ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.05.2020 Справа № 904/4589/19

м.Дніпро, просп. Д. Яворницького, 65

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Подобєд І.М. (доповідач),

суддів: Широбокова Л.П., Орєшкіна Е.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи апеляційну скаргу фізичної особи ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.02.2020 у справі №904/4589/19 (суддя Ніколенко М.О.; рішення ухвалене без участі представників сторін, повний текст рішення складений та підписаний 20.02.2020)

за позовом Концерну "Військторгсервіс", м.Київ

до фізичної особи ОСОБА_1 , м.Дніпро

про стягнення суми основної заборгованості у розмірі 1653,10 грн., пені у розмірі 1936,57 грн., інфляційної складової у розмірі 708,81 грн., 3% річних у розмірі 172,58 грн., штрафу у розмірі 165,10 грн. та заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг у розмірі 7013,82 грн.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції

Концерн "Військторгсервіс" звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення суми основної заборгованості у розмірі 1653,10 грн., пені у розмірі 1936,57 грн., інфляційної складової у розмірі 708,81 грн., 3% річних у розмірі 172,58 грн., штрафу у розмірі 165,10 грн. та заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг у розмірі 7013,82 грн.

Позов обґрунтований порушенням відповідачем своїх зобов`язань за договором про надання послуг зберігання товарно-матеріальних цінностей та додаткових послуг №297 від 29.12.2015 оплати наданих послуг за договором та відшкодування комунальних послуг.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.02.2020 у справі №904/4589/19 позов задоволено частково.

Стягнуто з фізичної особи ОСОБА_1 на користь Концерну "Військторгсервіс" суму основної заборгованості у розмірі 1653,10 грн., пеню у розмірі 275,52 грн., інфляційну складову у розмірі 692,38 грн., 3% річних у розмірі 172,05 грн., штраф у розмірі 165,10 грн., заборгованість з відшкодування вартості комунальних послуг у розмірі 7013,82 грн. та витрати зі сплати судового збору у розмірі 1644,31 грн.

Відмовлено у задоволенні вимог позивача про стягнення з відповідача пені у розмірі 1661,05 грн., інфляційної складової у розмірі 16,43 грн. та 3% річних у розмірі 0,53 грн.

Суд визнав обґрунтованими позовні вимоги про стягнення з відповідача основної заборгованості та відшкодування вартості комунальних послуг. Вирішуючи питання про часткове задоволення позовних вимог в частині стягнення пені, суд прийшов до висновку про неправильне визначення позивачем періодів нарахування. При перевірці нарахування штрафу встановлено, що його сума більша ніж була заявлена до стягнення позивачем. Розрахунок 3% річних за висновком суду також здійснений при неправильному визначені періодів нарахування, а при розрахунку інфляційних втрат неправильно було визначено сукупний індекс інфляції за період з квітня 2016 по серпень 2019, у зв`язку з чим позовні вимоги в частині стягнення 3% річних і інфляційних втрат також були задоволені судом частково.

Ухвалюючи рішення по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, звертаючись до господарського суду обґрунтовано визначив належність спору до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, ОСОБА_1 (відповідач) звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права просить скасувати судове рішення Господарського суду Дніпропетровської області по справі №904/4589/19 від 20.02.2020 повністю та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог Концерну "Військторгсервіс" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Свою апеляційну скаргу відповідач обґрунтовує порушенням судом першої інстанції п.1 ч.1 ст.231 ГПК України, відповідно до якої якщо при розгляді справи буде встановлено, що позов подано позивачем або до відповідача, який не має статусу юридичної особи або громадянина - суб`єкта підприємницької діяльності і якщо немає визначених законом підстав для участі фізичної особи-громадянина в такому процесі, провадження у справі підлягає закриттю.

На переконання апелянта дана справа не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Правовідносини між сторонами виникли в період існування та діяльності відповідача як фізичної особи-підприємця, але станом на день подання позову і відкриття провадження по справі апелянт не мав такої організаційно-правової форми.

Апелянт порушує питання застосування наслідків пропуску строку позовної давності з огляду на те, що трирічний термін на звернення до суду з вимогою про стягнення суми заборгованості сплинув у квітні 2019, а позов подано до господарського суду 09.10.2019. Граничний строк позовної давності про стягнення штрафних санкцій враховуючи встановлення для них строку в 1 рік, закінчився у 2017 році.

Відповідач звертає увагу на недоведеність позивачем своїх позовних вимог взагалі.

Так відповідач зазначає, що у додатках до позовної заяви не надано підтверджуючих доказів заборгованості. Складений позивачем одноособово акт звірки взаємних розрахунків, не надсилався на адресу відповідача. Позивачем не надсилалося жодного акту приймання-передачі та претензії про сплату заборгованості, а щодо укладеного договору, то він не є доказом надання послуг.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Концерн "Військторгсервіс" (позивач) у відзиві на апеляційну скаргу погоджується з рішенням суду першої інстанції повністю. З посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі №127/23144/18 від 09.10.2019 вказує на правомірну відмову судом в задоволенні клопотання про закриття провадження у справі.

Як вказує позивач, заборгованість відповідача утворилась внаслідок неповної оплати послуг зберігання за квітень 2016 та неоплати рахунків на відшкодування вартості комунальних послуг. Позивач зазначає, що ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні ст. 212 ЦК України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК України, тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов`язку з оплати поставленого товару.

Щодо застосування строків позовної давності, то як зазначає позивач, відповідачем на виконання вимог ухвали суду першої інстанції було надано лише клопотання про закриття провадження у справі. В порушення ст. 267 ЦК України до винесення судом рішення відповідачем не було подано до місцевого господарського суду заяви про застосування строків позовної давності.

Рух справи у суді апеляційної інстанції

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 06.04.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою фізичної особи ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.02.2020 у справі №904/4589/19; ухвалено розглянути апеляційну скаргу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень проти неї, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів виходить з такого.

Судом першої інстанції і судом апеляційної інстанції встановлені наступні обставини і визначені відповідно до них правовідносини.

29.12.2015 між Концерном "Військторгсервіс" (Зберігач) і Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Поклажодавець) було укладено договір про надання послуг зберігання товарно-матеріальних цінностей та додаткових послуг №297, предметом якого є надання Зберігачем послуг по зберіганню, а також прийому, розвантаженню, обліку, відвантаженню товарно-матеріальних цінностей, що належать Поклажодавцю.

Відповідно до пункту 2.1.1. договору Зберігач зобов`язався прийняти від Поклажодавця товарно-матеріальні цінності ("ТМЦ") на зберігання в кількості, одиницях виміру, вартості одиниці та загальної суми ТМЦ відповідно до видаткових накладних Поклажодавця та Акту приймання-передачі, забезпечити їх облік та зберігання у цілісності та належному стані. Якщо специфіка ТМЦ не дозволяє точно визначити кількість одиниць ТМЦ, які передаються на зберігання, ТМЦ передаються в упакованій тарі (ящики, контейнери, тощо).

Послуги зазначені в п.1.1. цього договору Поклажодавець зобов`язався оплатити Зберігачу в строки та на умовах передбачених цим договором за вартістю визначеною в Додатку №1 (пункт 3.1. договору).

В пунктах 3.2., 3.3. договору сторони погодили, що Поклажодавець здійснює попередню оплату у розмірі 100% за надання послуг зберігання ТМЦ на займаній площі в термін до 15 числа поточного місяця. У зв`язку з постійним підвищенням цін на комунальні послуги (електроенергія, опалення, водопостачання тощо) Поклажодавець та Зберігач погодили, що ціна за надання послуг зберігання не включає в себе понесені Зберігачем витрати на комунальні послуги в процесі зберігання відповідно до умов цього договору, Поклажодавець зобов`язався відшкодувати витрати понесені Зберігачем на комунальні послуги в процесі зберігання згідно виставлених рахунків в термін не пізніше 15 числа наступного за звітним місяцем. Поклажодавець за послуги, що надаються Зберігачем, вказаних в Додатку №1, окрім послуг зберігання ТМЦ проводить оплату згідно виставлених рахунків протягом трьох банківських днів.

Пунктом 3.6. договору передбачено, що за несвоєчасну оплату за надані зберігачем послуги, Поклажодавець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від несплаченої суми за кожний календарний день прострочення, з одночасним припиненням відпуску ТМЦ.

За пунктом. 4.6. договору у разі прострочення оплати послуг зберігання більше ніж на 60 днів, Поклажодавець зобов`язаний сплатити Зберігачу штраф в розмірі 10% від суми заборгованості.

Відповідно до пункту 5.1. договір набуває чинності з 01 січня 2016 року і діє до 31 грудня 2016 року.

Додатком №1 до договору Протоколом узгодження цін сторони узгодили вартість послуг зберігання: за 1 палето-місце на 1 поверсі - 55 грн. з ПДВ на місяць; за 1 палето-місце на 2-4 поверхах - 40 грн. з ПДВ на місяць (а.с.23).

На виконання умов договору, фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було подано Концерну "Військторгсервіс" заявку від 29.12.2015 про надання послуг зберігання товарно-матеріальних цінностей в приміщенні на першому поверсі складу літ. "С" у кількості 488 палето-місць та четвертому поверсі складу літ. "С" у кількості 178 палето-місць за адресою: м. Київ, вул. Молодогвардійська , 28-а (а.с.24).

За надання послуг зі зберігання ТМЦ зберігачем був виставлений рахунок №481 від 06.04.2016 на суму 34320,00 грн. з ПДВ (а.с.25), а також рахунки за витрати на комунальні послуги: №1160 від 31.08.2016, №1186 від 28.09.2016, №1316 від 31.10.2016 на загальну суму 7013, 82 грн. з ПДВ (а.с.25-28).

Як вказував позивач та встановлено судом першої інстанції, відповідачем вказані рахунки були оплачені частково.

Також позивач вказував, а судом першої інстанції встановлено, що у зв`язку з заборгованістю за послуги зберігання у сумі 1653,10 грн. і витрат на комунальні послуги у сумі 7013,82 грн. на адресу відповідача (поклажодавця) була направлена претензія №109-П від 26.06.2019 про сплату протягом десяти робочих днів 8666,92 грн. заборгованості (а.с.30-31).

Оскільки сума заборгованості поклажодавцем сплачена не була позивач (зберігач) подав відповідну позовну заяву до господарського суду, яка є предметом розгляду у цій справі.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків за пунктом 1 частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України, зокрема, є договори та інші правочини.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).

Обов`язковість договору до виконання сторонами встановлена статтею 629 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною першою статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до положень статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статі 193 Господарського кодексу України цивільні та господарські зобов`язання мають бути виконані належним чином і у встановлений договором строк, а одностороння відмова від виконання зобов`язань не допускається, крім випадків, передбачених законом.

За статтею 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною першою статті 946 Цивільного кодексу України визначено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

Статтею 611 Цивільного кодексу України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором (частина перша статті 216 Господарського кодексу України).

Відповідно до частини другої статті 217 Господарського кодексу України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій, зокрема як штрафні санкції.

Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина перша статті 230 Господарського кодексу України).

Частина друга статті 625 Цивільного кодексу України зобов`язує боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції

Єдиним доводом відповідача в суді першої інстанції, який було викладено в клопотанні про закриття провадження у справі, було посилання на те, що ОСОБА_1 на дату подання позову не був фізичною особою-підприємцем, оскільки припинив свою підприємницьку діяльність 24.03.2017, що підтверджується записом за № НОМЕР_1 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Оскільки на день звернення позивача з позовом 09.10.2019 відповідач не мав статусу фізичної особи-підприємця, на переконання відповідача, вказані правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а провадження у справі підлягало закриттю судом першої інстанції на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (а.с.186).

Судом першої інстанції не було задоволено клопотання відповідача про закриття провадження у справі, з чим погоджується і колегія суддів в силу наступного.

Відповідно до частини першої статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України до таких осіб віднесені, зокрема юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями.

Пунктом 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Положеннями наведеної статті визначені винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах.

За визначенням у статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

Спір, що розглядається у цій справі, виник між сторонами щодо суми заборгованості, нарахованих штрафних санкцій, інфляційних втрат і 3% річних за укладеним договором про надання послуг зберігання товарно-матеріальних цінностей.

Як правильно встановив суд першої інстанції, цей договір укладений між Концерном "Військторгсервіс" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1, а аналіз змісту та підстав поданого позову свідчить про те, що спір між сторонами виник щодо виконання саме господарських зобов`язань.

Таким чином, слід визнати, що у даному випадку спірні правовідносини виникли з господарських зобов`язань.

Згідно з частинами першою, другою статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Основними видами господарських зобов`язань є майново-господарські зобов`язання.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями (частина перша статті 179 Господарського кодексу України).

За частинною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

На час укладення сторонами договору про надання послуг зберігання ТМЦ та додаткових послуг №297 від 29.12.2015 ОСОБА_1 був зареєстрований як підприємець без статусу юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, основним видом діяльності якого по коду КВЕД 47.25 була роздрібна торгівля напоями в спеціалізованих магазинах.

Положеннями статті 52 Цивільного кодексу України встановлено, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Виходячи з положень статей 4, 45, частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України визначальним для віднесення спору до юрисдикції господарського суду є суб`єктний склад сторін і предмет правовідносин, що пов`язаний зі здійсненням господарської діяльності.

Великою Палатою Верховного Суду у подібних випадках у справах №910/8729/18 від 13 лютого 2019, №904/1083/18 від 25 червня 2019 зроблений висновок, що за змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року №755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

З 15 грудня 2017 року господарський суд згідно з пунктом 6 частини першої статті 231 ГПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" не може закрити провадження у справі, якщо до подання позову припинено діяльність фізичної особи - підприємця, яка є однією зі сторін у справі.

Таким чином, господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України у вказаній редакції спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Отже, за встановлених вище обставин у справі, що розглядається, провадження правильно порушено судом першої інстанції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін та підстав для закриття цього провадження, встановлених пунктом 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, за клопотанням відповідача немає.

Разом із цим, колегія суддів погоджується з аргументами відповідача про недоведеність позивачем своїх позовних вимог, виходячи із наступного.

Порушуючи провадження у цій справі, суд першої інстанції визначив, що її розгляд буде відбуватися у порядку спрощеного позовного провадження.

Стаття 252 Господарського процесуального кодексу України встановлює особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження.

Так за частиною першою статті 252 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Відповідно до положень частини восьмої статті 252 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Як убачається з матеріалів справи, суд першої інстанції не постановив ухвали за результатами розгляду клопотання відповідача про закриття провадження у цій справі з мотивів не підсудності її суду господарської юрисдикції, оскільки розглянув цей аргумент відповідача безпосередньо при ухваленні рішення по суті спору як заперечення на позов.

При цьому суд першої інстанції визначив перелік обставин, які є предметом доказування у справі, де встановив, що предметом цього судового розгляду є вимоги позивача про стягнення з відповідача суми основної заборгованості у розмірі 1 653,10 грн., пені у розмірі 1936,57 грн., інфляційної складової у розмірі 708,81 грн., 3% річних у розмірі 172,58 грн., штрафу у розмірі 165,10 грн. та заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг у розмірі 7013,82 грн. Тому для правильного вирішення цього спору необхідно встановити, які саме правовідносини склались між сторонами (чи є дані правовідносини господарськими та чи відноситься дана справа до юрисдикції господарського суду), які взаємні права та обов`язки виникли між сторонами (в які строки і в якому розмірі надані послуги мали бути оплачені, а комунальні витрати позивача - компенсовані), чи мало місце порушення будь-яких зобов`язань (чи були оплачені надані послуги та компенсовані комунальні витрати у встановлені строки у повному обсязі), які саме зобов`язання порушені боржником, яке право чи інтерес кредитора порушено, які наслідки порушення зобов`язань боржником.

Як зазначав позивач та встановлено судом першої інстанції, позивач виконав умови договору, з січня 2016 року по жовтень 2016 року надав відповідачу послуги зі зберігання ТМЦ на загальну суму 343200 грн. та виставив рахунки на відшкодування вартості витрат на комунальні послуги на загальну суму 29799,38 грн., строк виконання зобов`язань з оплати яких з урахуванням положень, зазначених в пункті 3.2. договору, у відповідача є таким, що настав. Однак, відповідач порушив свої зобов`язання за договором і не оплатив надані послуги зберігання та не відшкодував витрати на комунальні послуги у встановлені строки, внаслідок чого утворилась заборгованість зі сплати основного боргу у розмірі 1653,10 грн. та відшкодування вартості комунальних послуг у розмірі 7013,82 грн.

При цьому суд першої інстанції вказав, що обставини, на які посилається відповідач, доводяться договором про надання послуг зберігання товарно-матеріальних цінностей та додаткових послуг №297 від 29.12.2015 (а.с.17-23), заявкою (а.с.24), рахунками на оплату (а.с.25-28), договорами з підприємствами - надавачами комунальних послуг (а.с.47-48), рахунками на оплату комунальних послуг (а.с.87-105), звітами про дебітові та кредитові операції по рахунку позивача (а.с.106-160).

Частиною другою статті 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

За приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стаття 75 Господарського процесуального кодексу України визначає підстави звільнення від доказування, зокрема частина перша цієї статті визначає, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

За змістом положень статті 75 Господарського процесуального кодексу України не надання відзиву на позов не є свідченням визнання відповідачем зазначених позивачем у позовній заяві обставин. Тобто встановлення цих обставин має здійснюватися судом за загальними правилами господарського судочинства.

Так за змістом апеляційної скарги убачається, що відповідач не заперечує факт укладення договору про надання послуг зберігання товарно-матеріальних цінностей та додаткових послуг №297 від 29.12.2015 та фактичне надання йому таких послуг позивачем у період з 01.01.2016 по 31.10.2016.

Разом із цим відповідач вказує на те, що як убачається з наданого в матеріали справи позивачем акту звіряння взаєморозрахунків, який підписаний лише зі сторони Концерну "Військторгсервіс", між сторонами було укладено не один Договір про надання послуг зберігання, саме тому цей акт звірки взаємних розрахунків починає відлік з липня 2015 року (до дати укладення Договору №297). Тому сума у розмірі 1653,10 грн., яка виставлена до стягнення за позовною заявою є в акті і датована 31.01.2016, що означає, що це не може бути недоплатою по наданому в матеріали справи рахунку №481 від 06.04.2016, оскільки в акті датована раніше (а.с.29).

Відповідач вказує, що підтвердженням твердження позивача, що це є недоплата за вказаним рахунком є лише напис, зроблений власноруч не встановленою особою про недоплату 1653,10 грн. (а.с.25).

Також за твердженням відповідача позивачем вказана сума не була виставлена як недоплата за договором чи як компенсація комунальних послуг, доказів про надання до підписання актів звірки з даною сумою до суду не надано.

Відтак є спірним є питання наявності заборгованості по оплаті за надані послуги і витрати на комунальні послуги в процесі зберігання за вказаним договором.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з аргументами відповідача, викладеними в апеляційній скарзі, що той факт, що розмір заборгованості за недоплату по виставленому рахунку №481 від 06.04.2016 складає 1653,10 грн. - документально не підтверджений.

Зі змісту пункту 2.1.1. договору убачається, що зберігання ТМЦ Зберігачем здійснюється на підставі видаткових накладних Поклажодавця і акту приймання-передачі.

Відповідно до пункту 3.5. договору сторони зобов`язуються проводити щоквартальну звірку взаєморозрахунків, складанням акту звірки.

За погодженням сторін по завершенні обслуговування в кожному звітному місяці сторони підписують акт приймання-передачі наданих послуг станом на останній робочий день звітного періоду. Акт приймання-передачі наданих послуг має бути підготовлений Зберігачем та наданий на підписання Поклажодавцю не пізніше 13 числа місяця, що слідує за звітним, або в аналогічний термін, має бути надана письмова мотивована відмова. У разі неподання у вказаний строк мотивованої відмови, акт вважається підписаним, а послуги прийнятими.

Факт укладення договору відповідачем та надання позивачем відповідачу послуг зберігання не спростовується, але в матеріалах справи відсутні вказані документи.

Між тим надані позивачем докази в підтвердження обставин виконання ним зобов`язань з надання послуг зберігання і невиконання відповідачем обов`язку з оплати послуг є неналежними і суперечливими.

Акт звірки взаєморозрахунків за станом на 03.10.2019 відображає розрахункові операції з 23.07.2015, тоді як договір укладений лише з 29.12.2015.

Виставлений рахунок на оплату по замовленню №481 від 06.04.2016 містить перелік наданих послуг зберігання палето-місць за квітень 2019 року, тобто період надання послуги не відповідає часу складення цього документу за його реквізитами.

Стверджуючи про часткову оплату відповідачем послуг, позивачем розрахунок заборгованості в позовній заяві не наведено, в якості окремого документа до матеріалів справи не надано. Доказів на підтвердження часткової оплати цих послуг також не надано.

Розглянувши означений акт звірки взаєморозрахунків за станом на 03.10.2019, колегія суддів враховує, що оскільки цей документ містить лише підпис представника позивача (Зберігача) та не підписаний зі сторони відповідача (Поклажодавця), то цей документ може бути розглянутий судом як розрахунок, який пояснює періоди та розрахункові операції, за якими на твердження позивача виникла заборгованість відповідача.

Досліджуючи означений акт звірки, колегія суддів встановила, що розрахункова операція на суму 1653,10 грн. відображена як "продаж", що була вчинена 31.01.2016, та не має відповідної операції з "оплати" на цю ж саму суму.

Аналогічно у вказаному акті звірки зафіксовано вчинений позивачем "продаж" 31.08.2016 на суму 260,70 грн., 30.09.2016 на суму 2663,37 грн., 31.10.2016 на суму 4089,75 грн., щодо яких також не відображено "оплати".

Щодо "продажу" послуги зберігання на суму 34320,00 грн. від 30.04.2016, то такій розрахунковій операції відповідає "оплата" від 07.04.2016 на суму 31381,08 грн. та від 12.02.2016 на суму 2938,92 грн.

Таким чином, сума 1653,10 грн. ймовірно є нарахуваннями позивача не в оплату за надані послуги зберігання, а за відшкодування комунальних послуг за січень 2016 року.

Означені вище обставини підлягали з`ясуванню судом першої інстанції та доведенню позивачем.

Однак, як встановлено судом апеляційної інстанції, позивачем не надано в матеріали справи жодних доказів направлення або передачі відповідачу як рахунків на оплату з актами приймання-передачі наданих послуг, означеного акта звірки взаєморозрахунків, так і претензії з приводу неналежного виконання договору.

Таким чином, визначений позивачем розмір заборгованості відповідача в сумі 1653,10 грн., як неповна сплата за надані послуги зберігання за квітень 2016 року, слід визнати непідтвердженим.

За наведених обставин суд апеляційної інстанції приходить до висновку про недоведеність позивачем надання послуг зі зберігання ТМЦ за укладеним договором №297 від 29.12.2015 та наявності заборгованості у заявленій сумі 1653,10 грн. наявними у справі доказами, на які послався суд першої інстанції.

Стосовно вимог позивача про сплату комунальних послуг, то як обумовлено в пункті 3.2. договору, Поклажодавець та Зберігач погодили, що ціна за надання послуг зберігання не включає в себе понесені Зберігачем витрати в процесі зберігання відповідно до умов цього договору; Поклажодавець зобов`язується відшкодувати витрати понесені Зберігачем на комунальні послуги в процесі зберігання згідно виставлених рахунків в термін не пізніше 15 числа наступного за звітним місяця.

За змістом розділу 3 договору, до відшкодування витрат, які понесені Зберігачем на комунальні послуги в процесі зберігання, застосовується такий самий порядок розрахунків, як й до оплати послуг зберігання.

Між тим, як убачається зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів, посилаючись на невиконання відповідачем зобов`язань з оплати рахунків по відшкодуванню витрат на комунальні послуги: №1160 від 31.08.2016 на суму 260,70 грн., №1186 від 28.09.2016 на суму2663,37 грн., №1316 від 31.10.2016 на суму 4089,75 грн., а всього на загальну суму 7013,82 грн. з ПДВ (а.с.25-28), позивач також не навів в позовній заяві та не надав до матеріалів справи розрахунків, які б підтверджували обґрунтованість таких нарахувань.

Надані позивачем в матеріали справи докази: договори з підприємствами - надавачами комунальних послуг (а.с.47-48), рахунки на оплату комунальних послуг, які були виставлені на оплату позивачу комунальними підприємствами (а.с.87-105), звіти про дебітові та кредитові операції по рахунку позивача з відомостями про фактичну оплату отриманих ним комунальних послуг (а.с.106-160), які суд першої інстанції визнав належними доказами, які підтверджують обґрунтованість заявлених позивачем позовних вимог про стягнення суми 7013,82 грн., - не є такими доказами, в розумінні статті 76 Господарського процесуального кодексу України, оскільки не надають суду можливості перевірити та встановити обставини, які входять в предмет доказування, а саме кількість та вартість послуг, які має відшкодувати безпосередньо відповідач у вказаних позивачем спірних періодах, згідно означених вище рахунків.

Не надано позивачем в матеріали справи й жодних доказів направлення або передачі відповідачу означених рахунків на їх оплату з актами приймання-передачі наданих послуг, відповідних актів звірки взаєморозрахунків тощо.

Щодо аргументів позивача, що ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою в розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 Цивільного кодексу України, тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов`язку з оплати поставленого товару, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Як убачається з копій рахунків позивача по відшкодуванню витрат відповідача на комунальні послуги: №1160 від 31.08.2016 на суму 260,70 грн., №1186 від 28.09.2016 на суму 2663,37 грн., №1316 від 31.10.2016 на суму 4089,75 грн. - ці документи бухгалтерського обліку є рахунками на оплату послуг, а не рахунками - фактурами (інвойсами).

Відтак зазначені рахунки не відповідають ознакам первинного документа, оскільки не фіксують господарських операцій, розпоряджень або дозволів на проведення господарської операції.

Як зазначалося вище такими документами, відповідно до умов пункту 3.9. договору, викладених в розділі 3 "Порядок розрахунків", є акти приймання-передачі наданих послуг, які мають бути підготовлені Зберігачем та надані на підписання Поклажодавцю не пізніше 08 числа, що слідує за звітним.

Тому колегія суддів погоджується з доводами позивача, що наявність або відсутність означених рахунків не звільняє відповідача від обов`язку з оплати наданих послуг, однак, як вважає колегія суддів, у даному випадку відповідно до умов укладеного між сторонами договору обов`язковою умовою та підставою для виникнення господарського зобов`язання та його подальшої фіксації є складання сторонами двостороннього акту.

Між тим матеріали справи не містять таких доказів як двосторонні акти - приймання наданих послуг (відшкодування комунальних послуг), доказів направлення таких документів відповідачу тощо.

Тому визначений позивачем розмір заборгованості відповідача в сумі 7013,82 грн. колегія суддів також визнає таким, що не підтверджений належними доказами.

Таким чином, надані позивачем докази не є належними, оскільки не доводять виникнення у відповідача грошових зобов`язань по сплаті послуг зберігання в сумі 1653,10 грн. у квітні 2016 року та грошових зобов`язань по сплаті витрат на комунальні послуги в сумі 7013,82 грн. за серпень - вересень 2016 року.

Чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Стаття 16 Цивільного кодексу України та стаття 20 Господарського кодексу України визначають, що способом захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, примусове виконання обов`язку в натурі; присудження до виконання обов`язку в натурі тощо.

За приписами частини першої статті 14 Цивільного кодексу України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Виходячи із наведених вище загальних положень про виникнення, виконання та припинення зобов`язань суд першої інстанції правильно визначив, що в межах цього спору належало встановити в якому розмірі надані послуги мали бути оплачені, а комунальні витрати позивача - компенсовані, чи були оплачені надані послуги та компенсовані комунальні витрати у встановлені строки у повному обсязі, а відтак чи мало місце порушення відповідачем (боржником) своїх зобов`язань перед позивачем (кредитором).

Дослідивши надані позивачем докази, суд першої інстанції встановив, що відповідач порушив свої зобов`язання за договором і не оплатив надані послуги зберігання та не відшкодував витрати на комунальні послуги у встановлені строки.

Однак, як встановлено судом апеляційної інстанції, обставини існування у відповідача перед позивачем невиконаних грошових зобов`язань з оплати послуг зберігання та компенсації комунальних витрат, що були встановлені судом першої інстанції у цій справі, не знайшли свого підтвердження належними доказами, тобто є недоведеними.

За змістом заявлених позивачем вимог про стягнення суми 1936,57 грн. пені, 708,81 грн. інфляційних збитків, 172,58 грн. 3% річних та 165,10 грн. 10% штрафу, усі ці вимоги пов`язуються із неналежним виконання відповідачем своїх грошових зобов`язань по сплаті за означені вище послуги зберігання та компенсацією комунальних послуг, тобто є похідними від цих зобов`язань.

Отже, усі ці додаткові нарахування визнаються колегією суддів необґрунтованими через недоведеність відповідного основного боргу.

За встановлених судом апеляційної інстанції обставин колегія суддів доходить висновку про те, що позивач не довів належними доказами порушення своїх майнових прав відповідачем у цій справі, а відтак заявлені позивачем вимоги про стягнення з останнього грошових коштів, що становлять предмет цього позову, задоволенню не підлягають.

Щодо аргументів відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, то вони також підлягають відхиленню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільним кодексом України встановлено у статті 257 загальну позовну давність тривалістю у три роки і спеціальну позовну давність в один рік у статті 258 цього Кодексу, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Матеріали справи не містять відповідної заяви відповідача до місцевого господарського суду.

Звертаючись із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, відповідач за її змістом, на додаток до своїх доводів про недоведеність позовних вимог, також просить суд апеляційної інстанції застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити в позові з цих підстав.

Як вказує відповідач, трирічний термін на звернення до суду із вимогою про стягнення здійснених позивачем нарахувань сплинув ще у квітні 2019 року, а відповідно до штампу на позовній заяві, позов було подано до Господарського суду Дніпропетровської області 09.10.2019, тобто після спливу трирічного строку.

При цьому відповідач зазначає, що заява про застосування строків позовної давності вказується лише на етапі апеляційного розгляду справи, оскільки апелянт не був присутній при розгляді справи в суді першої інстанції та через те, що був переконаний у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі, а тому не надав свого відзиву на позовну заяву.

Вирішуючи питання щодо можливості застосування позовної давності під час апеляційного перегляду колегія суддів виходить з того, що учасники справи відповідно до приписів частини другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Учасники справи мають право, зокрема, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду (пункт 3 частини першої статті 42 Господарського процесуального кодексу України).

За пунктом 6 частини другої статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Згідно з частиною першою статті 113 Господарського процесуального кодексу України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Частинами 1, 3 статті 169 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлений, він встановлюється судом.

З ухвали Господарського суду Дніпропетровської області про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі від 26.12.2019 у цій справі вбачається, що відповідачу запропоновано в порядку статті 251 Господарського процесуального кодексу України протягом 15 днів з дня отримання (вручення) ухвали про відкриття провадження у справі надати до суду відзив на позовну заяву… Роз`яснено учасникам, що відповідні заяви по суті справи повинні відповідати вимогам статей 161-165 Господарського процесуального кодексу України та мають бути подані у строк, визначений в ухвалі.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 17.04.2018 у справі №200/11343/14-ц був зроблений наступний правовий висновок: "Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції".

Матеріали цієї справи свідчать, що рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення №4930010880698 свідчить про належне повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі (а.с.180), а отже останній не був позбавлений можливості своєчасно заявити про застосування позовної давності. Відповідач не надав будь-яких належних доказів неможливості подати до суду першої інстанції заяву про застосування строків позовної давності. Подання заяви залежало від волевиявлення самого відповідача, тобто мало суб`єктивний характер. Відповідач вказаним правом не скористався.

Отже, за наведених обставин у колегії суддів відсутні процесуальні підстави для застосування за заявою відповідача до позовних вимог позивача наслідки спливу позовної давності.

Разом із цим, колегія суддів вважає, що визначальним у даному спорі з приводу застосування наслідків спливу позовної давності є те, що позивачем не було доведено обґрунтованість заявлених ним позовних вимог.

Так за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Тому колегія суддів не застосовує наслідки спливу позовної давності, оскільки як встановлено судом апеляційної інстанції вище, позивач не довів належними доказами самого факту порушення його прав відповідачем.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

За приписами частин 1 - 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень статей 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено вище судом апеляційної інстанції в матеріалах справи знайшли підтвердження доводи апеляційної скарги відповідача про те, що судом першої інстанції було надано невірну оцінку наданим у справі доказам, внаслідок чого є недоведеними обставини, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, а саме про недоведеність факту існування невиконаних до цього часу відповідачем грошових зобов`язань перед позивачем за договором про надання послуг зберігання товарно-матеріальних цінностей та додаткових послуг №297 від 29.12.2015.

Така помилка суду першої інстанції у встановленні обставин справи, що мають значення для її вирішення, не пов`язана із наданням відповідачем нових доказів суду апеляційної інстанції, а є наслідком невірного застосування норм процесуального права при оцінці наданих позивачем місцевому господарському суду доказів у їх сукупності.

Відповідно до пунктів 2 та 4 частини першої статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (абзац другий частини 2 статті 277 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції повністю та ухвалення у цьому спорі нового рішення, яким в задоволенні позовних вимог позивача до відповідача про стягнення суми 11649 грн. 98 коп. заборгованості, яка складається з: основної заборгованості у розмірі 1653,10 грн., пені у розмірі 1936,57 грн., інфляційної складової у розмірі 708,81 грн., 3% річних у розмірі 172,58 грн., штрафу у розмірі 165,10 грн. та заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг у розмірі 7013,82 грн. - слід повністю відмовити, як необґрунтованих.

Новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції

Відповідно до частини першої статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

За приписами пункту 2 частини першої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи результати розгляду справи, колегія суддів покладає на позивача судові витрати у сумі 1921,00 грн. судового збору, понесені ним за подання позовної заяви, а також суму 2881,50 грн. витрат відповідача на сплату судового збору у зв`язку з переглядом справи судом апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 277 ч. 1 п.п. 2 та 4, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу фізичної особи ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.02.2020 у справі №904/4589/19 скасувати повністю та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позовних вимог Концерну "Військторгсервіс" до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 11649 грн. 98 коп. - відмовити повністю.

Стягнути з Концерну "Військторгсервіс" (03151, м. Київ, вул. Молодогвардійська, 28-А; код ЄДРПОУ 33689922) на користь фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 2881 грн. 50 коп.

Доручити Господарському суду Дніпропетровської області видати відповідний наказ.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення її повного тексту з підстав, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 15.05.2020.

Головуючий суддя І.М. Подобєд

Суддя Л.П. Широбокова

Суддя Е.В. Орєшкіна