печерський районний суд міста києва

Справа № 757/35979/19-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2020 року Печерський районний суд м. Києва

в складі: головуючого судді Бусик О.Л.

при секретарі Диба І.Б.

за участю:

позивача - ОСОБА_1

представника відповідача - Верховної Ради України: Романюка Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про стягнення з держави збитків (упущеної вигоди) та відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

У липні 2019 року позивачка звернулась до суду із зазначеним позовом.

26 вересня 2019 року позивачкою подано заяву про уточнення позовних вимог.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 30 березня 1992 року по 07 грудня 2011 року вона працювала на посаді судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області (з 10 липня 1997 року Верховною Радою України була обрана суддею цього ж суду безстроково).

08 грудня 2011 року обрана суддею Апеляційного суду Івано-Франківської області.

20 грудня 2013 року нею подано заяву до Вищої ради юстиції про звільнення з посади судді, обраного безстроково, у відставку на підставі п. 6 ст.109 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» в редакції Закону від 07 липня 2010 року №2453-VI.

11 лютого 2014 року Вища рада юстиції ухвалила рішення про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення позивачки з посади судді, яке 13 лютого 2014 року направила до Верховної Ради України.

І лише 25 грудня 2014 року (через рік після подачі позивачкою заяви на звільнення) Верховна Рада України прийняла постанову «Про звільнення суддів» №59-VIII, в тому числі і ОСОБА_1 .

Позивачка зазначала, що частиною 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону від 07 липня 2010 року № 2453-VI, чинною до 01 квітня 2014 року було передбачено право судді, котрий вийшов у відставку на отримання вихідної допомоги після звільнення у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою перед звільненням.

ОСОБА_1 вказувала, що право бути звільненою не залежало від неї, а від виконання обов`язку державного органу, компетентного приймати рішення про звільнення суддів з посади, яким є Верховна Рада України.

Позивачка зауважила, що Верховна Рада України протягом тривалого часу, а саме з 13 лютого 2014 року по 25 грудня 2014 року не розглядала подання Вищої ради юстиції про її звільнення, без будь-яких об`єктивних причин, хоча зобов`язана була відповідно до визначеного законами порядку розглянути його своєчасно, в найкоротший строк, на черговому пленарному засіданні безпосередньо після його надходження, а саме в другій половині лютого чи в першій половині березня (пленарні засідання відбувалися щомісячно по вівторках та четвергах).

Крім того, в період з 11 квітня 2014 року по 04 червня 2014 року Вища рада юстиції була неправомочною за своїм складом, а з 27 серпня 2014 року по 30 жовтня 2014 року подання не розглядалося, бо вже була неправомочною Верховна Рада України у зв`язку з проведенням виборів, що є загальновідомим явищем.

Також вказувала, що її звільнення відбулося після спливу одного року з часу подачі заяви про звільнення - 25 грудня 2014 року та в той момент, коли стаття 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону від 07 липня 2010 року № 2453-VI була виключена Законом України від 27 березня 2014 року №1166- VII (набрав чинності з 01 квітня 2014 року).

ОСОБА_1 зазначала, що після одержання копії наказу про відрахування її зі штату Апеляційного суду Івано-Франківської області з 21 січня 2015 року, позивачка звернулася до голови Державної судової адміністрації України із заявою про виплату вихідної допомоги, однак одержала письмову відмову, в зв`язку із відсутністю правових підстав для виплати.

В лютому 2015 року вона звернулася з адміністративним позовом до суду про визнання бездіяльності Верховної Ради України протиправною. Постановою колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 06 липня 2016 року (справа № 21-40а16) її позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Верховної Ради України щодо несвоєчасного розгляду нею подання Вищої ради юстиції про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Івано-Франківської області у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Також позивачка вказувала, що у вересні 2016 року зверталася до суду з адміністративним позовом до Державної судової адміністрації про стягнення вихідної допомоги, однак постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 травня 2018 року (справа № 809/1108/16) у позові відмовлено.

ОСОБА_1 зазначала, що вказане вище підтверджує те, що вихідної допомоги згідно із статтею 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону від 07 липня 2010 року № 2453-VI вона так і не отримала.

Позивачка, посилаючись на те, що в період з 13 лютого 2014 року по 27 березня 2014 року Верховна Рада України без будь-яких об`єктивних причин не розглядала подання Вищої ради юстиції про її звільнення, фактично саботувала розгляд такого, хоча зобов`язана була відповідно до визначеного Законами порядку розглянути його своєчасно, без зволікань, в найкоротший строк, на черговому пленарному засіданні безпосередньо після його надходження, а саме в другій половині лютого чи в першій половині березня 2014 року, однак лише 25 грудня 2014 року (після прийняття Закону, котрий скасував дію ст. 136 Закону № 2453-VI) прийняла постанову «Про звільнення суддів» №59-VIII, в тому числі й її, що призвело до втрати позивачкою права на отримання одноразової вихідної допомоги на соціально-побутові потреби у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою перед звільненням, чим завдано їй збитків у вигляді упущеної вигоди в розмірі 200970 грн., які просила сягнути з відповідача розпорядником коштів за бюджетною програмою КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів».

Крім того, ОСОБА_1 зауважила, що протиправною бездіяльністю Верховної Ради України, що призвело до позбавлення її права отримати матеріальне благо, їй завдано моральної шкоди, що проявилася у тривалих моральних переживаннях, порушенні нормального ритму життя, спокою і сну, пригніченого стану і приниження внаслідок порушення прав державою, в неправовий спосіб, які вона оцінює у розмірі 60000 грн., і також просить сягнути з відповідача розпорядником коштів за бюджетною програмою КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів».

Ухвалою судді від 15 липня 2019 року відкрито провадження у справі для розгляду за правилами загального позовного провадження.

14 серпня 2019 року від відповідача - Верховної Ради України, надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач просив відмовити у задоволенні позову.

09 вересня 2019 року від позивача надійшла відповідь на відзив Верховної Ради України.

18 листопада 2019 року до суду надійшло відзив на позовну заяву від Державної казначейської служби України, відповідно до якого відповідач просив відмовити у задоволенні позову у зв`язку з його безпідставністю та необгрунтованістю.

У судовому засіданні позивачка підтримала позов та просила суд його задовольнити з підстав наведених у ньому, надала суду відповідь на заперечення (відзив) відповідача на позовну заяву.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечувала проти позову, просила суд відмовити у його задоволенні, посилаючись на доводи, наведені у письмових запереченнях, що містяться у матеріалах справи.

Суд, заслухавши обґрунтування представника позивача та заперечення представника відповідача, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Постановою Верховної Ради України від 10 липня 1997 року ОСОБА_1 була обрана на посаду судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області безстроково, а у грудні 2011 року була обрана суддею Апеляційного суду Івано-Франківської області.

20 грудня 2013 року позивачка звернулася до Вищої ради юстиції із заявою про звільнення її з посади судді у відставку.

11 лютого 2014 року Вища рада юстиції ухвалила рішення про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Івано-Франківської області, яке 13 лютого 2014 року було направлено до Верховної Ради України.

25 грудня 2014 року Верховна Рада України прийняла Постанову № 59-VIII, якою, зокрема, й ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду Івано-Франківської області відповідно до пункту 9 п`ятої статті 126 Конституції України у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Постановою від 06 липня 2016 року колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у справі № 800/24/15 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, визнано протиправною бездіяльність Верховної Ради України щодо несвоєчасного розгляду нею подання Вищої ради юстиції про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Івано-Франківського області у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Також судом з`ясовано, що 05 серпня 2016 року позивачка звернулася до Державної судової адміністрації України із заявою про виплату вихідної допомоги.

Листом від 19 серпня 2016 року за №Ш 1036-16-1082/16, Державна судова адміністрація України повідомила ОСОБА_1 про відмову у виплаті вихідної допомоги.

Відмова мотивована тим, що на момент виходу позивача у відставку правові підстави для нарахування та виплати їй вихідної допомоги відсутні.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року, залишеною без змін колегією суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від16 травня 2018 року у справі № 809/1108/16 у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Апеляційний суд Івано-Франківської області, про визнання відмови протиправною та стягнення вихідної допомоги - відмовлено.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 109 Закону № 2453-VI (у редакції, що діяла станом на час подання позивачем заяви про відставку) суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади.

Водночас, за правилами частин другої та шостої статті 111 зазначеного Закону (у редакції, що діяла станом на час подання позивачем заяви про відставку) питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Повноваження судді припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України.

Законом № 1166-VII, який набрав чинності 01 квітня 2014 року, внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме виключено статтю 136 вказаного Закону, в якій зазначалось, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача з посади судді.

Таким чином, ОСОБА_1 звільнено у відставку на підставі Постанови Верховної Ради України 25 грудня 2014 року, тобто у той час коли вже не існувало права на вихідну допомогу, яка передбачена статтею 136 Закону № 2453-VI і, оскільки датою виходу у відставку судді є дата прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади, а не дата подання заяви про відставку до Вищої ради юстиції, тому на момент прийняття відповідачем вказаної вище постанови у позивачки було відсутнє право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Поряд із цим, відповідно до пункту 9 частини п`ятої статті 126 Конституції України однією з підстав звільнення судді з посади органом, що його обрав або призначив, є подання суддею заяви про відставку.

Положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади. В Основному Законі України незалежність як складова конституційного статусу особи та її професійної діяльності визначена лише стосовно суддів і забезпечується, насамперед, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади (пункт 27 частини першої статті 85, частини четверта, п`ята статті 126, частини третя, четверта статті 127, стаття 128, пункт 1 частини першої статті 131); забороною впливу на них у будь-який спосіб (частина друга статті 126); захистом професійних інтересів суддів (частина шоста статті 127); підкоренням; суддів при здійсненні правосуддя лише закону (частина перша статті 129); особливим порядком притягнення їх до дисциплінарної відповідальності (пункт 3 частини першої статті 131); державним фінансуванням та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів (частина перша статті 130); притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суду і судді (частина п`ята статті 129); організацією державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей (частина сьома статті 126); здійсненням суддівського самоврядування (частина друга статті 130); забороною для професійних суддів належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (частина друга статті 127) [пункт 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці) (далі Рішення № 3-рп/2013)].

Далі у Рішенні № 3-рп/2013, з урахуванням правових позицій, висловлених у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, 22 травня 2008 року №10-рп/2008, Конституційний Суд України зазначив, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо) та надання їм у майбутньому статусу судді у відставці; право судді у відставці на пенсійне або щомісячне довічне грошове утримання є гарантією належного здійснення правосуддя і незалежності працюючих суддів та дає підстави висувати до суддів високі вимоги, зберігати довіру до їх компетентності і неупередженості; щомісячне довічне грошове утримання судді спрямоване на забезпечення гідного його статусу життєвого рівня, оскільки суддя обмежений у праві заробляти додаткові матеріальні блага, зокрема, обіймати будь-які інші; оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу; конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня; без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.

Таким чином, у Рішенні № 3-рп/2013 йдеться про те, що конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання). Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.

Згідно зі статтею 100 Закону № 2453-VI суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

Статтею 109 Закону № 2453-VI передбачено, що суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої Ради Юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади.

Статтею 111 Закону № 2453-VI передбачено, що порядок розгляду питання та прийняття Верховної Ради України рішення про звільнення з посади судді, обраного безстроково, встановлюється цим Законом та Регламентом Верховної Ради України.

Питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновку комітетів Верховної Ради України та будь-яких перевірок. Розгляд питання про звільнення з посади судді, обраного безстроково, на пленарному засіданні Верховної Ради України починається з доповіді Голови Вищої Ради Юстиції або члена Вищої Ради Юстиції, який діє за його дорученням. Рішення про звільнення з посади судді приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України. У разі неодержання кількості голосів народних депутатів України, передбачених частиною четвертою цієї статті, щодо звільнення з посади судді, обраного безстроково, проводиться повторне голосування. Повноваження судді припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України.

Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 20 Регламенту Верховної Ради України до порядку денного сесії Верховної Ради України включаються позачергово без голосування питання про складання присяги, питання про призначення, обрання на посади, звільнення з посад.

Положеннями статті 216 Регламенту Верховної Ради України встановлено, що Верховна Рада України звільняє з посад суддів, обраних безстроково, відповідно до частини п`ятої статті 126 Конституції України.

Згідно з пунктом другим частини другої статті 88 Конституції України підготовку питань про звільнення з посад суддів Конституційного Суду України та суддів, обраних Верховною Радою України безстроково, до розгляду на пленарних засіданнях Верховної Ради України організовує Голова Верховної Ради України, а в разі його відсутності Перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України.

Порядок роботи Верховної Ради України визначений статтями 82, 83, 84 Конституції України. Відповідно до статті 83 Конституції України порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.

Відповідно до статті 82 Конституції України Верховної Ради України працює сесійно. Під час сесій проводяться пленарні засідання Верховної Ради України, засідання її комітетів та комісій. Верховна Рада України на сесійний період визначає коло питань, які підлягають розгляду й вирішенню, складає порядок денний чергової сесії, визначає дні й тижні пленарних засідань, роботи комітетів та комісій, народних депутатів у виборчих округах, встановлює кількість і тривалість щоденних пленарних засідань парламенту тощо. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року, а завершуються відповідно не пізніш як за 45 та 10 днів до початку наступної сесії. Верховна Рада України може прийняти постанову про зміну строків завершення сесії.

Рішення Вищої ради юстиції від 11лютого 2014 року № 7/0/12-14 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Апеляційного суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 13 лютого 2014 року було направлено до апарату Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України вніс проект Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 2014 року № 1624 «Про звільнення суддів» (у тому числі й судді ОСОБА_1), і лише 25 грудня 2014 року Верховна Рада України Постановою № 59-VIII звільнила ОСОБА_1 з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 06 липня 2016 року в справі № 800/24/15 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, визнано протиправною бездіяльність Верховної Ради України щодо несвоєчасного розгляду нею подання Вищої ради юстиції про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Івано-Франківського області у зв`язку з поданням заяви про відставку. Верховний Суд дійшов висновку, що Верховна Рада України при розгляді подання Вищої ради юстиції про звільнення ОСОБА_1 з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку діяла з порушенням вимог, передбачених Конституцією та законами України, якими визначено порядок звільнення судді у відставку. Не розглянувши подання Вищої ради юстиції протягом розумного строку, Верховна Рада України допустила протиправну бездіяльність.

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх службових повноважень.

Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є, в тому числі доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під котрою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

У даній справі, збитки полягають не в реальних втратах особи, яких вона зазнала або зазнає, а в тих доходах, які позивачка недоотримала або недоотримає внаслідок порушення її цивільного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, а також наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Доведення наявності цих умов покладається на позивача, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Крім того, чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності збитків та їх розміру, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками також покладено на позивача.

Також суд зазначає таке. Концепція правомірного очікування полягає, що дії або рішення органу публічної влади вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб`єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються).

У практиці Європейського Суду з прав людини матеріальні правомірні очікування визнаються «майном» за умови, що такі очікування, зокрема стосуються певних благ, котрі мають економічну цінність, є цивільними за галузевою належністю і достатньо визначені для того, аби бути забезпеченими можливістю судового захисту. Відповідно до усталеної практики Європейського суду «майном» може бути «наявне майно», або активи, включно з вимогами, стосовно яких заявник здатен довести, що він мав принаймні «правомірне очікування» дієвої реалізації його майнового права» (Справа Malhous v. Czech Republic (dec.) [GC], no. 33071/96, ECHR 2000-XII; Draon v. France [GC], no. 1513/03, ECHR 2006-IX; Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium, no. 17849/91, §§ 29-31, ECHR A332).

У цій справі судом встановлено, що внаслідок допущеної протиправної бездіяльності Верховної Ради України, зокрема Верховна Рада України при розгляді подання Вищої ради юстиції про звільнення ОСОБА_1 з посади судді у зв`язку з поданням заяви про відставку діяла з порушенням вимог, передбачених Конституцією та законами України, якими визначено порядок звільнення судді у відставку, що призвело до нерозгляду подання Вищої ради юстиції протягом розумного строку, чим позивачці завдано збитків, які полягали в тому, що вона втратила право на вихідну допомогу на соціально-побутові потреби та до втрати можливості її отримати в розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою перед звільненням, що становить: 10х20097 грн (заробітна плата з 25 листопада 2013 року по 25 грудня 2013 року перевірити докази в матеріалах справи щодо розміру зарплати і періодів) = 200970грн.

Суд вважає, що за звичайних обставин позивачка мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу, а саме вихідної допомоги на соціально-побутові потреби, яка була передбачена чинною на той час статтею 136 Закону № 2453-VI, оскільки 20 грудня 2013 року звернулася до Вищої ради юстиції із заявою про звільнення її з посади судді у відставку, яка в свою чергу 11 лютого 2014 року ухвалила рішення про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, і таке подання 13 лютого 2014 року було направлено до Верховної Ради України, однак відповідачем лише 25 грудня 2014 року прийнято Постанову № 59-VIII, якою, зокрема, й ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду Івано-Франківської області відповідно до пункту 9 п`ятої статті 126 Конституції України у зв`язку з поданням заяви про відставку, та уже після прийняття Закону № 1166-VII, який набрав чинності 01 квітня 2014 року, яким внесені зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме виключено статтю 136 вказаного Закону, в якій зазначалось, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Тобто, внаслідок певного юридичного факту, який уже відбувся (її звернення до Вищої ради юстиції із заявою про звільнення з посади судді у відставку), позивачка набула майнове право, а саме: на отримання вихідної допомоги.

Однак невдовзі по тому, до того як особа це право встигла зреалізувати, держава ухвалює нормативний акт, котрим таке право скасовується. При цьому підстави, з яких особа позбавляється раніше набутого права, не пов`язані з її поведінкою.

Отже, саме бездіяльність відповідача призвела до факту наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) у ОСОБА_1 як потерпілої особи - є наслідком такої протиправної поведінки саме Верховної Ради України, та позивачка мала «правомірні очікування» відносно того, що її вимоги, які виникли на підставі статті 136 Закону № 2453-VI, будуть вирішені відповідно до загальних положень Конституції та Законів, якими регламентується діяльність відповідача та без необґрунтованих та незаконних (без поважних причин) зволікань та позачергового невирішення питання про відставку позивачки у розумний строк.

Таким чином, суд вважає, що наявні підстави для застосування до спірних правовідносин ч. 2 ст. 22 ЦК України щодо відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки наявні факти підтвердження неправомірності дій Верховної Ради України (постанова Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 06 липня 2016 року в справі № 800/24/15, якою встановлено, що Верховна Рада України допустила протиправну бездіяльність), а також наявності шкоди (неотримання позивачкою суми матеріальної допомоги), що є об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди - Верховної Ради України, яка полягає в нерозгляді подання Вищої ради юстиції протягом розумного строку без поважних причин.

Положеннями статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення.

Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відтак, суд також приходить до висновку про заподіяння позивачці моральної шкоди, пов`язаної з порушенням її законних прав на отримання вихідної матеріальної допомоги внаслідок протиправної бездіяльності відповідача, знайшли своє підтвердження в процесі розгляду цієї цивільної справи. Однак при визначені розміру моральної шкоди суд виходить з конкретних обставин справи, характеру спричинених моральних страждань, їх наслідків й інших негативних впливів, а також виходить з принципів розумності та справедливості, визначає розмір такої шкоди в сумі 5 000 грн.

Поряд із цим суд вважає, що відсутні правові підстави для покладення обов`язку по відшкодуванню збитків та моральної шкоди на Верховну Раду України та вважає, що їх відшкодування має бути задоволено за рахунок Державного бюджету з огляду на наступне.

Відповідно до повноважень органів Державної казначейської служби України, визначених ст. 43 Бюджетного кодексу України, Положенням про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів здійснює Казначейство України.

Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (підпункт 5 пункту 4 цього Положення).

У відповідності до п.35 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого Постановою КМУ казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування ) шкоди, заподіяної громадянинові внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Враховуючи зазначене, суд приходить до висновків про відшкодування позивачу з державного бюджету збитків та моральної шкоди, шляхом безспірного списання з відповідного рахунку, що фактично і просить позивач.

Стосовно стягнення судових витрат, понесених позивачем, слід зазначити наступне.

Судові витрати - передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

У зв`язку із частковим задоволенням позову, судові витрати у вигляді судового збору та витрат, які сторона позивача понесла у зв`язку з прибуттям до суду, відповідно до ст. 141 ЦПК України покладаються на відповідача.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 56 Конституції України, ст. ст. 22, 23, 1166, 1173 ЦК України, ст. ст. 1-23, 76-81, 89, 95, 141, 258-259, 263-265, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державної казначейської служби України про стягнення з держави збитків (упущеної вигоди) та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з Державної казначейської служби України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в розмірі 200 970 грн. упущеної вигоди.

Стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з Державної казначейської служби України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в розмірі 5 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині позову - відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з Державної казначейської служби України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2000 грн. та 3273, 94 грн. судових витрат.

Позивач: ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).

Відповідач: Верховна Рада України (код ЄДРПОУ 20064120, вул. Грушевського, 5, м. Київ, 01008).

Відповідач: Державна казначейська служба України (код ЄДРПОУ 37567646, вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги через Печерський районний суд м. Києва до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 19 березня 2020 року.

Суддя : О.Л. Бусик