П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 червня 2020року м. Київ

Справа № 761/41544/18

Провадження: № 22-ц/824/6574/2020

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А.

секретар Гулієв М.Д.о,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2019 року, ухвалене під головуванням судді Волошина В.О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра", третя особа без самостійних вимог на предмет позову: ОСОБА_2 , про визнання договору недійсним,

в с т а н о в и в :

В жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 03.06.2008 року між ним та ВАТ КБ «Надра» було укладено кредитний договір, відповідно до якого він отримав кредит у розмірі 55809,38 доларів США з остаточним терміном повернення кредиту не пізніше 01.06.2018 року зі сплатою процентів в розмірі 13,99 % річних за користування кредитом. В забезпечення виконання зобов`язання за договором кредиту 03.06.2008 року було укладено іпотечний договір, предметом якого є земельна ділянка площею 0,0605 га, що знаходиться на території СТ "Гідрогеолог", Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, та яка належить йому, ОСОБА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 03.06.2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Л.А. за реєстровим номером 3507. Окрім того, 03.06.2008 року та 27.01.2010 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 були укладені договори поруки, за яким остання, як поручитель зобов`язувалась перед кредитором відповідати в повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником, ОСОБА_1 , умов щодо сплати суми кредиту, процентів за користування кредитом, комісійних, пені, а також можливих неустойок та інших витрат у розмірі, в строк та на умовах, передбачених кредитним договором. Вважав, що вказаний кредитний договір повинен бути визнаний недійсним на підставі ст.ст. 203,215,227 ЦК України, оскільки він суперечить ст. 99 Конституції України ст. ст. 2, 35 Закону України "Про банки та банківську діяльність", а також в порушення Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" відповідач не мав індивідуальних ліцензій на надання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти на території України, а також приймати платежі в іноземній валюті на виконання зобов`язань за кредитним договором.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2019 року позов залишено без задоволення.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства передбачені Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", який з урахуванням припису ст. 4 ЦК України є одним із джерел регулювання правовідносин у валютній сфері. Під валютними операціями у вказаному Декреті Кабінету Міністрів України розуміються операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції пов`язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов`язань, предметом яких є валютні цінності; операції пов`язані з ввезенням, переказуванням, пересиланням на територію України та вивезенням, переказування і пересиланням за її межі валютних цінностей. Таким чином, надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов`язків, в іноземній валюті за своєю правовою природою є валютною операцією, хоча єдиним законним засобом платежу в Україні є гривня. Одночасно, ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що валютні операції проводяться на підставі відповідної ліцензії Національного банку України. Ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що на здійснення валютних операцій Національний банк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії. Стаття 16 Декрету КМУ №15-93 зазначає, що здійснення операцій з валютними цінностями, які потребують одержання ліцензії Національного банку, без одержання індивідуальної ліцензій Національного банку України, є порушенням. Отже, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, використання іноземної валюти, як засобу платежу можливо при дотриманні суб`єктами господарських відносин імперативних вимог законодавства, щодо одержання відповідної індивідуальної ліцензії, однак зазначені вимоги законодавства не були взяті до уваги судом при винесенні оскаржуваного рішення.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 17 березня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Учасники справи в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, про що свідчать зворотні повідомлення про вручення поштових відправлень, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Якубачається із матеріалів справи та встановлено судом, 03 червня 2008 року між сторонами було укладено кредитний договір, згідноякого позивач отримав кредит у розмірі 55809,38 доларів США з остаточним терміном повернення кредиту не пізніше 01 червня 2018 року зі сплатою процентів в розмірі 13,99 % річних за користування кредитом (п.п. 1.1, 1.3.1, 1.4 кредитного договору).

03 червня 2008року в забезпечення виконання вказаного між сторонами усправі зобов`язання укладено іпотечний договір, предметом іпотеки є земельна ділянка площею 0,0605 га, що знаходиться на території СТ «Гідрогеолог» Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області, яка належить позивачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 03 червня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Л.А. за реєстровим номером 3507.

03 червня 2008року та 27 січня 2010 року між відповідачем та ОСОБА_2 були укладені договори поруки, за яким остання, як поручитель зобов`язується перед кредитором (відповідачем) відповідати в повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником (позивачем) умов щодо сплати суми кредиту, процентів за користування кредитом, комісійних, пені, а також можливих неустойок та інших витрат у розмірі, в строк та на умовах, передбачених кредитним договором.

Порушуючи питання про визнання кредитного договору від 03.06.2008 року недійсним, ОСОБА_1 посилався на те, що на момент укладення спірного договору про надання споживчого кредиту банк не мав повноважень на здійснення валютних операцій, отже оспорюваний договір порушує права споживача, укладений всупереч вимогам закону.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем було підтверджено отримання у встановленому законом порядку банківської ліцензії (генеральної) та письмового дозволу НБУ, станом на час укладання кредитного договору, а тому вважав, що відповідач мав право на здійснення валютних операцій та укладання кредитних договорів в іноземній валюті, при цьому наявності в уповноваженому банку індивідуальної ліцензії на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції не потребується. Дійшовши висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з його необґрунтованістю, суд першої інстанції відмовив у задоволенні поданої відповідачем заяви про застосування строків позовної давності, не дивлячись на те, що стороною позивача зазначені строки були пропущені без зазначення поважності причин пропуску цих строків та відповідного клопотання про поновлення строку, окрім того, матеріали справи не підтверджують наявність домовленості сторін про збільшення строку позовної давності.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Однією з засад цивільного законодавства України є свобода договору (п. 3 ч. 1 ст. 3, ст. 627 ЦК України), яка полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаївділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Згідно ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банка бо інша фінансова установа(кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 192 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 визначено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Відповідно до статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до банківських послуг належать операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Пунктом 2.3 Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275, передбачено, що за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають права здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями.

Банк, як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (стаття 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 09 листопада 2004року № 1429/10028).

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію, письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» вважається генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Як убачається із справи, 23 серпня 2002 року Національним банком України видано ВАТ КБ «Надра» банківську ліцензію № 21 на право здійснення банківських операцій, визначених ч. 1 та пунктами 5 - 11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (а.с.27), в тому числі іправо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Слід відмітити, що вказана інформація є у вільному доступі.

Посвідчені відповідачем копії вказаних документів були подані до суду першої інстанції та являються належними і допустимими доказами цих обставин.

Отже, ВАТ КБ «Надра», як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» від 15 лютого 2011 року № 3024-VI є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету).

Окрім того, станом на 03 червня 2008 року, тобто, на час укладення оспорюваного договору, була відсутня законодавча заборона на надання споживчих кредитів в іноземній валюті, тобто, ВАТ КБ «Надра», діючи на підставі банківської ліцензії та дозволу Національного банку України на розміщення іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку, мало право надавати споживчий кредит в іноземній валюті з процентами за користування кредитними коштами в іноземній валюті.

Слід відмітити, що ОСОБА_1 особисто виявив бажання оформити кредитний пакет « Житлові рішення »шляхом заповнення анкети-заяви клієнта. Із вказаної анкети-заяви, яка підписана особисто ОСОБА_1 , убачається, що останній з умовами кредитування споживчої нерухомості ознайомлений. Підписанням цієї заяви він доручає банку відкрити рахунки відповідно до обраної платіжної картки чи обраного тарифного пакета і підтверджує свою згоду з умовами договору про комплексне банківське фізичних осіб у ВАТ КБ «Надра» і Тарифами банку, зобов`язується їх виконувати.

Суд першої інстанції, встановивши, що законодавством визначено право здійснювати валютні операції та використовувати іноземну валюту як засіб платежу (статті 192, 524, 533 ЦК України), а також наявність у ВАТ КБ «Надра», який на час укладення з ОСОБА_1 оспорюваного кредитного договору діяв на підставі банківської ліцензії та дозволу Національного банку України на розміщення іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку, дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмовив в позові по суті заявлених вимог, а тому відсутні підстави для задоволення поданої відповідачем заяви про застосування строків позовної давності, не дивлячись на те, що стороною позивача зазначені строки були пропущені без зазначення поважності причин пропуску цих строків та відповідного клопотання про поновлення строку.

Апеляційна скарга за своїм змістом є повторенням правової позиції, викладеної в позовній заяві (а.с. 2-6), аргументи якої знайшли належну оцінку в рішенні суду першої інстанції. Доводів на спростування висновків суду апеляційна скарга не містить.

Суд першої інстанції з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону, та як наслідок, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2019 року - без змін згідно положень ст. 375 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді Д.Р. Гаращенко

А.А. Пікуль