П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 вересня 2020 року м. Київ

Справа №369/16317/18

Резолютивна частина постанови оголошена 30 вересня 2020 року

Повний текст постанови складено 05 жовтня 2020 року

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Стрижеуса А.М.,

суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.

секретаря: Довгополої А.В.

учасники справи: позивач Перший заступник керівника Києво- Святошинської місцевої прокуратури Київської області в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство», Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства

відповідачі Крюківщинська сільська рада Києво- Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2

Справа №369/16317/18 № апеляційного провадження:22-ц/824/5472/2020 Головуючий у суді першої інстанції: Дубас Т.В. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Стрижеус А.М. розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою Прокурора Київської області Киричука М. на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, ухваленого у складі судді Дубас Т.В. 21 листопада 2019 року у справі за позовом Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство», Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство», Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що за результатами перевірки додержання вимог земельного законодавства на території Кюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області Києво-Святошинською місцевою прокуратурою Київської області виявлено порушення вимог земельного законодавства при вилученні з постійного користування Державного підприємства «Київське лісове господарство» земельної ділянки лісогосподарського призначення, зміни її цільового призначення та подальшу її передачу у власність громадянки.

На підставі рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 31 сесії 5 скликання від 05 листопада 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серії ЯИ № 231482 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 0,1501 га, яка отримала кадастровий номер 3222484001:01:018:0023, яка розташована по АДРЕСА_1 .

В подальшому вказану земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажі земельної ділянки від 12 листопада 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Власовою Л.В. за реєстровим відчужила вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_2 , який на час пред`явлення позову є власником даної земельної ділянки.

Опрацюванням зазначених документів установлено, що рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 31 сесії 5 скликання від 05 листопада 2009 року прийняте з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, внаслідок чого повинно бути визнане недійсним.

Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в своєму позові просить:

1. Визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновити його захистивши право.

2. Визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 31 сесії 5 скликання № 10.78 від 05.11.2009 року на підставі якого ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) отримала державний акт на право власності серія ЯИ №213482 на земельну ділянку з цільовим призначенням ведення особистого селянського господарства площею 0,1200 га кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, що розташована у Київській області, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина.

3. Витребувати на користь держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство» з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023 загальною площею 0,1200 га, яка розташована в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

4. Стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області (м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2) судовий збір за наступними реквізитам отримувач - прокуратура Київської області; код ЄДРПОУ - 02909996; банк отримувача - Держказначейська служба України м. Київ; МФО - 82011 рахунок отримувача - 35216008015641.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року в задоволенні позову Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство», Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, Прокурором Київської області Киричук М.Ю. подано апеляційну скаргу, в якій він просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Зазначав, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, поза увагою суду залишилася та обставина, що предметом спору по суті є земля лісогосподарського призначення, стосовно якої законом установлено обмеження щодо використання в цивільному обороті, оскільки ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Стверджував, що судом безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення ст.ст.19, 55, 92 ЗК України, ст.ст.4, 5, 7, 8, 45, 47, 48, 54 ЛК України, п.1.1. Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, у тому числі й те, що до земель лісового фонду відносяться землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісовою рослинністю, але надані для ведення лісового господарства.

Посилався на те, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову за спливом позовної давності, невірно встановивши момент, коли саме ДП «Київське лісове господарство» та Київському обласному та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, право яких порушено, стало відомо про викладені в позові порушення вимог закону

На адресу Київського апеляційного суду від відповідача Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області надійшов відзив на апеляційну скаргу прокурора Київської області, в якому останній вказував на те, що доводи апеляційна скарга є безпідставними, а тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року без змін. Зазначав, що пред`явлення першим заступником прокурора даного позову в інтересах держави є необґрунтованим, оскільки прокурором повинно бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу. Заявляв про застосування строку позовної давності як про підставу для відмови у позові в порядку, передбаченому ст.267 ЦК України. Вказував на те, що прийняте Крюківщинською сільською радою рішення про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки є ненормативним актом органом місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію, тому позов не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Посилався на те, що матеріали справи не містять належних доказів, на підставі яких можна встановити, що спірна земельна ділянка на момент видачі оскаржуваного рішення, перебувала в постійному користуванні державного підприємства.

В судовому засіданні представник прокуратури Київської області підтримав доводи апеляційної скарги.

Представник Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.

Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилися.

Колегія суддів враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов`язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи.

Суд прийняв вичерпні заходи для повідомлення відповідачіва ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про час та місце розгляду справи, забезпечивши можливість з`явитися до суду і захистити свої права.

За змістом ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права особа сама визначає обсяг своїх прав і обов`язків у цивільному процесі. Тому особа, визначивши свої права, реалізує їх на свій розсуд. Розпорядження своїми правами на розсуд особи є одним з основоположних принципів судочинства.

Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ч.1 ст.372 ЦПК України, відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь-кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст.ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

За таких обставин, обставин апеляційний суд в складі колегії суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши обґрунтованість та законність оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд в складі колегії суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що факт перебування спірної земельної ділянки на момент видачі оскаржуваного іршення в постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство» не підтверджений належними та допустимими доказами і крім того, позовні вимоги не підлягають задоволенню з підстав спливу трирічного строку позовної давності.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, на які сторони посилаються як на підстав своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення суду першої інстанції не відповідає, так як воно не містить висновків щодо встановлених обставин справи та наданих суду доказів, оцінки належності та допустимості досліджених доказів, а тому не може вважатись законним та обґрунтованим.

Судом встановлено, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 31 сесії 5 скликання від 05 листопада 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серії ЯИ № 231482 на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 0,1501 га, яка отримала кадастровий номер 3222484001:01:018:0023, яка розташована по АДРЕСА_1 .

В подальшому вказану земельну ділянку ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажі земельної ділянки від 12 листопада 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Власовою Л.В. за реєстровим відчужила вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_2 , який на час розгяяду справи є власником даної земельної ділянки.

Відповідно до ст.14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

Згідно зі ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом ст.3 ЗК України (в редакції чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) земельні відносини, що виникають зокрема, при використанні лісів, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами в т.ч. про ліси якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Таким чином, ЗК України встановлено пріоритетність норм цього кодексу для застосування до земельних відносин, що виникають при використанні лісів.

Відповідно до абз. 2, 3 ст.1 ЛК України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Відповідно до ст.ст.4, 5 ЛК України, до лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара.

До лісового фонду України не належать: зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Згідно зі ст.ст.18, 19 ЗК України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, які мають особливий правовий режим.

Статтею 55 ЗК України визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Частиною 1 статті 92 ЗК України встановлено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

В силу положень ст.ст.19, 55, 84 ЗК України та ст.5 ЛК України спірна земельна ділянка відносилась до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалась для ведення лісового господарства у порядку, визначеному ЛК України.

Зокрема, ст.ст.7, 8 ЛК України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

За статтями 45, 47, 48, 54 ЛК України, облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісовпорядного господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування

Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.

Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Відповідно до п.5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції встановлює процедуру їх виготовлення.

Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об`єднання «Укрдержліспроект» надало лист від 29.11.2018 р. № 571 з інформацією про те, що спірна земельна ділянка відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2004 та 2014 років частково відносяться до кварталу 1 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство».

В листі ДП «Київське лісове господарство» № 02-733 18.09.2017 заначено, що спірна земельна ділянка частково накладається на земельну ділянку ДП «Київське І господарство» (квартал 1, виділ 1 та 3 Васильківського лісництва ДП «Киї лісове господарство), яка перебуває у постійному користуванні вказаного підприємства на підставі планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а саме планом лісонасаджень, картою-схемою розподілу території лісгоспу.

В листі ДП «Київське лісове господарство» від № 02-02/817 від 17.10.2018 зазначено, що спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку в кварталі 1 Васильківського лісництва постійним користувачем якої є ДП «Київське лісове господарство», а межі та площа кварталу 1 Васильківського лісництва ДП «Київське лісове господарство» і матеріалів лісовпорядкування 2014 року відповідає межам та площі | матеріалів лісовпорядкування за 2004 рік.

В листі ДП «Київське лісове господарство», № 02-02/613 від 27.08.18 зазначено, що на момент прийняття оспорюваного рішення згоду на вилучення з постійного користування частини земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:0023 не надавало.

Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства згідно листа № 04-48/1866 від 27.08.18 повідомило, що на момент прийняття оспорюваного рішення погодження на вилучення з постійного користування частини земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:0023 не надавало.

Так, факт віднесення земельної ділянки кадастровий номер 3222484001:01:018:0023 до земель лісогосподарського призначення підтверджується проектом організації та розвитку лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» 2015 року, Проектом організації та розвитку лісового господарства виробничої частини ДЛГО «Київліс» Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року, Планом лісонасаджень Васильківського лісництва виробничої частини ДЛГО «Київліс» Київської області лісовпорядкування 2003 року планово-картографічними матеріалами, а саме планами, картами-схемами розподілу території лісгоспу.

Колегія суддів погоджується з доводами прокурора про те, що земельна ділянка площею 0,12 га, яка спірним рішенням Крюківщинської сільської ради №10.78 від 05 листопада 2009 року надана у власність ОСОБА_1 , відносилась до земель лісогосподарського призначення державної власності та перебувала у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство», що підтверджується картографічними матеріалами лісовпорядкування.

Відповідно до ст.56 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення.

Частинами 1, 2, 4 ст.84 ЗК України передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті.

Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтями 149, 150 цього Кодексу.

Відповідно до ст.ст.16, 17 ЛК України право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами.

У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Аналогічні положення містяться в ч.1 ст.57 ЗК України, відповідно до якої земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Відповідно до ч.ч.3, 5 ст.149 ЗК України сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу.

Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району.

Відповідно до ч.5 ст.116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченою Кодексом.

В свою чергу відповідно до ч.ч.1, 2 ст.149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувача на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, сели міських рад відповідно до їх повноважень

З огляду на викладене, відведення рішенням Крюківщинської сільської ради у приватну власність земельної ділянки для цілей, не пов`язаних з веденням лісового господарства, а саме для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель лісогосподарського призначення суперечить вимогам ст.ст.84, 122, 149 ЗК України та ст.16 ЛК України.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 4 ст.20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Відповідно до вимог ч.3 ст.57 ЛК України зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.

Таким чином, Крюківщинською сільською радою змінено цільове призначення лісогосподарських земель без погодження відповідного державного органу лісового господарства та без попереднього прийняття відповідного рішення.

Порушення порядку зміни цільового призначення земель відповідно до п.п. а, б ст.21 ЗК України є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Відтак, всупереч вимогам ст.ст.6, 14, 19 Конституції України, ч.4 ст.20 ЗК України, ч.3 ст.57 ЛК України Крюківщинською сільською радою на підставі оспорюваного рішення від 29 січня 2010 року відведено у приватну власність спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення з кадастровим номером 3222484001:01:008:0190 з порушенням порядку зміни цільового призначення, за відсутності погодження зміни цільового призначення з органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

Відповідно до ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Статтею 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно з ч.ч.2, 3 ст.152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування, застосування інших, передбачених законом способів.

За приписами ст.155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

Згідно ст.393 ЦК України правовий акт органу державної влади або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта.

Положеннями статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року №7 судам слід мати на увазі, що спори, пов`язані із земельними відносинами, розглядаються в позовному провадженні. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з ч.3 ст.152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (ст.16 ЦК України).

Виходячи з викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Крюківщинської сільської ради 31 сесії 5 скликання №10.78 від 05 листопада 2009 року прийнято з порушенням вимог ст.ст.14, 19 Конституції України, ст.ст.20, 21, 55, 57, 83,116, 118, 122 ЗК України, ст.ст.6, 16, 42 ЛК України, а відтак позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Згідно з ч.1 ст.316 ЦК України правом власності особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.319 ЦК України володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Приписами ч.2 ст.373 ЦК України визначено, що власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до вимог ст.321 ЦК України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ч.1 ст.153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Відповідно до ч.1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Частиною 3 вказаної статті передбачено, що якщо майно було безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до ст.396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст.330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі №6-1цс15; від 16 квітня 2014 року у справі №6-146цс13.

З огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з постійного користування ДП «Київське лісове господарство» поза його волею, пред`явлення прокурором позову до кінцевого набувача права на земельну ділянку про її витребування на підставі ст.ст.387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону.

За наведених обставин справи, колегія суддів приходить до висновку про наявність всіх правових підстав для витребування на користь держави в особі ДП «Київське лісове господарство» з незаконного володіння ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, загальною площею 0,12 га, яка розташована в межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області.

Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року № 475/97-ВР й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року та інші) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Згідно положень частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

За таких обставин у даній справі, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки із володіння ОСОБА_2 є задоволенням суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не грунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист право на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Основною рисою земель лісового фонду є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що полягає в здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів. Планування використання земель лісового фонду здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх виконанням.

ОСОБА_1 не мала перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла і повинна була знати про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державного лісового фонду, яка не може передаватися у приватну власність, а тому вона вибуває з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність поведінки відповідача ОСОБА_1 під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Згідно з нормами статей 181-184, 202-204 ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Саме таку правову висловлену Верховний Суд України у постановах від 24 грудня 2014 року по справі №6-212цс14 та від 21 січня 2015 року у справі №6-224цс14.

З наявних в матеріалах справи документів, а саме: Проекту організації та розвитку лісового господарства ДП «Киїське лісове господарство» 2015 року, Проекту організації та розвитку лісового господарства Виробничої частини ДЛГО «Київліс» Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року, Плану лісових насаджень Васильківського лісництва Виробничої частини ДЛГО «Київліс» Київської області лісовпорядкування 2003 року, планово-картографічних матеріалів вбачається, що спірна земельна ділянка накладається на земельну ділянку в кварталі 1 виділ 1 Васильківського лісництва, постійним користувачем якої є ДП «Київське лісове господарство».

Крім того, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позов Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство», Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства подано до суду з пропуском строку позовної давності, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

На прокуратуру відповідно ст. 131-1 покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Верховний Суд України в рішенні від 03 лютого 2016 року у справі №6-75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Частиною першою статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Проте, суд першої інстанції не встановив, коли саме орган, що наділений правом розпорядження спірними земельними ділянками, міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що з огляду на положення частини першої статті 261 ЦК України і є початком перебігу позовної давності.

У позовній заяві та у відповіді на відзив відповідача Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області прокурор зазначив, що про порушення вимог чинного законодавства під час передачі у власність спірної земельної ділянки йому стало відомо лише у 2017 році під час здійснення представницької діяльності за результатами опрацювання інформації різних органів державної влади, місцевого самоврядування, установ та організацій отриманої під час здійснення представницької діяльності. Доказів зворотного матеріали справи не містять та відповідачами не надано.

Позивачі: ДП «Київське лісове господарство», яке відповідно до матеріалів лісовпорядкування є постійним користувачем земельної ділянки та Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства про факт порушення інтересів держави внаслідок видачі рішення Крюківщинською сільською радою №10.78 від 05 листопада 2009 року відомо не було, оскільки оспорюване рішення приймалося без їх участі. Лише в листі ДП «Київське лісове господарство» №02-733 від 18 вересня 2017 року, підприємство зазначило про обставини порушення прав держави, що вказували на відведення спірної ділянки за рахунок земель лісогосподарського призначення. Інших об`єктивних фактів чи доказів, що достовірно підтверджують обізнаність держави в особі позивачів про наявні порушення вимог закону, матеріали справи не містять, а тому строк звернення до суду з даним позовом не пропущено.

Оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року ухвалене з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство», Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Приписами статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачаться, що прокуратура Київської області за подання до суду позовної заяви сплатила судовий збір в сумі 3524,00 грн., а за подання апеляційної скарги було сплачено судовий збір в сумі 5286,00 грн.

Судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасовано повністю та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог та апеляційної скарги у повному обсязі.

Отже, з урахуванням вимог ст.141 ЦПК України та розміру задоволених вимог, з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь прокуратури Київської області слід стягнути судові витрати у розмірі 2936,66 грн. з кожного, сплачені за подання позовної заяви та апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383, 390 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу прокурора Київської області Киричука Максима Юрійовича -задовольнити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2019 року скасувати та ухвалити нове.

Позов Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство», Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області 31 сесії 5 скликання №10.78 від 05 листопада 2009 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та передачу у власність ОСОБА_1 ».

Витребувати на користь держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство» з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) земельну ділянку з кадастровим номером 3222484001:01:018:0023, загальною площею 0,12 га, яка розташована в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.

Стягнути з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, місцезнаходження: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Крюківщина, вул. Балукова, 10, код ЄДРПОУ 04358566 на користь прокуратури Київської області, код ЄДРПОУ 02909996, судові витрати у розмірі 2936,66 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 , ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь прокуратури Київської області, код ЄДРПОУ 02909996, судові витрати у розмірі по 2936,66 грн. з кожного.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів до Верховного Суду з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач: А.М. Стрижеус

Судді: Л.Д. Поливач

О.І. Шкоріна