про міжнародне приватне право" і охоплює питання дійсності договору, його тлумачення, виконання, наслідків невиконання або неналежного виконання, припинення, наслідків недійсності договору, а також прав і обов`язків сторін та відступлення права вимоги й переведення боргу згідно з договором.

Якщо при визначенні способів та порядку виконання договору, а також заходів, які мають бути вжиті в разі невиконання або неналежного виконання договору, неможливе застосування права, зазначеного в частині першій цієї статті, може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору.

Колізійні норми у сфері зобов`язального права містяться також у двосторонніх договорах про правову допомогу. Форма договору регулюється законодавством тієї Договірної Сторони, яким регулюється і саме договірне зобов`язання.

Згідно зі статтею 48 Закону України "Про міжнародне приватне право" до недоговірних зобов`язань, що виникають внаслідок дії однієї сторони, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Відповідно до статті 49 згаданого Закону права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди за кордоном, якщо сторони мають місце проживання або місцезнаходження в одній державі, визначаються правом цієї держави. Право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.

Висновки і позиція суду.

Поняття «іноземний елемент» визначено Законом України «Про міжнародне приватне право» та виявляється в одній або кількох з таких форм:

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

- об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Джерела правового регулювання участі іноземного елемента у цивільному процесі України поділяються на дві групи: національне законодавство та міжнародні договори, в яких бере участь Україна.

Визначення підсудності справ з іноземним елементом залежить від категорії спору.

Перше процесуальне питання, яке вирішується судом України у зв`язку з відкриттям провадження у справі з іноземним елементом, - це з`ясування питання про те, чи поширюється його територіальна компетенція на розгляд даної справи.

Отже, перш за все судом з`ясувувалось, на території якої саме держави повинна бути розглянута конкретна цивільна справа або вчинені певні процесуальні дії, а вже потім визначався конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.

Правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором не встановлено інші.

Слід зазначити, що правила підсудності, які передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права.

При цьому, чинним законодавством України визначено перелік справ, які розглядаються виключно судами України.

А саме, відповідно до статті 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець - громадянин України і мав в ній місце проживання;

4) якщо спір пов`язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов`язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців;

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України;

8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;

10) в інших випадках, визначених законами України.

Відповідно до ч.1 ст.20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993, набрала чинності для України 14.04.1995, (далі Конвенція), якщо в частинах II-V цього розділу не встановлено інше, позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірних Сторін, подаються, незалежно від їх громадянства, в суди цієї Договірної Сторони, а позови до юридичних осіб подаються в суди Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництво або філія.

Відповідно до ч.ч. 2,3 ст. 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, Суди Договірної Сторони компетентні також у випадках, коли на її території:

а) здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача;

б) виконане або повинно бути частково виконане зобов`язання з договору, що є предметом спору;

в) має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, достоїнства і ділової репутації.

По позовах на право власності й інших речових прав на нерухоме майно виключно компетентні суди за місцем перебування майна.

Позови до перевізників, що випливають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, подаються за місцем перебування управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред`явлена претензія.

Згідно ст. 21 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, суди Договірних Сторін можуть розглядати справи й в інших випадках, якщо мається письмова угода сторін про передачу спору цим судам.

При цьому виключна компетенція, що випливає з пункту 3 статті 20 і інших норм, установлених частинами II-V цього розділу, а також із внутрішнього законодавства відповідної Договірної Сторони, не може бути змінена угодою сторін. При наявності угоди про передачу спору суд за заявою відповідача припиняє провадження в справі.

За ст. 38 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних,

сімейних і кримінальних справах . Право власності на нерухоме майно визначається за

законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно. Питання про те, яке майно є нерухомим, вирішується відповідно до законодавства країни, на території якої знаходиться це майно.

Право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню в державні реєстри, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган, що здійснив реєстрацію транспортного засобу.

Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої майно знаходилося в момент, коли мала місце дія або інша обставина, що послужила підставою виникнення або припинення такого права.

Виникнення і припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом угоди, визначається за законодавством місця здійснення угоди, якщо інше не передбачено угодою Сторін.

Згідно ст. ст. 39, 41 Конвенції, форма угоди визначається за законодавством місця її здійснення. Форма угоди з приводу нерухомого майна і прав на нього визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться таке майно. Права та обов`язки сторін по угоді визначаються за законодавством місця її здійснення, якщо інше не передбачено угодою сторін.

За ст. 42 Конвенції , зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що

випливають з договорів і інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Якщо особа, що спричинила шкоду і потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, застосовується законодавство цієї

Договірної Сторони. По справах, згаданих у пунктах 1 і 2 цієї статті, компетентний суд Договірної Сторони, на території якої мало місце дія або інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може пред`явити позов також у суді Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач.

У відповідності до ст. 43 Конвенції питання позовної давності вирішуються за законодавством, що застосовується для регулювання відповідних правовідносин.

За ст. 45 Конвенції, право спадкування майна, крім випадку, передбаченого

пунктом 2 цієї статті, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкоємець мав останнє постійне місце проживання. Право спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно.

За приписами ст. 48 Конвенції , провадження по справах про спадкування рухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої

мав місце проживання спадкодавець у момент своєї смерті. Провадження по справах про спадкування нерухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно. Положення пунктів 1 і 2 цієї статті застосовуються також при розгляді спорів, що виникають у зв`язку з провадженням по справах про спадщину.

Слід зазначити, що у Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року №9-зп роз`яснено, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Враховуючи викладене, судом і було відкрите провадження для з`ясування предмету спору, який виник, та можливість розгляду даного спору національним судом.

Загальне правило територіальної підсудності щодо пред`явлення позову за місцезнаходженням відповідача застосовується лише у випадку, коли інші правила підсудності не встановлені положеннями Цивільного процесуального кодексу України.

Статтею 30 Цивільного процесуального кодексу України встановлена виключна підсудність справ.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Виключну підсудність встановлено, зокрема, для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально. У разі конкуренції правил підсудності мають застосовуватися правила виключної підсудності.

При цьому, тлумачення частини 3 статті 30 Цивільного процесуального кодексу України повинно відбуватися з урахуванням принципу правової визначеності, який, в аспекті даного спору, полягає у забезпеченні здатності вірного тлумачення закону пересічною особою. Зокрема, встановлюючи підхід до тлумачення правових норм, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.07.1995 у справі "Толстой-Милославський" (TolstoyMiloslavsky) проти Сполученого Королівства (скарга №18139/91), визначаючи зміст терміну "передбачений законом" сформулював наступну умову: положення національного законодавства повинні бути настільки ясними, зрозумілими і визначеними, щоб будь-яка людина, за необхідності скориставшись порадою юриста, могла б повністю зрозуміти зміст закону.

З огляду на зазначений підхід Європейського суду з прав людини до тлумачення правових норм, положення частини 3 статті 30 Цивільного процесуального кодексу України означають, що спір має розглядатися за правилами виключної підсудності, коли нерухоме майно, право власності на таке майно або інші вимоги, що стосуються нерухомого майна, є предметом спору.

Водночас, як свідчить правозастосовна практика Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 20.09.2018року у справі № 902/919/17, під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

За таких обставин, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, тобто спір може стосуватися як правового статусу нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.

При цьому, виключна підсудність встановлена з метою забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи. Зазначені у законі суди можуть здійснити такий розгляд, оскільки в районі їх діяльності знаходиться основна маса доказів.

З огляду на викладене, суд вважає, що спір у даній справі виник з приводу нерухомого майна, оскільки позовні вимоги мають явний, очевидний правовий зв`язок із нерухомим майном, що є предметом боргового зобов`язання, відповідно, і позов має розглядатися за відповідними правилами.

Порядок врегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з іншими, ніж український, визначений Законом України «Про міжнародне приватне право», в розумінні якого іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, зокрема, якщо хоча б один учасник правовідносин є іноземною фізичною особою.

Законом України «Про міжнародне приватне право» встановлені підстави визначення підсудності справи з іноземним елементом судам України, що по відношенню до норм ЦПК України , які визначають загальні правила підвідомчості та підсудності цивільних справ, є спеціальними.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо сторони прямо передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності, коли таке право у сторін відсутнє (ст. 77 вказаного Закону).

Таким чином, Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює право сторін відповідної угоди на вибір підсудності справи з іноземним елементом, тобто на укладення так званої «пророгаційної угоди», що, в свою чергу, не лише обґрунтовує компетенцію обраного суду, але й виключає можливість вирішення такого спору в суді іншої держави.

Згідно із ст. 43 Закону України «Про міжнародне приватне право» сторони договору відповідно до ст. 5 та 10 цього Закону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.

Водночас ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає й інші випадки підсудності справ з іноземним елементом судам України, зокрема якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.

Однак, на переконання суду, ці підстави є «послідуючими» після договірної підсудності і є визначальними лише у випадку відсутності будь-якої домовленості сторін про вибір суду.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» приватноправові відносини визначені як відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи.

Отже, досягнення домовленості про застосування права іншої країни і визначення виключної юрисдикції компетентного суду цієї країни у правовідносинах сторін, що ґрунтуються на вказаних принципах, вказує на пріоритетний характер такої домовленості, оскільки вона не суперечить встановленому національним законодавством порядку врегулювання таких правовідносин (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.03.2018 у справі №907/637/17).

Судом враховується, що надані боргові зобов`язання пов`язані від імені ОСОБА_26 ( спадщина прийнята після смерті ОСОБА_4 ), повернення боргу регламентується з продажем маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».

Тобто, виконання даних договорів, пов`язані із забезпеченням маєтку « ІНФОРМАЦІЯ_2 » і не пізніше його продажу.

В договорі від 10.02.2014 року зазначено, що повернення боргу здійснюється при продажу маєтка « ІНФОРМАЦІЯ_2 », з цим пов`язане право на особисте проживання ОСОБА_2 , договір набирає чинності з отриманням остаточної суми в розмірі 30 000 євро, який, однак стороною позивача не наданий.

В свою чергу, залишаючи заповіт , датований 30 червня 2008 року, у ІНФОРМАЦІЯ_2,заповідач вказав , що спадщина ОСОБА_4 , у першу чергу, складається з маєтку ІНФОРМАЦІЯ_2 і двох інших земельних ділянок в цьому районі, і 25 % частки в маєтку за адресою АДРЕСА_1 , а також рухомих і особистих речей, яка підлягає розподілу після вирахування всіх боргів.

При цьому зазначено, що пані ОСОБА_2 у випадку її інтересу спадкує будь-якими особистими речами , чому слід надати перевагу.

При цьому, місцевим загальним судом Вольфратсхаузен ,21.07.2015 року пані ОСОБА_2 роз`яснено, що їй належить право вимоги стосовно особистих речей спадкодавця та внаслідок виконання заповіту вона може позиватися до спадкоємців ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на протязі 3 років згідно вимог ст.199 ч.1 ЦК ФРН. Питання про пред`явлення вимог до спадкоємців щодо виконання заповіту залишається на її розсуд, оскільки суд по спадковим справам в даному випадку не є правомочним, а слід звертатися до компетентного суду.

Між тим, представником позивача не надано доказів,що ОСОБА_2 не позивалась до компетентного суду щодо права вимоги за заповітом, про це також і не зазначено у пред`явлених вимогах за даним позовом до відповідачей.

При цьому, згідно ст.92 Конституції, суди у Німеччині поділяються на суди загальної юрисдикції та спеціальної. Судова система Німеччини має п`ять галузей юрисдикції.

Відповідно до параграфу 12 Закону Німеччини про судоустрій, система судів загальної юрисдикції ділиться на 4 інстанції, та за приписами ст.23 даного закону, районні суди вирішують цивільні справи, якщо вартість позову не перевищує 5 тисяч євро.

Виписане свідчить про безпідставність посилання адвоката позивача про визначення компетентним суд України з посиланням на лист місцевого загального суду Вольфратсхаузен.

При цьому, позивачем не надано рішення даного суду та не заявлено клопотання про його витребування.

Між тим, за присудженням спадщини за номером 1496, виданим 19.05.2016 року у Пальма-де-Майорка ( Іспанія), нотаріусом колегії нотаріусів Балеарських островів, з місцем знаходження у м. Пальма, ОСОБА_13, вказано, що після смерті ОСОБА_4 , на підставі заяви спадкоємців ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є спадкоємцями в рівних долях на підставі суду першої інстанції м. Вольфратгаузена Німеччина від 01.04.2016 року, та вказані борги спадкодавця у вигляді пасивів на загальну суму 35,514.58 євро.

Окрім того, їм присуджується усе майно та усі описані заборгованості в рівних долях, серед яких борг ОСОБА_2 - відсутній.

За договором купівлі-продажу № 1809 від 15.06.2016 року, посвідченого нотаріусом колегії нотаріусів Балеарських островів, ОСОБА_13 , вбачається, що вартість майна складає 235.000 євро, та після утримання боргів, ОСОБА_3 отримує 40.000 євро, ОСОБА_1 17.500 євро та 22.500, 30 000 євро банківським чеком на ім`я ОСОБА_22 .

Тобто, наразі між сторонами існує спір стосовно легітимності боргових зобов`язань, гарантованих поверненням боргу не пізніше продажу нерухомого майна, отримання спадщини після повернення всіх боргів, відсутності домовленостей сторін щодо підсудності судам України спорів, які виникають з договорів боргу до отримання спадщини та до продажу нерухомості в Іспанії, відсутності цих боргів у пасивах спадкодавця.

За такого, незважаючи на те, що відповідачі , є громадянами України, заявлені у даній справі до них вимоги не належить до юрисдикції Центрального районного суду, оскільки спірні правовідносини виникли не із неналежного виконанням договору про повернення боргу відповідачами, а із договору боргу, заключеного іншою особою із забезпеченням нерухомим майном в Іспанії, поверненням боргу до прийняття спадщини спадкоємцями,а тому з огляду на ст. 9 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 1 та ст. 5, 25, 26 Закону України «Про міжнародне приватне право», а також ст.509 Цивільного кодексу України при вирішенні цих правовідносин слід застосовувати умови основного договору, в яких міститься застереження щодо порядку повернення боргу.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 497 ЦПК України підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

У міжнародному праві категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу як компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, так і компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності.

Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог статей 3, 497 ЦПК України повинні керуватися нормами Закону України «Про міжнародне приватне право» та нормами відповідних міжнародних договорів.

Згідно з пунктом 16 частини першої статті 44 Закону України «Про міжнародне приватне право» у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є позикодавець - за договором позики.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи місцевим судом, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Суд згідно з принципом juranovitcuria («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору.

Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 у справі № 917/1739/17 (провадження 12-161гс19) та від 25 червня 2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

За такого, провадження у справі підлягає закриттю.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна протиУкраїни», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст.27,30, 496,497, 255 ч.1 ЦПК України, ЗУ "Про міжнародне приватне право", Конституцією України, Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993 року, практики розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом від 16.05.2013 року, суд,-

У Х В А Л И В :

Провадження у справі за позовом ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Домашенко Олексій Євгенович до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - закрити.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду або через Центральний районний суд м. Миколаєва шляхом подачі апеляційної скарги в 15-денний строк з дня проголошення ухвали.

Учасник справи, якому повну ухвалу суду не були вручені у день її проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на ухвалу суду, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Повний текст виготовлений 8 жовтня 2020 року.

Суддя : Черенкова Н.П.