ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2020 р.Справа № 520/10403/19Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Донець Л.О.,

Суддів: Мінаєвої О.М. , Макаренко Я.М. ,

за участю секретаря судового засідання Лисенко К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 18.12.2019 (головуючий суддя І інстанції: Білова О.В., повний текст складено 27.12.2019) по справі № 520/10403/19

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області,

про визнання протиправним та скасування наказу,

ВСТАНОВИВ:

04.10.2019, ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якій просив суд визнати протиправним та скасувати п. 16 (п.п. 16.1-16.2.) наказу Державної міграційної служби України № 171 від 18.10.2018 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 18.12.2019 у справі № 520/10403/19 задоволено адміністративний позов.

Визнано протиправним та скасовано п. 16 (п.п. 16.1-16.2) наказу Державної міграційної служби України № 171 від 18.10.2018.

Відповідач, не погодившись з судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, що призвели до неправильного вирішення правового спору.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Соціалістичної республіки В`єтнам.

29.04.2003 позивач звернувся до органів міграційної служби України в Харківській області з клопотанням про отримання дозволу на імміграцію в Україну на підставі Закону України "Про імміграцію".

Рішенням ВГІРФО ГУМВС України в Харківській області у формі висновку від 02.07.2003, на підставі Закону України "Про імміграцію", позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну, в результаті чого позивача документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 03.10.2003, строком дії два роки, яка згодом була замінена на нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 20.05.2005, безстроково (а.с. 8, 30, 40,63).

Головним спеціалістом Управління ДМС України в Харківській області Кушнир Н.В. складено висновок про скасування посвідки на постійне проживання в Україні позивачу, затверджений начальником Управління ДМС України в Харківській області 25.09.2018.

У зв`язку з цим, відповідачем винесено наказ № 171 від 18.10.2018 про визнання недійсними посвідок на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2003 та серії ХР № 13304 від 20.05.2005.

Суд першої інстанції, під час розгляду справи, дійшов до висновку про неправомірність висновку головного спеціаліста Головного Управління ДМС України в Харківській області Кушнир Н.В. про перевірку матеріалів щодо законності надання дозволу на імміграцію позивачу, затвердженого начальником Управління ДМС України в Харківській області 25.09.2018, та, як наслідок, неправомірність п. 16 (п.п. 16.1-16.2.) наказу відповідача № 171 від 18.10.2018 про скасування дозволу на імміграцію в Україну позивачу.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 ст. 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію», відповідно до ст. 1 якого імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно з п. 4 розд. V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, зокрема, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Відповідно до п.п. 1, 7 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (далі - Порядок № 321), посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Обмін посвідки здійснюється у разі: зміни інформації, внесеної до посвідки; виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; закінчення строку дії посвідки; непридатності посвідки для подальшого використання; досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).

Підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені ст. 12 Закону України "Про імміграцію", згідно з якою дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; в інших випадках, передбачених законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України "Про імміграцію" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.

Згідно з п.п. 21-24 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983), дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України Про імміграцію, що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

Отже, підставою для вилучення в іноземця посвідки на постійне проживання в Україні є вмотивоване рішення компетентного органу про скасування раніше наданого дозволу на імміграцію.

За обставинами справи, 29.04.2003 позивач звернувся до органів міграційної служби України в Харківській області з клопотанням про отримання дозволу на імміграцію в Україну на підставі Закону України "Про імміграцію".

Рішенням ВГІРФО ГУМВС України в Харківській області у формі висновку від 02.07.2003, на підставі Закону України "Про імміграцію", позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну, в результаті чого позивача документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 03.10.2003, строком дії два роки, яка згодом була замінена на нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 20.05.2005, безстроково (а.с. 8, 30, 40,63).

Комінтернівським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області зареєстровано місце проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 .

Головним спеціалістом Управління ДМС України в Харківській області Кушнир Н.В. складено висновок про скасування посвідки на постійне проживання в Україні позивачу, затверджений начальником Управління ДМС України в Харківській області 25.09.2018.

За змістом даного висновку, на момент звернення позивача з заявою про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, а саме 29.04.2003, положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до абз. 4 п. 4 розд. V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», що свідчить про порушення вимог чинного законодавства при прийнятті рішення про оформлення та видачу позивачу посвідок на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2003 та НОМЕР_2 від 20.05.2005, у зв`язку з чим видана на його підставі посвідка повинна бути визнана недійсною, та такою, що підлягає вилученню та знищенню наказом ДМС України.

У зв`язку з цим, відповідачем винесено наказ № 171 від 18.10.2018 про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання, в п. 16 якого зазначено, що на підставі висновку ГУДМС у Харківській області від 25.09.2018 стосовно позивача, визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2003 та серії НОМЕР_2 від 20.05.2005. Крім того, наказано т.в.о. начальника ГУДМС у Харківській області Тімонову О.В. забезпечити вилучення зазначених у пп. 16.1 п. 16 наказу посвідок на постійне проживання, а також здійснити заходи, передбачені законодавством України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Колегія суддів зазначає, що видача посвідок на постійне проживання позивачу серії НОМЕР_1 від 02.07.2003 та НОМЕР_2 від 20.05.2005 здійснювалось відповідно до п. 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію", згідно з яким вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Зазначені підстави для видачі посвідок на постійне проживання самостійно визнані міграційним органом та зазначені у висновку.

При цьому, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні у 2003 році проводилась перевірка законності залишення позивача на постійне проживання на території України, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні.

З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання, не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Відповідачем у справі зазначені обставини не наводяться і документально не підтверджуються.

Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем шестимісячного строку звернення за отриманням посвідки, колегія суддів зазначає, що п. 2 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" було зобов`язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

Відповідно до п. 3 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.

З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов`язано Кабінет міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".

Таким підзаконним актом стала постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" № 1983 від 26.12.2002.

Відповідно до вищевказаної Постанови, остання була видана на виконання ст. 5 Закону України "Про імміграцію", тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абз. 4 п. 4 розд. V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".

Отже, документування посвідками на постійне місце проживання громадян СРВ на підставі Закону України "Про імміграцію" відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26.12.2002, тобто вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого "Прикінцевими положеннями" Закону України "Про імміграцію".

Отже, позивач - громадянин Соціалістичної республіки В`єтнам не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002, оскільки порядок видачі таких посвідок затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч п. 2 розд. V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001.

Таким чином, колегія суддів, аналізуючи наведене та дослідивши матеріали справи, дійшла до висновку, що на момент звернення позивача з заявою про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію", разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.

Колегія суддів зауважує, що посвідка на постійне проживання може бути скасована суб`єктом владних повноважень, лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до ст.ст. 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.

За цим, скасування дозволу на імміграцію з інших підстав, зокрема з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством не передбачено.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 27.09.2019 по справі № 820/1822/17, від 03.08.2018 по справі № 820/1608/17.

У відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що п. 16 (п.п. 16.1-16.2.) наказу відповідача № 171 від 18.10.2018 прийнято всупереч приписів чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.

Крім того, відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Так, Європейський суд з прав людини у справі «Рисовський проти України» (заява №2997904, рішення від 20.01.2012) у п.п. 70, 71 зазначає, що аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Частиною 2 ст. 6 КАС України визначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У даному випадку, колегія суддів вважає, що відповідач, під час прийняття оскаржуваного рішення, не застосував принцип «належного урядування», оскільки переклав фактично на позивача помилки та обов`язки державних інституцій, та не захистив від втручання в його право.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 1 ст. 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірності оскаржуваного рішення, так як зазначені в п. 16 (п.п. 16.1-16.2.) наказу відповідача № 171 від 18.10.2018 підстави їх прийняття не знайшли свого підтвердження належними доказами в ході апеляційного розгляду, що свідчить про їх необґрунтованість.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому судове рішення не підлягає скасуванню, а апеляційна скарга задоволенню.

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 18.12.2019 по справі № 520/10403/19 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Л.О. ДонецьСудді О.М. Мінаєва Я.М. Макаренко Повний текст постанови складено 23.09.2020 року