Справа № 188/634/20

Провадження № 2/188/289/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2020 року Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Бурди П.О.,

при секретарі Фесик Ю.В.,

за участю позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди та встановлення юридичного факту,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивачка) 14.05.2020 звернулася до Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області з позовом до фізичної особи підприємця ОСОБА_3 (далі - відповідачка) про стягнення заробітної плати, не виплаченої при звільненні працівника.

Позивачка обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що вона з 09.11.2016 до 03.10.2018 перебувала у трудових відносинах з відповідачкою. Протягом всього часу роботи відповідачка постійно порушувала права позивачки, як працівника. Після звільнення відповідачка не виплатила позивачці компенсацію за невикористані дні відпусток та заробітну плату. Позивачка стверджувала, що внаслідок протиправних дій відповідачки їй завдано моральної шкоди. Позивачка зазначає, що повинна була докладати додаткових зусиль для організації свого життя та родини, внаслідок незаконних дій відповідачки вона зазнала душевні страждання, наслідком яких стало погіршення фізичного та духовного стану.

Позивачка наголошує, що на момент роботи у відповідачки самостійно мала доглядати свого чоловіка-інваліда, який хворів на онкологічне захворювання з 2014 року, постійна нестача грошей через незаконні дії відповідачки, а саме: недоплати за понаднормові години, відсутність регулярних виплат, відсутність індексації заробітної плати, робота два роки без відпусток не дозволяли позивачці надати відповідний догляд чоловіку, купувати вкрай необхідні ліки. Такі переживання кожного дня негативно впливали на її фізичний стан. Вона була змушена шукати іншу роботу, але при звільнені їй не виплатили належні кошти, які були потрібні для операції чоловіку, яку так і не зробили через відсутність коштів і через 11 місяців чоловік помер.

Посилаючись на ст. ст. 47, 83, 116, 117 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України, позивачка просила стягнути на свою користь з відповідачки грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток у розмірі 6656,00грн., заробітну плату за жовтень 2018 року у розмірі 687,54грн, заробітну плату за серпень 2018 року у розмірі 2997,01 грн, середній заробіток за весь час затримки виплати у розмірі 74460,00 грн, відшкодування моральної шкоди в розмірі 20000,00 грн, всього грошові кошти в розмірі 104800,55 грн та встановити факти грубого порушення трудового законодавства відповідачкою та безпідставної невиплати заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб`єктом підприємницької діяльності.

Ухвалою Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2020 року прийнято до розгляду вказану позовну заяву і відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

28.07.2020 позивачка подала заяву про збільшення позовних вимог, у якій посилаючись на ст.ст. 47, 72, 83, 116, 117, 237-1 КЗпП просила суд стягнути з відповідачки на її користь середній заробіток за весь час затримки виплати у розмірі 79175,80 грн та відшкодування моральної шкоди в розмірі 140000,00 грн, всього грошові кошти в розмірі 219175,80 грн і встановити факти грубого порушення трудового законодавства відповідачкою та безпідставної невиплати заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб`єктом підприємницької діяльності.

Відповідачка відзив на позов не надала.

Позивачка та її представник в судовому засіданні змінений позов підтримали, обґрунтувавши його викладеними у позові та заяві про збільшення позовних вимог доводами.

Відповідачка в судовому засіданні позов визнала частково, надала суду письмові пояснення, у яких зазначила, що під час розгляду справи вона на адресу позивачки направила поштовим переказом грошові кошти в сумі 10340,55 грн в рахунок невиплаченої заробітної плати та грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, визнавши факт порушення нею прав позивачки в частині цих видів виплат, встановлений Актом інспекційного відвідування від 19.11.2019, і цей грошовий переказ позивачкою отриманий 07.07.2020. Відповідачка переконана, що розмір моральної шкоди позивачкою невиправдано завищений, не відповідає фактичним обставинам справи та здоровому глузду. Пояснення позивачки, що такий розмір шкоди обумовлено тим, що внаслідок недоотримання грошових коштів при звільненні вона не змогла надати допомогу своєму хворому чоловікові, у зв`язку з чим останній помер, не підтверджене жодним доказом, інших аргументів щодо того, в чому саме полягає завдана моральна шкода позивачці, остання під час розгляду справи не представила. Не оспорюючи порядку розрахунку середнього заробітку, наявного в заяві про збільшення позовних вимог, відповідачка з приводу його розміру зазначила, що визначаючи цей розмір, вона вважає за можливе та доцільне застосування судом принципу співмірності та стягнення з відповідачки середнього заробітку за порушення строків виплати належних працівнику коштів у розмірі 10500 гри., врахувавши розмір недоплачених роботодавцем сум, який майже у 8 разів менший, аніж сума середнього заробітку, час, який минув від дня звільнення до дня звернення позивача до суду - півтора року, а також те, що зазначений розмір відшкодування є достатнім для задоволення потреб позивача та не призводить до його збагачення. Враховуючи, що у позовній заяві не зазначено вимог про стягнення з відповідачки судових витрат, відсутній орієнтовний розрахунок судових витрат, така вимога і розрахунок містяться у заяві про збільшення позовних вимог та додатку до неї, договір між позивачкою та адвокатом Стародубом К.В. про надання правової допомоги укладено вже під час розгляду справи 13.07.2020, а до розрахунку вартості правової допомоги включені послуги цього адвоката, надані до укладення договору, відповідачка просить в оплаті судових витрат на правову допомогу

відмовити або зменшити їх розмір.

Вислухавши заяви сторін по суті, їх пояснення, дослідивши надані ними докази, суд зазначає таке.

Судом встановлено, що позивачка з 09.11.2016 до 03.10.2018 працювала у відповідачки продавцем за трудовим договором №1618 від 10.11.2016.

В листопаді 2019 року позивачка звернулася зі скаргою на порушення її трудових прав відповідачкою до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області. Листом заступника начальника відділу з питань додержання законодавства про працю, застрахованих осіб, зайнятість, працевлаштування інвалідів та з питань дитячої праці Павлоградському регіоні Управління праці Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області І. Лазарєва від 19.11.2019 за № 14- 1364-ДС-11/04 позивачці надано відповідь на скаргу, до якої додано копію акту інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю № ДН3687/1869/АВ від 19.11.2019. З цього акту вбачається, що відповідачкою дійсно порушувалися трудові права позивачки, зокрема, відповідачка не виплатила їй заробітну плату за жовтень 2018 року у розмірі 687,54 грн, заробітну плату за серпень 2018 року у розмірі 2997,01 грн та при звільненні грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток у розмірі 6656,00грн.

Відповідачка 18.12.2019 направила позивачці рекомендованого листа з пропозицією з`явитися до неї 21.12.2019 о 10.00 для проведення, зокрема, розрахунку в повному обсязі.

Вказаний лист позивачка отримала 26.12.2019, однак ніяких заходів, щоб отримати від відповідачки повний розрахунок, не вжила, до відповідачки не звернулася, ніяких поважних причин такої поведінки суду не назвала.

Зазначені обставини підтверджуються копіями трудової книжки позивачки, її скарги до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, листа заступника начальника відділу з питань додержання законодавства про працю, застрахованих осіб, зайнятість, працевлаштування інвалідів та з питань дитячої праці Павлоградському регіоні Управління праці Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області І. Лазарєва від 19.11.2019 за № 14- 1364-ДС-11/04, акту інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю № ДН3687/1869/АВ від 19.11.2019, листа відповідачки позивачці від 18.12.2019, рекомендованого повідомлення про вручення цього листа позивачці і визнаються сторонами.

14.05.2020 позивачка направила до суду поштою цю позовну заяву, яка надійшла до суду 18.05.2020.

Під час розгляду справи відповідачка направила поштовим переказом позивачці грошові кошти в розмірі 10340,55 грн в рахунок невиплаченої заробітної плати та грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, визнавши факт порушення нею прав позивачки в частині цих видів виплат, встановлений Актом інспекційного відвідування від 19.11.2019, і цей грошовий переказ позивачкою отриманий 07.07.2020.

Позивачка визнала у заяві про збільшення позовних вимог і в судовому засіданні, що з нею відбувся фактичний розрахунок належних звільненому працівникові сум 07.07.2020, що підтверджується отриманням відповідних коштів у розмірі 10340,55 грн.

Вирішуючи питання щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивачки її середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні при відсутності спору про розмір належних працівникові сум, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.

Такої за суттю позиції дотримувався Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, суд вважає, що істотним є період такого прострочення.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та вказаних критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Застосовуючи до обставин цієї справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд звертає увагу на таке.

Позивачка мала підстави вважати порушеним її право на отримання повного розрахунку при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України в день звільнення 03.10.2018, про що свідчить її скарга до органу Держпраці, яка, між, тим подана через рік після звільнення.

Про підтвердження цього права вона взнала, отримавши листа заступника начальника відділу з питань додержання законодавства про працю, застрахованих осіб, зайнятість, працевлаштування інвалідів та з питань дитячої праці Павлоградському регіоні Управління праці Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області І. Лазарєва від 19.11.2019 за № 14- 1364-ДС-11/04 з доданим до нього актом інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю № ДН3687/1869/АВ від 19.11.2019.

Отримала такого акту і відповідачка, яка вжила заходів до усунення зазначених у акті порушень трудового законодавства і 18.12.2019 направила листа позивачці із пропозицією з`явитися для отримання, зокрема, повного розрахунку при звільненні.

26.12.2019 позивачка отримала вказаного листа відповідачки, але без поважних причин не звернулася до неї за отриманням грошових коштів, належних позивачці при звільненні.

Натомість позивачка звернулася до суду з цим позовом у 14.05.2020, тобто зі спливом більш ніж півтора року після звільнення з роботи, яке мало місце 03 жовтня 2018 року.

Суд також бере до уваги, що відповідачка не надала на вимогу позивачки довідку про її заробітну плату за період роботи у відповідачки, що є порушенням вимог ст.49 КЗпП, за приписами якої власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівникові на його вимогу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати.

З огляду на неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку із встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивачки та відповідачки, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначити розмір відповідальності відповідачки за прострочення нею належних при звільненні позивачки виплат, у розмірі, нарахованому позивачкою станом на 01.01.2020, виходячи з того, що позивачка мала реальну можливість після отримання 26.12.2019 листа відповідачки з`явитися до відповідачки і отримати повний розрахунок або запропонувати відповідачці інший спосіб розрахунку, однак ухилилася від отримання грошових коштів з метою отримання більшого розміру виплат за затримку розрахунку при звільненні в порядку, передбаченому ст.117 КЗпП України.

Таким чином, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає задоволенню частково за період з 03.10.2018 до 01.01.2020 в розмірі 55845 (п`ятдесят п`ять тисяч вісімсот сорок п`ять) гривень 00 копійок.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Стосовно позовної вимоги про стягнення відшкодування моральної шкоди, суд зазначає, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Відповідно до роз`яснень, викладених в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування моральної шкоди» під моральною шкодою слід розуміти витрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

При з`ясуванні питання щодо відшкодування моральної шкоди суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння моральних страждань, або втрат немайнового характеру, за яких обставин вони заподіяні, в якій грошовій сумі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

Згідно з пунктом 13 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Відтак, невиплата відповідачкою при звільненні позивачки всіх належних їй сум заробітної плати є порушенням права позивачки на отримання оплати за свою працю, яка сталась з вини роботодавця.

Відсутність грошових коштів позбавляє особу права на належне забезпечення своєї життєдіяльності, змінює спосіб її життя, вимагає докладати додаткові зусилля для влаштування свого побуту.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (ч.1). Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п.2 ч.2)

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч.3).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (ч.4).

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, §62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

При визначенні розміру завданої моральної шкоди суд, виходячи із засад розумності та справедливості, дійшов висновку, що позов в цій частині підлягає частковому задоволенню шляхом стягнення з відповідачки на користь позивачки відшкодування моральної шкоди в розмірі 3000 грн.

Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У пункті Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» звернуто увагу судів на те, що відповідно до статей 255, 271 ( змісту яких зараз відповідають статті 293 та 315) ЦПК (1501-06, 1502-06, 1503-06, 1504-06) в порядку окремого провадження

розглядаються справи про встановлення фактів, якщо:

згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки,

тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих

чи майнових прав громадян;

чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх

встановлення;

заявник не має іншої можливості одержати або відновити

загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має

юридичне значення;

встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням

спору про право.

Позивачка просить встановити факти грубого порушення трудового законодавства відповідачкою та безпідставної невиплати заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб`єктом підприємницької діяльності.

Інше грубе порушення трудового законодавства становить описову диспозицію статті статті 172 Кримінального кодексу (далі - КК) України «Грубе порушення законодавства про працю», а безпідставна невиплата заробітної плати, чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчиненої умисно відповідачкою як громадянином - суб`єктом підприємницької діяльності - описову диспозицію статті 175 КК України «Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат». Встановлення таких фактів означає встановлення ознак об`єктивної сторони кримінальних правопорушень, і відповідно до ст.ст.2, 3 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України є завданням кримінального провадження.

Отже, чинним законодавством передбачено інший порядок встановлення цих фактів, і в цій частині у позові слід відмовити.

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, зазначав, що, зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 269 рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Lavents v. Latvia» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Позивачка навела розрахунок судових витрат у заяві про збільшення позовних вимог. Судовий збір сплачено позивачкою в розмірі 2102 грн за позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі 79175,80 грн, яку задоволено частково в розмірі 55845 грн, що складає 70,53 %, отже, відшкодуванню позивачці з відповідачки підлягає 2102 грн х 70,53 % = 1482,54 грн. За позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди позивачкою сплачено судовий збір в розмірі 840 грн, ця вимога задоволена частково в розмірі 3000 грн, що складає 2,14 %, відшкодуванню позивачці з відповідачки підлягає 840 грн х 2,14 % = 17,98 грн. Всього з відповідачки на користь позивачки слід стягнути відшкодування витрат на сплату судового збору в розмірі 1482,54 грн + 17,98 грн = 1500,52 грн.

Відповідачка заяв щодо судових витрат не надавала.

Згідно з частиною 2 ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розрахунок суми гонорару за надану правничу допомогу у суді першої інстанції позивачка додала до заяви про збільшення позовних вимог. Він включає в себе всі витрати позивачки на правову допомогу, які вона понесла як у зв`язку з підготовкою до судового спору, так і під час розгляду справи в суді. Цей розрахунок відповідає встановленим судом обставинам справи, витрати є обґрунтованими, а їх розмір не є завищеним. Суд вважає, що позивачка не має нести матеріальні збитки від дій адвоката Стародуба К.В., який надавав їй правову допомогу на порушення вимог статей 26 та 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» без укладення відповідного договору, що може бути підставою для його дисциплінарної відповідальності.

Суд відзначає, що представник позивачки безпідставно включив до витрат на професійну правничу допомогу, передбачених ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з переїздом позивача до суду, виходячи з вартості пального на проїзд власним транспортом з м. Дніпро до смт. Петропавлівка в розмірі 2600 грн, оскільки відповідно до ст.138 ЦПК України ці витрати відносяться до витрат, пов`язаних з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, які несуть сторони.

У п. 4 додатку до постанови Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних , адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» від 27 квітня 2006 року № 590 із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 155 від 28.02.2018 (далі - Постанова № 590) зазначено, що витрати сторін, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту у зв`язку з явкою до суду, не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження, отже, повинні підтверджуватися проїзними документами (квитками), які б свідчили про проїзд сторони процесу на міжміському громадському транспорті. На підтвердження витрат, пов`язаних з переїздом, представник позивача надав розрахунок витрат палива для автомобіля та амортизації авто в розмірі 5 грн/км, виходячи з відстані 520 км. Суд не може взяти до уваги зазначений розрахунок, не підтверджений належними доказами, і в цій частині відмовляє у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу.

В іншій частині витрати позивачки на професійну правничу допомогу в розмірі 10900 грн покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, тобто враховуючи, що загальна сума позовних вимог складала 219175,80 грн, з яких задоволені вимоги в розмірі 58845 грн, що становить 26,85% позовних вимог, то з відповідачки на користь позивачки слід стягнути відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 10900 грн х 26,85% = 2926,65 грн.

На підставі викладеного, статей 49, 116, 117, 237-1 КЗпП, 3, 9, 13, 23 ЦК України, керуючись ст.ст. 10, 11, 13, 141, 262-265, 293, 315, 352, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відшкодування моральної шкоди та встановлення юридичного факту задовольнити частково.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 55845(п`ятдесят п`ять тисяч вісімсот сорок п`ять) гривень 00 копійок.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в розмірі 3000 (три тисячі) гривень 00 копійок.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору в розмірі 1500 (одна тисяча п`ятсот) гривень 52 копійки та на оплату правничої допомоги в розмірі 2926 (дві тисячі дев`ятсот двадцять шість) гривень 65 копійок, всього в розмірі 4427 (чотири тисячі чотириста двадцять сім) гривень 17 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після відмови у відкритті апеляційного провадження, повернення апеляційної скарги, залишення її без розгляду, ухвалення іншого рішення по суті апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Дніпровського апеляційного суду через Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області.

Повне рішення суду складено 07.09.2020.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Суддя П. О. Бурда