ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/17704/19

провадження № 2/753/3588/20

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" червня 2020 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі

головуючого судді - Лужецької О.Р.

при секретарі - Григораш Н.М.,

за участю:

представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідача, ОСОБА_3 про поділ майна подружжя. Свої позовні вимоги мотивує тим, що з 05.06.1993 року сторони перебувають в зареєстрованому шлюбі, за час якого було набуто квартиру АДРЕСА_1 , згідно з договором купівлі-продажу нерухомості від 10.04.1998 року. Оскільки сторони не дійшли згоди щодо поділу вказаної квартири, як спільної сумісної власності подружжя, позивач звернувся до суду з даним позовом та просив визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на 1/2 частину вказаної квартири.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 23.09.2019 р. відкрито провадження у даній справі та постановлено провести розгляд даної справи в порядку загального позовного провадження з проведенням підготовчого засідання.

21.04.2020 р. судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні, представник позивача, позовні вимоги підтримав та просив задовольнити позов, з наведених у ньому підстав.

Відповідач в судове засідання, призначене на 17.06.2020 р. не з`явилась, подала письмові пояснення на позов, в яких просила розглядати справу без її участі.

Відповідач у свої поясненнях, поданих до суду 21.04.2020 р., зазначила, що на підставі договору дарування, посвідченого Шостою Київською державною нотаріальною конторою 17.04.1995 р. за №11у-166, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації м. Києва 19.06.1995 р. під № 6055 їй на належала квартира АДРЕСА_2 . Вказує, що 10.04.1998 р. вона продала дану квартиру та за отримані кошти, які є її особистими, в цей же день придбала спірну квартиру АДРЕСА_1 , яка є її особистою приватною власністю та не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що з 05.06.1993 року сторони перебувають в зареєстрованому шлюбі. (а.с.11)

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого Шостою Київською державною нотаріальною конторою 17.04.1995 р. за №11у-166, зареєстрованого в Бюро технічної інвентаризації м. Києва 19.06.1995 р. під № 6055 набула право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 10.04.1998 р., ОСОБА_3 продала квартиру АДРЕСА_2 . (а.с.41)

Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 10.04.1998 р., ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 .(а.с.42).

Як вбачається із вищенаведених договорів купівлі-продажу, відповідач в один і той самий день 10.04.1998 р. здійснила продаж квартири АДРЕСА_2 АДРЕСА_1 .

Оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 була придбана відповідачем за особисті кошти набуті за рахунок продажу квартири АДРЕСА_2 , яка була особистою приватною власністю відповідача, оскільки набута на підставі договору дарування.

Відповідно пунктів 2, 3 ч. 1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

З огляду на вищенаведене вбачається, що квартира АДРЕСА_1 є приватною власністю віповідача ОСОБА_3 і придбана за її особисті кошти.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч.1 ст. 58 Конституції України) норми ЦК України та Сімейного кодексу України застосовуються до цивільних і сімейних відносин, які виникли після набуття ними чинності , тобто не раніше 01.01.2004 р.

Отже, враховуючи, що права і обов`язки щодо нерухомого майна виникають у момент його набуття, правовий режим спірної квартири, яку було придбано 1998 р. повинен регулюватися чинним на той час Кодексом про Шлюб та Сім`ю України.

Згідно з ст. 22 Кодексу про Шлюб та Сім`ю України, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до ст.24 Кодексу про Шлюб та Сім`ю України, що діяв на час придбання спірного майна, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Для виникнення права спільної сумісної власності подружжя недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб дружина і чоловік спільно проживали і вели спільне господарство,тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею треба розуміти будь-яку корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна подружжя.

Необхідність спільної праці дружини та чоловіка для виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя випливає із зіставлення ст.22 КпШС України зі ст.24 КпШС України, п. 3 ч. 1 частин 3, 4 і 6 ст. 57 СК. У зазначених правових нормах законодавцем встановлені випадки за яких майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині й чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності. Законодавець пояснює це тим, що у цих випадках майно набувається не в результаті спільної праці подружжя.

У даному випадку має місце виключення з загального паравила: спірна квартира придбавалася не за спільні кошти, зароблені в результаті спільного ведення господарства, а тому це майно є роздільним, особистим майном відповідача.

Поняття «роздільна власність подружжя» (ст. 24 КпШС України) та поняття «особиста приватна власність дружини,чоловіка » (ст. 57 СК України) за своєю суттю є тотожними. Не викликає сумнівів, що роздільне майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності.

У статті 24 Кодексу про шлюб та сім'ю України одночасно з терміном «власність кожного з подружжя» вживалися терміни «роздільне майно подружжя», «роздільне майно кожного з подружжя». Для позначення ж даного майна в Сімейному кодексі України вводиться нова правова категорія - «особиста приватна власність дружини та чоловіка». Тобто, обидва ці поняття є парними і пов`язаними і між собою.

Положеннями як КпШС України, так і СК України встановлено, що не будь-яке майно, набуте за час шлюбу, можна вважати таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. До складу такого майна не включається роздільне майно, майно, що є особистою, приватною власністю дружини, чоловіка.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 КпШС України роздільним майном та відповідно п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, яке кожен з подружжя отримав в дар, в порядку спадкування а також майно, набуте до шлюбу. Це правило є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства.

Отже, чоловік або дружина, навіть, продаючи особисте (роздільне) майно, отримує власні особисті грошові кошти, на які, також, не розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя, і може розпоряджатися ними самостійно. Саме тому логічним є остаточне визначення у п.3 ч.1 ст. 57 СК України, що особистою власністю дружини, чоловіка є речі, придбані нею, ним за кошти, які належали їй, йому особисто.

Таким чином, якщо один із подружжя під час шлюбу набуває певне майно за рахунок особистих коштів, то таке майно не може визнаватися спільним майном подружжя- у цьому випадку об`єкт роздільної власності подружжя лише змінює свою форму, тому що кошти, за рахунок яких майно було набуто, і сама річ мають однаковий правовий режим - режим роздільності.

Це правило застосовувалось, також, при вирішенні спору про поділ майна подружжя за часів чинності КпШС України.

Зокрема, у третьому абзаці п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» від 12.06.1998р., встановлювалось, що якщо хтось з подружжя зробив вклади у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до вступу в шлюб, чи було одержане ним за час шлюбу в дарунок, у порядку спадкування, придбано за кошти, що належали иій особі до шлюбу. або іншого роздільного майна, ці вклади (у тому числі вартість майна до визнання його спільною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватись при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності.

Тому суд враховуючи положення ст.24 КпШС України, вимоги чинного законодавства - ст. 57 СК України, дійшов висновку про те, що спірну квартиру було придбано відповідачем за рахунок виручених коштів від продажу майна, що було її особистою приватною власністю, а тому дана квартира не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, що виключає можливість її поділу та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спірної квартири.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинстава є принцип змагальності сторін, в силу якого сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. При цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У контексті положень одного із основоположних принципів цивільного судочинстава - принципу змагальності сторін вирішальним фактором є те, що суд не повинен нічого доказувати за своєю ініціативою, оскільки це - обов`язок сторін, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.

Відповідно до вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України позивач повинен був належними та допустимими доказами (ст. ст. 77, 78 ЦПК України) довести, що наведене у позові майно було набуте подружжям за час шлюбу та є об`єктом права спільної сумісної власності.

Разом з тим, належних доказів, які б підтверджували, що квартира АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, позивачем та його представником не подано та не встановлено судом в ході розгляду справи.

Кім того, представник позивача в судовому засіданні не надав доказів на спростування доводів відповідача.

Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

На основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. ст. 2, 4, 5, 10, 12, 76-83, 141, 263-265, 268 ЦПК України, ст.ст. 321 ЦК України, ст.ст. 57 СК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

СУДДЯ О.Р. ЛУЖЕЦЬКА