СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"10" серпня 2020 р. Справа №913/423/19
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В.,
при секретарі Довбиш А.Ю.,
за участю представників:
позивача - не з`явився;
відповідача - не з`явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - Селянського (фермерського) господарства «Родничок», с.Тимошине, Білокуракинський район, Луганська область, (вх.№3476Л/1-40) на рішення Господарського суду Луганської області від 24.10.2019 року по справі №913/423/19,
за позовом Головного управління Держгеокадастру у Луганській області, м.Сєвєродонецьк, Луганська область,
до Селянського (фермерського) господарства «Родничок», с.Тимошине, Білокуракинський район, Луганська область,
про повернення земельної ділянки,-
ВСТАНОВИЛА:
У серпні 2019 року Головне управління Держгеокадастру у Луганській області звернулося до Господарського суду Луганської області з позовною заявою до Селянського (фермерського) господарства «Родничок», в якій просило суд:
- зобов`язати Селянське (фермерське) господарство «Родничок» (код ЄДРПОУ 19083661) повернути земельну ділянку площею 30,0248 га, у тому числі: рілля - 27,4816 га, сіножаті - 0,5513 га, пасовища - 2,1019 га, яка розташована на території Тимошинської сільської ради Білокуракинського району Луганської області до земель запасу державної форми власності.
Позивач надав до суду заяву про уточнення позовних вимог від 12.08.2019 року, згідно з якою зазначив вірний розмір земельної ділянки, що розташована на території Тимошинської сільської ради Білокуракинського району Луганської області - 30,1348 га та яка підлягає поверненню.
Рішенням Господарського суду Луганської області від 24.10.2019 року по справі №913/423/19 (повний текст складено 25.10.2019 року, суддя Іванов А.В.) позов задоволено повністю.
Зобов`язано Селянське (фермерське) господарство «Родничок» повернути земельну ділянку, площею 30,1348 га (кадастровий номер відсутній), у тому числі: рілля - 27,4816 га, сіножаті - 0,5513 га та пасовища - 2,1019 га, яка розташована на території Тимошинської сільської ради Білокуракинського району Луганської області до земель запасу державної форми власності, про що видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Стягнуто з Селянського (фермерського) господарства «Родничок» на користь Головного управління Держгеокадастру у Луганській області судовий збір у сумі 1921,00 грн.
Відповідач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Луганської області від 24.10.2019 року та залишити у постійному користуванні спірну земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства. Також апелянт просить суд судові витрати пов`язані з розглядом справи покласти на позивача.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що право постійного та безстрокового користування земельною ділянкою СФГ «Родничок» підтверджується державним актом від 1992 року та рішенням Білокуракинської районної державної адміністрації Луганської області №240 від 21.08.2007 року і вказані документи є чинними на даний час. Також відповідач вказує про те, що чинним законодавством не передбачено повернення земельної ділянки.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 19.11.2019 року відкрито апеляційне провадження за скаргою відповідача; встановлено строк на протязі якого позивач має право подати відзив на апеляційну скаргу, а також встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду клопотання, заяви, документи та докази в обґрунтування своєї позиції по справі; справу призначено до розгляду в судове засідання.
29.11.2019 року позивач надав відзив на апеляційну скаргу (вх.№11293), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об`єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв`язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
13.12.2019 року від апелянта надійшло клопотання (вх.№11771), яке не містить вимог до суду та заява (вх.№11772) з додатками в обґрунтування своєї позиції по справі. Вказані документи долучено до матеріалів справи.
У судовому засіданні 16.12.2019 року з метою дотримання принципів судочинства в господарському процесі, а також забезпечення повного та всебічного розгляду справи по суті, з огляду на неможливість закінчення розгляду справи в даному судовому засіданні, після заслуховування позицій представників сторін по справі, оголошено перерву до 15.01.2020 року.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.01.2020 року з метою єдності судової практики, враховуючи підстави для передачі справи №922/989/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку у порядку передбаченому п.7 ч.1 ст. 228 Господарського процесуального кодексу України про зупинення апеляційного провадження у справі №913/423/19 за апеляційною скаргою Селянського (фермерського) господарства «Родничок» на рішення Господарського суду Луганської області від 24.10.2019 року до прийняття, складання і оприлюднення Великою Палатою Верховного Суду повного тексту судового рішення у справі №922/989/18.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, на офіційній веб-сторінці в Єдиному державному реєстрі судових рішень 20.07.2020 року оприлюднено повний текст постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 року по справі №922/989/18.
Таким чином, у зв`язку з усуненням обставин, що викликали зупинення, ухвалою суду від 27.07.2020 року провадження по розгляду апеляційної скарги Селянського (фермерського) господарства «Родничок» на рішення Господарського суду Луганської області від 24.10.2019 року по справі №913/423/19 поновлено і призначено дату судового засідання.
Крім того, суд в ухвалі запропонував учасникам справи надати апеляційному суду письмові пояснення із викладенням своєї правової позиції по справі з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові по справі №922/989/18.
06.08.2020 року від апелянта надійшли письмові пояснення (вх.№7346), в яких зазначає, що підтримує свою апеляційну скаргу, а також просить суд розглядати скаргу за відсутності його представника.
Ухвала суду від 27.07.2020 року була направлена позивачу рекомендованим листом 27.07.2020 року за адресою, зазначеною в апеляційній скарзі і отримана ним 30.07.2020 року про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення, яке долучено до матеріалів справи.
Частина 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України визначає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
При цьому, в ухвалі суду від 27.07.2020 року суд повідомляв, що неявка представників учасників справи належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, з огляду на клопотання апелянта, наявність доказів належного повідомлення позивача про час та місце судового засідання, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи за відсутності представників сторін за наявними у справі матеріалами.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі, письмових поясненнях та відзиві доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Згідно Державного акту на право користування землею серії Б№095948 від 1992 року, громадянину ОСОБА_1 надана у постійне користування земельна ділянка площею 46,9 га, яка розташована на території Тимошинської сільської ради Білокуракинського району Луганської області для ведення фермерського господарства.
27.01.1993 року відповідно до Закону України «Про фермерське господарство» ОСОБА_1 зареєстровано Селянське (фермерське) господарство «Родничок».
Розпорядженням голови Білокуракинської районної державної адміністрації №240 від 21.05.2007 року припинено право постійного користування на земельну ділянку загальною площею 16,8752 га, що розташована території, яка враховується в Тимошинській сільській раді. Цим же розпорядженням передано у власність вказану земельну ділянку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
За інформацією, наданою Білокуракинським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Луганській області від 12.03.2019 року №3393/1716-35, громадянин ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, станом на 29.03.2019 керівником СФГ «Родничок» наразі є Кваша Андрій Анатолійович.
Управлінням з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Луганській області було здійснено перевірку у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель, спірної земельної ділянки площею 30,1348 га, яка враховується в Тимошинській сільській раді Білокуракинського району Луганської області, за результатами якої встановлено факт використання земельної ділянки Селянським (фермерським) господарством «Родничок» без оформлення речових прав на земельну ділянку, що підтверджується актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом - земельної ділянки №98-ДК/159/АП/09/01/-19 від 26.06.2019 року (т.1 а.с.30).
Як зазначає позивач, з вищенаведеного акту, вбачається, що СФГ «Родничок» продовжує утримувати та без відповідних на те підстав використовувати земельну ділянку, площею 30,1348 га.
З урахуванням підпункту "г" пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», спірні земельні ділянки відносяться до земель державної власності сільськогосподарського призначення.
Як вбачається з підпункту 31 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року №15, Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи.
Предметом позову у цій справі є визнання за СФГ «Родничок» права постійного користування земельною ділянкою площею 30,1348 га. згідно з планом, розташованою на території Тимошинської сільської ради Білокуракінського району Луганської області, призначеної для ведення селянського (фермерського) господарства, яка була надана ОСОБА_1 відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серія Б№095948, який зареєстрований в книзі записів державних актів на право користування землею за №16.
Згідно із ч.1 ст. 51 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13.03.1992 року, на момент створення СФГ «Родничок») громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.
Відповідно до положень ст. 7 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент створення СФГ «Родничок») користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Згідно із ч.1 ст. 23 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент створення СФГ «Родничок») право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки ОСОБА_1 , земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, ст. 9 Закону України від 20.12.1991 року №2009-XIІ «Про селянське (фермерське) господарство» (у редакції Закону на момент створення СФГ «Родничок»; втратив чинність 29.07.2003 року - з моменту набрання чинності Законом України від 19.06.2003 року №973-IV «Про фермерське господарство») після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.
Звідси законодавством, чинним на момент створення СФГ «Родничок», було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.
19.06.2003 року прийнято новий Закон України №937-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон №937-IV), яким Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» № 2009-XII визнано таким, що втратив чинність.
У статті 1 Закону №937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.
Згідно із ч.1 ст. 5, ч.1 ст. 7 Закону №937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону №937-IV).
Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.
Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у ст. 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні ст. 44 Господарського кодексу України. При цьому, можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.
Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за ст. 55 Господарського кодексу України.
Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 року у справі №320/5724/17 (провадження № 14-385цс19).
З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону №937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.
Верховний Суд України, застосовуючи приписи статей 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» №2009-XII, який був чинним до 29.07.2003 року, та статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону №937-IV, який набрав чинності 29.07.2003 року, вважав, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась (див. ухвали Верховного Суду України від 24.10.2007 року у справі №6-20859св07, від 10.10.2007 року у справі №6-14879св07, від 30.01.2008 року у справі №6-20275св07).
Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13.03.2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22.08.2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21.11.2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12.12.2018 року у справі №704/29/17-ц, 16.01.2019 року у справі №695/1275/17 та у справі №483/1863/17, від 27.03.2019 року у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 року у справі №628/776/18).
Пунктом 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25.10.2001 року, який діяв з 01.01.2002 року (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22.09.2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.
Проте Конституційний Суд України Рішенням N 5-рп/2005 від 22.09.2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.
Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.
Так, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 року по справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18).
Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.
У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 року по справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у ст. 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.
Так, ст. 141 Земельного кодексу України (у редакції на момент смерті ОСОБА_1 ) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.
Відповідно до приписів частини першої ст. 27 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13.03.1992 року), яка діяла до 01.01.2002 року, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.
З викладеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення СФГ «Родничок», так і з 01.01.2002 року й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня.
Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин - смерті, хвороби, тощо.
Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.
Звідси у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.
Суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення посилався на те, що право користування земельною ділянкою, яке виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право (аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 25.04.2018 року по справі №399/374/16-ц та від 22.03.2018 року по справі №552/3951/17).
Однак, Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі №922/989/18 відступила від вищевказаних висновків і вказала, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.
Як встановлено судом першої інстанції та вже зазначалося, згідно Державного акту на право користування землею серії Б№095948 від 1992 року, громадянину ОСОБА_1 надана у постійне користування земельна ділянка площею 46,9 га, яка розташована на території Тимошинської сільської ради Білокуракинського району Луганської області для ведення фермерського господарства.
Після отримання громадянином - засновником Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації, останнім засновано СФГ «Родничок», яке зареєстроване як юридична особа. Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою з дня державної реєстрації СФГ воно набуло права та обов`язки землекористувача (близький за змістом правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18).
Розпорядженням голови Білокуракинської районної державної адміністрації №240 від 21.05.2007 року припинено право постійного користування на земельну ділянку загальною площею 16,8752 га, що розташована території, яка враховується в Тимошинській сільській раді. Цим же розпорядженням передано у власність вказану земельну ділянку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зі смертю ОСОБА_1 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування згідно з Державним актом на право постійного користування землею Б№095948 від 1992 року і зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №16 - не припинилось.
Натомість висновок суду першої інстанції про те, що право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, припинилось у зв`язку зі смертю особи, яка таке право отримала, наведеним нормам матеріального права не відповідає.
За приписами ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року №15, визначено, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року №5 «Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру» ГУ Держгеокадастру у Луганській області є територіальним органом Держгеокадастру.
Відповідно до пункту 3 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Луганській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 17.11.2016 року №308 (у відповідній редакції), завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Луганської області.
Згідно з підпунктом 13 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Луганській області, до компетенції останнього належить розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Луганської області.
Звідси ГУ Держгеокадастру наділене повноваженнями з передачі у власність або в користування для всіх потреб земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих у межах Луганської області.
Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади, спрямовані на припинення права користування земельною ділянкою поза межами підстав, закріплених у земельному законодавстві, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.
Як уже зазначалося, з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) виникають відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки цим господарством. Такі правомочності набувають сталого юридичного зв`язку саме з фермерським господарством, стають частиною його майна.
Конституція України закріплює, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації певного блага у внутрішньому праві країни. Згідно з Конвенцією, інші права та інтереси є активами, тому можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном».
Звідси право користування земельною ділянкою, отриманою громадянином - засновником для ведення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, право на яке підпадає під її захист.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
ЄСПЛ у рішенні «Щокін проти України» від 14.10.2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви №23759/03 та №37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.
Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених ст.ст. 140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 року у справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19).
Наразі будь-яких рішень щодо припинення права користування спірної земельною ділянкою з боку Держави (уповноважених на це органів) не приймалось.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволення позовних вимог Головного управління Держгеокадастру у Луганській області про зобов`язання Селянське (фермерське) господарство «Родничок» (код ЄДРПОУ 19083661) повернути земельну ділянку площею 30,0248 га, у тому числі: рілля - 27,4816 га, сіножаті - 0,5513 га, пасовища - 2,1019 га, яка розташована на території Тимошинської сільської ради Білокуракинського району Луганської області до земель запасу державної форми власності.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Наразі, позивачем всупереч ст.74 та ст.77 Господарського процесуального кодексу України не доведено, не обґрунтовано належними, допустимими та достатніми доказами наявність правових підстав для вчинення дій щодо повернення відповідачем спірної земельної ділянки.
Колегія суддів вважає, що твердження відповідача щодо суті спору, викладені ним в апеляційній скарзі ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, доведені належними, допустимими та достатніми доказами, тоді як господарським судом першої інстанції при прийнятті рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки, викладені у рішенні суду не відповідають обставинам справи.
Приймаючи до уваги вищевикладене, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Селянського (фермерського) господарства «Родничок» на рішення Господарського суду Луганської області від 24.10.2019 року у справі №913/423/19 підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду від 24.10.2019 року скасуванню з прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Щодо судових витрат, які складаються з судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги, то колегія суддів дійшла висновку про їх розподіл у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, а саме судовий збір за подання позовної заяви відшкодуванню не підлягає, натомість судовий збір за подання апеляційної скарги підлягає відшкодуванню з позивача на користь відповідача (апелянта).
Керуючись статтями 129, 240, 269, 270, п.2, ч.1 ст.275, п.1 п.3 ст. 277, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду, -
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства «Родничок» задовольнити.
Рішення Господарського суду Луганської області від 24.10.2019 року у справі №913/423/19 скасувати.
Прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Луганській області (проспект Центральний, 17, корп. 2, м. Сєвєродонецьк, Луганська область, 93404, ідент. код 39771244) на користь Селянського (фермерського) господарства «Родничок» (92215, Луганська обл., Білокуракинський район, с. Тимошине, вул. Центральна, буд. 44, ідент. код 19083661) судовий збір у сумі 2881,50 грн. за подання апеляційної скарги.
Доручити Господарському суду Луганської області видати відповідний наказ.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 17 серпня 2020 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя О.В. Ільїн
Суддя В.В. Россолов
