ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

11 червня 2020 року м. Дніпросправа № 199/9086/19(2-а/199/1/19)

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Дурасової Ю.В.,

суддів: Божко Л.А., Лукманової О.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20.02.2020 (головуючий суддя Руденко В.В.)

у справі за позовом ОСОБА_1 до відповідачів: Українського інституту національної пам`яті, Національної комісії з реабілітації жертв політичних репресій про визнання незаконним рішення Національної комісії з реабілітації жертв політичних репресій,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду 07.11.2019 з позовом, в якому просив (а.с. 1-9, 55-67 т. 1):

- скасувати рішення Національної комісії з реабілітації жертв політичних репресій як незаконне;

- дати правову оцінку викладеним фактам примусової госпіталізації позивача за часів СРСР;

- дати політичну оцінку зазначеним фактам незаконної позасудової насильницької госпіталізації позивача у психіатричну лікарню;

- визнати факти, що викладені в заяві фактами репресій тоталітарного режиму (а не «лікуванням за медичними показаннями»);

- зобов`язати національну комісію видати документ про реабілітації і оформити відповідні пільги для відновлення прав;

- надати звіт про виконання рішення суду протягом конкретного розумного строку.

В позові позивач заявляє недовіру всьому складу Національної комісії та складу Регіональної комісії Дніпропетровської області.

Позов обґрунтовано тим, що позивач подав заяву до Президії Верховної Ради СРСР в 1986 році в м. Москву про вихід з громадянства СРСР з релігійних, політичних і культурних мотивів. Причиною його рішення вийти з громадянства СРСР стало систематичне порушення основних прав людини, гарантованих Загальною декларацією ООН про права людини. А саме: в примусовому порядку із застосуванням, або погрозою застосування фізичного насильства, без судового рішення, він був госпіталізований в психоневрологічний диспансер та лікарню 04.05.1995 р; 28.06.1985 р; 23.12.1982 р; 13.01.1983 р; 08.09.1986 р. Судове рішення про направлення його на примусове лікування було відсутнє. Відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» він подав заяву в регіональну комісію Дніпропетровської області про визнання його реабілітованим, і за рекомендацією регіональної комісії 27 серпня 2019 року, Національна комісія розглянула його заяву та прийняла рішення відмовити у визнанні його реабілітованим. Відмова Національної комісії була обґрунтована тим, що у всіх випадках госпіталізація проводилась за медичними показаннями; примусової госпіталізації не проводилось; позбавлення дієздатності не було; будь-яких рішень репресивних або позасудових органів про госпіталізації позивача у психіатричну лікарню не проводилося; позивачем не надано ніяких доказів того, що до нього були застосовані репресії в формі зазначеної ст. 2 ЗУ «Про реабілітацію жертв політичних репресій»; ознаки репресій, позначених в ст. 3 Закону також відсутні; психіатрична лікарня законом не віднесена до репресивного або позасудового органу. Позивач своєї згоди на госпіталізацію не давав, а комісія в підтвердження свого висновку не надала процесуальних документів лікувального закладу про те, що госпіталізація була добровільною. Як зазначає позивач, лікувальні установи психіатрії часів СРСР були репресивними органами. Його перша госпіталізація була внаслідок направлення його до ПНД військовим комісаріатом Кіровского району м Дніпропетровська, який є репресивним органом згідно до ст. 1-1 вищезгаданого закону, а інші факти були зроблені відносно до нього як до антисоціального елементу - що свідчить про соціальні мотиви щонайменше. Позивач вважає, що оскаржуване рішення Національної комісії неправомірне, а висновки комісії безпідставні, політична оцінка зазначеним фактам госпіталізації відсутня, що є невиконанням службових обов`язків, порушення норм міжнародного та національного права, тому таке рішення повинно бути скасовано. Також просить суд дати правову оцінку викладеним фактом насильницької госпіталізації його при CРCР; дати політичну оцінку вказаним фактам незаконної позасудової насильницької госпіталізації його в психіатричну лікарню; визнати факти викладені в заяві фактами репресій тоталітарного режиму, а не «лікуванням за медичними показаннями».

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20.02.2020 в задоволенні позову відмовлено.

Свою позицію суд першої інстанції обґрунтував тим, що матеріалів, які б свідчили про те, що поміщення позивача до психіатричного закладу відбулося за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, що таке поміщення мало примусовий характер та здійснювалося з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів позивачем ані до регіональної комісії з реабілітації, ані до Національної комісії з реабілітації не надавалося, і докази зворотного відсутні. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що твердження про те, що госпіталізація позивача до психіатричного закладу здійснювалася за рішенням позасудового або іншого репресивного органу з політичних мотивів, міститься лише у поясненнях самого позивача, викладених ним у його заяві. У зв`язку з цим, оскільки частиною 6 статті 8 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» прямо заборонено прийняття рішення про визнання особи реабілітованою лише на підставі пояснень заявника, а іншими наданими заявником доказами факт примусового поміщення його до психіатричного закладу саме за рішенням позасудового або іншого репресивного органу і саме з класового, національного, політичного, релігійного або соціального мотиву (що у розумінні Закону і є однією з форм репресій) не підтвердилось, тому Національною комісією з реабілітації було прийнято рішення про відмову у визнанні позивача реабілітованим.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій, зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та винести нове, яким задовольнити позовні вимоги. Посилається на те, що відповідач зобов`язаний перевірити зазначені позивачем факти госпіталізації на предмет примусовості або добровільності відповідно до норм міжнародного та національного права, чого зроблено не було, у зв`язку з чим рішення комісії є необґрунтованим і таким, що суперечить Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Додатково просить стягнути моральну коду у розмірі 50 000 грн.

До суду апеляційної інстанції від відповідача Українського інституту національної пам`яті направлено відзив на апеляційну скаргу, доводи якого зводяться до того, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, вказує про відсутність підстав для його скасування. Щодо стягнення моральної шкоди, зазначено, що такі вимоги підпадають під визначення цивільно-правового спору, а тому не можуть бути розглянуті адміністративним судом. Вказує, що твердження позивача, що до нього була застосована примусова госпіталізація до психіатричного закладу з політичний мотивів, міститься лише в поясненнях позивача, не підтверджується документально. При цьому поміщення позивача до психоневрологічних медичних закладів відбувалися на підставі медичних показників і в усіх випадках примусового лікування не проводилося. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Також, до матеріалів справи передано та долучено матеріали листа Третього апеляційною адміністративного суду від 18.02.2020 № 199/9086/19 (2-а/199/220/19)/73/20 з додатками на 80 аркушах (а.с. 23-109 т. 1).

Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження у відповідності до ст. 311 КАС України.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що в період з 1983 року по 1986 року на підставі медичних показів позивача було тричі госпіталізовано до психіатричних закладів Дніпропетровської області.

Рішенням Національної комісії з реабілітації від 27 серпня 2019 року було відмовлено у визнанні реабілітованим ОСОБА_1 1962 р.н. (а.с. 25).

Незгода позивача з Рішенням Національної комісії з реабілітації від 27 серпня 2019 року стала підставою для звернення позивача до суду з позовом.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що суд першої інстанції до даних правовідносин правильно застосував норми Конституції України, Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».

Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи.

Так, стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» метою цього Закону є відновлення історичної справедливості, встановлення порядку реабілітації репресованих осіб та осіб, які потерпіли від репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, відновлення їхніх політичних, соціальних, економічних та інших прав, визначення порядку відшкодування шкоди, завданої таким особам унаслідок репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, недопущення повторення злочинів тоталітарних режимів.

Статтею 7 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» визначено, що прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюється Національною комісією з реабілітації за поданням регіональних комісій з реабілітації. Розгляд та прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюються за заявою, зокрема, репресованої особи.

В силу пунктів 1 та 2 частини 2 статті 7-1 вказаного Закону завданнями Національної комісії з реабілітації є, в тому числі, розгляд обґрунтованих пропозицій регіональних комісій щодо визнання (відмови у визнанні) осіб реабілітованими або потерпілими від репресій; прийняття рішень про визнання (відмову у визнанні) осіб реабілітованими або потерпілими від репресій.

Слід зазначити, що Національна комісія з реабілітації є повноважною за умови призначення її персонального складу у кількості не менше 6-ти членів (ч. 7 ст.7-1 Закону)

Водночас, частиною 9 статті 7-1 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» передбачено, що рішення Національної комісії приймаються відкритим голосуванням простою більшістю голосів членів Національної комісії, присутніх на її засіданні. У разі рівного розподілу голосів голос головуючого на засіданні є вирішальним. Рішення Національної комісії підписуються головою Національної комісії (за його відсутності - заступником голови Національної комісії) та секретарем Національної комісії і засвідчуються круглою печаткою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам`яті Українського народу.

Матеріалами справи підтверджується, що обґрунтовані пропозиції регіональної комісії з реабілітації при Дніпропетровській ОДА про можливість визнання реабілітованим позивача, складені 22.05.2019, та були розглянуті Національною комісією з реабілітації на засіданні 27 серпня 2019 р., за результатами розгляду яких прийняте відповідне рішення (а.с. 25 т. 1).

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що матеріали справи містять Висновок Національної комісії з реабілітації, згідно якого що : «…В усіх випадках госпіталізація здійснювалася на основі медичних показників. Примусового лікування в усіх випадках не проводилося, будь-яких рішень про обмеження або позбавлення дієздатності заявника не приймалося… відсутні бідь-які документи, які б свідчили про те, що до заявника було застосовано заходи примусового психіатричного лікування… Немає жодних доказів того, що до заявника були застосовані репресії у формах, визначених статтею 2 Закону з політичних або інших мотивів. Ознаки здійснення репресій , визначені статтею 3 Закону, також відсутні (а.с. 26-28 т. 1).

Позивач зазначає, що фактом застосування репресій відносно нього є госпіталізація до психіатричних закладів Дніпропетровської області, яка, на його думку, є формою репресій, визначеною пунктом 3 статті 2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», а саме: примусове безпідставне поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу.

Разом з тим, матеріалами справи не місять підтверджень, що госпіталізація позивача до психіатричних закладів мала примусовий характер та здійснювалася за рішенням позасудового або іншого репресивного органу.

Зокрема, у листі прокуратури Дніпропетровської області від 16.01.2006 № 09/1-66/9-06 зазначено про те, що за результатами проведеної прокуратурою перевірки встановлено, що у період часу з 1983 р. по 1986 р. на підставі медичних показників позивача було тричі госпіталізовано до психіатричних закладів Дніпропетровської області, і станом на січень 2006 р. він перебував на диспансерному обліку в Дніпропетровській міській лікарні № 14. Судом примусові заходи медичного характеру до позивача не застосовувалися (а.с. 132, т. 1).

Згідно листа Управління Служби безпеки України по Дніпропетровській області від 28.11.1995 № Г-1047/10 будь-які відомості про позивача відсутні (а.с.131 т.1).

При цьому, в листі Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16.3.2006 № 8п-473/393, зазначено, що примусові заходи медичного характеру до позивача судом не застосовувались (а.с. 133, т. 1).

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що в силу інформації, викладеної у листі Дніпропетровської міської лікарні № 14 від 13.07.2004 № 11/132, перша госпіталізація була здійснена за направленням Кіровського РВК з 23.12.1983 о 13.01.1984, після цієї госпіталізації, здійснено переведення в ДОПНЛ з перебуванням до 02.02.1984. Повторна госпіталізація з 04.05.1985 по 28.06.1985 - за направленням міського психоневрологічного диспансеру, остання, з 08.09.1986 по 23.10.1986 - за направленням психіатра міського психоневрологічного диспансеру. Усі госпіталізації позивача здійснювались на підставі медичних показників і в усіх випадках примусового лікування позивача не проводилося. Аналогічна інформація міститься у листі Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні від 10.06.2004 № 511 (а.с.135, 136 т.1).

При цьому, будь-яких інших документів або матеріалів, які б свідчили про те, що поміщення позивача до психіатричного закладу відбулося за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, що таке поміщення мало примусовий характер та здійснювалося з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів позивачем ані до регіональної комісії з реабілітації, ані до Національної комісії з реабілітації не надавалося, і докази зворотного відсутні.

Таким чином, наявні у справі матеріали дають підстави для висновку, що твердження позивача про те, що госпіталізація позивача до психіатричного закладу здійснювалася за рішенням позасудового або іншого репресивного органу з політичних мотивів, не знайшло свого підтвердження.

Відповідно до частин 1-3 статті 8 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» попередній розгляд обставин, пов`язаних із здійсненням репресій проти конкретної особи, здійснюється регіональною комісією.

Для цього регіональна комісія досліджує матеріали архівної кримінальної справи, інші речові або письмові докази, у тому числі за їх місцезнаходженням, заслуховує пояснення заявника або його представника, інших осіб, яким відомі будь-які обставини, що стосуються здійснення репресій проти конкретної особи, може залучати осіб, які володіють спеціальними знаннями у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо.

За результатами попереднього розгляду обставин, пов`язаних із здійсненням репресій проти конкретної особи, регіональна комісія готує обґрунтовані пропозиції щодо можливості визнання особи реабілітованою або потерпілою від репресій, які разом із зібраними документами та матеріалами подає Національній комісії.

Рішення про визнання особи реабілітованою або потерпілою від репресій приймається Національною комісією за результатом розгляду на її засіданні документів, матеріалів та обґрунтованих пропозицій, отриманих від регіональної комісії.

При цьому, забороняється прийняття рішення про визнання особи реабілітованою або потерпілою від репресій лише на підставі пояснень заявника або його представника, інших осіб, яким відомі будь-які обставини, що стосуються здійснення репресій проти конкретної особи (ч. 6 ст. 8 Закону).

Водночас, аналогічна норма закріплена в абзаці 3 п. 12 Положенням про Національну комісію з реабілітації, затвердженої наказом Міністерства культури України від 25 жовтня 2018 року № 926.

Частиною 8 статті 8 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» передбачено, що Національна комісія може прийняти рішення про визнання особи реабілітованою або потерпілою від репресій повністю або щодо окремих обвинувачень чи фактів здійснення проти такої особи окремих форм репресій, визначених цим Законом, або відмовити у визнанні особи реабілітованою або потерпілою від репресій.

Таким чином, Національна комісія з реабілітації діяла у відповідності до вищезазначеної норми.

Пунктами 1 та 2 статті 1-2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» передбачено, що реабілітованими визнаються особи, які до 24 серпня 1991 року були обвинувачені або яким було призначено покарання за рішенням позасудового органу незалежно від діяння або мотивів обвинувачення чи призначення покарання, або стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів.

Натомість, зазначених обставин щодо позивача матеріали справи не містять.

Відповідно до статті 1-1 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»

- класовим мотивом є застосування репресій на підставі отримання особою або членами її сім`ї «нетрудових» доходів чи прибутків (відсотків з капіталу, прибутків з підприємств, надходжень від нерухомого майна тощо) або використання особою чи членами її сім`ї найманої праці з метою одержання прибутку, або належності особи до «куркулів».

- Національним мотивом є застосування репресій на підставі належності особи або осіб до певної нації, національності, етнічної групи або народності.

- Політичним мотивом є застосування репресій проти особи, яка сповідувала певну ідеологію, дотримувалася чи здійснювала вираження поглядів, цінностей, позицій, вчиняла дії, що суперечили ідеології комуністичного тоталітарного режиму, на підставі того, що така особа становила реальну або потенційну небезпеку для радянської влади, радянської держави чи радянського ладу.

- Релігійним мотивом є застосування репресій на підставі належності особи до релігійної течії чи наявності у неї релігійного (неатеїстичного) світогляду.

- Соціальним мотивом є застосування репресій на підставі належності особи або членів її сім`ї до дворянства, офіцерства, купецтва, торгівців, підприємців, духовенства, чиновництва, заможного селянства, іншої соціальної групи або на підставі визнання особи чи членів її сім`ї соціально небезпечними чи соціально шкідливими з політичних чи ідеологічних мотивів.

Однак, зазначених мотивів щодо позивача матеріали справи не містять.

Таким чином, аналіз вищенаведених норма права та обставин справи дають підстави для висновку, що матеріали справи не підтверджують заявлені позивачем вимоги, оскільки реабілітованими визнаються особи, до яких застосовано репресії у формах, визначених Законом, зокрема, у разі примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу.

Натомість матеріали справи не містять підтверджень, що позивач був примусово та безпідставно з політичних мотивів посмішений до психіатричних медичних закладів.

Оскільки частиною 6 статті 8 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» передбачено, що забороняється прийняття рішення про визнання особи реабілітованою або потерпілою від репресій лише на підставі пояснень заявника або його представника, інших осіб, яким відомі будь-які обставини, що стосуються здійснення репресій проти конкретної особи, то суд першої інстанції не припустився помилки при ухвалення рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача.

Висновком Національної комісії з реабілітації про визнання особи репресованої за рішенням позасудового органу, реабілітованого встановлено відсутність жодних доказів того, що до заявника застосовані репресії у формах, визначених ст. 2 Закону з політичних або інших мотивів, визначених Законом. Ознаки здійснення репресій, визначених ст. 3 Закону також відсутні. З огляду на вказане, згідно висновку, підстави для визнання ОСОБА_1 реабілітованим повністю або щодо окремих обвинувачень чи фактів здійснення проти такої особи окремих форм репресій, визначених цим Законом, відсутні (а.с .47, т.1).

З огляду на вказане, колегія суддів апеляційного суду, погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того, що оскаржуване позивачем рішення Національної комісії з реабілітації було прийнято на підставі, в межах повноважень Національної комісії з реабілітації та у спосіб, визначені Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», Положення про Національну комісію з реабілітації, з використанням Національною комісією з реабілітації повноважень саме з тією метою, з якою це повноваження їй надано законодавством, а також обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правове обґрунтування, покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому можуть бути підставою для його скасування.

З огляду на результати апеляційного розгляду справи та характер спірних правовідносин судові витрати розподілу не підлягають.

Дана справа є справою незначної складності, тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: «а», «б», «в», «г» пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України.

Керуючись ст. 241-245, 250, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20.02.2020 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: «а», «б», «в», «г» пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України.

В силу п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Строки касаційного оскарження, з урахуванням п. 3 Розділу IV «Прикінцеві Положення» КАС України в редакції Закону № 540-IX від 30.03.2020, продовжуються на строк дії карантину.

Повний текст постанови виготовлено 19.06.2020.

Головуючий суддяЮ. В. Дурасова

суддяЛ.А. Божко

суддяО.М. Лукманова