РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 серпня 2020 року м. Кремінна
Справа № 414/1035/20
Провадження № 2/414/270/2020
Кремінський районний суд Луганської області у складі:
головуючого судді: Ковальова В.М.
за участю секретаря: Олєйнікової І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кремінна цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої працівником при виконанні трудових обов`язків, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 15 травня 2020 року звернулася до суду з вказаним позовом, в обґрунтування якого посилається на те, що вона є приватним підприємцем щодо здійснення торгівлі продовольчими товарами в с. Черновопопівка Кремінського району Луганської області. З квітня 2014 року в її магазині працювали продавцями ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Під час проведення 02 вересня 2019 року ревізії в магазині по АДРЕСА_1 була виявлена недостача товарно-матеріальних цінностей /продуктів харчування/ у розмірі 60 883 грн. 64 коп. Продавці визнали свою вину та зобов`язалися виплатити цю суму по 30 441 грн. 82 коп. кожна. ОСОБА_3 частинами сплачує взяту на себе заборгованість, але відповідач свої зобов`язання не виконує, тому просить стягнути з неї розмір цієї шкоди, судовий збір у розмірі 840 грн. 80 коп. та послуги адвоката у розмірі 10 000 грн.
Позивач у судовому засіданні свої вимоги підтримала та пояснила, що відповідач визнала недостачу товару разом з ОСОБА_3 та надала відповідну розписку. Раніше відповідач неодноразово допускала недостачу товару та частково її відшкодовувала.
В судовому засіданні представник позивача Прохватілов М.Ю. позовні вимоги підтримав.
Відповідач ОСОБА_2 вимоги ОСОБА_1 не визнала та суду пояснила, що вини її в недостачі товарів в магазині не має. Їй незрозумілі підстави виникнення недостачі товарів, які довгий час разом з позивачем та ОСОБА_3 рахувалися і до логічного висновку не прийшли. Чоловік позивача ОСОБА_5 вимусив її визнати недостачу товарів та скласти відповідні документи. Крім того, 04 травня 2020 року цей чоловік з іншим чоловіком приїхали за місцем її проживання та побили її чоловіка з метою повернення боргу, про що було звернення до поліції. Не спростовує доводи позивача про неодноразову недостачу товару, яка вона частково відшкодовувала.
Розглянувши матеріали справи, вислухавши показання сторін, свідків, суд прийшов до наступних висновків.
Згідно ч. 1 ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків.
Підставою настання матеріальної відповідальності працівників є трудове майнове правопорушення, тобто невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків, в результаті чого підприємству, установі чи організації була завдана майнова шкода.
Трудові обов`язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо.
При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника (ч.2 ст. 130 КЗпП України). Обов`язковими умовами настання матеріальної відповідальності працівника є: 1) пряма дійсна шкода; 2) протиправна поведінка працівника; 3) вина в діях чи бездіяльності працівника; 4) прямий причинний зв`язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і шкодою, яка настала.
Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру завданої шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати.
Протиправна поведінка працівника - це поведінка працівника, який не виконує чи неналежним чином виконує трудові обов`язки, передбачені приписами правових норм, трудовими договорами, наказами та розпорядженнями підприємств, установ та організацій. Формами протиправної поведінки працівника є протиправна дія чи протиправна бездіяльність.
Обов`язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є вина. За приписами КЗпПУ матеріальна відповідальність працівника настає тільки за наявності його вини в заподіянні підприємству, установі, організації майнової шкоди. Вина працівника - це його психічне ставлення до вчинюваної дії чи бездіяльності, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Отже, працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння вчинене ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкоду нанесено джерелом підвищеної небезпеки).
У трудовому праві діє презумпція відсутності вини працівника, а тому обов`язок доведення вини працівника у спричинені підприємству шкоди, покладається саме на роботодавця, тобто у даному випадку на позивача.
Причинний зв`язок між протиправною і винною дією чи бездіяльністю працівника і майновою шкодою, яка сталася, повинен бути прямим (безпосереднім). Прямий зв`язок - це такий, за якого майнова шкода безпосередньо, з неминучістю випливає з дій чи бездіяльності працівника. У будь-якому разі працівник повинен нести матеріальну відповідальність лише за ту частину шкоди, яка безпосередньо випливає з його дій чи бездіяльності.
З наведеного слід зазначити, що відсутність підстав чи однієї з обов`язкових умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Згідно з ч.1 ст. 131 вказаного Кодексу власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна.
Відповідно до ст.138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених ст. 130 цього Кодексу.
Тлумачення наведених норм дозволяє зробити висновок, що при вирішенні питання про покладення на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків, та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, з`ясуванню та доведенню підлягають обставини щодо наявності прямої дійсної шкоди та її розміру; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними. Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов`язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційна їй частка загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної відповідальності.
Відповідно до ст. 135-2 КЗпП України при спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв`язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).
Результат аналізу ч.ч. 1, 2 ст. 135-2 КЗпП України дозволяє зробити висновок, що для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про це, обов`язковою є наявність двох умов: 1) колективна матеріальна відповідальність установлюються власником або уповноваженим ним органом; 2) установлення колективної матеріальної відповідальності проводиться за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Відсутність хоча б однієї з цих умов слід вважати порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
У п. 13 Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, зареєстрованого у МЮУ 11 червня 1996 року, зазначено, що притягнення колективу (бригади) до матеріальної відповідальності провадиться власником після ретельної перевірки причин виникнення збитків з врахуванням письмових пояснень, наданих членами колективу (бригади), а у випадку необхідності, також висновків спеціалістів.
Договір про повну матеріальну відповідальність сторонами не складався, але відповідач спільно виконувала з ОСОБА_3 одну й ту саму роботу і кожен з них мав доступ до майна позивача, що ввірено їм для реалізації покупцям. Разом з тим, як відповідач, як і ОСОБА_3 виконуючи свої обов`язки продавців, розуміли про спільну матеріальну відповідальність та вказану обставину не заперечують.
У відповідності до роз`яснень, викладених в абз. 2 п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» вбачається, що виходячи з вимог ст. 12 ЦПК України суд у кожному випадку зобов`язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об`єктивного з`ясування обставин, від яких згідно зі ст.ст. 130, 135-3, 137 КЗпП України залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з`ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника. Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов`язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційна їй частка загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної відповідальності.
Також слід звернути особливу увагу на те, чи були забезпечені позивачем належні умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними.
В судовому засіданні встановлено та визнавалося сторонами, що за час своєї роботи в магазині позивача відповідачу були створені необхідні умови для охорони товару та його реалізації і жодних зауважень з боку останньої не надходило.
Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що фактично матеріальна відповідальність не була встановлена сторонами і відповідачем оспорена.
Крім того, така відповідальність була погоджена центром зайнятості населення.
Розписки відповідача про визнання нею спричинення шкоди є належними доказами, відповідачкою не спростованні. Її доводи про тиск з боку чоловіка позивача під час складання цих розписок не знайшли свого підтвердження.
За таких обставин, покладення на відповідача матеріальної відповідальності є цілком правомірним.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Суд зазначає, що позивачем було створено належні умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого відповідачу майна, що в свою чергу не могло сприяти втраті та зникненню товарно-матеріальних цінностей, матеріальна відповідальність з відповідачем була погоджена та була погоджена з органом реєстрації, що не є порушенням ч.2 ст. 135-2 КЗпП України і підстав для не покладення матеріальної відповідальності на відповідача немає.
Оскільки у цій справі позивач надала до суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що колективна (бригадна) матеріальна відповідальність була встановлена нею з відповідачем, створено належних умов для збереження схоронності переданих товарно-матеріальних цінностей, тому є підстави для покладення на відповідача матеріальної відповідальності.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19 вересня 2019 року у справі №204/5569/16-ц.
Докази, які надані суду, свідчать про наступне.
Свідок ОСОБА_6 суду пояснила, що вона була запрошена позивачем для проведення ревізії в магазині, під час якої було складено документ, в якому відповідач погодилася з розміром недостачі товару десь у розмірі 60 000 грн. і його підписала, про що склала розписки. Під час цих дій вона не бачила та не чула прояву погроз з боку чоловіка позивача на відповідача.
Із показань свідка ОСОБА_3 вбачається, що вона також працювала продавцем товару в магазині позивача. Під час ревізії була виявлена недостача товару в розмірі десь у 60 000 грн., яку вона визнає, але не може її пояснити. Під тиском чоловіка позивача, вона як і відповідач погодилася на відшкодування половини цій суми, яку частинами відшкодовує.
ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем (а.с. 7), яка 01 квітня 2014 року з ОСОБА_2 уклали письмовий трудовий договір (а.с. 8) на виконання останньою обов`язків продавця продовольчих товарів в магазині по АДРЕСА_2 з покладанням на неї матеріальної відповідальності. Вказаний договір було зареєстровано у Кремінському районному центрі зайнятості. Відповідач 30 листопада 2019 року звільнилась за власним бажанням. Відповідні відомості знайшли своє відображення у трудовій книжці ОСОБА_2 (а.с.9-10).
За результатом ревізії від 02 вересня 2019 року (а.с.14-16), комісія у тому числі за участю позивача, відповідача та ОСОБА_3 , виявила остаток товару на початок ревізії 271 778 грн. 72 коп., по опису 210 895 грн.08 коп. Недостача товару складає 60 883 грн. 64 коп.
Відповідно до розписок ОСОБА_2 (а.с.11-13) від 05 грудня 2019 року вона підтвердила, що сумісними діями з ОСОБА_3 була допущена недостача на вищевказану суму, на що остання погодилася. Відповідач взяла на себе зобов`язання повернути частину недостачі у розмірі 30 445 грн.
Витребуванні з поліції докази підтверджують факт наявності недостачі товару з боку відповідача та обставини побиття невідомою людиною її чоловіка.
При таких обставинах, суд вважає вимоги позивача є обґрунтовані і такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до п.1 ч.2 ст.133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Відповідно до ч.2 ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Матеріалами справи підтверджено, що між позивачем та адвокатом Прохватіловим М.Ю. 15 травня 2020 року укладено договір про надання правової допомоги, відповідно до якого виконавець надає замовнику правову допомогу, а саме надання консультаційних та юридичних послуг, а також здійснює представництво інтересів замовника в суді з усіма повноваженнями, які надаються стороні (а.с.17-18).
Також з матеріалів справи вбачається, що Прохватілову М.Ю. видано свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю (а.с.20).
В обґрунтування заяви про розподіл витрат на правничу допомогу адвокатом надано розрахунок виконаних робіт, який за своїм змістом є розрахунком витрат на правничу допомогу (а.с.21).
Встановлено, що адвокат Прохватілов М.Ю. як представник позивача брав участь у судових засіданнях у суді першої інстанції у цій справі. Крім того, в матеріалах справи містяться складені адвокатом процесуальний документ - позовна заява.
Також матеріалами справи підтверджується сплата позивачем адвокату 10 000 грн. за надання правової допомоги (а.с.22).
Однак суд звертає увагу, що у п. 2 складеного адвокатом розрахунку погодинної вартості правової допомоги зазначено про витрату адвокатом 6 годин на пошук судової практики та ознайомлення з судовою практикою, новелами законодавства України, практики ЄСПЛ. Вартість правової допомоги в цій частині складає 800 грн./година, всього на суму 4 800 грн. Але у позовній заяві відсутнє будь-яке посилання на практику ЄСПЛ, Верховного Суду, норми законодавства, окрім КЗпП України. Тому надання правової допомоги в цій частині суд вважає непідтвердженим.
Таким чином, враховуючи встановлені обставини, суд вважає за необхідне витрати на професійну правничу допомогу стягнути з відповідача на користь позивача частково у розмірі: 10 000 грн. - 4 800 грн. = 5 200 грн.
Крім того, позивач при зверненні до суду сплатила судовий збір у розмірі 840 грн. 80 коп., який відповідно до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України підлягає стягненню з відповідача на її користь.
Отже загальний розмір судових витрат, який необхідно стягнути з відповідача на користь позивача складає: 5 200 грн. + 840 грн. 80 коп. = 6 040 грн. 80 коп.
Керуючись ст.ст. 12.13,77-81, 137, 141, 263-265, 354, 355 ЦПК України суд,-
В И Р І Ш И В:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої працівником при виконанні трудових обов`язків задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 шкоду, заподіяну при виконанні трудових обов`язків, у розмірі 30 441 грн. 82 коп. та судові витрати у розмірі 6 040 грн. 80 коп., а всього стягнути 36 482 (тридцять шість тисяч чотириста вісімдесят дві) грн. 62 коп.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Луганського апеляційного суду через Кремінський районний суд Луганської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя В.М. Ковальов
