ПОСТАНОВА

Іменем України

28 травня 2020 року

Київ

справа №820/1548/17

адміністративне провадження №К/9901/22297/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів - Смоковича М.І.,

Шевцової Н.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року (головуючий суддя - Перцова Т.С., судді - Дюкарєва С.В., Жигилій С.П.)

у справі № 820/1548/17

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання до вчинення дій, -

в с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В квітні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - ГУДМС України в Харківській області, відповідач, скаржник), в якому просив:

скасувати наказ відповідача № 53 від 31.03.2017 про відмову позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати відповідача прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15 травня 2017 року, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що, позивач, звертаючись до відповідача із заявою, вказав на побоювання повернутися до країни походження, оскільки він зазнає тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, проте, відповідних доказів з цього приводу, на виконання ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не надав, до того ж, як встановлено судом, позивач не тікав із Російської Федерації від небезпеки, рятуючи своє життя, а добровільно покинув країну. Суд відмітив, що останнім не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Крім того, суд зазначив, що дослідженими у справі доказами було встановлено наявність постанови Генеральної прокуратури України від 13.10.2016 р. про екстрадицію позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, пов`язаних з терористичною діяльністю, згідно ч. 2 ст. 208, ст. 205.3 та ч. 2 ст. 205.5 КК Російської Федерації ( а.с. 13-14). Крім того, відносно посилань представника позивача щодо формальності розгляду заяви позивача від 22.03.2017 в контексті нездійснення уповноваженими особами відповідача з`ясування всіх обставин шляхом проведення бесіди з позивачем особисто у ДУ «Харківській установі виконання покарань (№27)» УДПтС України в Харківській області, де наразі перебуває останній, суд зазначив, що на стадії встановлення особи заявника та до моменту прийняття рішення по суті заяви, уповноважена особа відповідача не має повноважень з проведення особистих співбесід з заявником, що виключає її доступ потрапити до установи ДУ «Харківській установі виконання покарань (№27)» УДПтС України в Харківській області, яка є спеціальним режимним об`єктом.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2017 по справі №820/1548/17 скасовано.

Прийнято нову постанову, якою позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області - задоволено частково.

Визнано протиправним і скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області № 53 від 31.03.2017 року про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби в Харківській області повторно розглянути питання про прийняття заяви ОСОБА_1 від 22.03.2017 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В іншій частині в задоволенні позову - відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що, у розумінні ч.6 ст.5 Закону, підставою для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути лише такі розбіжності, які свідчать про те, що особа, яка звертається із заявою, намагається видати себе за іншу особу. Однак, відповідачем в оскаржуваному наказі не наведено, з яких саме відомостей, вказаних позивачем, відповідачем встановлено суттєві розбіжності між заявою-анкетою від 29.10.2016 та заявою-анкетою від 22.03.2017, та як наслідок, зроблено висновок про намагання ОСОБА_1 видати себе за іншу особу. Позивач як у заяві від 29.10.2016, так і у заяві від 22.03.2017 зазначив ті ж самі прізвище, ім`я та по батькові, дату народження, документи, що ідентифікують особу (паспорт № НОМЕР_1 від 02.03.2007 та закордонний паспорт № НОМЕР_2 від 18.09.2014), при цьому у заяві від 22.03.2017 позивач надав уточнену та більш повну інформацію щодо своєї особи та своїх побоювань. Судом відмічено, що ОСОБА_1 у п.3.6 заяви-анкети від 22.03.2017 зазначив, що вже звертався до ГУДМС України в Харківській області 29.10.2016 та про те, що у прийнятті його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було відмовлено, тобто, позивач не намагався приховати або викривити факти щодо обставин свого попереднього звернення із заявою про визнання біженцем. При цьому, як у заяві-анкеті від 29.10.2016, так і в заяві-анкеті від 22.03.2017 позивач не заперечував того, що наразі перебуває у міжнародному розшуку у зв`язку з пред`явленням йому кримінального обвинувачення, однак, стверджував, що злочинів, у яких його обвинувачують, він не вчиняв, та наполягав на тому, що кримінальну справу відносно нього сфабриковано, що, на думку позивача, є свідченням його переслідування за національною та релігійною ознакою. Таким чином, позивач не вказував, що він є особою, відмінною від ОСОБА_1 , якому наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 04.11.2016 № 175 було відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не надавав підроблених документів на ім`я іншої особи, а тому відсутні підстави вважати, що він намагався видати себе за іншу особу. З приводу посилань суду першої інстанції на те, що при дослідженні судом матеріалів особової справи позивача було встановлено низку розбіжностей між заявою - анкетою від 29.10.2016 та заявою - анкетою від 22.03.2017, результати розгляду якої оскаржуються у даній справі, колегія суддів вказала, що аналіз цим розбіжностям було надано не відповідачем по справі в оскаржуваному наказі, а судом першої інстанції. Крім цього, колегія суддів зазначила, що відомості, наведені у п.1.13, п.1.18, п.4.1, п.4.4 анкет-заяв від 29.10.2016 та 22.03.2017, на які вказує суд першої інстанції як на розбіжності, за своїм змістом не є такими, що виключають одна одну. Розбіжності, на яких представник відповідача акцентує увагу в додаткових письмових поясненнях, поданих 05.07.2017, також не є свідченням того, що особа, яка звертається із заявою, намагається видати себе за іншу особу. При цьому, як у заяві від 29.10.2016, так і у заяві від 22.03.2017 позивач вказує на неодноразове його затримання силовими структурами РФ, піддання катуванню, та погрози кримінального переслідування на релігійному та національному підґрунті, а також про намір отримати в Україні статус біженця. Та обставина, що позивач зазначив різні відомості у пунктах 3.5 та 4.7 щодо того, на якій підставі позивач перебуває в Україні (намір отримати статус біженцям, а згодом - екстрадиційний арешт) та чи є він військовозобов`язаним, не свідчать про те, що він намагається видати себе за іншу особу. З приводу суджень суду першої інстанції про те, що відносно позивача відсутні ознаки, передбачені пунктами 1 і 13 статті 1 Закону, необхідні для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів вважала за необхідне зазначити, що у розумінні ч.6 ст.5 Закону відсутність таких ознак є підставою для відмови у прийнятті заяви лише в тому випадку, якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас, за заявами позивача від 31.08.2016 та від 29.10.2016 Головним управлінням ДМС України в Харківській області були прийняті рішення про відмову у прийнятті заяви. Судом також відмічено, що рішення про відмову у прийнятті заяви за своїм правовим змістом та наслідками не є ідентичними рішенню про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності такого рішення, що не було враховано судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови. У розумінні ч.6 ст.5 Закону ані неодноразова відмова у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ані встановлення судовим рішенням відсутності підстав для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не є підставою для відмови у прийнятті заяви. Судом апеляційної інстанції не заперечувалася та враховувалася та обставина, що правоохоронними органами Російської Федерації позивач обвинувачується у вчиненні тяжких злочинів, пов`язаних з терористичною діяльністю. Разом з тим, колегія суддів зазначила, що, у розумінні ст.6 Закону, така обставина може бути підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, не для відмови у прийнятті відповідної заяви. Посилання суду першої інстанції, відповідача та його представника на пп.с п.2 Резолюцію 1373 (2001), прийнятою Радою Безпеки ООН 28.09.2001 в даному випадку не є доречним, оскільки вказаною міжнародною нормою передбачено зобов`язання держав відмовляти саме в притулку тим, хто фінансує, планує, підтримує або вчиняє або скоює терористичні акти, або надає їм притулок, а не в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З приводу позовних вимог про зобов`язання ГУДМСУ в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від ОСОБА_1 колегія суддів зазначила, що вказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень та виходить за межі завдань адміністративного судочинства, а тому не підлягає задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

18 липня 2017 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року, в якій відповідач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначене рішення та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

В обґрунтування поданої касаційної скарги Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області вказує на те, що судом апеляційної інстанції, в порушення ст. 72 КАС України, не взято до уваги рішення судів у справі № 820/6177/16, які набрали законної сили та в яких були досліджені ті ж самі обставини, які були викладені позивачем в заяві-анкеті від 22.03.2017. Крім того, судом також залишено без уваги твердження відповідача щодо обставин, які слугували однією з підстав при прийнятті оскаржуваного наказу ГУДМС України в Харківській області, а саме - причетність позивача до злочинів, пов`язаних із терористичною діяльністю, застосування екстрадиційного арешту, що, відтак, може загрожувати громадському порядку, національній безпеці України та її громадянам. Судом також не враховані положення Резолюції Ради Безпеки ООН від 2001 та 2014 років, згідно яких, зобов`язано держав піддавати терористів правосуддю та відмовляти у національній процедурі притулку тим, хто підозрюється у причетності до терористичної діяльності. Висновки суду про відсутність розбіжностей у заявах позивача від 29.10.2016 і 22.03.2017, на думку скаржника, є хибними та такими, що суперечать наявним обставинам та фактам, які викладені в даних заявах та свідчать про те, що позивач не заслуговує на довіру та намагається видавати себе за іншу особу. Крім того, скаржник стверджує про невзяття до уваги судом Керівної записки з екстрадиції УВКБ ООН від 2008 року, згідно положень якої, органи, які вирішують питання притулку, повинні оцінювати чи намагається особа уникнути від законного переслідування чи покарання за кримінальні діяння. Також судом не враховано, що у справі «Тумгоєв проти України» 14.12.2016 ЄСПЛ вирішив не надавати Уряду України вказівки про вжиття тимчасових заходів до Правила 39. Остаточне рішення, яким заяву № 64742/16 ОСОБА_1 оголошено неприйнятною, надіслано було для України 18.04.2017, тобто підстав для незастосування екстрадиції та порушення прав людини під час вивчення ЄСПЛ заяви ОСОБА_1 не встановлено. Правомірність дій державних органів України стосовно ОСОБА_1 відповідає Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, яка чинна в Україні з 01.06.2007.

16.08.2017 на адресу суду касаційної інстанції надійшло заперечення позивача на подану касаційну скаргу, в якому він вважає доводи, викладені в ній необґрунтованими, та просить залишити її без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2020 року касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийнято до провадження та призначено до касаційного розгляду.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Владикавказ, Республіка Північної Осетії-Аланії Російської Федерації, є громадянином Російської Федерації, інгуш за національністю (а.с. 12).

17 червня 2016 року прибув на територію України із Стамбулу та був затриманий в аеропорту Харкова при проходженні паспортного контролю, у зв`язку з находженням його у міжнародному розшуку.

На час розгляду справи судами першої інстанцій позивач перебував у ДУ «Харківській установі виконання покарань (№27)» УДПтС України в Харківській області, через адміністрацію якої 22.03.2017 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, знаходячись у міжнародному розшуку через наявність у провадженні ФСБ Російської Федерації відносно нього кримінальної справи пов`язаної з тероризмом, обвинувачення за якою вважав неправдивими, висловлював побоювання повернення до країни походження через можливість піддання тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та переслідуванням за релігійними ознаками ( а.с. 32-39).

При цьому, відповідачем, у процесі розгляду вказаної заяви, було вчинено низку дій, направлених для встановлення особи заявника.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2016 р. по справі № 820/6177/16 яка, залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 15.02.2017, ( ухвалою ВАС України від 03 березня 2017 року, відмовлено у відкритті касаційного провадження) та яка, згідно відомостей автоматизованої системи «Діловодство спеціалізованого суду» 15.02.2017, набрала законної сили, встановлено, що у процесі розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, з метою встановлення особи заявника при вивченні заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ГУ ДМС України в Харківській області виявлено, що зі зверненнями щодо можливості направлення співробітників міграційної служби для особистої подачі ним заяви та заповнення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник звертався неодноразово.

При цьому, результатом розгляду заяви - анкети позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.10.2016, яка передувала його зверненню 22.03.2017, стало видання Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області наказу № 175 від 04 листопада 2016 року, яким ОСОБА_1 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з посиланням на пункт статті 1 F Женевської Конвенції 1961 року про статус біженців, п.2 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та ст. 9 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" . Вказаний наказ було видано з тих підстав, що Резолюціями Ради Безпеки ООН № 83 (2001)-1 від 28.09.2001 року, та № S/RES/21789 (2014)-2 від 24.09.2014 року, обов`язковими для виконання Україною, зобов`язано держави піддавати терористів правосуддю та відмовляти у притулку тим, хто здійснює терористичні акти тощо.

Не погодившись з рішенням відповідача, позивач оскаржив його до суду, подавши позовну заяву, в якій просив суд: скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 175 від 04.11.2016 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка погребує додаткового захисту та зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від ОСОБА_1 .

Проте, вищезазначеною постановою по справі № 820/6177/16, яка набрала законної сили, у задоволенні позовних вимог позивачу було відмовлено.

Крім того, в рамках розгляду справи № 820/6177/16, судом було встановлено, що під час розгляду заяви позивача від 29.10.2016 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області встановлено, що листом від 28.09.2016 № 1290/02/232016 з Інтерполу надано інформацію щодо перебування ОСОБА_1 у міжнародному розшуку.

Також, відповідно до ухвали Комінтернівського районного суду від 17.06.2016 громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , уродженець м. Владикавказ, РПО - Аланія, розшукується слідчим відділом Управління ФСБ Росії по РПО - Аланія, для притягнення до кримінальної відповідальності.

У судовому засіданні представник відповідача пояснив, що вказані обставини перевірялись також при розгляді звернення позивача від 22.03.2017, в ході якого, позивачем не було повідомлено нових обставин окрім тих, які вже були підставою попередньої відмови ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту згідно наказу № 175 від 04.11.2016, та що стало предметом судового оскарження у справі № 820/6177/16.

За таких обставин, наказом № 53 від 31.03.2017 Головним управлінням ДМС України в Харківській області було відмовлено позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ( а.с. 93-97).

На підставі зазначеного наказу, відповідачем було направлено позивачу письмове повідомлення № 20 від 31.03.2017 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав і мотивів (а.с.98).

Представником позивача, з метою з`ясування результатів розгляду заяви позивача - ОСОБА_1 було направлено до відповідача запит від 03.04.2017, у відповідь на який, останнім було повідомлено затребувану інформацію, що підтверджується листом від 10.04.2017 №04/4-8287 ( а.с.15).

Представник позивача у судовому засіданні пояснив, що відповідач формально виходив із відсутності нових обставин, які свідчать про наявність підстав для прийняття заяви ОСОБА_1 від 22.03.2017 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки насправді такі обставини мають місце та полягають у тому, що у заяві - анкеті від 22.03.2017 позивачем було більш розширено повідомлено відповідні анкетні дані щодо себе, а також позивачем було чітко обґрунтовано побоювання повернення до країни громадянської належності через напруженість ситуації, що склалась у Російській Федерації, у тому числі, відносно осіб, що віросповідають іслам, які автоматично підпадають під увагу силових структур як можливі екстремісти та терористи, та які систематично зазнають утисків за релігійними ознаками, що стає підґрунтям для провокацій, насильницьких заходів, тортур, вбивств тощо.

Крім того, представник позивача зазначив, що формальність розгляду заяви позивача від 22.03.2017 полягає також у тому, що уповноважені особи відповідача не здійснювали з`ясування всіх обставин шляхом проведення бесіди з позивачем особисто у ДУ «Харківській установі виконання покарань (№27)» УДПтС України в Харківській області, де наразі перебуває останній.

Також, при дослідженні судом матеріалів особової справи позивача, було встановлено низку розбіжностей у його заяві - анкеті від 29.10.2016 (результати розгляду за якою стали предметом розгляду справи № 820/6177/16) із заявою - анкетою від 22.03.2017 (результати розгляду за якою оскаржуються у даній справі).

Так, у п. 1.13 заяви від 29.10.2016 заявник вказав, що він неодружений, а у п. 1.13 заяви від 22.03.2017- що удівець.

У п. 1.18 заяви від 29.10.2016 заявник вказав, що працював неофіційно каменярем, проте не зазначив, де та коли, а у п. 1.18 заяви від 22.03.3017 зазначив, що у періоді з 2007 р. по 2014 р. працював неофіційно каменярем в Осетії, Інгушетії та, у періоді з 2014 р. по 2016 р. працював неофіційно продавцем у Стамбулі, Туреччина.

У п. 3.5 заяви від 29.10.2016 заявник вказав в якості підстави знаходження на Україні - отримання статусу біженця, а у п. 3.5 заяви від 22.03.2017- екстрадиційний арешт.

У п.4.1 заяви від 29.10.2016 заявник вказав в якості підстав виїзду з останньої країни ПМЖ - неодноразові затримання у 2014 році співробітниками ФСБ та піддання його тортурам, погрозам кримінального переслідування на релігійній та національній основі, побиттям, незаконному притягненні до кримінальної відповідальності, а у п. 4.1 заяви від 22.03.2017 - неодноразові затримання з 2012 року співробітниками ФСБ та МВС.

У п. 4.4 заяви від 29.10.2016 заявник вказав, що неодноразово піддавався побиттю, тортурам електричним током у 2014 році з боку силовиків ФСБ РФ, а у п. 4.4. заяви від 22.03.2017 - зазначив також про загибель його дружини та дітей внаслідок спецоперації ФСБ РФ у його будинку у м. Назрань.

У п. 4.7а заяви від 29.10.2016 заявник вказав, що він є військовозобов`язаним, а у п. 4.7а заяви від 22.03.2017 нічого не вказав, натомість заповнив п. 4.7б, що він є невійськовозобо`язаним.

Крім того, суди зазначили, що постановою ХОАС по справі № 820/6177/16, яка набрала законної сили, було встановлено, що ОСОБА_1 отримав під розписку письмове повідомлення № 84 від 04.11.2016 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 11.11.2016, проте, за оскарженням відповідного наказу №175 від 04.11.2016, про який йдеться мова у даному повідомленні, позивач, згідно відомостей автоматизованої системи "Діловодство спеціалізованого суду", звернувся 09.11.2016 (справа № 820/6177/16), тобто раніше, ніж фактично став обізнаний про наявність останнього .

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Частина 6 статті 5 Закону № 3671-VI: Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Пункти 2.1., 2.2.,2.4. розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649): Уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) проводить дактилоскопію заявника;

ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

2.2. Рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

2.4. У разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС:

видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3);

під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Відповідно до частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Частиною 1 статті 10 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.

Стаття 9 Закону № 3671-VI: <…> Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

У разі відсутності у заявника документів, що посвідчують особу, або якщо такі документи є фальшивими, для встановлення особи заявника центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з відповідними органами Служби безпеки України згідно із законодавством проводиться ідентифікація особи.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може бути припинено за відповідним клопотанням заявника. <…>

Стаття 10 Закону № 3671-VI: Рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі виявлення помилок або неточностей у відомостях про особу, внесених до рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з письмовим висновком, приймає рішення про їх виправлення та здійснює обмін документів, виданих на підставі такого рішення.

Іноземець або особа без громадянства визнаються біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, та вважаються такими, які постійно проживають в Україні з моменту прийняття рішення про визнання їх біженцями або які безстроково на законних підставах перебувають на території України.

Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом 15 робочих днів з дня прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлює та видає кожній особі, яка досягла шістнадцятирічного віку, посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту.

Посвідчення біженця чи посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, видається строком на п`ять років.

У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання національний паспорт та інші документи (якщо такі є в особовій справі заявника).

У разі невикористання особою права на оскарження протягом п`яти робочих днів з дня її письмового повідомлення про прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, вилучає у такої особи довідку про звернення за захистом в Україні та повертає особі національний паспорт та інші документи (якщо такі є в особовій справі заявника), що перебувають на зберіганні.

Особа, яка отримала повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала право на його оскарження, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо немає інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), внесені Законом України від 15.01.2020 № 460-ІХ, за правилом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Аналізуючи приписи частини 6 статті 5 Закону № 3671-VI, Суд звертає увагу на те, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту наділений повноваженнями відмовляти в прийнятті заяви про визнання біженцем або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту лише за наявності однієї з двох умов:

1) якщо заявник видає себе за іншу особу;

2) якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Вказаний перелік підстав є вичерпним та розширеному чи довільному тлумаченню не підлягає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, підставою для винесення оскаржуваного рішення відповідача № 53 від 31.03.2017 про відмову позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували розбіжності у заяві-анкеті від 29.10.2016 та анкеті від 23.03.2017 у п.1.13, п.1.18, п.3.5, п.4.1, п.4.4, п.4.7-а.

На підставі вказаних розбіжностей та інформації, наведеній в позовній заяві, яку перевірено судами, відповідач дійшов висновку про те, що є підстави вважати, що ОСОБА_1 намагається видавати себе за іншу особу, з метою ухилення від відповідальності за вчинення тяжких злочинів, передбачених статтями 205.3 КК РФ (проходження навчання в цілях здійснення терористичної діяльності), що відповідає статті 258-4 КК України (сприяння вчиненню терористичного акту); ч.2 ст.205.5 КК РФ (організація діяльності терористичної організації і участь в діяльності такої організації), що відповідає статті 258-3 КК України (створення терористичної групи чи терористичної організації); ч.2 ст.208 РФ (організація незаконного озброєного формування або участь в ньому), що відповідає статті 260 КК України (створення не передбачених законом воєнізованих збройних формувань).

Відтак, з огляду на викладене, з посиланням на п. 1 F (b) Женевської конвенції 1951 року про статус біженців, враховуючи, що ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 15.02.2017 року набрала законної сили, а нових обставин позивач не повідомив, а повідомив неправдиву інформацію про себе, на виконання ч.6 ст.5 Закону, відповідачем відмовлено громадянину РФ ОСОБА_1 у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Водночас, Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про недоведеність відповідачем конкретних та чітко визначених підстав, що лягли в основу прийнятого рішення про те, що позивач видає себе за іншу особу, з огляду на наступне.

Так, як слушно зауважено судом апеляційної інстанції, як у заяві від 29.10.2016, так і у заяві від 22.03.2017, позивач зазначив ті ж самі прізвище, ім`я та по батькові, дату народження, документи, що ідентифікують особу (паспорт № НОМЕР_1 від 02.03.2007 та закордонний паспорт № НОМЕР_2 від 18.09.2014), при цьому у заяві від 22.03.2017 позивач надав уточнену та більш повну інформацію щодо своєї особи та своїх побоювань.

Крім того, позивач в жодній із заяв не заперечував того, що наразі перебуває у міжнародному розшуку у зв`язку з пред`явленням йому кримінального обвинувачення, однак, стверджував, що злочинів, у яких його обвинувачують, він не вчиняв, та наполягав на тому, що кримінальну справу відносно нього сфабриковано, що, на думку позивача, є свідченням його переслідування за національною та релігійною ознакою.

Суд зауважує, що відповідач, перелічивши лише пункти анкет позивача, в яких, на думку скаржника містяться розбіжності, фактично не навів належних та обґрунтованих мотивів, які слугували підставою для прийняття рішення про те, що позивач видає себе за іншу особу.

Судом апеляційної інстанції вірно підкреслено, що аналіз розбіжностей, зазначених у оскаржуваному рішенні відповідачем, здійснено фактично не ним, а судом першої інстанції.

Разом з тим, Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що відомості, наведені у п.1.13, п.1.18, п.4.1, п.4.4 анкет-заяв від 29.10.2016 та 22.03.2017 , на які вказано судом першої інстанції та відповідачем, як на розбіжності, за своїм змістом не є такими, що виключають одна одну, що і спростовує доводи скаржника про наявність підстав вважати позивача таким, що видавав себе за іншу особу, звертаючись із заявою від 22.03.2017.

Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції, відповідачем констатовано, що нової інформації, яка не була вивчена судами, в рамках розгляду попередньої справи №820/6177/16 , в заяві-анкеті від 22.03.2017 не встановлено.

Водночас, Суд зауважує, що відсутність нової інформації, нових обставин чи зміни умов, згідно приписів ч. 6 ст. 5 Закону № 3671-VI є обґрунтованою та законною підставою для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту лише в разі якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується сторонами, позивачу раніше в рамках розгляду його попередніх заяв, з якими він звертався тричі, було відмовлено саме в прийнятті вказаних заяв, а не у визнанні біженцем чи особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту.

Відтак, Суд вважає правомірними висновки суду апеляційної інстанції, що ані неодноразова відмова у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ані встановлення судовим рішенням відсутності підстав для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не є підставою для відмови у прийнятті заяви та не може свідчити про правомірність доводів відповідача, з яких він виходив, при прийнятті оскаржуваного наказу.

Щодо доводів скаржника про залишення без уваги судом апеляційної інстанції твердження відповідача щодо обставин, які слугували однією з підстав при прийнятті оскаржуваного наказу ГУДМС України в Харківській області, а саме - причетність позивача до злочинів, пов`язаних з із терористичною діяльністю, застосування екстрадиційного арешту, що, відтак, може загрожувати громадському порядку, національній безпеці України та її громадянам, то Суд зауважує наступне.

Так, виходячи з приписів статті 6 Закону № 3671-VI, вчинення особою злочину проти миру, воєнного злочину, злочину проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві, а також злочину неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів, є виключними та безумовними підставами для неможливості надання такій особі статусу біженця, але не відмови в прийнятті заяви щодо надання такого статусу.

Суд підтримує висновки суду апеляційної інстанції, що рішення про відмову у прийнятті заяви за своїм правовим змістом та наслідками не є ідентичним рішенню про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності такого рішення.

Відмінностями, які підкреслюють різницю правової природи даних рішень є також і процедури, що передують їх прийняттю.

Так, за змістом ст.ст.9, 10 Закону № 3671-VI у взаємозв`язку із приписами розділів ІІІ - V Правил № 649, прийняттю Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем передує прийняття її територіальним органом рішень про прийняття заяви та про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проведення співбесід із заявником, проведення перевірки обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву, та складення письмового висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Водночас, згідно системного аналізу ч. 6 ст. 5 Закону № 3671-VI та розділу ІІ Правил № 649, вбачається, що прийняттю Державною міграційною службою України рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем передує процедура щодо встановлення особи, реєстрація її заяви, забезпечення її перекладачем, з`ясування місця проживання (перебування), проведення дактилоскопії та перевірка, з урахуванням оновленої інформації про країну походження, наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відтак, ДМС України, відмовляючи особі, яка звертається вперше або щодо якої не були винесені в минулому рішення про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту, в прийнятті заяви про визнання біженцем, фактично не здійснює перевірку наявності умов, передбачених п.1,13 ч.1.ст. 1 Закону № 3671-VI, фактів переслідування за конвенційними ознаками, підтвердження обґрунтованості побоювань бути жертвою переслідувань, а відтак не може категорично стверджувати про неможливість особи бути визнаною біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд враховує інформацію щодо перебування ОСОБА_1 у міжнародному розшуку відповідно до ухвали Комінтернівського районного суду від 17.06.2016 для притягнення до кримінальної відповідальності за обвинуваченням у вчиненні тяжких злочинів, пов`язаних з терористичною діяльністю.

Однак зауважує, що вказана ознака є беззастережною підставою для невизнання позивача біженцем в рамках проведення процедури надання даного статусу, передбаченої ст. 9-10 Закону № 3671-VI та розділів ІІІ - V Правил № 649, але не в рамках процедури, визначеної розділом ІІ Правил № 649 у взаємозв`язку із ч. 6 ст. 5 Закону № 3671-VI.

Таким чином, враховуючи викладене та підсумовуючи наведене, колегія суддів касаційної інстанції вважає зазначені в касаційній скарзі доводи Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області безпідставними та правомірно спростованими судом апеляційної інстанції, а висновки суду - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, п.1 ч.1.ст.349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.А. Данилевич

Судді М. І. Смокович

Н. В. Шевцова