ПОСТАНОВА

Іменем України

31 березня 2020 року

Київ

справа №826/16209/16

адміністративне провадження №К/9901/32678/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Білак М.В.,

суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 жовтня 2017 року (головуючий суддя Добрянська Я.І., судді: Федорчук А.Б., Кузьменко В.А.)

та постанову Київського апеляційного адміністративного суду 8 лютого 2018 року

(головуючий суддя Мельничук В.П., судді: Лічевецький І.О., Мацедонська В.Е.)

у справі №826/16209/16

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

про скасування рішення.

I. РУХ СПРАВИ

1.У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив скасувати рішення Державної міграційної служби України від 22 серпня 2016 року №452-16 про втрату статусу біженця.

2.В обґрунтування позову зазначив, що Державною міграційною службою України безпідставно та протиправно позбавлено його статусу біженця, оскільки підстави втрати статусу біженця передбачені статтею 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту», однак жодна з перелічених зазначеною правовою нормою підстав не може бути застосована до нього.

3.Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду 8 лютого 2018 року, в задоволенні позову відмовлено.

4.Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.Судами встановлено, що наказом відділу міграції Київської міської державної адміністрації Міністерства України у справах національностей та міграції від 23 травня 1996 року №219 визнано громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем в Україні відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців».

6.Відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту», підпункту «а» пункту 7.7 Розділу VІІ наказу МВС України від 17 вересня 2011 року №649 «Про затвердження Правил порядку розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для розгляду питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату та позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» Державною міграційною службою України прийнято рішення від 22 серпня 2016 року №452-16 про визнання позивача таким, що добровільно повернувся до країни, за межами якої він перебував внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань.

7.Процедуру втрати статусу біженця позивача ініційовано Головним управлінням Державної міграційної служби в місті Києві в зв`язку з надходженням листа Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України від 14 червня 2016 року №8.6/3765-16 про з`ясування наявності підстав для ініціювання процедури втрати позивачем статусу біженця в Україні.

8.Відповідно до листа Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України від 14 червня 2016 року №8.6/3765-16, за результатами проведеного аналізу особової справи позивача встановлено, що установчі дані позивача внесені до заяв анкет на обмін посвідчення біженця та видачу обмін проїзного документа біженця під час оформлення та персоналізації не відповідають відомостям установчі дані, зазначені у наказі Управління у справах національностей та міграції Київської міської Державної адміністрації Державного комітету України у справах національностей та міграції від 12 вересня 1997 року №783 про надання статусу позивачу.

9.На виконання вказаного листа Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві проведено співбесіду з позивачем для підтвердження або спростування його виїзду до Афганістану, детального з`ясування обставин та причин виїзду і перебування на території загалом та з метою можливого пошуку іншої (другої) дружини та подальшого укладення шлюбу (у разі підтвердження). Також з`ясовано наявність чи відсутність переслідувань або іншої загрози. Витребувано всі наявні документи та знято їх копії та долучено до особової справи. Проведено детальне з`ясування можливого звернення до Посольства Ісламської Республіки Афганістану в Україні для оформлення будь-яких документів та можливого отримання інших послуг з надання відповідних пояснень щодо мотивації таких дій.

10.Згідно з протоколом співбесіди від 18 липня 2016 року вбачається, що громадянин Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою в`їзду в Україну перетнув кордон не маючи при собі документів, що посвідчують особу, тобто нелегально, залізничним транспортом. Зі слів позивача перебуваючи в статусі біженця, він переткнув кордон України з метою поїздки до ОАЕ (Дубаї) лише одного разу в 2010 році.

11.Проте, вказана інформація не співпала з раніше ним наданою, а саме з інформацією наданою ним під час проведення співбесіди 24 травня 2016 року, згідно з якою позивач стверджував, що їздив ОАЕ (Дубаї) в 2011 році та 2012 році. На питання що стосується виїзду та перебування на території Афганістану у статусі біженця, позивач повідомив, що не їздив до країни громадянської належності.

12.Крім того, відповідно до протоколу співбесіди від 18 липня 2016 року, на питання стосовно шлюбу з жінкою на ім`я ОСОБА_2 , яка була вказана в анкеті особи для оформлення надання статусу біженця від 23 квітня 1996 року, позивач відповів, що офіційного шлюбу як такого не було. Відомо, що була лише домовленість батьків про майбутнє одруження позивача та дівчинки на ім`я ОСОБА_2 . Зі слів позивача стало відомо, що він офіційно одружений з громадянкою Афганістану ОСОБА_3 . На підтвердження своїх слів позивач надав копію довідки про одруження видану Посольством Ісламської Республіки Афганістан в Україні від 29 жовтня 2012 року, де датою одруження вказано 3 серпня 2010 року.

13.Разом з тим, вивчивши особову справу №11.25.0090-01 громадянки Афганістану ОСОБА_3 дружини позивача, відповідачу стало відомо, що вона прибула в Україну 22 червня 2011 року, що не співпадає з датою одруження на території України, як зазначено в довідці про одруження. А це свідчить про те, що позивач та його дружина не могли одружитися на території України у 2010 році. Вказані обставини свідчать про недостовірно надану інформацію позивачем.

IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

14.Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що громадянин Афганістану ОСОБА_1 надав недостовірну інформацію відповідачу, що відповідно до статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для позбавлення його статусу біженця.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

15.В обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що рішення судів попередніх інстанцій не відповідають фактичним обставинам справи та свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

16.Позивач вважає, що процедуру позбавлення статусу біженця проведено без урахування дійсних обставин справи та з порушенням вимог діючого законодавства.

17.На думку позивача, у ході співбесід проведених 24 травні 2016 року та 18 липня 2017 року не було з`ясовано яким чином він скористався захистом країни громадянської належності, а лише вибірково уточнено інформацію щодо його виїзду до інших країн, що не є підставою для позбавлення його статусу біженця.

18.Крім того, під час співбесіди співробітником ГУ ДМС у місті Києві не роз`яснено право скористатися правовою допомогою, як це передбачено положеннями статті 15 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відсутні також відомості щодо залучення перекладача. Вказано лише про переклад співбесіди з російської на українську мову та відсутність зауважень.

19.Під час підготовки подання на адресу Державної міграційної служби України не враховано положення Керівництва щодо процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Належного тлумачення Керівництва не здійснено, хоча й згадано певні положення при прийнятті рішення.

20.Позивач зазначає, що на думку відповідача він здійснював виїзд добровільно, за наявності певної мотивації виїзду та фактично отримав захист. Під захистом, на думку відповідача, розуміється укладення шлюбу з громадянкою Афганістану ОСОБА_3 .

21.Однак, відповідачем не доведено, що контакт із владою країни був суттєвим та що даний контакт взагалі відбувся на території Афганістану.

22.Наголошує, що підстави для прийняття відповідачем спірного рішення були відсутні.

23.Суд апеляційної інстанції взагалі не проаналізував доводи його апеляційної скарги, жоден із аргументів та, відповідно, мотиви його прийняття або ж відхилення в рішенні не висвітлені.

24.Крім того, позивач подав пояснення до касаційної скарги, які за своїм змістом є доповненнями до касаційної скарги. Однак, Верховний Суд не приймає їх до уваги, оскільки такі надійшли до суду касаційної інстанції після закінчення строку на касаційне оскарження та не містять доказів надсилання копій відповідних доповнень іншим учасникам справи, відповідно до положень статті 337 КАС України.

25.У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої та апеляційної інстанції - без змін.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

26.Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

27.За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

28.Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

29.Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

30.Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

31.Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

32.Аналогічна норма закріплена у пункті 1 розділу С статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, згідно якої положення цієї Конвенції не поширюються на осіб, які добровільно повторно скористалися захистом країни громадянської належності (підданства).

33.Відповідно до пунктів 118, 119 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців «добровільне поновлення користування захистом країни своєї громадянської належності» означає, що біженець, який добровільно знову скористався захистом країни своєї громадянської належності, не потребує міжнародного захисту.

34.При цьому, вказане положення про припинення статусу має відповідати трьом умовам:

1) добровільність: біженець повинний діяти добровільно;

2) намір: біженець повинен мати намір здійснити дії з метою скористатися знову захистом країни своєї громадянської належності;

3) поновлення: біженець повинний дійсно отримати такий захист.

35.Наведене, зокрема узгоджується з офіційною позицією УВКБ ООН, яка викладена в Керівництві по процедурам і критеріям визначення статусу біженців 2011 року.

36.Так, зокрема, при з`ясуванні питання, втрачено чи ні статус біженця саме при таких обставинах, необхідно розрізняти дійсне використання захисту країни громадянської належності та випадковими, несуттєвими контактами з органами влади цієї країни. Якщо біженець звертався за отриманням національного паспорта, отримує чи продовжує його, то це буде свідчити, за відсутності доказів зворотнього, що він має намір скористатися захистом країни своєї громадянської належності. З іншого боку, отримання деяких документів у влади країни, за якими також повинні були б звертатися особи іншого громадянства - наприклад, свідоцтва про народження або про шлюб, або інші подібні послуги, не можуть розглядатися як відновлення користуванням захистом цієї країни.

37.Біженець, який клопоче про захист з боку влади країни своєї громадянської належності, може вважатися таким, хто відновив використання захисту, тільки якщо такий захист йому фактично надано.

38.Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Державної міграційної служби України від 22 серпня 2016 року №452-16 позивача позбавлено статусу біженця на підставі пункту 3 частини першої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

39.Підставою для прийняття спірного рішення фактично стали встановлені відповідачем обставини, за наслідками проведених з позивачем співбесід, про надання позивачем недостовірної інформації.

40.У зв`язку з чим, відповідач дійшов висновку про наявність підстав для позбавлення позивача статусу біженця на підставі пункту 3 частини першої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якої статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

41.Суди попередніх інстанцій вирішуючи позовні вимоги вказали, що наведені відповідачем обставини підтверджують надання позивачем недостовірної інформації та наявність підстав для позбавлення позивача статусу біженця.

42.Однак, Верховний Суд не погоджується з таким висновком судів, оскільки відповідачем не доведено факт перетину позивачем кордону Афганістану та матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б підтверджували такий факт.

43.Що ж стосується посилання судів попередніх інстанцій на довідку видану Посольством Ісламської Республіки Афганістан в Україні від 29 жовтня 2012 року про одруження позивача з громадянкою Афганістану ОСОБА_3 , то Верховний Суд вважає, що така довідка не підтверджує факт виїзду позивача до Афганістану, а тим більше факт користування позивачем захистом країни свого походження.

44.Відповідачем при прийнятті спірного рішення не спростовано можливість укладення шлюбу на території України або ж дистанційно.

45.Крім того, в ході проведених співбесід 24 травня 2016 року та 18 липня 2017 року відповідачем не з`ясовано яким чином позивач скористався захистом країни громадянської належності, а лише вибірково уточнено інформацію щодо його виїзду до інших країн, що не може бути підставою для позбавлення статусу біженця у розумінні пункту 3 частини першої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

46.Відповідачем не враховано положення Керівництва щодо процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

47.Так, на думку відповідача, позивач здійснював виїзд добровільно за наявності певної мотивації виїзду та фактично отримав захист. Під захистом, на думку відповідача, розуміється укладення шлюбу з громадянкою Афганістану ОСОБА_3 .

48.Відповідно до пункту 121 Керівництва щодо процедур та критеріїв визначення статусу біженців при з`ясуванні, чи втрачено статус біженця слід розрізняти дійсне поновлення користування захистом своєї країни та випадкові, несуттєві контакти з владою країни.

49.У даному випадку відповідачем не доведено, що відбувся контакт позивача з владою країни, оскільки докази на підтвердження цього відсутні.

50.З урахуванням наведеного, Верховний Суд вважає, що відповідачем не надано переконливих доказів правомірності прийнятого рішення про визнання позивача таким, що втратив статус біженця в Україні, зокрема, не доведено, що позивач виїжджав до Афганістану та добровільно скористався захистом країни громадянської належності.

51.З огляду на наведене, доводи позивача про протиправність рішення Державної міграційної служби України від 22 серпня 2016 року №452-16 про втрату статусу біженця та наявність підстав для його скасування є обґрунтованими.

52.Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

53.Відповідно до частини першої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

54.Оскільки обставини справи встановлені з достатньою повнотою, але судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, вони підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Керуючись статтями 345, 351, 356 КАС України, пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року N460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», Верховний Суд,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду 8 лютого 2018 року скасувати.

Ухвалити нову постанову.

Адміністративний позов задовольнити.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 22 серпня 2016 року №452-16 про втрату статусу біженця ОСОБА_1 .

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.В. Білак

О.А. Губська

О.В. Калашнікова,

Судді Верховного Суду