Постанова

Іменем України

03 липня 2020 року

м. Київ

справа № 725/3028/17

провадження № 61-15505св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Іпатова Марія Миколаївна, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Савчук Віталіна Григорівна, Чернівецький міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Чернівецькій області,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 30 січня 2018 року у складі колегії суддів: Лисака І. Н., Владичана А. І., Міцнея В. Ф., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу - Іпатова Марія Миколаївна, приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу - Савчук Віталіна Григорівна, Чернівецький міський відділ Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Чернівецькі області, про визнання договорів купівлі-продажу недійсними та приведення сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до вчинення правочину.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Першотравневого районного суду міста Чернівці з вказаним вище позовом.

Посилався на те, що в провадженні Сокирянського районного суду Чернівецької області перебувала на розгляді цивільна справа за його позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Під час розгляду судом вказаної справи, з метою забезпечення виконання можливого рішення суду, за його клопотанням, ухвалою суду про задоволення позову від 08 травня 2013 року накладено арешт на належне ОСОБА_2 нерухоме майно - нежилі приміщення 87-1-87-4, загальною площею 72,10 кв. м, вартістю 246 733 грн, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Вказана ухвала була направлення для виконання в Першотравневий відділ державної виконавчої служби ЧМУЮ. У зв`язку із чим, 13 травня 2013 року державним виконавцем було винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Цього ж дня, державним реєстратором реєстраційної служби Чернівецького міського управління юстиції Чернівецької області на підставі заяви державного виконавця, здійснено державну реєстрацію обтяження нерухомого майна.

Рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 21 серпня 2013 року стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики в розмірі 346 064 грн.

В подальшому, на підставі виконавчого листа, державним виконавцем Першотравневого відділу державної виконавчої служби ЧМУЮ відкрито виконавче провадження, під час здійснення якого було складено акт опису й арешту майна спірних нежилих приміщень на АДРЕСА_2 , а також винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Однак державний виконавець не мав змоги реалізувати арештоване майно в рахунок стягнення боргу з ОСОБА_2 , оскільки як йому (позивачу) стало відомо, відповідач ОСОБА_2 будучи у змові з відповідачем ОСОБА_3 , ініціювали укладення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, при цьому датою його укладання вони зазначили 13 квітня 2013 року, тобто ще до того, як на нього було накладено арешт та оголошено заборону на його відчуження.

Рішеннями Апеляційного суду Чернівецької області від 27 серпня 2014 року та від 27 серпня 2015 року визнано вказаний договір купівлі-продажу дійсним, знято арешт із спірного нерухомого майна, а також скасовано його обтяження.

Отже, на підставі вказаних рішень ОСОБА_3 зареєструвала право власності на нежилі приміщення на АДРЕСА_2 .

Проте, в подальшому рішеннями судів різних інстанцій під час перегляду справ, які слугували для реєстрації права власності на нежитлові приміщення було відмовлено в позові ОСОБА_3 щодо визнання договору купівлі-продажу дійсним, зняття арешту із майна, а також щодо скасування його обтяження.

Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 01 серпня 2016 року скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно ОСОБА_6 про державну прав та їх обтяжень. Однак під час тривалого судового перегляду справ, відповідач ОСОБА_2 таки домігся свого та вивів належні йому нежитлові приміщення з-під арешту.

05 січня 2016 року ОСОБА_3 уклала договір купівлі-продажу з ОСОБА_4 , згідно якого остання і набула на нього право власності.

13 грудня 2016 року вказані вище нежитлові приміщення вже втретє були відчуженні, шляхом укладання між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 договору купівлі-продажу.

Крім того зазначав, що він вчиняв дії щодо уникнення укладання вказаних договорів купівлі-продажу, шляхом звернення із відповідною заявою до начальника головного територіального управління юстиції, а він в свою чергу до державних та приватних нотаріусів. Однак не всі нотаріуси взяли це до уваги, у зв`язку із чим виникли вказані вище наслідки.

У зв`язку із тим, що відповідач ОСОБА_2 не виконав та не виконує рішення суду щодо повернення боргу, просив визнати недійсними договір купівлі-продажу від 05 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та договір купівлі-продажу від 13 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Залишити у приватній власності ОСОБА_2 нежилі приміщення на АДРЕСА_2 . Вирішити питання судових витрат.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції прийшов до правового висновку про те, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215-216 ЦК України, а можливий захист лише шляхом подання віндикаційного позову за наявності для цього підстав і в порядкуст.388 ЦК України.

Так, за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.

Постановою Апеляційного суду Чернівецької області від 30 січня 2018 року рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсними: договір купівлі-продажу приміщень 87-1 - 87-4, загальною площею 72,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , укладеного 05 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; договір купівлі продажу приміщень 87-1 - 87-4, загальною площею 72,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , укладеного 13 грудня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Залишено у приватній власності ОСОБА_2 нежилі приміщення 87-1 - 87-4, загальною площею 72,10 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , що належать йому на праві приватної власності відповідно до договору купівлі-продажу від 24 вересня 2010 року. Вирішено питання судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки ОСОБА_1 не є власником спірних приміщень, про те у встановленому процесуальним законом порядку в його інтересах були вжиті заходи забезпечення позову, а в подальшому, в забезпечення примусового виконання рішення суду шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно, останній внаслідок його відчуження був позбавлений права на задоволення стягнутих на його користь сум шляхом звернення стягнення на забезпечене та арештоване майно.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_5 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Першотравневого районного суду міста Чернівці. Зупинено дію постанови апеляційного суду Чернівецької області від 30 січня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

14 квітня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не повно досліджено матеріали та обставини справи. Заявник зазначає, що є добросовісним набувачем за договором купівлі-продажу житлових приміщень та нею понесені витрат на ремонтні роботи цих приміщень. Вказує, що позивачем не вірно обраний спосіб захисту.

Відзив на касаційну скаргу

У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що 05 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики на суму 40 000 дол. США, з терміном виконання до 05 липня 2010 року (т. 1 а. с.19).

У зв`язку з невиконанням умов договору позики ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення боргу, під час розгляду справи ухвалою Сокирянського районного суду Чернівецької області від 08 травня 2013 року накладено арешт на належні ОСОБА_2 спірні приміщення (т. 1 а. с. 20-22).

Постановою державного виконавця Першотравневого ВДВС ЧМУЮ від 13 травня 2013 року накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження (т. 1 а. с. 24).

Рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 21 серпня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 346 064 грн. Під час виконання зазначеного рішення суду державним виконавцем 02 жовтня 2014 року накладено арешт на спірні приміщення (т. 1 а. с. 28-29, 34).

27 серпня 2014 року рішенням Апеляційного суду Чернівецької області позов визнано дійсним договір купівлі-продажу спірних приміщень, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на підставі зазначеного рішення ОСОБА_3 зареєструвала право власності на них (т. 1 а. с. 55-56).

05 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладеного договір купівлі-продажу спірних приміщень (т.2 а. с. 2-3).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року скасовано рішення апеляційного суду Чернівецької області від 27 серпня 2014 року про визнання дійсним договору купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (т. 1 а. с.118-119).

13 грудня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу спірних приміщень (т. 2 а. с. 45-46).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину.

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Вказана правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 638/6137/17 (провадження № 61-22478св19).

Крім того, ЦК України передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо: 1) майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) майно було викрадене у власника або особи, якій він передав майну володіння; 3) майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов`язальний спосіб захисту. У зобов`язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Отже, з віндикаційним позовом може звертатись лише дійсний власник майна, або особа, яка вважає себе власником майна.

Вказана правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц (провадження № 61-40892св18).

Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов`язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України, у редакції 2004 року, що також узгоджується із статями 18, 153, 157 ЦПК України, у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України, у редакції 2004 року, що також узгоджується з частиною другою статті 149 ЦПК України, у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року № ETS № 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

ЄСПЛ у рішенні від 20 липня 2004 року у справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказував на те, що відчуження нежилих приміщень 87-1-87-4, загальною площею 72,10 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі оскаржуваних договорів, всупереч вимогам ухвали Сокирянського районного суду Чернівецької області від 08 травня 2013 року про арешт нерухомого майна, порушує його права на стягнення боргу за розпискою із ОСОБА_2 . Тобто констатувала власний інтерес щодо долі спірного майна.

Також судами у цій справі встановлено, що ОСОБА_1 не є власником спірного майна.

Під час вирішення спору по суті суд апеляційної інстанцій вказане врахував, та дійшов правильного висновку про те, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 05 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та договору купівлі-продажу від 13 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , відповідає вимогам закону.

Доводи касаційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявників з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційних скарг правильного висновку суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо розподілу судових витрат

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Чернівецької області від 30 січня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Апеляційного суду Чернівецької області від 30 січня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

С. Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко