22-ц/804/1261/20

263/1283/19

Головуючий у І інстанції Ковтуненко В.О.

Єдиний унікальний номер 263/1283/19

Номер провадження 22-ц/804/1261/20

Доповідач Барков В.М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2020 року м. Маріуполь

Донецький апеляційний суд в складі:

головуючого судді Баркова В.М.,

суддів Мироненко І.П.

Мальцевої Є.Є.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи в місті Маріуполі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29 січня 2020 року, ухвалене в м. Маріуполі Донецької області, у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального комерційного підприємства «Маріупольтепломережа», третя особа Маріупольська первинна профспілкова організація № 141-2 Всеукраїнська профспілка «Народна солідарність», про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2019 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до комунального комерційного підприємства «Маріупольтепломережа» (далі ККП «Маріупольтепломережа») про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову зазначала, що з 01 жовтня 2005 року працювала на посаді начальника загального відділу ККП «Маріупольтепломережа». Наказом № 52 від 31 січня 2018 року «Про зміни організаційної структури» до штатного розкладу ККП «Маріупольтепломережа» було введено відділ документаційного забезпечення підприємства. При цьому функції та повноваження відділу документаційного забезпечення підприємства кореспондуються з повноваженнями загального відділу та по червень 2018 року всі функції щодо реєстрації кореспонденції, ведення електронного документообігу на підприємстві продовжував виконувати загальний відділ. Наказом № 191 від 16 квітня 2018 року «Про зміни в організації виробництва та праці та скорочення штатної чисельності» затверджено організаційну структуру ККП «Маріупольтепломережа» згідно Додатку №1 та виведено з штатного розкладу посади згідно Додатка №2, відповідно до якого скасовано штатну одиницю начальника загального відділу. Таким чином, посада начальника загального відділу була виведена, при цьому сам загальний відділ із структури виключено не було. Попередження щодо скорочення посади, відповідно до вимог законодавства, вона не отримувала, з вакантними посадами її не ознайомлювали. Наказом № 312 від 12 червня 2018 року «Про передачу документів та обов`язків» відділ документаційного забезпечення підприємства з 14 червня 2018 року є відповідальним за прийом вхідної кореспонденції (у тому числі і засобами електронного зв`язку), реєстрацію, облік, обробку та направлення на розгляд керівництва вхідної кореспонденції, організацію своєчасного та адресного направлення до структурних підрозділів вхідної кореспонденції, збереження вхідної кореспонденції, управлінської та організаційно-розпорядчої документації, оформлення посвідчень на відрядження та підготовку наказів на відрядження. Згідно з даним наказом її, як начальника загального відділу, було зобов`язано передати документи згідно до переліку, вказаного у наказі до відділу документаційного забезпечення підприємства у строк до 14 червня 2018 року. Таким чином, тільки з 14 червня 2018 року всі повноваження загального відділу передані відділу документаційного забезпечення підприємства. Відповідно до її заяви з 18 червня по 18 серпня 2018 року їй була надана відпустка, в період якої вона перебувала на лікарняному, у зв`язку з чим період відпустки було продовжено. Під час її відпустки наказом № 249/к від 27 грудня 2018 року її було звільнено за п. 1 ст. 40 КЗпП України. Вважає, що її звільнення було незаконним, оскільки воно відбулось без згоди профспілкової організації, членом якої вона є, відповідачем не було проведено перевірки визначення її переважного права при звільненні між нею та іншими працівниками, які мають аналогічні посади, а також звільнення відбулося 27 грудня 2018 року, яким є останній день її відпустки, що суперечить ч. 3 ст. 40 КЗпП України. Також зазначала, що при звільненні їй не в повному обсязі виплачена вихідна допомога. Просила визнати наказ ККП «Маріупольтепломережа» від 27 грудня 2018 року № 249/к про її звільнення незаконним, поновити її на посаді начальника загального відділу ККП «Маріупольтепломережа», стягнути з ККП «Маріупольтепломережа» на її користь недонараховану суму вихідної допомоги при звільненні в розмірі 3 850,51 грн., середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до дня ухвалення судового рішення, а також 7 500 грн. витрати, пов`язані з отриманням професійної правничої допомоги.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29 січня 2020 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції не прийняв до уваги її доводи щодо дійсності проведення змін в організації виробництва і праці, не дослідив чи дійсно у відповідача мали місце такі зміни. Також вказує на те, що її було звільнено в останній день відпустки, хоча у своїй заяві про надання відпустки вона не зазначала, що просить надати відпустку з наступним звільненням, що також підтверджується наказом відповідача про надання відпустки. Щодо попередження про наступне звільнення та запропонування вакантних посад зазначає, що акти про ознайомлення з наявними вакансіями на підприємстві, на які посилається суд в оскаржуваному рішенні, підписані особами, які не мають повноважень на ознайомлення з вакантними посадами та не є членами комісії по працевлаштуванню. Крім того, судом першої інстанції не здійснено висновки щодо обґрунтованості чи необґрунтованості рішення профспілки про відмову у наданні згоди на її звільнення та щодо наявності у неї права на захист викривача корупції від звільнення, передбачене ст. 53 ЗУ «Про запобігання корупції». Також судом не було досліджено питання щодо законності нарахування та виплати їй вихідної допомоги.

У відзиві на апеляційну скаргу ККП «Маріупольтепломережа» просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29 січня 2020 року без змін. Зазначає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини у справі та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову.

Відповідно до ч. 13 ст. 7, ч.ч. 1, 3 ст. 368, ч. 1 ст. 369 ЦПК України справа розглядається апеляційним судом в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини справи, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин та інші.

У відповідності з вимогами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом встановлено, що на підставі наказу №1\к від 01 жовтня 2005 року ОСОБА_1 прийнято на посаду начальника загального відділу ККП «Маріупольтепломережа» (т. 1 а.с. 14-15).

Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» № 52 від 31 січня 2018 року «Про зміни організаційної структури» затверджено зміни (додано) до організаційної структури ККП «Маріупольтепломережа», у тому числі структурний підрозділ відділ документаційного забезпечення підприємства з посадами начальника відділу та трьох діловодів (т. 1 а.с. 115-117).

Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» № 191 від 16 квітня 2018 року «Про зміни в організації виробництва та праці та скорочення штатної чисельності» затверджено організаційну структуру ККП «Маріупольтепломережа» згідно Додатку № 1 та виведено зі штатного розкладу посади згідно Додатка №2 з встановленням терміну виконання до 19 червня 2018 року. У Додатку № 2 міститься список скасованих штатних одиниць, зокрема штатна одиниця начальника загального відділу. ОСОБА_1 відмовилася від ознайомлення з цим наказом про що 16 квітня 2018 року складено відповідний акт (т.1 а.с. 71-72, 74, 76).

Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» № 312 від 12 червня 2018 року «Про передачу документів та обов`язків» з 14 червня 2018 року відділ документаційного забезпечення призначено відповідальним за: прийом вхідної кореспонденції, реєстрацію, облік, обробку, направлення на розгляд до керівництва, організацію своєчасного та адресного направлення до структурних підрозділів та збереження вхідної кореспонденції, управлінської та організаційно-розпорядчої документації підприємства, оформлення посвідчень на відрядження працівникам підприємства і підготовку проектів наказів на відрядження. Начальника загального відділу ОСОБА_1 в строк до 14 червня 2018 року зобов`язано передати до відділу документаційного забезпечення підприємства документи згідно з переліком, вказаного у наказі, та провести заходи щодо списання документів, які за терміном придатності вже не підлягають збереженню та передати їх до бухгалтерії на списання (т. 1 а.с. 17).

Своєю заявою від 21 лютого 2018 року ОСОБА_1 повідомила директора ККП «Маріупольтепломережа» про те, що з 21 лютого 2018 року вона стала членом Маріупольської первинної профспілкової організації № 141-2 Всеукраїнська профспілка «Народна солідарність» (далі за текстом МППО № 141-2 ВП «Народна солідарність») (т. 1 а.с. 25).

Рішенням МППО № 141-2 ВП «Народна солідарність» № 54/Т від 09 липня 2018 року відмовлено у наданні згоди на звільнення начальника загального відділу ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 86-87).

З протоколу засідання комісії ККП «Маріупольтепломережа» від 13 липня 2018 року вбачається, що на засіданні комісії було розглянуто рішення профспілки № 54/Т від 09 липня 2018 року про відмову у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 та визнано його необґрунтованим (т. 1 а.с. 120).

Наказом ККП «Маріупольтепломережа» від 04 червня 2018 року № 225 ОСОБА_1 надана щорічна основна відпустка тривалістю 61 календарних днів з 18 червня 2018 року по 18 серпня 2018 року (т. 1 а.с. 114).

Згідно з листками непрацездатності ОСОБА_1 у період з 05 липня 2018 року по 24 липня 2018 року, з 31 липня 2018 року по 17 серпня 2018 року, з 27 серпня 2018 року по 14 вересня 2018 року, з 04 жовтня 2018 року по 19 жовтня 2018 року, з 22 жовтня 2018 року по 19 листопада 2018 року, з 21 листопада 2018 року по 17 грудня 2018 року перебувала на лікарняному (т.1 а.с. 26-31).

Наказом в.о. директора ККП «Маріупольтепломережа» №249/к від 27 грудня 2018 року ОСОБА_1 , начальника загального відділу, 27 грудня 2018 року звільнено у зв`язку із скороченням штату працівників, на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України, з виплатою вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку відповідно до ст. 44 КЗпП України, компенсації за невикористану відпустку у кількості 15 календарних днів. Підставою для винесення наказу про звільнення є наказ від 16 квітня 2018 року № 191 «Про зміну в організації виробництва і праці та скорочення штатної чисельності», протокол засідання комісії по результатам розгляду рішення про відмову у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 МППО №141-2 ВП «Народна солідарність» від 13.07.2018 року, службова записка начальника ВРП ОСОБА_2 (т.1 а.с. 16).

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що у відповідача, дійсно, мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення штатної чисельності та новий штатний розклад, відповідачем дотримані вимоги законодавства про працю щодо порядку виплати заробітної плати та інших виплат при звільненні, доводи позивачки щодо порушення відповідачем вимог законодавства про працю при її звільненні не знайшли свого об`єктивного підтвердження.

З такими висновками суду першої інстанції не можна не погодитися.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Відповідно до роз`яснень, викладених у абз. 1 п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (з наступними змінами та доповненнями), розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Із матеріалів справи вбачається, що в ККП «Маріупольтепломережа» дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, про що свідчить наказ про зміни в організації виробництва та праці і скорочення штатної чисельності № 191 від 16 квітня 2018 року (т. 1 а.с. 71-72).

Так, згідно із організаційною структурою ККП «Маріупольтепломережа», затвердженою наказом директора № 52 від 31 січня 2018 року, на підприємстві існував загальний відділ із чисельністю 15,5 штатних одиниць, який наказом № 191 від 16 квітня 2018 року було ліквідовано та замість нього створено відділ документаційного забезпечення підприємства із чисельністю 4 штатних одиниці, а також були ліквідовані й інші відділи і посади. Загалом штат працівників було зменшено з 1 469,5 штатних одиниць до 1 413 штатних одиниць (т. 1 а.с. 115-116).

Роботодавцем також дотримано двомісячний строк попередження позивачки про наступне вивільнення у зв`язку із скороченням штату чисельності працівників та були запропоновані вакантні посади. Проте, відповідно до акту № 1 від 16 квітня 2018 року ОСОБА_1 відмовилася від ознайомлення з наказом № 191 від 16 квітня 2018 року та додатків до нього. Зі списком вакансій від 16 квітня 2018 року усно та письмово ознайомитися також відмовилась (т. 1 а.с. 76).

ККП «Маріупольтепломережа» неодноразово направлялися ОСОБА_1 листи про наявні вакансії (т. 1 а.с. 130-159, 162-249).

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на підприємстві дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, відповідач виконав вимоги статті 492 КЗпП України запропонувавши позивачці інші посади на підприємстві, однак остання відмовилась від запропонованих посад.

Згідно із ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених, зокрема, пунктом 1 статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Відповідно до ст. 7 ст. 43 КЗпП України та ч. 6 ст. 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору з працівником має бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у такій згоді, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Верховний Суд України у постанові від 01 липня 2015 року в справі № 6-703цс15 дійшов правових висновків, що суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Отже рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

З матеріалів справи вбачається, що між ККП «Маріупольтепломережа» та МППО № 141-4 ВП «Народна солідарність» відбувалася переписка з приводу отримання згоди профспілки на звільнення працівників підприємства, які підпадають під скорочення штату та які є членами профспілкової організації.

Рішенням МППО № 141-4 ВП «Народна солідарність» №32/т від 13 квітня 2018 року відмовлено ККП «Маріупольтепломмережа» у наданні погодження про зміни та скорочення штатної чисельності ККП «Маріупольтепломережа». Підставою для відмови у погодженні зазначено те, що всупереч КЗпП України та Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» ККП «Маріупольтепломережа» ігнорувався порядок звільнення працівників підприємства, членів профспілки, зокрема підприємство не провело консультації, які запропоновані провести профспілкою у публічному форматі, а також з посиланням на положення ст.ст. 42, 49-2 КЗпП України вказано на недотримання строків, визначених цими положеннями (т. 1 а.с. 83-85).

22 червня 2018 року ККП «Маріупольтепломережа» повторно направлено подання до МППО № 141-4 ВП «Народна солідарність» про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 у зв`язку із скороченням штату працівників, відповідно до ч. 1 ст. 40 КЗпП України, в якому зазначені підстави для звільнення та указано, що позивачка відмовилася від усіх запропонованих вакансій (т.1 а.с. 79-80).

Рішенням МППО № 141-4 ВП «Народна солідарність» від 09 липня 2018 року № 54/т відмовлено ККП «Маріупольтепломережа» у надані згоди на звільнення начальника загального відділу ОСОБА_1 з посиланням на попереднє рішення про відмову у наданні згоди на звільнення, порушення порядку звільнення працівників при скороченні штатів та неврахування рішення МППО № 141-4 ВП «Народна солідарність» №32/т від 13 квітня 2018 року (т. 1 а.с. 86-87).

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв`язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Як встановлено судом, рішення про скорочення штату було прийнято відповідачем 16 квітня 2018 року, в той час коли ОСОБА_1 повідомила відповідача про те, що стала членом МППО № 141-2 ВП «Народна солідарність» 21 лютого 2018 року, а відтак останнім порушено тримісячний строк, передбачений ч. 3 ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Між тим, ненадання профспілці у передбачені законом строки інформації щодо майбутнього звільнення працівників та не проведення консультацій про заходи щодо запобігання звільненням не є підставою для визнання звільнення працівника незаконним в зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, а такі дії можуть мати наслідком застосування положень ст. 46 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Таким чином, враховуючи доводи МППО № 141-4 ВП «Народна солідарність», викладені в рішенні про відмову в наданні згоди на звільнення позивача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість відмови у такій згоді.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що роботодавцем не було враховано переважне право позивача на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації праці, апеляційним судом не приймається.

Частиною 1 статті 42 КЗпП України встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Аналіз положень статті 42 КЗпП України дає підстави для висновку, що визначення переважного права на залишення на роботі можливе лише між працівниками, які обіймають тотожні посади, тобто посади з однаковими назвами, при цьому працівники мають однакові спеціальні трудові права та обов`язки.

З матеріалів справи вбачається, що займана позивачем посада начальника загального відділу була єдиною у штатному розписі підприємства. У ньому не було тотожної посади за організаційно-структурними ознаками, внаслідок чого підстави для визначення переважного права позивача на залишення на роботі відсутні.

Апеляційний суд також погоджується з висновками суду першої інстанції щодо правомірності звільнення позивача в останній день відпустки.

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Законодавством не передбачено право роботодавця відмовити працівнику у наданні відпустки. Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону України «Про відпустки» за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

Аналіз норм у контексті колізії загальної (частини третьої статті 40 КЗпП України) та спеціальної (частини першої статті 3 Закону України «Про відпустки») норм дає підстави для висновку про те, що в разі звільнення працівника (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) та надання йому за його бажанням невикористаної відпустки (з наступним звільненням) датою звільнення є останній день відпустки. Такий висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 23 березня 2016 р. у справі № 6-2487цс15 та правильно врахований судом першої інстанції.

Між тим з висновком суду щодо правильності нарахування відповідачем належної позивачці вихідної допомоги погодитися не можна.

Так, згідно із положеннями ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

При обчисленні розміру вихідної допомоги використовується Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 грудня 1995 року № 100, (із змінами і доповненнями) (далі Порядок).

Пунктом 2 Порядку передбачено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Порядком не передбачено, що розрахункові місяці мають бути повністю відпрацьовані. Якщо протягом розрахункового періоду (тобто разом в сумі за 2 останні календарні місяці перед звільненням) відпрацьовано хоча б один день, обчислення середньої заробітної плати проводиться виходячи з нарахувань за цей день.

Останнім абзацом пункту 4 цього Порядку визначено, що коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Гарантії забезпечення заробітної плати передбачені у статті 3-1 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до ч. 4 ст. 97 КЗпП України, ст. 22 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

З аналізу наведених норм матеріального права необхідно дійти висновку, що у разі визначення державою протягом року збільшеного прожиткового мінімуму для працездатних осіб (у даному випадку заробітна плата розраховувалася позивачу з прожиткового мінімуму для працездатних осіб), то таке збільшення є державною соціальною гарантією, яка є обов`язковою на свій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.

Отже, аргументи відповідача про те, що посаду позивача скорочено 19 червня 2018 року і на неї не розповсюджуються державні гарантії ґрунтуються на неправильному розумінні змісту наведених гарантій, тому судом відхиляються.

У зв`язку з викладеним, суд вважає, що вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення недоплаченої вихідної допомоги ґрунтуються на вимогах закону та підлягають задоволенню у визначеному нею розмірі 3 850 грн. 51 коп., який відповідачем не оспорювався.

Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно із частиною другою статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача.

Згідно ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із частиною третьою вказаної статті ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (Рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).

В обґрунтування понесених витрат на правову допомогу позивачкою надано ордер серії ДН № 030379 (том 1 а.с. 49); копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДН № 419 (том 1 а.с. 50); копія договору про надання правової допомоги від 09 січня 2019 року № 2019/01/01, укладений між адвокатом Філипенко Є.С. та Герасименко О.М., умовами якого передбачено сплату винагороди за надання правової допомоги, яка визначається сторонами у додатку до цього договору (том 2 а.с. 137-138); акт надання послуг від 17 грудня 2019 року в якому сторони погодили надані послуги та визначили їх вартість у 10 800 грн. (том 2 а.с. 136).

Між тим належних та допустимих доказів фактичної оплати послуг на правову допомогу позивачкою суду не надано, а відтак підстави для стягнення цих витрат відсутні, оскільки рахунок-фактура (том 2 а.с. 135) таким доказом не є.

Позивачка ОСОБА_1 на підставі п. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору. У зв`язку з цим, витрати по сплаті судового збору за подання нею позовної заяви в сумі 768 грн. 40 коп. та апеляційної скарги в сумі 1 152 грн. 60 коп., які задоволені в частині матеріальних вимог, підлягають відшкодування у дохід держави за рахунок ККП «Маріупольтепломережа».

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29 січня 2020 року в частині відмови у стягненні недоплаченої вихідної допомоги скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення недоплаченої вихідної допомоги задовольнити.

Стягнути з комунального комерційного підприємства «Маріупольтепломережа» на користь ОСОБА_1 недоплачену вихідну допомогу в сумі 3 850 (три тисячі вісімсот п`ятдесят) грн. 51 коп.,

В решті рішення суду залишити без змін.

Стягнути з комунального комерційного підприємства «Маріупольтепломережа» у дохід держави у відшкодування судового збору 1 921 (одну тисячу дев`ятсот двадцять одну) грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 30 квітня 2020 року.

Судді В.М. Барков

І.П. Мироненко

Є.Є. Мальцева