Справа № 182/7150/19

Провадження № 2/0182/1489/2020

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

01.07.2020 року м. Нікополь

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Кобеляцької-Шаховал І.О.

секретар Іванова Т.С.

за участю представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача Ковальова А .В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Нікополі цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до Офісу Президента України, Генеральної прокуратури України, Державного бюро розслідувань, Вищої ради правосуддя про відшкодування шкоди, спричиненої йому співробітниками зазначених органів при виконанні ними трудових (службових) обов`язків, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди, спричиненої йому співробітниками органів державної влади при виконанні ними трудових (службових) обов`язків, посилаючись на наступне.

Позов підсудний Нікопольському міськрайонному суду Дніпропетровської області на підставі ст.28 п.3,4 ЦПК України, ст.8 Угоди від 09.09.1994 року СНД «Про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язане з виконанням ними трудових обов`язків» місцем застосування репресій у вигляді поміщення в психіатричні лікарні Нікопольською міською психіатричною лікарнею в Дніпропетровській області, ст.7, 8 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Докази репресій, каліцтва до безстрокової інвалідності другої групи, поміщення в психіатричні лікарні, порушень процесуальних, матеріальних прав, обґрунтованих Законами Російської Федерації, розрахунок розміру компенсації шкоди додані в справі №0426/0838/2012 в рішенні від 28.01.2014 року Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області за його позовом до Виконкому Нікопольської міської ради, Генеральної прокуратури, Нікопольської міської психіатричної лікарні (суддя Шестакова З.С.). Справа № 426/719/2012 (рішення від 18.03.2014 року Нікопольського міськрайонного суду за його позовом виробничому об`єднанню «Нижньовартовськнафтогаз»), суддя Троян H.A. Справа № 182/483/18 (ухвала від 03.03.2018 року) Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області за його позовом до ВАТ «Нижньовартовськнафтогаз», Нікопольської міської психіатричної лікарні (суддя Рунчева О.В.). Справа № 182/435/18 (ухвала від 13.02.2018 року) Нікопольського міськрайонного суду за його позовом Адміністрації Малоархангельського району Орловської області РФ (суддя Тихомиров І.В.). Названі справи, рішення, ухвали Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області, відповіді відповідачів на його звернення, спроба вирішити суперечку без залучення суду. Керуючись відповідями на його звернення Офісу Президента України, Департаменту з питань звернення громадян № 22/04191-04 від 06.08.2019 pоку; Державної Казначейської служби України № 5-11-11/19861 від 02.09.2019 pоку; Генеральної прокуратури України від 22.02.2018 року № 06-18334, від 02.03.2018 року № 06-18334-18, від 13.03.2018 року № 06-18334-18, від 06.04.2018 року № 06-18334-18; Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в м.Полтава від 17.05.2019 року № М-2505/02-1. Ст.1-8 Угоди від 09.09.1994 року СНД «Про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язане з виконанням ними трудових обов`язків», ст.1,5,6,9 Закону України, ст.1.12-18 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій»; ст.1172 п.1,1168 п.1,1176 п.5,18 п.1,2 Цивільного Кодексу України; ст.28 п.3.4.174, 175, 176, 177 ЦПК України. І просить суд ухвалити рішення, яким зобов`язати (доручити) Державну казначейську службу України з рахунку і за рахунок Офісу Президента України перерахувати на його рахунок ( ОСОБА_4 , № карткового рахунку НОМЕР_1 , установа Ощадбанку ТВБВ 1 типу № 10003/0461 Філія-Дніпропетровське ОУ AT «Ощадбанк», МФО 305482, ПІН клієнта НОМЕР_2 ) 128 125 000 (сто двадцять вісім мільйонів сто двадцять п`ять тисяч) гривень. З рахунку і за рахунок Генеральної прокуратури України перерахувати на його рахунок ( ОСОБА_4 , № карткового рахунку НОМЕР_1 , установа Ощадбанку ГВБВ І типу № 10003/0461 Філія - Дніпропетровське ОУ AT «Ощадбанк», МФО 305482, ПІН клієнта НОМЕР_2 ) 128 125 000 (сто двадцять вісім мільйонів сто двадцять п`ять тисяч) гривень. З рахунку і за рахунок Державного Бюро розслідувань України перерахувати на його рахунок ( ОСОБА_4 , № карткового рахунку НОМЕР_1 , установа Ощадбанку ТВБВ І типу № 10003/0461 Філія - Дніпропетровське ОУ AT «Ощадбанк», МФО305482, ПІН клієнта НОМЕР_2 ) 128 125 000 (сто двадцять вісім мільйонів сто двадцять п`ять тисяч) гривень. З рахунку і за рахунок Вищої Ради Правосуддя України перерахувати на його рахунок ( ОСОБА_4 , № карткового рахунку НОМЕР_1 , установа Ощадбанку ТВБВ І типу № 10003/0461 Філія - Дніпропетровське ОУ АТ «Ощадбанк», МФО 305482, ПІН клієнта НОМЕР_2 ) 128 125 000 (сто двадцять вісім мільйонів сто двадцять п`ять тисяч) гривень.

22 жовтня 2019 року ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області позовна заява була залишена без руху, відповідно до ст.185 ЦПК України. Позивачу було запропоновано усунути вказані в ухвалі суду недоліки в п`ятиденний термін з дня отримання ухвали про залишення позову без руху (а.с.25-26).

У зв`язку із неусуненням позивачем недоліків, 19 листопада 2019 року подана позовна заява ухвалою суду була повернута позивачу (а.с.49-50).

29 лютого 2020 року постановою Дніпровського апеляційного суду ухвала Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19.11.2020 року була скасована та матеріали за позовом ОСОБА_4 направлені до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області для вирішення питання, відповідно до вимог ЦПК України (а.с.115-118).

Ухвалою суду від 23.03.2020 року провадження по справі було відкрито та справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження, роз`яснено відповідачам їх право подати відзив на позов (а.с.126-127). Копії зазначеної ухвали були направлені сторонам.

13 травня 2020 року на адресу суду від представника відповідача - Офіса Президента України - надійшов відзив, в якому зазначено, що позовні вимоги є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не можуть бути задоволені з огляду на наступне. Незважаючи на зазначення ОСОБА_4 . Офісу Президента України в якості відповідача, у прохальній частині позову не вказано вимог до відповідача чи інших відповідачів. Такі вимоги заявлені лише до Державної казначейської служби України, яка не є учасником даної справи. Таким чином, Офіс Президента України є неналежним відповідачем. Щодо заявлених вимог про відшкодування шкоди, зазначає наступне. За змістом статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. За правилом частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. Позовна заява не містить обґрунтувань, яким чином відповідь на звернення може спричинити каліцтво заявника. Крім того, питання щодо розгляду, стягнення моральної шкоди за порушення законодавства про звернення громадян, регулюються спеціальними нормами Закону України «Про звернення громадян», що підтверджується позицією Верховного Суду у справі № 367/3673/15-а та вирішуються в порядку адміністративного судочинства. Натомість, позивач просить стягнути на його користь кошти саме на підставі статті 1168 ЦК України. Таким чином, на спірні правовідносини не поширюються норми Закону України «Про звернення громадян», а Офісом Президента України не вчинено будь-яких діянь, які могли б спричинити каліцтво позивача. ОСОБА_4 не навів факту спричинення йому шкоди діями/бездіяльністю Офісу Президента України, причинного зв`язку між шкодою та діянням відповідачів та зазначив лише загальні вимоги закону як підставу позову. Тому, позивачем не наведено жодної підстави для настання цивільно-правової відповідальності відповідачів.

18 травня 2020 року від представника відповідача Офісу Генерального Прокурора на адресу суду надійшов відзив, в якому зазначено, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Позивач посилається на положення ч.1 ст.1168, ч.2 ст.1172 ЦК України, ст.1, 7, 8, 9 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», Угоду країн СНД «Про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням чи іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням ними трудових обов`язків». Зазначає, що докази репресій, каліцтва, порушень його прав, розрахунок шкоди містяться у матеріалах справ № 0426/10838/2012, № 426/719/2012, № 182/483/18, 182/435/18. Також посилається на відповіді Генеральної прокуратури України від 22.02.2018 року, 02.03.2018 року, 13.03.2018 року, 06.04.2018 року за № 06-18334-18. Позивач просить суд зобов`язати Державну казначейську службу України перерахувати на його рахунок по 128 125 000 грн. з рахунків кожного з відповідачів. До Спеціалізованої антикорупційної прокуратури надходили звернення позивача від 14.02.2018 року, 21.02.2018 року про визнання його незаконно репресованим, від 14.03.2018 року, 29.03.2018 року про відшкодування шкоди, завданої йому ВАТ «Нижнєвартовськнафтогаз», за рахунок коштів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Листами від 22.02.2018 року, 02.03.2018 року, 13.03.2018 року, 06.04.2018 року позивачу роз`яснено, що питання, викладені у цих зверненнях, не належать до компетенції Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Таким чином, САП при розгляді звернень ОСОБА_4 діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідач, посилаючись на приписи ст.1, 2, 4, 5 КАС України, п.10 ч.2 ст.16, ст.1173 та 1174 ЦК України вважає, що при розгляді спору про стягнення збитків, завданих протиправними діями, бездіяльністю, рішеннями органів державної влади або їх посадовими особами в порядку цивільного судочинства, належним доказом протиправності такий дій, бездіяльності, рішень є відповідне рішення адміністративного суду. Проте, позивачем жодних належних та допустимих доказів протиправності дій посадових осіб Генеральної прокуратури України, а також інших відповідачів у справі, зокрема, відповідних судових рішень, не надано, що також свідчить про безпідставність позовних вимог. Судовими рішеннями, на які ОСОБА_4 посилається у позовній заяві, рішення, дії та бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) протиправними не визнавались, будь - які обставини з приводу цього не встановлювались. Крім того, відповідно до ст.2, 3 Угоди країн СНД «Про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, заподіяної працівникам каліцтвом, професійним захворюванням чи іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням ними трудових обов`язків», на яку посилається позивач, відшкодування шкоди, завданої працівнику внаслідок трудового каліцтва, іншого ушкодження здоров`я (у тому числі, при втраті працездатності в результаті нещасного випадку на виробництві, пов`язаного з виконанням працівниками трудових обов`язків, після переїзду потерпілого на територію іншої Сторони) здійснюється роботодавцем Сторони, законодавство якої розповсюджувалося на працівника в момент отримання каліцтва, іншого ушкодження здоров`я, у тому числі, у випадку, коли таке ушкодження було вперше виявлено на території іншої Сторони. За твердженнями позивача, каліцтво йому умисно спричинено адміністрацією управління «Мегіоненергонафта», що призвело до інвалідності 2 групи безстроково. Внаслідок таких дій він втратив житло та громадянство Російської Федерації. Таким чином, за доводами позивача у справі № 426/719/2012 (на яку він посилається у своєму позові), ушкодження здоров`я він отримав під час роботи на «Мегіоненергонафта», тобто на території Російської Федерації. За таких обставин, виходячи з положень Угоди, на яку послався позивач, Держава Україна також є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки шкоду його здоров`ю завдано під час роботи на території РФ, законодавство якої на нього на той момент розповсюджувалося. Також вважають безпідставними посилання позивача на ч.2 ст.1172 ЦК України, ст.1, 7, 8, 9 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», оскільки позивачем не наведено жодних обставин на підтвердження завдання йому шкоди підрядником, що діяв за завданням Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора), ця норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Крім того, з огляду на те, що позивачем не надано доказів фактів застосування до нього примусових заходів медичного характеру з політичних мотивів, не підлягають застосуванню також положення Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» та Угоди. Тому, оскільки позивач належних та допустимих доказів незаконності (протиправності) дій чи бездіяльності Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора), спричинення йому моральної шкоди та причинно - наслідкового зв`язку між ними не надав, вважають, що не доведено заподіяння позивачу такої шкоди. З огляду на викладене просять суд в позові відмовити повністю.

27 травня 2020 року від відповідача Державне бюро розслідувань на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач повністю заперечує щодо змісту і вимог позовної заяви, вважає позов необґрунтованим та безпідставним, не підтвердженим достатніми, належними та допустимими доказами, з огляду на таке. Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою та другої статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Відповідно до частин першої, другої статті 175 ЦПК України, у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява, серед іншого, повинна містити: зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; зміст позовних вимог, якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. В порушення наведених вимог статті 175 ЦПК України, на адресу ДБР не надходила позовна заява, в якій було б зазначено, яким чином порушені права позивача саме Державним бюро розслідувань як органом державної влади, який причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю ДБР або її посадовими особами та завданою позивачу шкодою. Крім цього, відповідно до позовної заяви та зазначених в ній обставин, позивач не наводить обґрунтування заявлених позовних вимог в частині, що стосується ДБР, не зазначає законні підстави, які на його думку, надають йому право на відшкодування шкоди, в т.ч. ДБР. Із змісту позовної заяви не вдається підтвердити шкоду належними та допустимими доказами, навести обґрунтований розрахунок завданої шкоди (грошову компенсацію), заподіяної каліцтвом до безстрокової інвалідності праці другої групи політичними репресіями, конфіскацією майна, позбавленням прав, зміст позовних вимог щодо кожного з визначених ним відповідачів, наявність підстав для застосування відповідальності відповідачів тощо, а також взагалі будь-яким чином довести, що заявлений ним позов є підставним. Позивачем незаконність дій та бездіяльність посадових та службових осіб Державного бюро розслідувань, протиправність їх рішень, а також наявність причинного зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та шкодою, яку він зазнав внаслідок цих дій (бездіяльності), не доведена. Також зазначає, що з позовної заяви не вбачається, якою саме бездіяльністю і яких посадових осіб спричинена моральна шкода, в чому полягає моральна шкода, з яких міркувань виходив позивач, визначаючи розмір моральної шкоди, до позову не надані належні докази на підтвердження розміру моральної шкоди. Таким чином, вважає, що відсутні дії з боку Державного бюро розслідувань, які давали б правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про відшкодування (грошової компенсації) шкоди. З огляду на наведене, просять суд відмовити ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог до Державного Бюро розслідувань про відшкодування (грошової компенсації) моральної шкоди.

03 червня 2020 року від відповідача - Вищої ради правосуддя - на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву ОСОБА_4 , в якому відповідач вважає позов необгрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. Відповідач посилається на поняття та підстави відшкодування моральної шкоди (ст.ст.23, 386, 396 280, 611 , 1167, 1168, 1176 ЦК України), при цьому, зазначає, що критерії визначення розміру відшкодування моральної шкоди, передбачені частиною третьою статті 23 ЦК України, є не досить чіткими, у зв`язку із чим у подібних випадках суди визначають розмір відшкодування далеко неоднаково, наприклад, у зв`язку зі смертю фізичної особи в одних випадках - у сумі 500 000 грн., 100 000 грн., а в інших - у рази менший. Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України в п.3, 5 Постанови за № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правої відповідальності, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі, чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Визначаючи розмір та форми відшкодування моральної шкоди, треба також ураховувати функції, які повинно виконувати таке відшкодування (сатисфакція, кoмпeнcaційнa функція). Які б фактори не впливали в кожному конкретному випадку на розмір відшкодування, очевидним є те, що цей розмір повинен бути максимально адекватним завданій шкоді. Ці обставини повинні бути доведеними доказами у відповідності до закону. В позовній заяві в прохальній частині позивач просить стягнути з Вищої ради правосуддя 128 125 000 грн. При цьому, позивачем не надано жодних документів, які б свідчили про завдану моральну шкоду і підтверджували вину Вищої ради правосуддя. З позовної заяви також не вбачається, якою саме бездіяльністю і якими посадовими особами Вищої ради правосуддя позивачу спричинена моральна шкода, з яких саме міркувань позивачем визначено розмір моральної шкоди, також не надано суду доказів на підтвердження розміру моральної шкоди. Тому, оскільки будь-яких доказів на підтвердження позовних вимог до Вищої ради правосуддя позивачем не наведено та не надано, просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_4 до Вищої ради правосуддя.

В судове засідання позивач ОСОБА_4 не прибув, надав заяву про розгляд справи у свою відсутність, але за присутності свого довірителя, яка й буде представляти його інтереси в суді, свої позовні вимоги підтримав в повному обсязі і просив їх задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги свого довірителя також підтримала в повному обсязі і суду пояснила, що, на думку її клієнта, оскільки між Україною та Росією є угода про виконання рішень, її довіритель вважає, що матеріальну та моральну компенсацію йому повинна сплатити держава Україна, а потім стягти цю суму з Росії. Чи звертався в російські суди її довіритель з подібними вимогами, їй невідомо. Знає, що ОСОБА_4 до держави Росія звертався з позовом з приводу звільнення з роботи, після чого й був поміщений в психлікарню. Крім того, репресії відносно її довірителя, на думку її клієнта, продовжились й в державі Україна. Її довіритель вважає, що в психлікарню його було запроторено через зговор двох прокуратур - української та російської. Оскільки його батько реабілітований, він теж є жертвою реабілітації. Вважає, що всі рішення, винесені відносно нього за його позовами, винесені з порушенням чинного законодавства, що й спричинило йому матеріальну і моральну шкоду.

Представник відповідача - Офісу Генерального Прокурора - прокурор Ковальов А.В. в судовому засіданні просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, оскільки судами неодноразово розглядались позови ОСОБА_4 до них. По всім позовам судами ОСОБА_4 було відмовлено. Крім того, переконаний в тому, що питання, які ставить позивач Офісу Генеральної прокуратури, не належать до їх компетенції. Тим більше, що шкода, завдана позивачу, завдана саме на території Росії і держави Україна не стосується взагалі.

Представники відповідачів - Державного Бюро розслідувань, Вищої Ради Правосуддя, Офісу Президента України - просили судове засідання провести у свою відсутність і у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, суд приходить до наступного.

Відповідно до ст.6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі.

У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» від 15.05.2008 року та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України № 2» від 08.04.2010 року наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Кожна сторона повинна довести обставин, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, що врегульовано частиною 3 статті 12 ЦПК України.

Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як вбачається із позовної заяви, позивач ставить питання про відшкодування завданої шкоди, обґрунтовуючи позовні вимоги ч.1 ст.1168, ч.1, 2 ст.1172 ЦК України, ч.5 ст.1176 ЦК України, Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» та Угодою СНД «Про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, завданої працівниками каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодження здоров`я, пов`язане з виконанням ними трудових обов`язків». Крім того, позивач посилається на норми законодавства Російської Федерації та п.12 і 1, 2 ст.18 ЦК України. Але, слід зазначити, що останні посилання в Цивільному кодексі України не існують.

Щодо посилання на норми законодавства Російської Федерації, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно - правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 9 Конституції України).

Статтею 3 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Тому, посилання позивача на норми законодавства Російської федерації не можуть бути підставою для звернення до суду і тим самим не можуть бути прийнятими до уваги судом.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст.15 ЦК України).

Реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду, позивач повинен вказати в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Отже, зміст положень ЦПК України, ЦК України дає підстави для висновку, що право на судовий захист пов`язане виключно з порушенням суб`єктивного права позивача. Суд може захистити лише порушене право позивача. Відсутність хоча б однієї з умов надання судового захисту суб`єктивного права виключає можливість задоволення матеріально - правових вимог позивача. При цьому, обставину дійсного (реального) порушення відповідачами прав, свобод чи інтересів позивача (або наслідки у вигляді збитків чи інших обмежень) має довести належними, допустимими і достовірними доказами саме позивач. Доказами в цивільній справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України).

Відповідно до ч.2 ст.95 ЦПК України, письмові докази подаються в оригіналі або належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

В якості доказів порушеного права позивач посилається на додані до позовної заяви оригінали документів: ухвалу Полтавського апеляційного суду від 25 червня 2019 року (а.с.2-3), супровідний лист Полтавського апеляційного суду від 02.07.2019 року (хоча позивач називає його виконавчим, але за змістом даний документ є саме супровідним листом) (а.с.4), клопотання позивача Президенту України від 30.07.2019 року (а.с.5), лист Департамента з питань звернень Офіса президента України від 06.08.2019 року (а.с.7), лист Державної казначейської служби України про надання інформації від 02.09.2019 року (а.с.9-10), лист Вищої ради Правосуддя від 16.04.2018 року (а.с.17), лист Вищої Ради Правосуддя від 21.05.2018 року (а.с.18). Окрім вище вказаних доказів, позивач посилається на наступні копії документів: відповідь на звернення позивача територіального управління ДБР, розташованого у м.Полтаві від 17.05.2019 року (а.с.11-12), відповіді Генеральної прокуратури України від 02.03.2018 року (а.с.13), від 22.02.2018 року (а.с.14), від 06.04.2018 року (а.с.16), копію пенсійного посвідчення № 103593 із вказаною останньою датою продовження по 01.05.96 року із внесеними незавіреними виправленнями (а.с.20), свідоцтва А 106066 від 31.10.2015 року, виданого Малоархангельскою райадміністрацією (комісією по реабілітації) на ім`я позивача (а.с.21), довідку Прокуратури Орловської області від 31.03.1992 року (а.с.22), довідку про реабілітацію Прокуратури Орловської області від 20.06.2005 року (а.с.25). Однак, копії документів, доданих до позовної заяви, не завірені належним чином (ст.95 ЦПК України), що є необхідною умовою для їх використання у якості доказів в розумінні Глави 5 Розділу 1 Цивільного процесуального кодексу України. Згідно з пунктом 5.27 ДСТУ 4163-2003 «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів», відмітка про засвідчення копії документа складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляється нижче реквізиту. Позивачем дані вимоги не дотримано. Крім того, позивачу ухвалою суду від 22.10.2019 року про залишення позову без руху пропонувалось виправити вказаний недолік та подати належним чином завірені копії письмових доказів, але позивач даний недолік не усунув. Тому, з огляду на вказане, копії документів, надані позивачем в якості доказу по справі, суд не може визнати належними та допустимими доказами, а тому не приймає їх до уваги.

Щодо заявленої вимоги про стягнення з відповідачів «відшкодування шкоди, завданої позивачу каліцтвом до безстрокової інвалідності праці другої категорії, 100 % втрата працездатності» суд зазначає наступне.

Відповідно до п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Зокрема, у позивача суд повинен з`ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав), оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватись при вирішенні спору.

Як встановлено судом, позивач свої вимоги обґрунтовує, зокрема, й Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», який було прийнято 17.04.1991 року, вважаючи себе потерпілим від репресій у відповідності до вказаного Закону України. Щодо цього суд зазначає, що метою вищевказаного Закону є відновлення історичної справедливості, встановлення порядку реабілітації репресованих осіб та осіб, які потерпіли від репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, відновлення їхніх політичних, соціальних, економічних та інших прав, визначення порядку відшкодування шкоди, завданої таким особам внаслідок репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, недопущення повторення злочинів тоталітарних режимів.

Відповідно до статті 7 вказаного Закону, прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюється Національною комісією з реабілітації за поданням регіональних комісій з реабілітації.

Позивачем же до суду не надано жодного рішення, прийнятого відносного нього відповідним компетентним органом, а також не надано жодного належного та допустимого доказу наявності таких обставин. Також позивачем не ставиться й питання про оскарження відмови у прийнятті рішення про визнання позивача реабілітованим чи потерпілим від репресій. А тому суд позбавлений можливості перевірити наявність таких обставин і не має можливості встановити: чи мали місце репресії комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років відносно позивача чи його родини. Також суд зазначає, що спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема, органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно - розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно - розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті: така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173,1174 цього Кодексу).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 Цивільного кодексу України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, які особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). Крім того, збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). На вимогу особи, якій завдано шкоди, та, відповідно до обставин справи, майнова шкода може бути відшкодована в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Для настання деліктної відповідальності за статтями 1166, 1167 ЦК України необхідна наявність складу правопорушення, а саме: наявність шкоди; протиправна поведінка заподіювача шкоди; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина.

Незважаючи на те, що цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди, позивач повинен довести, що протиправні дії вчинено саме особою, до якого пред`явлено позов.

Однак, позивачем не надано доказів та не зазначено, в чому саме полягала вина відповідачів по справі та які протиправні дії вчинено кожним із відповідачів стосовно нього.

Визначення моральної шкоди міститься у ст.23 ЦК України та у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з якими під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Як зазначено в абз.2 п.5 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України, обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт завдання потерпілому моральних чи фізичних страждань, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони завдані, ступінь вини заподіювача, яких моральних чи фізичних страждань зазнав потерпілий, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі він оцінює пов`язані з ними витрати та з чого при цьому виходить.

Саме на позивача покладено обов`язок довести, якими діями йому завдано моральну шкоду, в чому вона полягає та з яких міркувань він виходив, визначаючи її розмір, надати докази на підтвердження вимог.

Розглядаючи справи щодо стягнення шкоди, завданої незаконними діями, рішеннями чи бездіяльністю органів державної влади, у конкретних правовідносинах суду необхідно встановити неправомірні дії органу державної влади, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, а довести наявність цих умов має позивач. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 03.04.2019 у справі № 211/7655/15-ц.

З урахуванням положень п.10 ч.2 ст.16, ст.ст.1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами, відшкодовується державою лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій чи бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.

За змістом приписів ст.ст.1, 2, 4, 5 КАС України, виключні повноваження щодо надання оцінки законності дій та рішень органів державної влади та їх посадових осіб належать адміністративним судам.

При цьому, особа має право заявити вимогу про стягнення збитків, завданих протиправними діями, бездіяльністю, рішеннями органів державної влади та їх посадових осіб: в рамках спору про визнання протиправними дій, бездіяльності, рішень суб`єкта владних повноважень в адміністративному суді; шляхом подання окремого позову в порядку цивільного/господарського судочинства, за умови, що протиправність дій, бездіяльності, рішень суб`єкта владних повноважень буде встановлена рішенням адміністративного суду.

Таким чином, при розгляді спору про стягнення збитків, завданих протиправними діями, бездіяльністю, рішеннями органів державної влади або їх посадовими особами в порядку цивільного судочинства належним доказом протиправності такий дій, бездіяльності, рішень є відповідне рішення адміністративного суду.

Наведена позиція підтверджується висновком Верховного Суду у справі № 910/9916/17, викладеним у постанові від 19.06.2018 року, де зазначено, що «необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього державного органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. При цьому, неправомірність рішення, дій або бездіяльності органу державної влади має підтверджуватись відповідним рішенням суду, яке буде мати преюдиційне значення для справи про відшкодування шкоди. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду».

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги наступними судовими рішеннями:

- рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28.01.2014 року по справі № 0426/10838/2012, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до виконавчого комітету Нікопольської міської ради, Нікопольської міжрайонної прокуратури, Комунального закладу «Нікопольська міська психоневрологічна лікарня» Дніпропетровської обласної ради про реабілітацію в наслідок репресій, видачі довідок про реабілітацію, припинення карткової історії хвороби та відшкодування моральної шкоди - відмовлено (а.с.38-39);

- рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18.03.2014 року по справі № 426/719/2012, яким в задоволені позову ОСОБА_4 до ВО «Нижнєвартовськнафтогаз» про стягнення матеріальної та моральної шкоди, завданої каліцтвом у зв`язку з виконанням трудових обов`язків, - відмовлено (а.с.40-42);

- ухвалами Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13.02.2018 року по справі № 182/435/18 та від 03.03.2018 року по справі 182/483/18, якими у відкритті проваджень за позовами позивача про стягнення шкоди відмовлено.

В зазначених позивачем судових рішеннях не встановлено протиправних дій посадових осіб відповідачів, також позивачем не надано інших належних та допустимих доказів протиправності дій посадових осіб відповідачів, що свідчить про безпідставність позовних вимог.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено наявність завданої йому шкоди, вини і протиправної поведінки відповідачів по справі та причинного зв`язку між шкодою і протиправною поведінкою відповідачів.

За таких обставин, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог і вважає за необхідне в позовних вимогах відмовити в повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги задоволенню не підлягають, то судові витрати слід віднести на рахунок держави.

Керуючись ст.ст.22, 23, 1166-1168, 1172-1174, 1176 ЦК України, ст.ст.2-5, 9, 10, 12, 13, 15, 81, 95, 141, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до Офісу Президента України, Генеральної прокуратури України, Державного бюро розслідувань, Вищої ради правосуддя про відшкодування шкоди, спричиненої йому співробітниками зазначених органів при виконанні ними трудових (службових) обов`язків - відмовити.

Судові витрати віднести на рахунок держави.

На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Дніпровського апеляційного суду до або через Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя:

І. О. Кобеляцька-Шаховал