ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2020 року м. Київ № 640/10527/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державного бюро розслідувань

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державного бюро розслідувань (далі по тексту - відповідач) в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ виконуючого обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань (зі змінами згідно з наказом в.о. Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. від 13 квітня 2020 року № 255-ос «Про внесення змін до наказу від 31 березня 2020 року № 223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань») з 13 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (пункт 11 цього Наказу);

- поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань;

- стягнути з Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням проведених виплат;

- допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми платежу за один місяць.

В обґрунтування позову, зазначено, що звільнення є незаконним, таким що не узгоджується із чинним законодавством, за відсутності пропозиції про рівнозначну посаду в іншій структурі. Крім цього, позивач зазначає, що виробнича потреба у штатній одиниці у вигляді слідчого, що здійснює досудове розслідування військових злочинів не зникла, а фактично зміна організації праці, носить формальний характер, при цьому, підставою для звільнення позивача стала відсутність точного найменування його посади.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 травня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 липня 2020 року клопотання відповідача - задоволено. Установлено строк десять днів з 31 липня 2020 року Державному бюро розслідувань для подання відзиву відповідно до статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України та належним чином засвідченої копії особової справи ОСОБА_1 .

11 серпня 2020 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду) надійшов відзив на адміністративний позов, в якому відповідач заперечує проти позову з посиланням на правомірність та законність оскаржуваного наказу.

Крім цього, відповідач просив суд здійснити розгляд справи за правилами загального провадження.

Дослідивши вказане клопотання та матеріали справи суд зазначає наступне.

Згідно з приписами статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Частинами першою, другою та третьою статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Відповідно до частини четвертої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України "Про запобігання корупції" займають відповідальне та особливо відповідальне становище.

Статтею 56 Закону України "Про запобігання корупції" до посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища є, зокрема, посади прокурорів.

В той час, наказом Державного бюро розслідувань № 223-ос від 31 березня 2020 року ОСОБА_1 було звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Відтак, підстави для розгляду даної справи за правилами спрощеного позовного провадження не виключаються Кодексом адміністративного судочинства України в імперативному порядку.

За таких обставин, на даний час суд не вбачає підстав для розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

Наказом Державного бюро розслідувань від 01 листопада 2018 року № 162-с ОСОБА_1 призначено на посаду слідчого першого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань, як обраного за конкурсом з 02 листопада 2018 року, з випробувальним строком 1 місяць на підставі заяви позивача від 31 жовтня 2018 року, протоколу засідання конкурсної комісії № 1 від 31 липня 2018 року № 50, рекомендації від 22 серпня 2018 року № 1443 та довідки про результати спеціальної перевірки щодо ОСОБА_1 .

Наказом Державного бюро розслідувань від 02 грудня 2019 року № 466-ос було затверджено висновок щодо оцінювання результатів службової діяльності державних службовців центрального апарату Державного бюро розслідувань, які займають посади державної служби категорії «Б» і «В», у 2019 році, відповідно до якого службову діяльність слідчого першого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 визнано позитивною.

03 березня 2020 року позивача було попереджено про наступне вивільнення після спливу 30-ти денного строку з моменту вручення такого повідомлення у зв`язку зі скороченням державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27 лютого 2020 року № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

Відповідно до пункту 12 наказу № 223-ос від 31 березня 2020 року ОСОБА_1 було звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Наказом № 255-ос від 13 квітня 2020 року у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю працівника з 27 березня по 10 квітня 2020 року було внесено зміни до наказу № 223-ос від 31 березня 2020 року, яким було внесено зміни до пункту 11 щодо змінення дати звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань на 13 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Вважаючи наказ про звільнення з посади протиправним, позивач звернувся до суду з позовом.

Вирішуючи адміністративну справу по суті, суд зазначає наступне.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (в чинній редакції) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом зі спеціальним статусом, юридичною особою публічного права. У відповідності до п.3 ч.1 ст.14-2 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», «Переліку посад у центральному та територіальних органах Державного бюро розслідувань, що полягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами», затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 19.08.2019р. №194, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.08.2019р. за №965/33936, слідчі центрального апарату Державного бюро розслідувань належать до осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, яким присвоюється спеціальне звання «старший лейтенант», вони приймають Присягу проходження служби в Державному бюро розслідувань, мають особливий статус, відмінний від державного службовця щодо призначення на посаду, проходження служби, дисциплінарної відповідальності, матеріального, соціального забезпечення, та можуть бути звільнені зі служби тільки в порядку і спосіб визначений Законом України «Про Державне бюро розслідувань», законодавством про працю (КЗпП України);

застосування до слідчих центрального апарату Державного бюро розслідувань при прийнятті на службу та звільненні, вимог Закону України «Про державну службу» є протиправним втручанням в службову діяльність правоохоронного органу.

Так, відповідно до ст. ст. 38, 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення також закріплені ст. ст. 2, 5-1 Кодексу законів про працю України (КЗпП України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державне бюро розслідувань» від 12.11.2015р. №794-VIII (далі Закон - №794-VIII) Державне бюро є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

Статтею 5 вказаного Закону передбачено, що Державне бюро розслідувань вирішує завдання із запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування: 1) злочинів, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до першої - третьої категорій посад державної служби, суддями та працівниками правоохоронних органів, крім випадків, коли ці злочини віднесено до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України;

2) злочинів, вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих злочинів віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України;

3) злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України.

Згідно зі статті 9 Закону №794-VIII систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.

Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 14 Закону №794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.

Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Порядок присвоєння спеціальних звань особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань та їх співвідношення з іншими спеціальними, а також військовими званнями і рангами державних службовців затверджується Кабінетом Міністрів України.

Окрім того, частиною 6 статті 14 Закону №794-VIII закріплено, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.

На осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюється Дисциплінарний статут Національної поліції України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Також, відповідно до статті 14-1 Закону №794-VIII особи, які вперше призначаються на посади рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань та у відповідних випадках пройшли встановлений строк стажування, складають присягу такого змісту: «Я, (прізвище, ім`я та по батькові), вступаючи на службу до Державного бюро розслідувань, усвідомлюючи свою високу відповідальність, клянуся завжди залишатися відданим Українському народові, неухильно додержуватися Конституції та законів України, поважати та охороняти права, свободи і законні інтереси людини і громадянина, честь держави, бути чесним, сумлінним і дисциплінованим, зберігати державну та іншу охоронювану законом таємницю».

Особа рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань підписує текст присяги, що зберігається в її особовій справі. Порядок складення присяги встановлює Директор Державного бюро розслідувань.

Статтею 14-2 Закону №794-VIII установлюються такі спеціальні звання осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань: 1) спеціальне звання рядового складу - рядовий Державного бюро розслідувань; 2) спеціальні звання молодшого начальницького складу: капрал Державного бюро розслідувань; сержант Державного бюро розслідувань; старший сержант Державного бюро розслідувань; 3) спеціальні звання середнього начальницького складу: молодший лейтенант Державного бюро розслідувань; лейтенант Державного бюро розслідувань; старший лейтенант Державного бюро розслідувань; капітан Державного бюро розслідувань; 4) спеціальні звання старшого начальницького складу: майор Державного бюро розслідувань; підполковник Державного бюро розслідувань; полковник Державного бюро розслідувань; 5) спеціальне звання вищого начальницького складу - генерал-майор Державного бюро розслідувань.

Присвоєння і позбавлення спеціальних звань, а також пониження і поновлення у спеціальному званні здійснюються в установленому порядку.

Частинами 2, 3 статті 14-3 Закону №794-VIII визначено, що особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань, у тому числі з територіального управління до центрального апарату Державного бюро розслідувань, за їхньою згодою без обов`язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади.

Переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи Державного бюро розслідувань, які порушили питання про переведення.

Відповідно до статті 19 Закону №794-VIII Держава забезпечує соціальний захист працівників Державного бюро розслідувань відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.

Особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.

Пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань здійснюється в порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Частинами 2, 3, 4, 8 статті 20 Закону №794-VIII передбачено, що на осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Умови оплати праці працівників Державного бюро розслідувань, які є державними службовцями, визначаються законодавством про державну службу з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Умови оплати праці осіб, які працюють у Державному бюро розслідувань за трудовими договорами, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Заробітна плата працівників Державного бюро розслідувань складається з: 1) посадового окладу; 2) доплати за вислугу років; 3) доплати за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці; 4) доплати за спеціальне звання або ранг державного службовця; 5) доплати за науковий ступінь.

Розмір премії не може перевищувати 30 відсотків посадового окладу працівника Державного бюро розслідувань.

Установлюються такі посадові оклади працівників Державного бюро розслідувань відповідно до розміру прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року: 1) Директор Державного бюро розслідувань - 30; 2) перший заступник, заступник Директора Державного бюро розслідувань - 28; 3) керівник територіального управління, керівник управління центрального апарату Державного бюро розслідувань - 26; 4) начальник відділу центрального апарату Державного бюро розслідувань - 24; 5) начальник відділу територіального управління Державного бюро розслідувань - 22; 6) слідчий, оперуповноважений органу Державного бюро розслідувань - 20;

інші працівники Державного бюро розслідувань - сума, що дорівнює трьом розмірам посадового окладу, встановленого Кабінетом Міністрів України для працівників, які займають відповідні посади в центральних органах виконавчої влади.

Доплати за спеціальне звання, почесне звання, науковий ступінь та ранг державного службовця здійснюються в порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Згідно із статтею 23 Закону №794-VIII контроль за діяльністю Державного бюро розслідувань здійснюється комітетом Верховної Ради України, до предмета відання якого належать питання правоохоронної діяльності, у порядку, визначеному Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Статтею 25 Закону визначено, що для розгляду питань застосування дисциплінарних стягнень до працівників Державного бюро розслідувань утворюється Дисциплінарна комісія у складі п`яти осіб. До складу Дисциплінарної комісії входять три особи, визначені Радою громадського контролю при Державному бюро розслідувань.

Склад та положення про Дисциплінарну комісію Державного бюро розслідувань затверджуються Директором Державного бюро розслідувань.

Дисциплінарна комісія на підставі службового розслідування, що проводиться підрозділом внутрішнього контролю, складає висновок про наявність чи відсутність у діях працівника Державного бюро розслідувань дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності з визначенням рекомендованого виду дисциплінарного стягнення.

На підставі рішення Дисциплінарної комісії стягнення на працівника центрального апарату Державного бюро розслідувань накладає Директор Державного бюро розслідувань; на працівника територіального управління - директор відповідного територіального управління Державного бюро розслідувань.

Рішення директора територіального управління Державного бюро розслідувань про застосування дисциплінарного стягнення може бути оскаржено до Директора Державного бюро розслідувань або безпосередньо до суду. Рішення Директора Державного бюро розслідувань про накладання дисциплінарного стягнення може бути оскаржено безпосередньо до суду.

Підставами для притягнення працівника Державного бюро розслідувань до дисциплінарної відповідальності є: 1) невиконання чи неналежне виконання обов`язків; 2) незаконне розголошення інформації з обмеженим доступом, що стала відома працівнику у зв`язку з виконанням ним своїх повноважень; 3) перевищення своїх повноважень, якщо таке перевищення не містить складу злочину або адміністративного правопорушення; 4) публічне висловлювання, що є порушенням презумпції невинуватості; 5) негативні результати перевірки на доброчесність або моніторингу способу життя працівника; 6) порушення правил професійної етики; 7) використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або неправомірних особистих інтересах інших осіб;

інші підстави, передбачені Законом України «Про державну службу» для працівників Державного бюро розслідувань, які є державними службовцями, Дисциплінарним статутом Національної поліції України для працівників Державного бюро розслідувань, які є особами рядового і начальницького складу, та Кодексом законів про працю України.

Нагляд за додержанням Державним бюро розслідувань законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності і досудового розслідування здійснює Генеральний прокурор безпосередньо та через уповноважених ним прокурорів (ст.29 Закону №794-VIII).

Відповідно до частини 5 статті 14 Закону №794-VIII трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про Державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з положеннями пункту 4 частини першої статті 83 Закону України від 10.12.2015 N 889-VIII "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення відповідно до статті 87 цього Закону.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Підпунктом 1 пункту 15 Розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про державну службу" зобов`язано Кабінет Міністрів України, зокрема, забезпечити прийняття та набрання чинності одночасно з набранням чинності цим Законом Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби, схеми посадових окладів на посадах державної служби на 2016 рік, інших нормативно-правових актів, передбачених цим Законом.

Судом встановлено, що скорочення державної служби відбулось внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27 лютого 2020 року № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

Разом з тим, судом встановлено та не спростовано відзивом на позов, відсутність доказів того, що позивачу запропоновано іншу роботу в установі.

Відповідач зазначає, що пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у керівника державного органу відсутній обов`язок попередження державного службовця про звільнення та надання пропозиції іншої рівнозначної посади державної служби.

Так, пунктом 7 частини першої статті 2 Закону України "Про державну службу" визначено, що суб`єктом призначення є державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.

Суд з посиланням на частини першу та третю статті 87 Закону України "Про державну службу" зазначає, що суб`єктом призначення позивача є Державне бюро розслідувань, яке при прийняті рішення про звільнення зобов`язане забезпечити дотримання норм чинного законодавства.

Вищезазначена позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 грудня 2019 року (справа № 826/12583/16).

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до положень статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За висновком Європейського суду з прав людини, розглядаючи будь-яку справу щодо оскаржуваного втручання держави у права і свободи особи, ґарантовані Конвенцією, необхідно пересвідчитись у тому, чи справді оскаржуване втручання мало місце "відповідно до закону". З цією метою "закон" повинен досліджуватись з огляду його "відповідності вимогам основоположного принципу верховенства права". Як зазначав Суд, такий аналіз стосується "якості" юридичних норм національного права, що застосовуються до тієї чи іншої особи в кожному конкретному випадку (рішення у справі Huvig v. France від 24 квітня 1990 року).

Суд розтлумачив, що мета статті 5 Конвенції загалом полягає в тому, щоб "захистити особу від свавільного втручання держави у право особи на свободу". Що стосується пункту 3 статті 5, то його мета ?- "уникнути свавільності та забезпечити верховенство права за допомогою вимоги стосовно судового контролю за втручанням виконавчої влади" (рішення у справі Taylor-Sabori v. the United Kingdom від 22 жовтня 2002 року).

Виходячи з того, що загальний принцип відповідності верховенству права вимагає від національного права містити "міру юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади у права" особи, Суд зазначив: не відповідатиме верховенству права - "якщо юридичну дискрецію, надану виконавчій владі, буде сформульовано мовою повноважень, не поставлених у рамки". Відповідно до цього - "закон повинен вказувати на обсяг будь-якої дискреції, якою наділяється компетентний орган, і на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, з тим щоб забезпечити особу достатнім захистом від свавільного втручання" (рішення у справі Malone v. the United Kingdom від 02 серпня 1984 року).

Отже, розглядаючи справу, суду необхідно встановити зміст правового регулювання спірних правовідносин з огляду на його відповідність принципу верховенства права.

Так, відповідно до частин першої та третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Суд звертає увагу на те, що положення Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з посади) не передбачають порядку звільнення державних службовців у випадку ліквідації чи реорганізації органу, як і не містять жодних застережень щодо застосування норм законодавства про працю у такому випадку.

Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення Європейського суду з прав людини у справах "C. G. and Others v. Bulgaria", "Oleksandr Volkov v. Ukraine").

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32), "Вєренцов проти України" ("Vyerentsov v. Ukraine", заява "№ 20372/11, § 65)).

А отже, звільнення державних службовців без існування відповідного правового регулювання має наслідком свавільне втручання відповідного органу у право на працю та, як наслідок, суперечить вимогам принципу верховенства права.

Крім вказаного суд зазначає, що редакція Закону України "Про державну службу", чинна до 25 вересня 2019 року, містила гарантії прав державних службовців, звільнених на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону. Зокрема, передбачалось застосування до таких правовідносин вимог законодавства про працю щодо повідомлення працівника про наступне звільнення, також існувала вимога щодо переведення державного службовця на іншу посаду.

Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" № 117-IX від 19 вересня 2019 року (частково набув чинності з 25 вересня 2019 року) внесено зміни, крім іншого, до статті 87 Закону України "Про державну службу" та виключено норми, які забезпечували дотримання гарантій прав державних службовців при їх звільненні на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону.

Натомість, норми Кодексу законів про працю України не зазнали змін: чинними є відповідні гарантії для працівників у цивільних правовідносинах при звільненні у випадку реорганізації підприємства, скорочення чисельності або штату (статті 36, 49-2 Кодексу законів про працю України).

Так, відповідно до статей 21 та 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно з статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Системний аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що Конституція України надає кожному рівні права у сфері трудових правовідносин. Так, положення Конституції України не передбачають різного правового регулювання щодо гарантій прав при звільненні державних службовців та працівників приватного сектору.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Статті 1 та 14 Конвенції про захист прав і основоположних свобод передбачають, що "кожний, хто перебуває під [...] юрисдикцією" Договірної Держави, повинен користуватися правами і свободами, визначеними в розділі І, "без дискримінації за будь-якою ознакою" (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Engel and Others v. the Netherlands" від 08 червня 1976 року). Як правило, гарантії Конвенції поширюються на державних службовців (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Schmidt and Dahlstrцm v. Sweden" від 06 лютого 1976 року, "Ahmed and Others v. the United Kingdom" від 02 вересня 1998 року).

Щоб держава-відповідач могла для позбавлення заявника захисту посилатися у суді на його статус державного службовця, повинні бути дотримані дві умови. По-перше, законодавство держави повинно чітко передбачати позбавлення осіб, що займають певні посади або категорії посад, права на звернення до Суду. По-друге, таке позбавлення має бути обґрунтованим об`єктивними підставами, пов`язаними з інтересами держави (рішення Європейського суду у справі "Vilho Eskelinen and Others v. Finland").

Отже, скасування гарантій для державних службовців при їх звільненні у випадку реорганізації або ліквідації органу є дискримінацією порівняно з правовим положенням працівників у приватному секторі, оскільки не є обґрунтованим об`єктивними підставами.

Суд повторно звертає увагу на те, що положення Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з посади) не містять жодних застережень щодо застосування законодавства про працю у сфері звільнення державних службовців у випадку ліквідації чи реорганізації органу.

Зміни у абзац перший частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу" внесені Законом України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи" від 14 січня 2020 року №440-ІХ, який набрав чинності 13 лютого 2020 року.

З огляду на відсутність відповідного правового регулювання у Законі України "Про державну службу" станом на дату виникнення спірних правовідносин, суд застосовує загальні норми Кодексу законів про працю України.

Пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

Частиною другою статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Приписами статті 36 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Статтею 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Суд зазначає, що перш за все, доцільним, на переконання суду є застосування позиції Пленуму Верховного Суду України, викладеному в пункті 19 постанови від 06.11.92 N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів".

Так, судом визначено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

При проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.

Власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Зі змісту частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України випливає, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Сторонами у справі не заперечується, що позивач не звертався до відповідача з відповідними заявами про звільнення.

Проте, матеріали справи свідчать, що позивач звертався до в.о. директора Державного бюро розслідувань із заявою про переведення його на посаду слідчого Третього слідчого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями Головного управління Державного бюро розслідувань, проте листом Державного бюро розслідувань від 27 квітня 2020 року № 9755-20/10-18-02-5527/20 позивачу було відмовлено із пропозицією прийняти участь у конкурсі для призначення на посади ДБР.

Суд наголошує, що станом на момент звільнення позивача відповідачем не надано доказів, які б свідчили про скорочення чисельності або штату Державного бюро розслідувань та одночасну відсутність можливості пропозиції для позивача іншої рівноцінної посади.

Так, відповідачем не надано доказів, які підтверджували кількісні зміни чисельності або штату та факт пропозиції позивачу інших посад у реорганізованому органі.

Наказом Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 затверджено структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань штатною чисельністю 730 осіб.

09 вересня 2020 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду) надійшли додаткові матеріали, зокрема, відповідачем поданий наказ Державного бюро розслідувань від 27 лютого 2020 року № 21ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік», відповідно якого затверджено структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань штатною чисельністю 131 особа.

Слід наголосити, що інформації про скасування Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 матеріали справи не містять.

Натомість, матеріали справи містять лист від 31 липня 2020 року № 409/1-13-01/20 за підписом керівника управління кадрової робот та державної служби, відповідно до якого в період з 03 березня 2020 року, зокрема, на посаду слідчого відділу Третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями Головного слідчого управління призначено 1 особа 03 березня 2020 року, 4 - 06 березня 2020 року, 1 - 11 березня 2020 року, 1 - 24 березня 2020 року, 2 - 31 березня 2020 року.

Крім цього, згідно вказаного листа на посаду слідчого третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління призначені 2 особи - 11 березня 2020 року, 2 - 13 березня 2020 року, 1 - 16 березня 2020 року, 1 - 23 березня 2020 року.

Відповідно до переліку вакантних посад слідчих Центрального апарату Державного бюро розслідувань станом на 31 березня 2020 року (додаток до листа від 31 липня 2020 року № 409/1-13-01/20) існували наступні вакансії:

слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного слідчого управління -1 посада;

слідчий третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного слідчого управління -1 посада;

слідчий першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та судцями, Головного слідчого управління - 3 посади;

слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями, Головного слідчого управління - 3 посади;

слідчий першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління -1 посада;

слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління - 1 посада;

слідчий третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління - 3 посади;

слідчий відділу організації досудового розслідування Управління з організації досудових розслідувань, Головного слідчого управління - 1 посада;

слідчий відділу по розслідуванню кримінальних правопорушень, вчинених організованими злочинними групами та виявлення необґрунтованих активів Управління з організації досудових розслідувань, Головного слідчого управління - 9 посад.

слідчий першого відділу Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках - 2 посади.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань від 03.12.2019 № 305-ІХ передбачено збільшення штатної чисельності працівників Державного бюро розслідувань з 1500 до 1600 осіб.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірності застосування до позивача пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" та про порушення процедури звільнення із займаної посади, що, у свою чергу, свідчить про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині.

Крім того, судом встановлено, що наказ Державного бюро розслідувань про звільнення позивача підписаний т.в.о Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_3 .

Частиною 1 статті 11 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» визначено, що Директор Державного бюро розслідувань призначається на посаду Президентом України за поданням комісії з проведення конкурсу на зайняття посади Директора Державного бюро розслідувань (далі - Конкурсна комісія).

Директор Державного бюро розслідувань звільняється з посади Президентом України за наявності підстав, визначених частинами четвертою та п`ятою статті 10 цього Закону.

Пунктами 1,2,6 частини 1, частини 4 статті 12 вказаного Закону передбачено, що Директор Державного бюро розслідувань: несе відповідальність за діяльність Державного бюро розслідувань, зокрема законність здійснюваних Державним бюро розслідувань оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування, додержання прав і свобод людини і громадянина;

організовує роботу Державного бюро розслідувань, призначає та звільняє першого заступника і заступників Директора Державного бюро розслідувань у порядку, визначеному цим Законом, а також визначає їхні обов`язки.

У разі звільнення Директора Державного бюро розслідувань з посади, його смерті або відсутності відомостей про місце його перебування повноваження Директора Державного бюро розслідувань протягом 60 днів виконує його перший заступник, а в подальшому - почергово кожний із заступників і знову перший заступник з ротацією кожні 60 днів до того часу, доки не буде призначено нового Директора Державного бюро розслідувань у порядку, передбаченому цим Законом. Строк виконання повноважень розпочинається відповідно з дня, наступного за днем звільнення Директора Державного бюро розслідувань, або з дня, наступного за днем його смерті, або з дня, наступного за останнім днем, коли місце перебування Директора Державного бюро розслідувань було відомо.

Так, відповідачем не надано суду доказів призначення у вище встановленому порядку Соколова О.В. т.в.о Директора Державного бюро розслідувань, а відтак докази, що ОСОБА_3 є належною особою, яка може виконувати обов`язки Директора Державного бюро розслідувань, та приймати накази щодо звільнення осіб складу Бюро, матеріали справи не містять.

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи неправомірність прийняття відповідачем наказу виконуючого обов`язків Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_3 «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос, суд дійшов висновку також про задоволення вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань, а за відсутності такої посади - на інший рівнозначний посаді в цьому (або іншому) державному органі.

У частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає про наступне.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Пункт 10 Порядку визначає, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV Порядку визначається середньоденний (годинний) заробіток.

Таким чином, сума належного позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення має бути скоригована на відповідний коефіцієнт підвищення з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Матеріали справи містять довідку про середню заробітну плату, відповідно до якої заробітна плата за останні два повних місяці роботи (лютий - березень) складає 103 226,29 грн, відповідно середньоденна заробітна плата позивача складає 2867,40 грн (розрахунок здійснено відповідно до кількості робочих днів відповідно до Порядку та листа Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" від 27 вересня 2019 року № 1133/0/206-19).

Згідно з листом Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" від 27 вересня 2019 року № 1133/0/206-19 кількість робочих днів складає: квітень 2020 року (з 14 квітня 2020 року) - 12 днів, травень 2020 року - 19 днів, червень 2020 року - 20, липень 2020 року - 23 дні, серпень 2020 року - 20 днів, вересень 2020 року - 18 днів (включно 24 вересня 2020 року). Загалом - 112 днів х 2867,40 грн = 321 148,80 грн.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Окружний адміністративний суду міста Києва дійшов висновку про те, що відповідачем не доведена правомірність звільнення позивача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби, - виконуються негайно.

Беручи до уваги наведену процесуальну норму, суд вважає, що рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ виконуючого обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань (зі змінами згідно з наказом В.о. Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. від 13 квітня 2020 року № 255-ос «Про внесення змін до наказу від 31 березня 2020 року № 223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань») з 13 квітня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (пункт 11 цього Наказу).

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого відділу Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань, а за відсутності такої посади - на інший рівнозначний посаді в цьому (або іншому) державному органі.

4. Стягнути з Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням проведених виплат у розмірі 321 148 (триста двадцять одна тисяча сто сорок вісім) гривень 80 копійок.

5. Рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернути до негайного виконання.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Аверкова