ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6124/20 Справа № 179/2030/19 Суддя у 1-й інстанції - Ковальчук Т. А. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого - Куценко Т.Р.,

суддів: Деркач Н.М., Макарова М.О.,

за участю секретаря - Кругман А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 ,

на заочне рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО-ОВЕН», Державного реєстратора Комунального підприємства «Будинок юстиції» Дніпропетровської обласної ради» Єрмоленко Наталії Сергіївни про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки недійсним, визнання протиправною та скасування державної реєстрації договору оренди,-

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО-ОВЕН», Державного реєстратора Комунального підприємства «Будинок юстиції» Дніпропетровської обласної ради» Єрмоленко Наталії Сергіївни про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки недійсним, визнання протиправною та скасування державної реєстрації договору оренди (а.с. 1-10).

В обгрунтування позову позивач зазначив, що він після смерті матері ОСОБА_2 , успадкував земельну ділянку кадастровий номер 1222383500:01:001:0185, площею 4,82 га, цільове призначення «для ведення товарного виробництва», що розташована на території Котовської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області. Право власності на земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.03.2019 року. Після набуття в порядку спадкування права власності на земельну ділянку позивачем було встановлено, що земельна ділянка, починаючи з 07.06.2017 року перебуває в користуванні ТОВ «АГРО-ОВЕН», на підставі договору оренди земельної ділянки, який зареєстровано державним реєстратором КП «Будинок Юстиції» Дніпропетровської обласної ради Дніпропетровської області Єрмоленко Н.С. 07.06.2017 року. Умовами укладеного з відповідачем договору оренди земельної ділянки, серед іншого було визначено, що «в разі переходу права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи Договір оренди земельної ділянки зберігає чинність для нового власника (розділ договору «Інші умови»). Ознайомившись із текстом договору, на підставі якого земельна ділянка була передана в користування відповідача на умовах оренди, позивачем було встановлено, що він укладений з грубим порушенням вимог чинного законодавства, внаслідок чого підлягає визнанню недійсним. Так, аналізуючи зміст оскаржуваного договору оренди земельної ділянки, позивачем було встановлено, що його укладено взагалі без зазначення дати підписання. Згідно тексту договору оренди земельної ділянки у відповідних графах вказано: «Місце укладення» - с. Котовка, «дата укладення» - 2016 р. Тобто, сторони договору при викладення його тексті погодили, що він повинен містити дату укладення, що прямо визначено графою під назвою «дата укладення», натомість договір містить лише посилання на рік - 2016 р. Наявність погодженої умови договору - дати укладення, вказує, що дана умова є істотною, що відповідає змісту положень ст. 638 ЦК України та ст. 15 закону України «Про оренду землі». Державна реєстрація оскаржуваного договору оренди землі відбулася 07 червня 2017 року в 9:19:18 року, номер запису 20857119. Відсутність дати підписання в оскаржуваному договорі оренди землі позбавляє можливості визначитися в який час він укладений, а відтак не дає можливості визначитися який період часу необхідно застосовувати для оцінки правомірності та повноти змісту договору. Укладаючи договір оренди земельної ділянки без зазначення дати, відповідач проігнорував вимоги чинного законодавства та в тому числі позбавив орендодавця захисту його гарантованих державою прав, як власника земельної ділянки, які були доповнені змінами до чинного законодавства в період з 01.01.2016 року по 07.06.2017 року. Позивач вважає протиправною проведену державну реєстрацію права оренди, яке виникло на підставі оскаржуваного договору, а відтак необхідності скасування даної державної реєстрації в судовому порядку. Дії державного реєстратора Єрмоленко Н.С. суперечили вимогам ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», так як здійснивши державну реєстрацію оскаржуваного договору оренди землі без дати його укладення, реєстратор об`єктивно не могла встановити відповідність заявлених прав і поданих /отриманих/ документів вимогам законодавства, а навпаки очевидно встановила їх невідповідність. Крім того, державним реєстратором не було встановлено відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину, так як поданий для проведення державної реєстрації, саме на момент її проведення, не містив в собі ні дати укладення, ні обов`язкових положень договору оренди землі, які були визначені типовою формою договору.

Просив суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «АГРО-ОВЕН», зареєстрований державним реєстратором КП «Будинок Юстиції» Дніпропетровської обласної ради» Єрмоленко Н.С. 07.06.2017 року, номер запису про інше речове право 20857119; визнати противоправною та скасувати державну реєстрацію спірного договору оренди земельної ділянки.

Заочним рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2020 року у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено в повному обсязі (а.с. 91-96).

Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким заявлені позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права /а.с. 102-112/.

Відповідачі по справі не скористались своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України щодо подання відзиву на апеляційну скаргу.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав.

Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні заявлених позовних вимог виходив з недоведеності заявлених вимог.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_2 та ТОВ «АГРО-ОВЕН» було укладено договір оренди земельної ділянки площею 4,820 га, кадастровий номер 1222383500:01:001:0185, який датований 2016 р., яка знаходиться на території Котовської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області (а.с. 11-16).

Зазначений договір оренди земельної ділянки зареєстрований Державним реєстратором Комунального підприємства «Будинок Юстиції» Дніпропетровської обласної ради Єрмоленко Наталією Сергіївною 07 червня 2017 р. (а.с. 17).

27.03.2019 р. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за позивачем було зареєстроване право власності земельну ділянку, яка належала ОСОБА_2 (а.с. 19).

До позивача як власника земельної ділянки, яка належала ОСОБА_2 перейшли права та обов`язки попереднього власника за договором оренди укладеного ОСОБА_2 та ТОВ «Агро-Овен», у відповідності до ч. 1 ст. 148-1 ЗК України.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

За змістом статті 6 Закону України «Про оренду землі», право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до пункту 2.3 спірного договору оренди земельної ділянки договір укладається терміном на 7 років, починаючи з дати державної реєстрації.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, сторони договору, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують договір, надаючи згоді встановленої форми.

Разом із тим цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні спірного договору, набуваються після відповідної державної реєстрації.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 , як власник земельної ділянки та ТОВ «АГРО-ОВЕН» дійшли згоди щодо істотних умов договору оренди земельної ділянки, скріпивши договір своїми підписами. Незазначення в договорі оренди дня та місяця його укладення не впливає на факт дійсності цього договору, оскільки права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні спірного договору, набуто після відповідної державної реєстрації, а саме з 07.06.2017 року.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на в період з 01.01.2016 р. по 07.06.2017 р.) істотними умовами договору оренди землі є:

об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);

строк дії договору оренди;

орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

У разі якщо договором оренди землі передбачено здійснення заходів, спрямованих на охорону та поліпшення об`єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

Разом з тим ч. 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, то незгода позивача з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання його прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав.

Такий правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 21.09.2016 у справі № 6-1512цс16.

Відповідно до ч. 4 ст. 202 ЦК України дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Ст. 203 цього ж кодексу визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, до яких відповідно до ч. 1-6 статті відноситься: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч. 2, 4 ст. 207 ЦПК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою- третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

У відповідності до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено, чим були порушені, невизнані або оспорені його права, тому відсутні підстави для визнання недійсним спірного договору оренди.

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що позовні вимоги щодо визнання протиправною та скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки також не підлягають задоволенню, оскільки випливають із правовідносин на підставі, яких оспорюється дійсність договору оренди земельної ділянки, а тому доводи апеляційної скарги стосовно вказаних позовних вимог до уваги колегією суддів не беруться.

Виходячи з наведеного, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об`єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду першої інстанції винесено з додержання вимог матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Доводи скарги стосовно того, що суд першої інстанції обгрунтовуючи рішення залишив поза увагою той факт, що договір суперечить вимогам ст. 203 ЦК України є безпідставними враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови №9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив, що відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, якій не вчинено.

Отже, недійсним може бути визнаний лише укладений договір, а недодержання сторонами вимог щодо форми правочину чи порядку його укладення не може бути підставою для оспорювання такого правочину в судовому порядку, оскільки в силу закону такий правочин вважатиметься або неукладеним, або нікчемним.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 , як власник земельної ділянки на момент укладання спірного правочину та ТОВ «АГРО-ОВЕН» дійшли згоди щодо істотних умов договору оренди земельної ділянки, скріпивши договір своїми підписами.

Крім того, матеріали справи не містять будь-яких доказів стосовно того, що волевиявлення учасників правочину було не вільним та не відповідало їх внутрішній волі.

Доводи скарги стосовно того, що спірний правочин був укладений з грубим порушенням вимог чинного законодавства, оскільки в спірному правочині відсутня дата його укладання, що, як наслідок порушує права власника земельної ділянки, колегією суддів не беруться до уваги, як безпідставні, оскільки незазначення в договорі оренди дня та місяця його укладення не впливає на факт дійсності цього договору, оскільки права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні спірного договору, набуто після відповідної державної реєстрації, а саме з 07.06.2017 року.

Доводи скарги стосовно того, що відсутність дати підписання в оскаржуваному договорі позбавляє можливості визначитися в який час він укладений, а відтак не дає можливості власнику визначитися який період часу необхідно застосовувати для оцінки правомірності та повноти змісту договору, є безпідставними, враховуючи наступне.

За змістом статті 6 Закону України «Про оренду землі», право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Згідно ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до пункту 2.3 спірного договору оренди земельної ділянки договір укладається терміном на 7 років, починаючи з дати державної реєстрації.

Таким чином, чинним законодавством та самим правочином визначено період дії вказаного правочину.

Доводи скарги стосовно того, що в період з 01.01.2016 року по 07.06.2017 року нормативно правові акти, що являються спеціальними для регулювання правовідносин в сфері оренди землі зазнавали неодноразових змін, однак, не знайшли свого відображення у тексті спірного договору та були відсутні в момент державної реєстрації, колегією суддів не беруться до уваги враховуючи наступне.

З матеріалів справи вбачається, що у спірному договорі в графі "Дата укладання" зазначено: 2016 р., що унеможливлює визначити в який саме період 2016 року було підписано спірний договір сторонами правочину, проте, у спірному правочині зазначено "Відповідно до Постанови КМУ від 25.12.1998 р. № 2073 "Про затвердження порядку державної реєстрації договорів оренди землі" факт державної реєстрації даного Договору посвідчено Котовської сільською радою 14 липня 2016 року № 640", що дає підстави вважати, що даний правочин був підписаний сторонами у період до 14 липня 2016 року.

Зміни до законодавства в сфері оренди землі на які посилається заявник були внесені згідно Законів № 1532-VIII від 20.09.2016 року, № 1533-VIII від 20.09.2016 року та № 1983-VIII від 23.03.2017 року, тобто вже після підписання спірного договору.

Крім того, зміна умов договору здійснюється лише у письмовій формі за взаємною згодою сторін (розділ Зміна умов договору і припинення його дії).

Будь-яких доказів того, що ОСОБА_2 зверталась до відповідача по справі щодо внесення будь-яких змін до правочину, а відповідачем їй було відмовлено, матеріали справи не містять.

Також, матеріали справи не містять будь-яких доказів щодо звернення позивача після набуття права власності на земельну ділянку в порядку спадкування до відповідача по справі щодо переукладення вказаного договору з ним, як власником, як передбачено абз. 5 розділу "Інші умови", а також, щодо внесення будь-яких змін до спірного правочину, а відповідачем йому було відмовлено, матеріали справи не містять.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистого тлумачення норм матеріального права, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Крім того, вказані доводи фактично дублюють обгрунтування позовних вимог позивача, які були предметом розгляду в суді першої інстанції та яким була надана оцінка, а тому додаткового правового аналізу не потребують.

Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.

керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Заочне рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2020 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова суду може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Т.Р. Куценко

Судді: Н.М. Деркач

М.О. Макаров