ПОСТАНОВА

Іменем України

27 квітня 2020 року

Київ

справа №826/27426/15

касаційне провадження №К/9901/38643/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Чиркіна С.М.,

суддів: Бевзенка В.М., Єзерова А.А.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2016 (головуючий суддя: Погрібніченко І.М., судді: Іщук І.О., Шулежко В.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17.01.2017 (головуючий суддя: Глущенко Я.Б., судді: Пилипенко О.Є., Кузьмишина О.М.) у справі №826/27426/15 за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, Управління Національного банку України в Донецькій області про визнання протиправним і скасування розпорядження,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивач) звернувся до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ або відповідача-1), Управління Національного банку України в Донецькій області (далі - Управління НБУ в Донецькій області або відповідач-2), в якому просив визнати протиправним і скасувати розпорядження НБУ №411-р від 24.07.2015 «Про анулювання індивідуальної ліцензії Національного банку України».

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оспорюване розпорядження прийнято без наявності на те законодавчо визначених підстав. Позивач стверджує, що ним у заяві про видачу індивідуальної ліцензії на розміщення резидентом валютних цінностей на рахунках за межами України зазначені достовірні дані щодо його місцезнаходження/місця проживання, що підтверджується відомостями, зазначеними у паспорті.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.01.2017, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що при прийнятті оскаржуваного розпорядження НБУ діяв у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, з використанням повноважень з метою, якою їх надано, а також добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації та з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване рішення. Суди встановили, що на момент звернення уповноваженого представника позивача до відповідача-2 із заявою про видачу індивідуальної ліцензії на розміщення резидентом валютних цінностей на рахунках за межами України, місцезнаходження ОСОБА_1 було невідомим, за адресою вказаною в заяві, він не проживав. Тобто, мало місце зазначення у документах недостовірної інформації, що відповідно до пункту 4.4. глави 4 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на розміщення резидентами (юридичними та фізичними особами) валютних цінностей на рахунках за межами України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 №485 (далі - Положення №485) є підставою для анулювання ліцензії.

Не погоджуючись з зазначеними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, у якій просить суд касаційної інстанцій скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове про задоволення позову. Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій неповно з`ясували обставини справи, що призвело до неправильного вирішення спору по суті. Скаржник наполягає, що інформація, з якої відповідач-1 встановив обставини недостовірності даних щодо місцезнаходження/місця проживання позивача, є неналежною в розумінні законодавства. Також скаржник стверджує, що ним у заяві про видачу індивідуальної ліцензії на розміщення резидентом валютних цінностей на рахунках за межами України зазначена достовірна інформація про його місце проживання, зареєстроване в установленому законом порядку.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.02.2017 відкрито касаційне провадження у справі.

15.12.2017 розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03.10.2017 № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

В порядку статті 31 КАС України за результатами повторного автоматизованого розподілу від 26.06.2019 визначений новий склад суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23.04.2020 справу прийнято до провадження та призначено її до розгляду у попереднє судове засіданні відповідно до вимог статті 343 КАС України.

На адресу суду касаційної інстанції від НБУ надійшли письмові заперечення на касаційну скаргу, у яких останній з посиланням на законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій просить суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення у межах доводів касаційної скарги, з урахуванням вимог статті 341 КАС України з`ясував повноту фактичних обставин справи, встановлених судами, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права та дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 02.04.2015 Управління НБУ в Донецькій області видало позивачу індивідуальну ліцензію на розміщення валютних цінностей на рахунках за межами України №3.

24.07.2015 НБУ прийнято розпорядження №411-р «Про анулювання індивідуальної ліцензії Національного банку України», яким на підставі абзацу 5 пункту 4.4 Положення №485, листа відділу фінансового моніторингу східного регіону Департаменту фінансового моніторингу Національного банку України від 26.06.2015 №25-06017/44506, анульовано індивідуальну ліцензію від 02.04.2015 №3 на розміщення позивачем валютних цінностей на рахунках за межами України, видану Управлінням НБУ в Донецькій області.

Вважаючи свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Верховний Суд виходить з такого.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 44 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю належить, зокрема, видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій.

Згідно із статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет) Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Розміщення валютних цінностей на рахунках і вкладах за межами України потребує отримання резидентом індивідуальної ліцензії.

Відповідно до статей 5, 10, 13 Декрету НБУ прийнято Положення №485, яким регламентовано порядок та умови видачі Національним банком резидентам індивідуальних ліцензій на розміщення резидентами (юридичними та фізичними особами) валютних цінностей на рахунках за межами України.

Абзацом 2 пункту 3.1 цього Положення №485 передбачено, що для отримання ліцензії заявник (юридична особа, фізична особа - підприємець) подає до Департаменту, серед іншого, заяву про видачу ліцензії (додаток 5).

Підпунктом 3.2 пункту 3 цього Положення (у редакції, чинній на момент подання позивачем заяви - 17.03.2014) для отримання ліцензії заявник - фізична особа, яка не є підприємцем, подає до Управління такі документи (крім випадків, передбачених пунктом 3.3 цієї глави): ті, що передбачені абзацами другим, четвертим (за наявності) та п`ятим пункту 3.1 цієї глави; копії відповідних сторінок паспорта або документа, що його замінює, які містять останнє фото, прізвище, ім`я, по батькові, дату народження, серію і номер, дату видачі та найменування органу, що видав документ, реєстрацію місця проживання громадянина; копію документа, виданого органом державної податкової служби, що засвідчує присвоєння ідентифікаційного номера.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що представником позивача за довіреністю - Проценко О.М. листом від 17.03.2014 направлено Управлінню НБУ в Донецькій області документи щодо оформлення індивідуальної ліцензії на розміщення ОСОБА_1 валютних цінностей на рахунку за межами України. В заяві про видачу індивідуальної ліцензії на розміщення резидентом валютних цінностей на рахунках за межами України, місце проживання ОСОБА_1 вказано - АДРЕСА_1 .

Із Додатку № 5 Положення №485 вбачається, що в заяві про видачу індивідуальної ліцензії на розміщення резидентом валютних цінностей на рахунках за межами України заявником зазначається його місце проживання або місцезнаходження.

За змістом статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, у якому вона проживає постійно або тимчасово.

Судами першої та апеляційної інстанцій із роздруківки з офіційного сайту Міністерства внутрішніх справ України, розділ «Особи, які переховуються від органів влади», яка була використана НБУ при прийнятті оскаржуваного розпорядження, встановлено, що ОСОБА_1 з 28 лютого 2014 року переховується від органів влади.

За змістом статей 42, 249, 280, 281, 282 КПК України особа, яка переховується від органів влади - це підозрюваний чи обвинувачений у кримінальній справі, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його місцезнаходження невідоме.

За змістом статті 10-1 Закону України від 13.01.2011 №2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон №2939-VI) інформація про осіб, які переховуються від органів влади розміщена у формі відкритих даних на офіційному веб-сайті МВС України, і є дозволеною для вільного користування.

Отже, інформація розміщена на офіційному веб-сайті МВС України є достовірною та дозволена для вільного користування.

Також, згідно з офіційним прес-релізом (документ, в якому організація чи публічна особа подає інформацію про певну подію або захід до засобів масової інформації), розміщеним на сайті Генеральної прокуратури України, слідчим підрозділом Генеральної прокуратури України внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про кримінальне правопорушення, що вчинене ОСОБА_1 - кримінальне провадження розпочато за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 191 КК України.

Зазначені вище обставини свідчать про те, що на дату подання заяви про видачу індивідуальної ліцензії на розміщення резидентом валютних цінностей на рахунках за межами України (17.03.2014) відомості, зазначені у цій заяві, щодо місця проживання або місцезнаходження позивача, не відповідали фактичним даним.

Підпунктом 4.4 пункту 4 Положення передбачено, що підставами для анулювання ліцензії, зокрема є: виявлення в документах, які були подані власником ліцензії Національному банку і на підставі яких йому була видана ліцензія (були змінені умови ліцензії), недостовірної інформації.

За наведеного правового регулювання та встановлених у справі обставин, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що за встановленого факту подання позивачем недостовірної інформації щодо фактичного його місця проживання або місцезнаходження, НБУ України обґрунтовано прийнято розпорядження №411-р від 24.07.2015 «Про анулювання індивідуальної ліцензії Національного банку України».

Судом апеляційної інстанції обґрунтовано відхилені доводи позивача про те, що інформація, оприлюднена на веб-сайті Міністерства внутрішніх справ України, є дозволеною для вільного використання тільки з 29.01.2016, з огляду на таке.

Відповідно до статі 1 Закону №2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була оприлюднена або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Отже, інформація, яка оприлюднена на офіційному веб-сайті Міністерства внутрішніх справ України, є публічною.

Статтею 2 Закону №2939-VI визначено, що він не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб`єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Разом з тим, згідно статті 10-1 Закону №2939-VI публічна інформація у формі відкритих даних - це публічна інформація у форматі, що дозволяє її автоматизоване оброблення електронними засобами, вільний та безоплатний доступ до неї, а також її подальше використання.

Розпорядники інформації зобов`язані надавати публічну інформацію у формі відкритих даних на запит, оприлюднювати і регулярно оновлювати її на єдиному державному веб-порталі відкритих даних та на своїх веб-сайтах.

Публічна інформація у формі відкритих даних є дозволеною для її подальшого вільного використання та поширення.

Будь-яка особа може вільно копіювати, публікувати, поширювати, використовувати, у тому числі в комерційних цілях, у поєднанні з іншою інформацією або шляхом включення до складу власного продукту, публічну інформацію у формі відкритих даних з обов`язковим посиланням на джерело отримання такої інформації.

Тобто, Закон не обмежує суб`єктів владних повноважень у використанні такої інформації, та передбачає, що розпорядник має оприлюднювати публічну інформацію у формі відкритих даних на своєму веб-сайті.

Суд апеляційної інстанції правильно відзначив, що Закон №2939-VI було доповнено статтею 10-1 згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо доступу до публічної інформації у формі відкритих даних» №319-VIII від 09.04.2015, який набрав чинності з 01.05.2015, що спростовує покликання скаржника на те, що зазначена норма станом на момент прийняття оскаржуваного розпорядження не почала діяти.

Окрім того, Положення про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 № 835, на яке посилається позивач, не визначає поняття «публічна інформація у формі відкритих даних», а регулює технологічні аспекти ведення Єдиного державного веб-порталу відкритих даних (вимоги до формату і структури даних, що підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних, періодичність оновлення та порядок їх оприлюднення, перелік таких наборів даних).

Отже, вищенаведене свідчить про те, що на момент звернення представника позивача - ОСОБА_2 із заявою про видачу індивідуальної ліцензії на розміщення резидентом валютних цінностей на рахунках за межами України, місцезнаходження ОСОБА_1 було не відомим, за адресою вказаною в заяві, він не проживав.

Доводи скаржника про те, що він має зазначати у заяві адресу реєстрації, зазначену у паспорті, не відповідає дійсності, оскільки Положенням №485 визначено, що у заяві зазначається місце проживання або місцезнаходження, а до заяви додаються копії сторінок паспорту, які містять відомості про реєстрацію місця проживання. Тобто, заявник має вказати і своє фактичне місцезнаходження/місце проживання (в заяві згідно Додатку №5 до Положення №485) і надати копії тих сторінок паспорту, які містять відомості про реєстрацію місця проживання.

Доводи касаційної скарги зводяться виключно до непогодження з оцінкою обставин справи, наданою судами першої та апеляційної інстанцій. Касаційна скарга не містить інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені (наведені) в позовній заяві та апеляційній скарзі з урахуванням яких судами вже надана оцінка встановленим обставинам справи. Обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права касаційна скарга позивача не містить.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, а тому підстави для їх скасування - відсутні.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.11.2016 (та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17.01.2017 у справі №826/27426/15 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду: С. М. Чиркін

В. М. Бевзенко

А. А. Єзеров