Номер провадження: 22-ц/813/1359/20
Номер справи місцевого суду: 492/1296/15-ц
Головуючий у першій інстанції Варгаракі С.М.
Доповідач Драгомерецький М. М.
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02.09.2020 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М .
суддів: Дрішлюка А.І.,
Громіка Р.Д.,
при секретарі: Лопотан В.І.
за участю: представника Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області Переверзова В.П., представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області та Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизької районної ради Одеської області на рішення Арцизького районного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області та Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області про встановлення факту каліцтва на виробництві та зобов`язання вчинити певні дії,-
В С Т А Н О В И В:
31 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області та Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області про встановлення факту каліцтва на виробництві та зобов`язання вчинити певні дії.
Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 06 лютого 1988 року, під час виконання, покладених на позивачку трудових обов`язківна території Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області, з позивачкою стався нещасний випадок, який призвів до часткової втрати працездатності. За наслідками розслідування вказаного нещасного випадку був складений акт розслідування нещасного випадку, який стався по дорозі на роботу за формою БТ.
В подальшомупозивачці булавстановлена ІІгрупа інвалідностіз причин трудового каліцтва з 60% втрати працездатності та призначено доплату до середньомісячного заробітку в зв`язку з частковою втратою працездатності, яка виплачувалася з 01 червня 1988 року.
Уквітні 2009 року припинено виплату вказаноїдоплати напідставі того,щоакт розслідування нещасного випадку був складений за формою БТ, а не за формою Н-1.
Вважаючи, що роботодавцем було складено акт про нещасний випадок помилково за формою БТ позивачка звернулася до територіального управління Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки України в Одеській області про проведення перевірки та пере розслідування обставин отримання позивачкою травми на виробництві, однак їй було відмовлено в проведенні пере розслідування. Позивачка вважає, що порушено її право на соціальний захист від нещасного випадку на виробництві у зв`язку з чим звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила суд встановити факт отримання каліцтва на виробництві, зобов`язати Виноградівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області скласти акт за формою Н-1, зобов`язатиВідділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Арцизькому районі Одеської області призначити страхові виплати у зв`язку з частковою втратою працездатності по причині трудового каліцтва.
В судовому засіданні представник відповідача Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області просила розглядати справу за її відсутності, позов не визнавала у повному обсязі.
Представника відповідача управління ВД Фонду соціального страхування України в Одеській області заперечував проти задоволення позову,підтримавши заперечення проти позову, просив суд відмовити в задоволенні позову, оскільки на теперішній час є чинний та не скасований акт БТ.
Рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі.
В апеляційних скаргах Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області та Виноградівська загальноосвітньо школа І-ІІІ ступенів Арцизької районної ради Одеської області просять скасувати рішення суду першої інстанції та закрити провадження по справі, посилаючись на порушення норм права.
Заслухавши доповідача, доводи апеляційних скарг, заперечення на апеляції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах вимог позовної заяви та доводів апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до статті 5 ЦПК України,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частині 2 статті 16 ЦК України.
Статтями 43,46 Конституції Українипроголошено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці.Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
У частині третій статті 5 ЦК України визначено, що якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуютьсядо тих прав і обов`язків, щовиникли абопродовжують існувати після набрання ним чинності.
Тлумачення статті 5 тапункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що за загальним правилом, дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. У зв`язку з чим законодавець передбачає, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Проте із загального правила про застосування актів цивільного законодавства до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ними чинності пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень передбачається виняток і допускається застосування ЦК України до прав та обов`язків, які продовжують існувати після набрання ним чинності.
На момент отримання травми 06 лютого 1988 року, правовідносини між сторонамиу справі регулювалисьстаттею 173 КЗпП України,главою 40 ЦК УРСР«Зобов`язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди» в редакції 1963 року, «Правилами відшкодування підприємствами,установами, організаціями шкоди, заподіяної робітникам і службовцям каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаних з їх роботою» затверджених постановою Держкомпраці СРСР і Президії ВЦСПС від 22.12.1961р., постановою президії ВЦРПР від 16 листопада 1976 року «Про затвердження положенняпро порядок розслідування нещасних випадків відбувшихся у побуті, у шляху на роботу або з роботи» та постановою президії ВЦРПР від 13 серпня 1982 року «Про затвердження положення про розслідування та обліку нещасних випадків на виробництві».
Згідно із статтею 173 КЗпП України, шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Правовідносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної позивачці ушкодженням здоров`я на виробництві, які виникли між сторонами у справі, тривають до теперішнього часу, тому до спірних правовідносин застосовуєтьсяЗакон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV,який із 01 січня 2015 року діє в редакціїЗакону України від 28 грудня 2014 року № 77-VIIIта має назву «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі Закон № 1105-ХІV), який визначав відповідно доКонституції Українита основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування станом на момент виникнення спірних правовідносин правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов`язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.
Згідно частини 2 статті 2 Закону№ 1105-ХІV, особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов`язаних з виконанням ними трудових обов`язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону
Відповідно до статті 3 Закону № 1105-ХІV держава гарантує усім застрахованим громадянам забезпечення прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.
В силу частини 1 частини 14 статті 34 Закону № 1105-ХІVсума щомісячної страхової виплати встановлюється відповідно до ступеня втрати професійної працездатності та середньомісячного заробітку, що потерпілий мав до ушкодження здоров`я.
У статтях 13, 35 Закону № 1105-ХІVпідставою для призначення і здійснення страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання (отруєння) за встановленими формами.
Статтями 13, 14 Закону № 1105-ХІV визначено поняття страхового випадку та нещасного випадку. Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених уст. 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг.
Нещасний випадок це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов`язків, в наслідок яких заподіяно шкоду здоров`ю або настала смерть.
Пунктом 14 Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1112, встановлені обставини, визнаються пов`язаними з виробництвом нещасні випадки, що сталися з працівниками пiд час виконання трудових обов`язків, у тому числі у відряджені, а також тi, що сталися у період: перебування на робочому мiсцi, на території підприємства або в іншому мiсцi, пов`язаному з виконанням роботи, починаючи з моменту прибуття працівника на підприємство до його відбуття, який повинен фіксуватися відповідно до вимог правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, у тому числi протягом робочого та надурочного часу, або виконання завдань роботодавця в неробочий час, пiд час відпустки, у вихiднi, святковi та неробочi дні; підготовки до роботи та приведення в порядок після закінчення роботи знарядь виробництва, засобів захисту, захисту, а також виконання заходів особистої гігієни, пересування по території підприємства перед початком роботи і після її закінчення.
Судомпершої інстанції встановлено, що наказом № 87 від 18 березня 1986 року позивачка ОСОБА_1 переведена на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи Виноградівської середньої школи Арцизького району Одеської області, що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_1 (т.1, а.с. 6).
Наказами № 70 від 31 серпня 1987 року, № 85 від 30 вересня 1987 року № 87, № 88 від 30 жовтня 1987 року на позивачку ОСОБА_1 , як на заступника директора з навчально-виховної роботи були покладені обов`язки за збереження життя та здоров`я учнів, розподілені обов`язки між директором та заступником директора школи на 1987-1988 навчальний рік (т.1, а.с. 97 100).
06 лютого 1988 року за наслідкаминещасноговипадку, якийстався 06 лютого 1988 року о 07 год. 40 хв. із ОСОБА_1 , по дорозіна роботу, булоскладено акт нещасноговипадку, якийстався по дорозі на роботу за формою БТ. Зізмістуданого акта вбачається, щонещаснийвипадокіз ОСОБА_1 стався на вулиціКіровав м. АрцизОдеськоїобласті по дорозіна роботу у зв`язку з сильною ожеледицею (т.1, а.с. 7).
За данимидовідок ВТЕК та МСЕК позивачеві ОСОБА_1 з 01 червня 1989 року встановлена II групаінвалідностіпо причині трудового каліцтва з 60% втратипрацездатності, безстроково (т.1, а.с. 9 13).
Наказом завідуючого Арцизького районного відділу народної освіти № 59 від 27 січня 1989 року, ОСОБА_1 у зв`язку з частковою втратою працездатності після виробничої травми нараховувалася та виплачувалася доплата до середньомісячного заробітку з 01 червня 1988 року (т. 1, а.с. 8).
Актом відділу освіти Арцизької районної державної адміністрації від 02 квітня 2009 року позивачці ОСОБА_1 з 01 квітня 2009 року призупинено виплати з трудового каліцтва до роз`яснення підстав для нарахування виплати з трудового каліцтва Фондом соціального страхування від нещасних випадків в Арцизькому районі (т. 1, а.с. 15, 16).
З листа Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Арцизькому районі Одеської області № 218/02 від 05 червня 2009 року адресованого начальнику відділу освіти, вбачається, що підставою для призначення страхової виплати є акт складений згідно форми Н-1, а внаслідок нещасного випадку з ОСОБА_1 , який трапився 06 лютого 1988 року під час прямування на роботу, був складений акт згідно форми БТ. ОСОБА_1 на обліку у відділенні не знаходиться, страховівиплати не отримує (т. 1, а.с. 18).
Наказом відділу освіти Арцизької районної державної адміністрації № 148 від16 червня 2009 року визнано недійсним наказ № 89 від 27 січня 1989 року та припинені виплати ОСОБА_1 у зв`язку з частковою втратою працездатності (т. 1, а.с. 17).
Листом територіального управління Держгірпромнагляду в Одеській області від 17 березня 2014 року № 800/01 позивачеві ОСОБА_1 було відмовлено у проведенні розслідування нещасного випадку, з посиланням на те, що Держгірпромнагляд України проводить спеціальне розслідування нещасних випадків, що стались на підприємстві з працівниками під час виконання ними трудових (посадових) обов`язків. Випадок, що стався з ОСОБА_1 кваліфікується, як нещасний випадок невиробничого характеру відповідно до Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2001 року № 270 (т. 1, а.с. 20).
Постановою Арцизького районного суду Одеської області від 29 жовтня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Одеськогоапеляційногоадміністративного суду від12 березня 2014 року, ОСОБА_1 відмовлено у відновленнівиплат, оскільки за наслідками нещасного випадку складений акт за формою БТ, а не акт за формою Н-1 (т.1, а.с. 21-24, 92-94).
Свідок ОСОБА_3 в судовому засіданні засвідчив, що на момент отримання ОСОБА_1 травми займав посаду директора Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області, позивачка займала посаду заступника директора школи з навчально-виховної роботи. В день отримання травми ОСОБА_1 повинна була бути на роботі з 07 год. 30 хв.у зв`язку з виконанням покладеного на неї обов`язку перевірки підготовки школи до уроків.Травму ОСОБА_1 отримала на території школи, яка розташована на вул. Кірова у будинку № 137, на відстані 6-7 метрів від головного корпусу школи в робочий час. Територія школи має огородження із зелених насаджень, а саме кущів. Складений акт за формою БТ де зазначено, що ОСОБА_1 отримала травму по дорозі на роботу підписав тому що не вважав що це є помилкою, оскільки це було рішення профспілкового комітету та підстав сумніватися у правильності складання акту не було.
Свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні засвідчила, що на момент отримання травми ОСОБА_1 яка займала посаду заступника директора школи з навчально-виховної роботи, вона працювала медичним працівником. В день отримання травми ОСОБА_1 була черговою та нещасний випадок з позивачкою трапився на території Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області у робочий час, про що їй повідомили діти, які там навчалися. Вона особисто після отримання ОСОБА_1 травми надавала останній першу медичну допомогу. Вона бачила місце зі слідами крові та де знаходилася ОСОБА_5 після отримання тілесних пошкоджень, вказавши на копії технічного плану будівлі точне місце події, зазначивши що ОСОБА_1 знаходилася на території школи на відстані приблизно 5-ти метрів від будівлі школи та сама територія школи має огородження з зелених насаджень, кущів. Вона після цього також потрапила до лікарні з гіпертонічним кризом, де знаходилася у одній палаті з ОСОБА_1 .. Під час обходу головним лікарем було виявлено що ОСОБА_1 знаходиться у лікарні з травмою голови, після чого головний лікар перевів останню до травматології, звідки її було направлено до обласної лікарні. Під час складання акту БТ присутньою не була, пояснень не надавала.
З акту складеного по формі БТ від 06 лютого 1988 року під час проведення розслідування в порушення встановленого порядку розслідування нещасних випадків, який діяв на той час, комісією не було вчинено обов`язкових дій та не зазначено у акті точне місце нещасного випадку, а лише зазначено назву АДРЕСА_1 , що має суттєве значення, але місце роботи ОСОБА_1 також знаходилося на вулиці Кірова.
Таким чином, підчас розслідування в порушення порядку розслідування нещасних випадків не було встановлено точного місця де стався нещасний випадок, отримані позивачкою під час нещасного випадку травми (зважаючи на постанову президії ВЦРПР від 16 листопада 1976 року, положення про експертизу тимчасової непрацездатності № 06-14/6 від 14 липня 1975 року та те що позивачку було направлено на ЛТЕК) призвели до непрацездатності яка не є тимчасовою, тобто комісія яка склала акт форми БТ не будучі обмеженою у часі розслідування, в порушення порядку розслідування, не встановивши точного місця, не опитавши свідків та не встановивши тривалість втрати працездатності після нещасного випадку, прийшла до передчасного висновку під час складання зазначеного акту, що призвело до суттєвого порушення прав позивачки.
За таких обставин, задовольняючи позов у повному обсязі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що для встановлення факту нещасного випадку суттєве значення має саме місце де стався нещасний випадок, яке не було встановлено під час розслідування та складання акту БТ.З урахуванням свідчень свідків, наданих письмових доказів позивачкою ОСОБА_1 доведено належним чином, що нещасний випадок стався з нею06 лютого 1988 року саме на території Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області у робочий час.
Таким чином, нещасний випадок з позивачкою ОСОБА_1 стався саме за місцем роботи у робочій час, який також відноситься до нещасних випадків з тяжкими наслідкам, у відповідності до постанови президії ВЦРПР від 13 серпня 1982 року «Про затвердження положення про розслідування та обліку нещасних випадків на виробництві», тому нещасний випадок який стався з ОСОБА_1 підлягав спеціальному розслідуванню з обов`язковим складанням акту за формою Н-1.
Після складання акту БТ позивачка ОСОБА_1 на момент звернення до суду фактично була позбавлена можливості оскаржити або звернутися з заявою про перегляд акту БТ, оскільки Закону України «Про охорону праці», постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1112 тапостановою Кабінету Міністрів України від 22 березня 2001 року № 270не встановлено жодного порядку оскарження або повторного розслідування актів складених за формою БТ(НТ) у досудовому порядку для відновлення порушених прав особи.
З метою захисту порушених прав позивача, суд вважав за необхідне зобов`язатиВиноградівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської областіскасувати акт складений за формою БТвід 06 лютого 1988 рокуза результатами розслідування нещасного випадку який стався з ОСОБА_1 06 лютого 1988 року.
В силу положень Закону № 1105-ХІVпозивачка ОСОБА_1 має право на отримання щомісячних страхових виплат в зв`язку з частковою втратою працездатності внаслідок нещасного випадку, який стався з нею 06 лютого 1988 року при виконанні трудових обов`язків на виробництві, працюючи на посаді заступника директора Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області з навчально-виховної роботи, тому суд вважав за необхідне зобов`язатиуправління ВД Фонду соціального страхування України в Одеській областіпризначити ОСОБА_1 страхові виплати.
Посилання відповідачів Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області та Виноградівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Арцизького району Одеської області в апеляційних скаргах на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано те, що акт по формі БТ, складений 06 лютого 1988 року за наслідками розслідування нещасного випадку, який стався з ОСОБА_1 , не скасований, тому позивачка звернулася до суду з позовом передчаснота її право на страхові виплати внаслідок нещасного випадку на виробництві не порушені відповідачами,що є підставою для відмови у позові, не приймаються до уваги за таких підстав.
Статтею 55 Конституції України проголошено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-яким не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
По аналогічній справі Верховний Суд у постанові від 08 серпня 2019 року у справі №242/5460/16 (провадження №61-41062св18) дійшов наступного правового висновку: «відповідно до статті 22 Закону України «Про охорону праці», пункту10 Порядкупроведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві, роботодавець повинен організувати розслідування нещасного випадку, для чого зобов`язаний негайно своїм наказом утворити комісію з розслідування нещасного випадку. Зазначена комісія зобов`язана з`ясувати обставини і причини нещасного випадку, визначити, чи пов`язаний цей випадок з виробництвом, та скласти акт розслідування за відповідною формою.
У разі незгоди потерпілого або особи, яка представляє його інтереси,зі змістом акта за формою Н-5 або формою НПВ чи незгоди з висновком розслідування про обставини та причини нещасного випадку рішення комісії може бути оскаржено до суду».
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України в постанові від 17 квітня 2013 року у справі №6-29цс13.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Судом першої інстанції з безспірністю та об`єктивністю встановлено, обставини, на які посилалася позивачка, як на підставу своїх вимог, а саме те що вона знаходячись на роботі під час виконання службових обов`язків у наслідок нещасного випадку отримала тілесні ушкодження та зазначений випадок мав проходити процедуру спеціального розслідування за результатом якого передбачено складання саме акту Н-1.
Проте, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції відповідачами не доведено належним чином заперечення на позов, а саме, відсутність підстав для складання акту про нещасний випадок форми Н-1 та виплатуФондом соціального страхування в Україні в Одеській області страхових виплатвнаслідок нещасного випадку.
За своєю юридичною природою позов це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.
Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Таким чином, підставою длязвернення особиза захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання абооспорення відповідного права.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.
У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив з того, щопозивачкою ОСОБА_1 доведено належним чином порушення її прав та інтересів відповідачами, тому у відповідності до положень статей 15, 16 ЦК України право позивачки підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.
У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).
Практика ЄСПЛ щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.
Аналізуючи таку практику у контексті гарантій, закріплених статтею 6 розділу І Конвенції, можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 6 вересня 2005 року у справі «Салов проти України» зауважує, що однією з вимог, яка постає з вислову «передбачений законом», є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись «законом», якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість (за необхідності й за належної правової допомоги) передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія. Крім того, ЄСПЛ підкреслює, що рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу, сфери, яку він має охопити, а також кількості й статусу тих, до кого він застосовується.
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, ай право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. theUnitedKingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 93, сс. 2425, п. 57)».
Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формальногоставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ляПрадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
Системний аналіз наведених норм права, роз`яснення Верховного Суду України, правового висновку Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спорупозивачкаотрималаефективний засіб юридичного захисту свого права на мірне володіння майном у вигляді відновлення страхових виплат внаслідок нещасного випадку на виробництві, що передбачено статтею13 та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Також безпідставними є твердження відповідачів в апеляційних скаргах про те, що суд першої інстанції дав неналежну оцінку наявним у справі доказам, наданим сторонами у справі.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява № 4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (GarciaRuiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.
Керуючись ст.ст.367,368,374ч.1п.1,375,382-384,389ЦПК України,Одеський апеляційнийсуд вскладі колегіїсуддів судовоїпалати уцивільних справах,-
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційні скарги Управління виконавчоїдирекції Фондусоціального страхуванняУкраїни вОдеській областіта Виноградівськоїзагальноосвітньої школиІ-ІІІступенів Арцизькоїрайонної радиОдеської областізалишити беззадоволення,рішення Арцизькогорайонного судуОдеської областівід 23жовтня 2018рокузалишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено: 14 вересня 2020 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
А.І. Дрішлюк
Р.Д. Громік
