Відомості про земельну ділянку містять інформацію про її власників (користувачів), зазначену в частині 2 статті 30 цього Закону, зареєстровані речові права відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За визначеннями наведеними в статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження.

Державна реєстрація прав на земельну ділянку проводиться виключно за наявності в Державному земельному кадастрі відомостей про зареєстровану земельну ділянку (частина 4 статті 18 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 30 вказаного Закону Державний земельний кадастр та Державний реєстр речових прав на нерухоме майно за допомогою програмних засобів ведення інформаційних систем забезпечують у режимі реального часу отримання: органами, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру, інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про зареєстровані речові права на земельні ділянки, їх обтяження, а також про ціну (вартість) земельних ділянок, речових прав на них чи розмір плати за користування земельною ділянкою.

Інформація Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отримана центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері земельних відносин, може зберігатися та використовуватися для забезпечення виконання покладених на нього повноважень, у тому числі для ведення обліку земель.

За висновком суду, враховуючи наведені норми, позивач, на момент прийняття рішення про передачу спірної земельної ділянки в приватну власність третій особі мав безперешкодний доступ до інформації, що містилась як в Державному земельному кадастрі, так і в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, та в силу покладених на нього завдань мав проявити розумну обачність та перевірити достовірність інформації, наданої первісним набувачем відносно наявності в нього права безоплатно приватизувати земельну ділянку державної власності за видом використання: для ведення особистого селянського господарства, в межах установлених норм.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи витягів з Державного земельного кадастру, сформованого станом на 19.06.2020, та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованого станом на 18.06.2020 за №213084735, за первісним набувачем ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7420685000:00:000:0278, площею 0,9999га, вид використання: для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Новобиківської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області. Дата внесення запису щодо речового права (права оренди ТОВ "Наташа Агро") вказаної земельної ділянки - 21.05.2014.

Тобто, станом на 04.01.2017 (дата надходження заяви первісного набувача щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення в власність спірної земельної ділянки) позивач не був позбавлений можливості ознайомитись з інформацією, наявною в перелічених Реєстрах, та встановити факт наявності в приватній власності ОСОБА_1 земельної ділянки за тим самим видом використання. В силу покладених на позивача завдань, він, з метою недопущення порушень вимог частини 4 статті 116 ЗК України, перед прийняттям рішення про передачу ОСОБА_1 з державної в приватну власність спірної земельної ділянки, мав вчинити всі залежні від нього дії з метою попереджень порушення вимог закону з його сторони. Натомість з матеріалів справи вбачається, що позивач після звернення ОСОБА_1 із заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки звернувся з запитом лише до Відділу Держгеокадастру у Сосницькому районі Чернігівської області з метою перевірки інформації відносно заявника в межах території Сосницького району.

Наведені обставини повноважним представником позивача в судових засіданнях 13.07.2020 та 27.07.2020 не спростовувались.

За висновком суду, наказ позивача від 13.07.2017 №25-10958/14-17-сг, прийнятий з порушенням вимог частини 4 статті 116 ЗК України, не лише внаслідок недобросовісних дій третьої особи, а й внаслідок недбалості самого позивача (у вигляді бездіяльності), оскільки останній при об`єктивній можливості перевірити інформацію первісного набувача щодо наявності в нього права набути в порядку безоплатної приватизації в власність спірну земельну ділянку за видом використання: для ведення особистого селянського господарства, в межах установлених норм, належних дій не вчинив.

Відсутність на законодавчому рівні в позивача обов`язку звіряти інформацію, надану заявником з метою отримання за рахунок земель державної власності в порядку безоплатної приватизації в приватну власність земельної ділянки, з відомостями, що містяться в Державному земельному кадастрі та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не звільняють останнього від правових наслідків рішень, прийнятих із порушенням вимог закону, внаслідок власної недбалості, в тому числі таких наслідків як безпідставне вибуття з державної власності спірної земельної ділянки. В той час як витребування даної земельної ділянки з володіння саме добросовісного набувача є втручанням держави в право на мирне володіння майном, зокрема позбавлення особи права приватної власності на майно шляхом його витребування. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатись на саму державу, такі помилки не можуть виправлятись за рахунок осіб, яких вони стосуються.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема він є одним із визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури та її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

Так у пунктах 70-71 рішення в справі «Рисовський проти України» (29979/04) Європейський суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення в справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), №33202/96, пункт 120; «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), №48939/99, пункт 128; «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), №21151/04, пункт 72; «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), №10373/05, пункт 51. Зокрема на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення в справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява №55555/08, пункт 74, від 20.05.2010; «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, пункт 37, і сприятимуть юридичній визначеності в цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення в справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128 та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення в справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення в справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїхвласних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення в справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункт 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення в справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 58; «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 32457/05, пункт 40; «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), № 35298/04, пункт 67). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (наприклад, рішення в справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (рішення в справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 53 та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), пункт 38).

У постанові Верховного Суду України від 18.01.2017 у справі № 6-2776цс16 викладено правову позицію, відповідно до якої втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17.07.1997.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно в власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте в власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц була висловлена наступна правова позиція: …предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування...

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982; «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986; «Щокін проти України» від 14.10.2010; «Сєрков проти України» від 07.07.2011; «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000; «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009; «Трегубенко проти України» від 02.11.2004; «East/West Alliance Limited» проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави в право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності в формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

При цьому, висновки Європейського суду з прав людини потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

З наведеного слідує, що встановлення порушення статті 1 Першого протоколу, виправданість втручання в право власності та надання відповідної компенсації напряму корелюються із законністю набуття майна, поведінкою набувача під час його придбання та наявністю суспільного інтересу, з метою задоволення якого таке втручання здійснюється.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За частиною 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов`язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред`явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

Відповідно до положень статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 1 статті 77 ГПК України).

За статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач зазначив, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза її волею, оскільки він, як розпорядник земель сільськогосподарського призначення, на момент прийняття рішення про передачу в межах норм безоплатної приватизації цієї земельної ділянки в приватну власність не володів інформацією щодо реалізації первісним набувачем (третьою особою в справі) такого права ще в 2007 році, тобто його рішення прийнято з порушенням вимог закону (частини 4 статті 116 ЗК України) виключно внаслідок недобросовісної поведінки первісного набувача.

Однак наведені доводи відхилено судом як такі, що не відповідають дійсності та спростовуються наявними матеріалами справи оскільки встановлено, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави на підставі чинного рішення державного органу (позивача), прийнятого в межах повноважень останнього. При цьому, за висновком суду, рішення позивача (наказ від 13.07.2017 №25-10958/14-17-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність»), що прийнятий з порушенням вимог частини 4 статті 116 ЗК України, не лише внаслідок недобросовісних дій третьої особи, а й внаслідок недбалості самого позивача (у вигляді бездіяльності), оскільки останній не проявив розумну обачність та при об`єктивній можливості перевірити інформацію відносно первісного набувача (третьої особи в справі), з метою уникнення негативних наслідків, належних дій не вчинив.

Водночас, у добросовісного набувача (відповідача в справі) на момент набуття ним у власність спірної земельної ділянки (лютий 2019 року) не було жодних підстав ставити під сумнів правомірність дій первісного набувача (третьої особи), оскільки згідно інформації, що містилась у Державному земельному кадастрі та в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, первісний набувач на момент відчуження об`єкту нерухомості значився його власником (підстава: чинний наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 13.07.2017 №25-10958/14-17-сг).

Судом також враховано той факт, що починаючи з листопада 2017 року спірна земельна ділянка перебувала в користуванні відповідача на підставі договору емфітевзису (речове право зареєстровано в Реєстрі 02.11.2017). Натомість упродовж усього часу, коли такий об`єкт перебував у користуванні відповідача, позивач, як орган, який в силу покладених на нього завдань здійснює державний нагляд (контроль) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, жодних дій щодо витребування такого майна в первісного набувача (третьої особи) не вчиняв.

Таким чином, враховуючи, що вибуття спірної земельної ділянки відбулось за наявності волі її власника - держави, в особі позивача, з огляду на характер спірних правовідносин, встановлені обставини та застосовані правові норми, за висновком суду вбачається невідповідність заходу втручання держави в право власності ФГ «Інтер - Агро - База» (який діяв добросовісно) критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини.

З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

При ухваленні рішення в справі, суд, у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами.

Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам. Беручи до уваги, що заявлений позов не підлягає задоволенню, судові витрати по сплаті судового збору в сумі 2102,00грн судом покладено на позивача.

Керуючись статтями 42, 46, 47, 73, 74, 76-79, 86, 91, 123, 129, 165, 178, 195, 233, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (проспект Миру, 14, м. Чернігів, 14000, код ЄДРПОУ 39764881) до Фермерського господарства «Інтер - Агро - База» (вул. Чернігівська, буд. 54 В-2, смт. Сосниця, Сосницький район, Чернігівська область, 16100, код ЄДРПОУ 33322351), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, відмовити в повному обсязі.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду, відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається в порядку визначеному статтею 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Повне судове рішення складено 05.08.2020.

Повідомити учасників справи про можливість одержання інформації по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Суддя А.В. Романенко