-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
___________________________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
15 липня 2020 р.м.ОдесаСправа № 815/2076/16Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Домусчі С.Д. та Шляхтицького О.І.,
за участю секретаря судового засідання Цандура М.Р.,
представника апелянта/відповідача - Леписієнко І.О., позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу Апеляційного суду Одеської області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2020 року (суддя Танцюра К.О., м. Одеса, повний текст рішення складений 23 березня 2020 року) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Одеської області про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,
В С Т А Н О В И В:
29 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Апеляційного суду Одеської області, в якому просив:
- визнати протиправними дії по звільненню з роботи та скасувати наказ №85-ос від 11.04.2016 р., яким позивача звільнено з посади за поданням судді Вадовської Л.М. відповідно до ч. 3 ст. 154 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та п. п. 7, 19 Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції;
- поновити на посаді помічника судді апеляційного суду Одеської області;
- стягнути з апеляційного суду Одеської області середній заробіток за час вимушеного прогулу станом на день ухвалення постанови;
- стягнути з апеляційного суду Одеської області моральну шкоди у розмірі 63 396,00 грн.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 13.12.2016 р., залишеною без змін Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2017 р., у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 22.10.2019 р. постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13.12.2016 р. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2017 р. скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Повертаючи справу на новий розгляд касаційний суд вказав, що звільнення позивача на підставі спірного наказу відповідача відбулось 11 квітня 2016 року, тобто в той час, коли посада помічника судді належала до посад державної служби. Однак, судами попередніх інстанцій не було встановлено фактичні обставини справи щодо дотримання відповідачем під час звільнення позивача вимог пункту 19 Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції, затвердженого Рішенням Ради суддів України №14 від 25 березня 2011 року, правильність формулювання підстав звільнення з урахуванням обов`язку відповідача як суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність свого рішення та обов`язку суду сприяти в отриманні сторонами цих доказів. При цьому, суди обмежились лише дослідженням підстави звільнення позивача - подання судді. Тобто, суди не встановили обставин щодо дотримання відповідачем порядку звільнення позивача у відповідності до вимог пункту 19 вказаного Положення. Однак, без їх з`ясування неможливо встановити правомірність прийняття відповідачем спірного наказу про звільнення позивача.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 був задоволений частково. Визнано протиправними дії Апеляційного суду Одеської області щодо звільнення ОСОБА_1 з посади помічника судді апеляційного суду Одеської області. Скасовано наказ керівника апарату Апеляційного суду Одеської області №85-ос від 11.04.2016 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади помічника судді апеляційного суду Одеської області. Поновлено ОСОБА_1 на посаді помічника судді Апеляційного суду Одеської області. Стягнуто з Апеляційного суду Одеської області на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11.04.2016 р. по 17.09.2018 р. у розмірі 183585,60 грн. (сто вісімдесят три тисячі п`ятсот вісімдесят п`ять гривень шістдесят копійок). У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із постановленим у справі судовим рішенням Апеляційний суд Одеської області подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та неповне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .
В доводах апеляційної скарги зазначається, що судом першої інстанції не враховано, що посада помічника судді відноситься до патронатної служби, у зв`язку з чим дія статей 39-1, 41-43-1, 49-2 та ч. 3 ст. 184 КЗпП України не розповсюджується на спірні правовідносини.
Також апелянт зазначає, що підставою звільнення позивача було порушення позивачем вимог ЗУ «Про державну службу» в частині допущення дій, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.
Крім того, апелянт вказує на існування прогалини у чинному законодавстві, оскільки діюче законодавство про працю детально регламентує звільнення за власним бажанням, однак не встановлює порядку звільнення помічника судді за вмотивованим поданням судді. Так, на думку апелянта, КЗпП України в 1971 році не міг врахувати особливості трудових відносин між суддею та помічником судді, оскільки за радянських часів така посада як помічник судді не існувала і фактично з`явилася лише у 2002 році з прийняттям Закону України «Про судоустрій України», а тому і не міг встановлювати порядку звільнення помічника судді за вмотивованим поданням судді.
Окрім того, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу спрямована до неправильного відповідача, оскільки відповідач перебуває у стадії ліквідації та код програмної класифікації видатків бюджету закріплено вже за Державною судовою адміністрацією України.
Позивач рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову не оскаржував, надіслав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначив про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Відповідач надіслав до суду апеляційної інстанції відповідь на відзив, у якому наполягає на необґрунтованості та незаконності рішення суду першої інстанції та просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 .
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, відповіді на відзив, пояснення представника апелянта/відповідача - Леписієнко І.О., позивача ОСОБА_1 , вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 19.03.2008 р. позивач був зарахований на посаду помічника судді апеляційного суду Одеської області як такий, що пройшов за конкурсом, з присвоєнням 11 рангу державного службовця на підставі наказу апеляційного суду Одеської області №28-ос (Т. 1 а.с. 12).
13.12.2011 р. позивач був переведений на посаду помічника судді на строковий трудовий договір на час виконання суддею Вадовською Л.М. повноважень судді апеляційного суду Одеської області на підставі наказу апеляційного суду Одеської області №95-ос (Т. 1 а.с. 12).
15.03.2016 р. суддя апеляційного суду Одеської області Вадовська Л.М. склала подання про звільнення позивача з посади помічника судді апеляційного суду Одеської області, який мотивувала тим, що детективи НАБУ її допитували в якості свідка у кримінальному провадженні №420150000000000951, порушеному за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України. Серед осіб, дії яких на причетність до кримінального правопорушення перевіряються, є ОСОБА_1 , який виконує обов`язки помічника судді Апеляційного суду Одеської області та закріплений безпосередньо за нею. Зважаючи на вказані обставини суддя Вадовська Л.М. вважає, що подальше перебування ОСОБА_1 на посаді помічника судді є неможливим (Т. 1 а.с. 15).
Наказом керівника апарату апеляційного суду Одеської області №85-ос від 11.04.2016 р. ОСОБА_1 було звільнено з посади за поданням судді Вадовської Л.М. відповідно до ч. 3 ст. 154 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та п. п. 7, 19 Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції, затвердженого рішенням Ради суддів України №14 від 25.03.2011 року (Т. 1 а.с. 13).
Не погоджуючись з вищевказаними діями та наказом відповідача позивач оскаржив їх до суду.
Задовольняючи частково адміністративний позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем при звільненні позивача не дотримано порядок та умови, визначені у п. 19 Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції, затвердженого рішенням Ради суддів України 25.03.2011 р. №14, з урахуванням ст. ст. 40, 41 КЗпП України.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, частинами 1, 3 ст. 154 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що кожний суддя суду загальної юрисдикції має помічника, статус і умови діяльності якого визначаються цим Законом, Законом України «Про державну службу» та Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді.
Згідно з частиною другою статті 9 Закону України «Про державну службу» №3723-XII від 16.12.1993 року, регулювання правового становища державних службовців, що працюють в органах прокуратури, апаратах судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, Національної поліції, Національного антикорупційного бюро України та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.
Пунктом 1 Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції, затвердженого рішенням Ради суддів України 25.03.2011 р. №14 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі Положення №14) відповідно до частини першої статті 154 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-17) у кожного судді суду загальної юрисдикції є помічник, правовий статус і умови діяльності якого визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про державну службу» (Далі - Закон №3723-12 ) та цим Положенням.
Пунктами 2, 3 Положення №14 визначено, що помічник судді - це посадова особа, яка перебуває на державній службі, забезпечує виконання суддею відповідних повноважень та сприяє здійсненню правосуддя. Помічник судді є працівником апарату суду.
Пунктом 7 Положення №14 визначено, що судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді.
Відповідно до п. 19 Положення №14 помічник судді може бути звільнений з посади з дотриманням вимог законодавства про працю та Закону України «Про державну службу» (№3723-12) на підставі заяви про звільнення за власним бажанням або за мотивованим поданням судді, а у випадку тривалої відсутності судді (тривале відрядження, відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами, відпустка по догляду за дитиною тощо) - за наказом керівника апарату відповідного суду. У разі припинення повноважень судді відповідного суду та звільнення судді з займаної посади у встановленому законом порядку, помічник судді звільняється із займаної посади з дотриманням гарантій, передбачених законодавством.
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI встановлено порядок призначення на посаду та звільнення з посади державних службовців (помічників суддів), що працюють в апаратах судів.
Враховуючи викладене колегія суддів погоджується з судами першої та касаційної інстанцій, що норми вказаного Закону є спеціальними до спірних правовідносин, при цьому, норми трудового законодавства можуть бути застосовані лише у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірних відносин та, коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі (правовий висновок, викладений у п. 23 Постанови Верховного Суду від 22.10.2019 р.).
Водночас, колегія суддів відхиляє аргумент апеляційної скарги стосовно того, що на момент звільнення посада помічника судді відносилась до патронатної служби.
Так, як вже зазначалось вище, звільнення ОСОБА_1 з посади помічника судді апеляційного суду Одеської області відбулося 11 квітня 2016 року.
Проте, відповідно до частини 1 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних Положень зазначеного Закону України «Про державну службу» №889-VIII, цей Закон, в тому числі стаття 92 цього Закону, яка відносить посаду помічника судді до патронатної служби, набирає чинності з 1 травня 2016 року.
Таким чином, звільнення позивача на підставі наказу №85-ос від 11.04.2016 р. мало місце у той час, коли посада помічника судді належала до посад державної служби.
До того ж, як вже зазначалося вище, такий висновок висловив Верховний Суд у Постанові від 22.10.2019 р., повертаючи справу, що розглядається, на новий розгляд до суду першої інстанції.
Отже, у даному випадку визначальним є дотримання відповідачем при звільненні позивача порядку та вимог, передбаченого п. 19 Положення №14.
Також, апеляційний суд відхиляє аргумент апеляційної скарги стосовно того, що позивачем вчинено дії, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця, адже у самому поданні судді та наказі відповідача про звільнення позивача не йдеться про те, що ним вчинені будь-які негативні дії, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця та не міститься посилання на Закон України «Про державну службу».
Так, в якості підстави для вказаного подання суддею зазначено, що 11.03.2016 р. її було допитано в якості свідка у кримінальному провадженні №420150000000000951, порушеному за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. Серед осіб, дії яких на причетність до кримінального правопорушення перевірялися, був ОСОБА_1 , який виконував обов`язки помічника судді апеляційного суду Одеської області Вадовської Л.М. Зважаючи на вказані обставини подальше перебування ОСОБА_1 на посаді помічника судді є неможливим (Т. 1 а.с. 15).
Водночас, з листа Прокуратури Одеської області від 24.06.2016 р. №04/2/2-5420-16 вбачається, що відповідно до даних моніторингу Єдиного реєстру досудових розслідувань встановлено, що відомості про кримінальні провадження за №420150000000000 та №420100000000000951 у ЄРДР відсутні.
Крім того, моніторингом даних ЄРДР встановлено, що відомості про повідомлення про підозру ОСОБА_1 також відсутні (Т. 1, а.с. 77).
Також, в матеріалах справи наявна постанова старшого слідчого другого слідчого відділу прокуратури Одеської області Філіппова С.В. від 30.11.2015 р., якою закрито кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42015160000000491 від 31.07.2015 р., та було встановлено, що в діях позивача відсутній склад будь-якого злочину, передбаченого КК України (Т. 2, а.с. 11-12).
При цьому з трудової книжки ОСОБА_1 ( НОМЕР_1 ) вбачається, що він з 13.12.2011 р. працює на посаді помічника судді згідно строкового трудового договору (Т. 1, а.с. 36).
Як вже зазначалося вище, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» є спеціальним до спірних правовідносин. Разом з цим, судами 1-ї та 2-ї інстанцій враховується, що випадки, які можуть слугувати підставою для подання судді про звільнення помічника судді, як і порядок такого звільнення вказаним Законом та Положенням №14 не визначені, в зв`язку з чим необхідно застосовувати норми трудового законодавства.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що подання судді про звільнення помічника з займаної посади, який працює за строковим договором, є фактично розірванням трудового договору з ініціативи власника до закінчення його чинності, підстави для якого визначені статтями 40, 41 КЗпП України.
Так, ст. 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; 2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов`язків вимагає доступу до державної таємниці; 3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; 4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; 5) нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності; 6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; 7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; 8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу; 10) призову або мобілізації власника - фізичної особи під час особливого періоду; 11) встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Приписами статті 41 КЗпП України визначені додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов: 1) одноразового грубого порушення трудових обов`язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами податкових та митних органів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами; 1-1) винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати; 2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір`я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу; 3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи; 4) перебування всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції» у прямому підпорядкуванні у близької особи; 5) припинення повноважень посадових осіб. Власник або уповноважений ним орган з власної ініціативи зобов`язаний розірвати трудовий договір з посадовою особою в разі повторного порушення нею вимог законодавства у сфері ліцензування, з питань видачі документів дозвільного характеру або у сфері надання адміністративних послуг, передбачених статтями 166-10, 166-12, 188-44 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Розірвання договору у випадках, передбачених частинами першою і другою цієї статті, провадиться з додержанням вимог частини третьої статті 40, а у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, - також вимог статті 43 цього Кодексу. Розірвання договору у випадку, передбаченому пунктом 4 частини першої цієї статті, проводиться, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.
Також апеляційний суд звертає увагу й на те, що у Законі України «Про державну службу» також містяться підстави для дисциплінарної відповідальності та звільнення державного службовця.
Так, у ст. 65 вказаного Закону перерахований вичерпний перелік підстав для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності.
Зокрема, підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення.
Дисциплінарними проступками є: 1) порушення Присяги державного службовця; 2) порушення правил етичної поведінки державних службовців; 3) вияв неповаги до держави, державних символів України, Українського народу; 4) дії, що шкодять авторитету державної служби; 5) невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень; 6) недотримання правил внутрішнього службового розпорядку; 7) перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу злочину або адміністративного правопорушення; 8) невиконання вимог щодо політичної неупередженості державного службовця; 9) використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або в неправомірних особистих інтересах інших осіб; 10) подання під час вступу на державну службу недостовірної інформації про обставини, що перешкоджають реалізації права на державну службу, а також неподання необхідної інформації про такі обставини, що виникли під час проходження служби; 11) неповідомлення керівнику державної служби про виникнення відносин прямої підпорядкованості між державним службовцем та близькими особами у 15-денний строк з дня їх виникнення; 12) прогул державного службовця (у тому числі відсутність на службі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; 13) поява державного службовця на службі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; 14) прийняття державним службовцем необґрунтованого рішення, що спричинило порушення цілісності державного або комунального майна, незаконне їх використання або інше заподіяння шкоди державному чи комунальному майну, якщо такі дії не містять складу злочину або адміністративного правопорушення.
Згідно ч. ч. 1, 5, 6 ст. 66 цього ж Закону до державних службовців застосовується один із таких видів дисциплінарного стягнення: 1) зауваження; 2) догана; 3) попередження про неповну службову відповідність; 4) звільнення з посади державної служби. Звільнення з посади державної служби є винятковим видом дисциплінарного стягнення і може бути застосоване лише у разі вчинення дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 1, 3, 7, 9-11, 13, 14 частини другої статті 65 цього Закону, а також вчинення систематично (повторно протягом року) дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 12 частини другої статті 65 цього Закону. Дисциплінарні стягнення, передбачені пунктами 2-4 частини першої цієї статті, накладаються виключно за пропозицією Комісії, поданням дисциплінарної комісії.
Таким чином, з огляду на викладене та матеріали справи, апеляційний суд констатує відсутність у оскаржуваному наказі відповідача та поданні судді про звільнення позивача будь-яких підстав, вказаних у вищезазначених правових нормах.
Щодо доводів апелянта про існування прогалини у чинному законодавстві, оскільки діюче законодавство про працю детально регламентує звільнення за власним бажанням, однак не встановлює порядку звільнення помічника судді за вмотивованим поданням судді, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як зазначено самим апелянтом, КЗпП України прийнято в той час, коли такої посади, як помічник судді не існувало. При цьому, саме по собі подання судді не є тою підставою в розумінні трудового законодавства, яка надає можливість розірвати строковий трудовий договір, а лише ініціативою судді про звільнення помічника судді, яка має містити мотивовану підставу.
Підстави для розірвання трудового договору, зокрема строкового договору, саме з ініціативи роботодавця, встановлено виключно статтею 40 КЗпП України (додаткові підстави зазначені у статті 41 КЗпП України).
Відповідно до частини 1 статті 40 КЗпП України - трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, передбачених вищевикладеним вичерпним переліком.
При цьому, у пунктом 19 Положення про помічника судді установлено, що помічник судді може бути звільнений з посади з дотриманням вимог законодавства про працю та Закону України «Про державну службу» …за мотивованим поданням судді, однак відповідачем цього не було враховано.
Пунктом 1.3 Посадової інструкції помічника судді апеляційного суду Одеської області (далі - Інструкція), затвердженої наказом голови суду від 9.12.2011 року за №89-ос, вказано, що помічник судді призначається на посаду наказом керівника апарату суду без конкурсного відбору та на підставі подання судді і звільнюється з посади наказом керівника апарату суду з дотриманням вимог трудового законодавства, законодавства про державну службу України та Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції (Т. 2 а.с. 23).
При цьому колегія суддів вважає необхідним наголосити на тому, що порядок звільнення з посади та підстави припинення трудового договору є різні за своєю правовою природою поняття, та регулюються, в даному випадку, відповідно, різними нормативно-правовими актами. Зокрема, всі підстави припинення трудового договору передбачені статтею 36 КЗпП України.
Окрім того, у пункті 22 Постанови Верховного Суду від 22.10.2019 року, ухваленої у даній справі, підкреслено, що Законом України «Про судоустрій та статус суддів» (в редакції від 07.07.2010 року - далі Закон №2453-VІ) встановлений саме порядок (а не підстави) призначення на посаду та звільнення з посади помічників суддів.
Отже, з матеріалів справи та аналізу наведених норм закону слідує, що зазначені у поданні судді апеляційного суду Одеської області Вадовської Л.М. обставини не містять відповідного обґрунтування мотивів такого подання, а посилання на допит судді у якості свідка у кримінальному провадженні №420150000000000951, порушеному за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України та те, що серед осіб, дії яких перевірялися на причетність до кримінального правопорушення, був позивач, не можуть слугувати підставою для подання про звільнення позивача з посади та видання наказу про звільнення його, як державного службовця.
До того ж, відповідачем жодним чином не доведено вчинення позивачем будь-яких дій, які б вплинули на репутацію державного службовця.
Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що Апеляційним Судом Одеської області при звільненні позивача не був дотриманий порядок, визначений п. 19 Положення №14, з урахуванням ст. ст. 40, 41 КЗпП України, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог про визнання протиправними дій щодо звільненню його з посади, скасування наказу №85-ос від 11.04.2016 р., яким позивача звільнено з посади за поданням судді Вадовської Л.М. відповідно до ч. 3 ст. 154 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та п. п. 7, 19 Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції та, відповідно, поновлення ОСОБА_1 на посаді помічника судді Апеляційного суду Одеської області.
Колегія суддів також відхиляє аргумент апеляційної скарги про те, що вимога позивача щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу спрямована до неправильного відповідача з огляду на наступне.
Відповідно до статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Так, саме Апеляційним судом Одеської області, як суб`єктом владних повноважень, порушені права позивача, з огляду на що позивач звернувся до адміністративного суду за захистом свого права.
З огляду на те, що саме керівником апарату апеляційного суду Одеської області, як її посадовою особою, здійснено протиправні дії щодо звільнення позивача з посади помічника судді, колегія суддів вважає, що саме належним відповідачем у цій справі є апеляційний суд Одеської області.
Більш того, у разі неможливості виконання рішення Апеляційним судом Одеської області саме в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з підстав закріплення за ДСА України коду програмної класифікації видатків бюджету, вказане питання можливо буде вирішити на стадії виконання рішення суду в порядку ст. 379 КАС України.
Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу станом на день ухвалення постанови, колегія суддів зазначає наступне.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100, ч. 8 якого визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Пунктом 3 вказаного Порядку №100 встановлено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Премії включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці, включаються в заробіток в частині, що відповідає кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді.
Судом першої інстанції, на підставі наявної в матеріалах справи довідки (Т. 1 а.с. 40), зроблено правильний розрахунок та стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача у період з 11.04.2016 р. по 17.09.2018 р. у сумі 183 585,60 грн. (608 робочих дні х 301,95грн.).
При цьому, апелянт в апеляційній скарзі не навів будь-яких зауважень щодо правильності визначеного судом першої інстанції розміру грошового забезпечення за період вимушеного прогулу.
Слід наголосити на тому, що частинами 1 та 2 статті 2 КАС України установлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень збоку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, свою позицію не довів та не обґрунтував.
У зв`язку з цим, за результатом апеляційного розгляду даної справи колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані дії та рішення відповідача щодо звільнення ОСОБА_1 не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та прийняті/вчинені без урахування усіх фактичних обставин, з без порушенням його прав.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 .
В іншій частині рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржувалося, що, відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, обумовлює межі перегляду даного судового рішення апеляційним судом.
Підсумовуючи наведене колегія суддів дійшла висновку, що доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, суд першої інстанції правильно з`ясував усі обставини справи, оскаржуване рішення ухвалено судом відповідно до норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відтак, апеляційна скарга Апеляційного суду Одеської області задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 292, 308, 310, 315, 316, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний суд,
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу Апеляційного суду Одеської області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Головуючий суддя-доповідачВ.О.Скрипченко
СуддяС.Д.Домусчі
СуддяО.І.Шляхтицький
Повне судове рішення складено16 липня 2020 року
скопійовано
-
скопійовано
-
