ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.08.2020Справа № 910/2982/20

Суддя Господарського суду міста Києва Ягічева Н. І., при секретарі судового засідання Гарашко Т.В., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПАРК ВЕЙ" (пров. Новопечерський , буд. 5, м. Київ, код ЄДРПОУ 37240723)

до Київської міської ради (вул. Хрещатик, буд. 36, м. Київ, 01030, код ЄДРПОУ 22883141) про зобов`язання укладення договору

Представники сторін згідно протоколу судового засідання

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ПАРК ВЕЙ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про зобов`язання укласти договір оренди земельної ділянки про передачу в довгострокову оренду на 25 років земельної ділянки.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Київської міської ради від 23.10.2013 №369/9857 було передано Товариству з обмеженою відповідальністю "ПАРК ВЕЙ" земельну ділянку для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, але договір оренди земельної ділянки укладено не було.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 01.04.2020.

26.03.2020 через відділ діловодства суду відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, з огляду на їх необґрунтованість.

Підготовче засідання, призначене на 01.04.2020 не відбулось з причин попередження виникнення та запобігання поширенню гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.2020 підготовче засідання призначено на 13.05.2020.

У підготовчому засіданні 13.05.2020 судом оголошено перерву до 10.06.2020.

27.05.2020 через відділ діловодства суду позивач подав відповідь на відзив, в якій заперечив проти доводів відповідача, наведених у відзиві, та виклав підстави своїх заперечень, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

10.06.2020 відповідач подав через відділ діловодства суду додаткові письмові пояснення по справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.06.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/2982/20 до судового розгляду по суті на 22.07.2020.

16.07.2020 через відділ діловодства суду позивачем подані пояснення по справі 910/2982/20.

У судовому засіданні з розгляду справи по суті 13.05.2020 судом оголошено перерву до 12.08.2020.

11.08.2020 позивач подав до суду клопотання про відкладення провадження по справі.

У судовому засіданні 12.08.2020 суд на місці постановив відмовити в задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи.

Представник позивача у судове засідання 12.08.2020 не прибув, про дату час і місце засідання був повідомлений належним чином, представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог у повному обсязі, просив суд відмовити.

В судовому засіданні 12.08.2020 оголошено вступну та резолютивну частину рішення відповідно до ст. 240 ГПК України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Київської міської ради (далі - відповідач) від 23.10.2013 №369/9857 «Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю «ПАРК ВЕЙ» земельної ділянки для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель на Парковій дорозі, 8-б у Печерському районі м. Києва» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю «ПАРК ВЕЙ» (далі - позивач) для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель на Парковій дорозі, 8-Б у Печерському районі м. Києва (справа Д-6825, заява ДЦ від 19.09.2013 №01006-000102533-014); передано Товариству з обмеженою відповідальністю «ПАРК ВЕЙ» за умови виконання пункту 3 цього рішення, в довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку площею 0, 55 00 га (кадастровий номер 8000000000:82:007:003) для експлуатації обслуговування нежитлових будівель на Парковій дорозі, 8-б у Печерському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у заявку з набуттям права власності на майно.

Пунктом 3 вказаного рішення, зокрема, зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю «ПАРК ВЕЙ» у місячний термін надати Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) документи, визначені законодавством, необхідні для укладення договору оренди земельної ділянки; виконати вимоги, викладені у листах Головного управління Держземагентсва у м. Києві від 03.07.2013 №2323, Департаменту містобудування та архітектури від 21.06.2013 № 10682/0/12/19-13, Міністерства культури України від 21.06.2013 № 1782/10/61-13, Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища від 07.08.2013, №064/10654, Департаменту Земельних ресурсів від 23.09.2013 № 05704-20255.

Спір виник у зв`язку з тим, що, на думку позивача, відповідач всупереч Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 20.04.2017 №241/2463 безпідставно ухиляється від укладення договору оренди земельної ділянки.

В свою чергу, відповідач проти задоволення позову заперечив з тих підстав, що позивачем не надано всіх належних та допустимих доказів виконання ним вимог, зазначених у п. 3.2., 3.4. рішення від 23.10.2013 №369/9857, а також що вказане рішення є таким, що втратило чинність на підставі рішення Київської міської ради від 04.03.2015 року №195/1060. Матеріали справи лише свідчать про факт отримання позивачем у 2019 році проект Договору, проте відсутні жодні посилання щодо надання позивачем у встановленому порядку погодженого ним Договору відповідачеві для подальшого вжиття у десятиденний строк заходів щодо організації підписання договору оренди земельної ділянки та його нотаріального посвідчення.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до статті 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі:

надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання). Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою. Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Статтею 124 Земельного кодексу України встановлено, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Вимогами Рішення Київської міської ради №369/9857 від 23.10.2013 зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю «ПАРК ВЕЙ», зокрема, у місячний термін надати Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) документи, визначені законодавством, необхідні для укладення договору оренди земельної ділянки; виконати вимоги, викладені у листах Головного управління Держземагентсва у м. Києві від 03.07.2013 №2323, Департаменту містобудування та архітектури від 21.06.2013 № 10682/0/12/19-13, Міністерства культури України від 21.06.2013 № 1782/10/61-13, Департаменту міського благоустрою та збереження природного середовища від 07.08.2013, №064/10654, Департаменту Земельних ресурсів від 23.09.2013 № 05704-20255.

В якості доказів виконання вимог рішення від 23.10.2013 №369/9857 позивачем надано суду копію проекту договору оренди земельної ділянки, затвердженого Департаментом земельних ресурсів, копію акту приймання-передачі проекту договору оренди земельної ділянки від 12.06.2019 та копію розрахунку розміру орендної плати за земельну ділянку № Ю-48524 від 20.05.2019. Жодних доказів виконання вимог рішення в іншій частині позивачем не надано.

Окрім того, судом встановлено, що на час прийняття Рішення Київської міської ради від 23.10.2013 № 369/9857 був чинний Тимчасовий порядок передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві, затверджений рішенням Київської міської ради від 28.03.2013 № 63/9120 (далі - Рішення № 63/9120).

Пунктом 12 Рішення № 63/9120 встановлено: «Рішення Київської міської ради, прийняті до набуття чинності цим рішенням, відповідно до яких зацікавлені особи мають право укласти договори оренди землі, вважаються такими, що втратили чинність, через два роки після набуття ними чинності, у разі якщо від зацікавленої особи не надійшло звернення про укладення договору оренди землі, не розроблено технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та/або технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою (у випадках, встановлених законом), та/або у разі якщо зацікавлена особа умисно ухиляється від підписання договору оренди земельної ділянки протягом цього строку.».

Водночас рішенням Київської міської ради від 04.03.2015 № 195/1060 (пункт 2) внесені зміни до Тимчасового порядку передачі (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28.02.2013 № 63/9120 та викладено його в новій редакції , у якому пункт 12 передбачає наступне: «Встановити, що рішення Київської міської ради про передачу земельних ділянок в оренду, які прийняті і не виконані (договори оренди земельних ділянок на підставі таких рішень не укладені) до набрання чинності цим рішенням, втрачають чинність через дванадцять місяців після набрання чинності цим рішенням. Аналогічна за змістом норма міститься у частині шостій статті 33 згадуваного Порядку, частині сьомій статті 32 Порядку (в редакції рішення Київської міської ради від 4 березня 2015 року № 195/1060).

В своїх доводах позивач вірно вказує, що пунктом 5 рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року у справі № 1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) визначено, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати своїх попередніх рішень, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп.

Разом з тим позивач залишив поза увагою, що втрата чинності рішенням органу місцевого самоврядування внаслідок його невиконання у встановлений строк фізичною чи юридичною особою, яка претендує отримати земельну ділянку в оренду, за приписами Тимчасового положення не є тотожною скасуванню попереднього рішення органу місцевого самоврядування в розумінні рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року у справі № 1-9/2009; при цьому про існування такого припису та можливість настання відповідного наслідку позивач був обізнаний або повинен був бути обізнаним в межах реалізації ним відповідних правомочностей на отримання земельної ділянки в оренду, а доводів про порушення порядку оприлюднення нормативного акта органу місцевого самоврядування позовна заява не містить.

Позивач у відповіді на відзив зазначає, що Рішення Київської міської ради від 23.10.2013 №369/9857 »Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю »ПАРК ВЕЙ» для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель на Парковій дорозі, 8-б у Печерському районі м. Києва» не може вважатися таким, що втратило чинність, оскільки акт, яким це визнано також втратив чинність на підставі рішення Київської міської ради від 20.04.2017 №241/2463 «Про затвердження Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві».

Проте відновлення рішення, яке втратило чинність, не відбувається за наслідком зміни нормативного регулювання, положень про надання редакції вказаних положень зворотної дії у часі позивач не навів, а тому зазначене Рішення Київської міської ради №369/9857 не створює у відповідача обов`язку щодо укладення договору оренди визначеної земельної ділянки.

В той час, як частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Тобто, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, а також з`ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорення відповідного права чи охоронюваного законом інтересу.

Тоді як, в даному випадку, будь-яких доказів на підтвердження порушення або невизнання прав та охоронюваних законом інтересів позивача не надано, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, а судом не встановлено підстав для зобов`язання відповідача укласти договір оренди земельної ділянки, що знаходиться на Парковій дорозі, 8-Б у Печерському районі м. Києва, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Судові витрати покладаються на позивача у зв`язку з відмовою у позові у повному обсязі (на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

На підставі викладеного, керуючись ст. 86, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повне рішення складено 21.08.2020

Суддя Н.І. Ягічева