ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 квітня 2020 року м. Київ № 640/339/20

Окружний адміністративний суд міста Києва, у складі головуючого судді Вовка П.В., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі також - Мінекономіки, Міністерство, відповідач), в якому позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 22 листопада 2019 року №196-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 »;

поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту - начальника управління;

стягнути з Мінекономіки відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000, 00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він займав посаду заступника директора департаменту управління державною власністю - начальнику управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству. Наказом Мінекономіки від 22 листопада 2019 року № 196-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 », позивача звільнено з займаної посади з 11 січня 2020 року.

ОСОБА_1 вважає своє звільнення незаконним, з огляду на те, що спеціальним Законом України «Про державну службу» не визначено строк попередження державного службовця про можливе майбутнє звільнення через зміну структури, державні службовці відповідно до статті 49-2 Кодексу законів про працю України повинні бути попереджені про майбутнє звільнення не пізніше ніж за два місяці.

Оскільки Міністерством при прийнятті спірного наказу не попереджено ОСОБА_1 про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці, та не враховано його переважне право на залишення на роботі, не запропоновано іншу роботу в структурі Міністерства - такий наказ є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 січня 2020 року прийнято вказану вище позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та встановлено, що справа буде розглядатись одноособово суддею Вовком П.В. в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Крім того, ухвалою суду від 13 січня 2020 року, зокрема, запропоновано відповідачу у п`ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати суду відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України).

Відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якій він просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки оскаржуваний наказ прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

В С Т А Н О В И В:

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України» внесені зміни до структури апарату Міністерства, затвердженої наказом Мінекономіки від 18 вересня 2019 року № 26, виклавши її в новій редакції, що додається; департаменту фінансової роботи та господарського забезпечення, департаменту персоналу доручено внести відповідні зміни до штатного розпису апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

Зі штатного розпису на 2019 рік апарату Мінекономіки, прийнятого відповідно до наказу відповідача від 05 листопада 2019 року №322 вбачається відсутність посади заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству.

Позивачем була подана 22 листопада 2019 року заява про надання йому відпустки з 25 листопада 2019 року на 44 дні.

Наказом Мінекономіки від 22 листопада 2019 року № 196-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 », зокрема:

1) надано ОСОБА_1 - заступнику директора департаменту управління державною власністю - начальнику управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству, додаткову оплачувану відпустку за стаж державної служби за період роботи з 07 квітня 2018 року по 06 квітня 2019 на 6 календарних днів, додаткову оплачувану відпустку за стаж державної служби за період з 07 квітня 2019 року по 06 квітня 2020 року на 11 календарних днів, частину щорічної відпустки за період роботи з 30 жовтня 2018 року по 29 жовтня 2019 року на 22 календарні дні та частину щорічної відпустки за період з 30 жовтня 2019 року по 29 жовтня 2020 року на 5 календарних днів, усього на 44 календарні дні з 25 листопада 2019 року по 10 січня 2020 року; підстава: заява ОСОБА_1 ;

2) звільнено ОСОБА_1 - заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству 11 січня 2020 року у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Міністерства без скорочення чисельності або штату державних службовців, п. 1 ч. 1 статті 87 Закону України «Про державну службу»; підстава: наказ Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України», штатний розпис Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 11 листопада 2019 року.

Не погоджуючись з наказом про надання відпустки та звільнення і вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду з позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України (тут і далі по тексту всі нормативно правові акти наведені в редакції, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу» (далі також - Закон).

Положеннями статті 5 Закону визначено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Так, відповідно до положень ч.ч. 1-3 статті 87 Закону (у редакції до 19 вересня 2019 року), підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем двох підряд негативних оцінок за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання. За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX були внесені зміни та доповнення до Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, зокрема у статтю 87.

Відповідно до положень ч.ч. 1-3 статті 87 Закону (у редакції після 19 вересня 2019 року), підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання.

За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання посадових обов`язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб`єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Тобто, на час звільнення позивача редакція Закону не передбачала обов`язку роботодавця пропонувати працівнику можливість переведення на іншу посаду відповідно до його кваліфікації перед звільненням.

Разом з тим, згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Так, враховуючи те, що спеціальним Законом України «Про державну службу» не визначено строк попередження державного службовця та обов`язок пропонувати працівнику можливість переведення на іншу посаду відповідно до його кваліфікації, в межах спірних правовідносин мають застосовуватись положення законодавства про працю, у відповідності до ч. 3 статті 5 Закону.

За правилами п. 1 ч. 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП), трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, ч. 2 статті 40 КЗпП встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Положеннями ч.ч. 1, 3 статті 49-2 КЗпП передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог ч. 2 статті 40, ч. 3 статті 49-2 КЗпП не є обов`язком роботодавця.

Власник є таким, що належно виконав вимоги ч. 2 статті 40, ч. 3 статті 49-2 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки, обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду, і які існували на день звільнення.

Вказана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 20 січня 2020 року по справі № 753/22893/17 (провадження № 61-28309св18).

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що звільнення позивача з посади заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству відбулось з порушенням вимог статей 40, 42, 43 КЗпП, а відтак протиправним та таким, що підлягає скасуванню в цій частині, є спірний наказ від 22 листопада 2019 року №196-к.

При цьому, оскільки в іншій частині не наведено позивачем доводів його протиправності з огляду на що, такий наказ в частині надання відпустки не становить предмету розгляду даної адміністративної справи та не підлягає задоволенню в цій частині.

За приписами статті 235 КЗпП, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

ОСОБА_1 у своєму позові просить суд поновити його на посаді заступника директора департаменту - начальника управління.

Відповідно до п. 6 ч. 1 статті 2 Закону, рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.

Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 03 жовтня 2019 року у справі №826/10460/16 (провадження №К/9901/24007/18), висновок про необхідність поновлення державного службовця на посаді, з якої його звільнено, слідує з буквального тлумачення поняття «поновлення на попередній роботі», зазначеного в статті 235 КЗпП. Проте, ототожнення поняття «попередня робота» та «попередня посада» є помилковим.

Виходячи із специфіки даної категорії публічно-правових спорів, поняття «попередня робота» слід трактувати дещо ширше, зокрема, як обсяг та перелік функціональних завдань та обов`язків працівника, його повноважень та відповідальності за відповідною посадою.

Тому, враховуючи ту обставину, що посада «заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству» не існує на час постановлення судового рішення, суд повинен з`ясувати, яка посада в апараті Міністерства є рівнозначною тій, яку позивач обіймав до звільнення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 28 лютого 2019 року у справі № 817/860/16.

Суд наголошує на тому, що спосіб захисту порушеного права безпосередньо повинен бути пов`язаний з подальшою можливістю виконати судове рішення і є ефективним тоді, коли може забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

З наявного в матеріалах справи штатного розпису на 2019 рік апарату Мінекономіки вбачається наявність посади «заступника директора департаменту публічної власності - начальника управління реформування державної власності», яка виходячи з системного аналізу посадової інструкції, наданої на виконання вимог ухвали про витребування доказів, на думку суду є рівнозначною тій, з якої було звільнено позивача.

Таким чином, враховуючи встановлення судом факту незаконного звільнення ОСОБА_1 з посади державної служби 11 січня 2020 року, з метою належного захисту його прав та інтересів, він підлягає поновленню з 12 січня 2020 року на посаді заступника директора департаменту публічної власності - начальника управління реформування державної власності.

Також, виходячи з наведених норм та встановлених обставин, ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 12 січня 2020 року по день ухвалення судового рішення.

Середній заробіток визначається відповідно до ч. 1 статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі також - Порядок).

Відповідно до п. 32 Постанови Пленум Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення вказаного вище Порядку.

Відповідно до п. 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з п. 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 Порядку).

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Відповідачем надано суду довідку № 2121-12/87 від 03 лютого 2020 року, відповідно до якої середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 за останні два місяці роботи складає 68 226, 27 грн., середньоденна заробітна плата - 3 248, 87 грн.

Заперечень з приводу наданої суду довідки та вказаних в ній сум середньомісячної та середньоденної заробітної плати від позивача не надходили.

Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 03 серпня 2019 року «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» кількість робочих днів у січні 2020 року - 21, у лютому 2020 року - 20, у березні 2020 року - 21, у квітні 2020 року - 21.

Суд приходить висновку, що на користь позивача - ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12 січня 2020 року (наступний день за днем звільнення) по 08 квітня 2020 року (день ухвалення рішення про поновлення на роботі) у розмірі 198 181, 07 грн. (61 робочих днів х 3 248, 87 грн.).

Стосовно позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У пункті 5 цієї ж Постанови Пленуму № 4 зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

За наслідками дослідження обставин справи, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем того, що спірним наказом відповідача йому заподіяно моральну шкоду, а саме, не надано належних пояснень того, в чому полягає моральна шкода, якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров`я тощо), наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням йому шкоди, з яких міркувань він виходить, визначаючи розмір моральної шкоди тощо.

Водночас, сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.

За таких обставин, в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди слід відмовити.

Згідно з ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Беручи до уваги вищевикладене, оскаржуваний в межах розгляду даної справи наказ не може вважатись таким, що прийнятий з урахуванням критеріїв, визначених ч. 2 статті 2 КАС України.

Згідно з положеннями статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до ч. 1 та 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Всупереч наведеним вимогам відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірності винесення оскаржуваного рішення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є частково обґрунтованими.

Згідно з п.п. 2 та 3 ч. 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 12 січня 2020 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом, останній був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», відтак, позивачем не понесено судових витрат, з огляду на що такі судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 241 - 246, 250, 255, 371 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; код РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (01008, місто Київ, вулиця М. Грушевського, будинок 12/2; код ЄДРПОУ 37508596) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 22 листопада 2019 року №196-к «Про надання відпустки та звільнення ОСОБА_1 » в частині звільнення ОСОБА_1 , заступника директора департаменту управління державною власністю - начальника управління діяльності суб`єктів господарювання, підпорядкованих Міністерству 11 січня 2020 року у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Міністерства без скорочення чисельності або штату державних службовців, п. 1 ч. 1 статті 87 Закону України «Про державну службу»; підстава: наказ Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 «Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України», штатний розпис Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 11 листопада 2019 року.

Поновити ОСОБА_1 з 12 січня 2020 року на рівнозначній посаді, заступника директора департаменту публічної власності - начальника управління реформування державної власності.

Стягнути з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12 січня 2020 року по 08 квітня 2020 року в сумі 198 181, 07 грн. (сто дев`яносто вісім тисяч сто вісімдесят одна гривня сім копійок).

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 64 977, 40 грн. (шістдесят чотири тисячі дев`ятсот сімдесят сім гривень сорок копійок).

Рішення відповідно до статті 255 КАС України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України, з урахуванням п. 3 Прикінцевих положень КАС України.

Відповідно до пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя П.В. Вовк