КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 березня 2020 року справа № П/320/299/20

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Департамент з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу та видачі посвідчення інваліда війни;

- зобов`язати Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії, безпосередній учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі невоєнізованого формування Цивільної оборони, а також є інвалідом третьої групи, причина інвалідності - захворювання, пов`язане з роботами по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Позивач вказав, що відповідно до діючого на той час законодавства, а саме Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого 18.03.1976 Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР №1111 та наказу начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО СРСР), формування Цивільної оборони, у тому числі невоєнізовані, створювались на всіх без виключення підприємствах, установах та організаціях, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов`язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційний припис та жінки від 16 до 55 років, за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей. Тобто, формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

Позивач також зазначає, що у серпні 2019 року він звернувся із заявою до Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації Київської області, в якій просив надати йому статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення.

Проте, у відповідь на вказане звернення листом від 11.09.2019 №4/1727 Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації Київської області повідомило, що згідно наданих документів підстав для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до пункту 9 статті 7 вищезазначеного Закону немає.

У вказаному листі відповідач зазначив, що у позивача відсутній розпорядчий документ по лінії Цивільної оборони про залучення підприємства, на якому позивач працював, та який містить інформацію про залучення особи до формувань Цивільної оборони.

Позивач вважає, що відмова відповідача у встановленні позивачу статусу інваліда війни і видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою та такою, що порушує його право на належний соціальний захист.

При цьому позивачем подані до суду письмові пояснення від 11.02.2020, в яких зазначено, що у період з 10.06.1986 по 15.06.1986 позивач був направлений від Тетіївського РСУ-6 в м. Чорнобиль для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Оскільки на час аварії позивачу виповнилось повних 25 років, його було залучено до невоєнізованого формування Цивільної оборони в обов`язковому порядку. Заробітна плата за 5 днів відрядження складала 59 крб. 95 коп. Позивач пояснив, що його робота полягала в обдиранні старої штукатурки в жилих будинках, мешканці яких на момент аварії вже були евакуйовані. Вказана робота була потрібна для зачистки верхнього шару радіаційного пилу, який міг осісти після вибуху реактору на ЧАЕС. Роботою керував бригадир, проте прізвище та ім`я бригадира позивач не пам`ятає. До місця роботи бригаду працівників підвозили на автобусі з бази відпочинку геологів в лісі, обід робочій бригаді привозили спеціальною машиною (а.с.55-57).

Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву (а.с.70-73), в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що позивачем надано документи, що не містять інформацію, яка б підтверджувала факт участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони, тому відсутні підстави для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення позивачу.

У відзиві на позовну заяву позивач, зокрема, посилається на пояснювальну записку до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 15.06.2004 №1770-ІV, відповідно до якої до категорії осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, законодавець запропонував відносити вузьку категорію осіб, які з перших днів аварії разом з військовослужбовцями виконували роботи у 30-кілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення у складі мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню.

Відповідач вказав, що на позивача як на особу, яка брала участь в ліквідації наслідків аварії Чорнобильської катастрофи поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», надані позивачем документи не містять даних про залучення до складу формувань Цивільної оборони, а тому дії Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації не є протиправними, а є такими, що відповідають діючому законодавству України з питань встановлення статусу інваліда війни відповідно до вимог пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.

Також у відзиві на позовну заяву відповідач просить суд проводити розгляд справи без участі представника відповідача.

Третя особа Департамент з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Київської обласної державної адміністрації надав письмові пояснення, викладені у листі від 30.01.2020 №01.1-23/181, в яких висловив думку про те, що надані позивачем пояснення та документи є достатніми для встановлення статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення, а позов вважає таким, що підлягає задоволенню. Просив розглянути справу без участі представника третьої особи (а.с.46-49).

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.01.2020 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено її розгляд здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання на 20.02.2020.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.01.2020 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Департамент з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

20.02.2020 через канцелярію до суду надійшло клопотання від позивача про розгляд справи в порядку письмового провадження (а.с.88).

Протокольною ухвалою суду від 20.02.2020 постановлено здійснювати подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч.3 ст. 194 КАС України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

З урахуванням викладеного та на підставі поданих сторонами клопотань, розгляд справи судом здійснено в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в:

ОСОБА _1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим Тетіївським РВ ГУ МВС України в Київській області 11.01.2003 (а.с.6).

Як вбачається з трудової книжки, позивач у період з 27.03.1986 по 21.05.1986 працював каменщиком ІІІ розряду будівельної бригади у Тетіївському районному споживчому товаристві; у період з 27.05.1986 по 12.05.1987 працював каменщиком ІІІ розряду у Тетіївській підрядній спеціалізованій ремонтно-будівельній дільниці №6, у період з 28.05.1987 по 01.04.1988 працював каменщиком ІІІ розряду у Тетіївському міжгосподарському комбінату з надання комунальних послуг сільському населенню «Райсільколгосп» (а.с.9).

Згідно з довідкою Тетіївської підрядної спеціалізованої ремонтно-будівельної дільниці б/н б/д, позивач дійсно працював в Тетіївському РСУ-6, та у період з 10.06.1986 по 15.06.1986 був відряджений в м. Чорнобиль для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (а.с.60).

Також, зі змісту довідки Тетіївської підрядної спеціалізованої ремонтно-будівельної дільниці б/н б/д, форма якої затверджена постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальним питанням від 09.03.1988 №122, вбачається, що позивач у період з 10.06.1986 по 15.06.1986 був безпосередньо зайнятий на роботах, передбачених постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС від 29.12.1987 №1497-378-и та постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС від 05.06.1986 №665-195, які дають право на державну пенсію на пільгових умовах відповідно до списку №1, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 22.08.1956 №1173 (а.с.58).

Даний факт також підтверджується копією довідки Тетіївської підрядної спеціалізованої ремонтно-будівельної дільниці б/н б/д про нараховану заробітну плату за період з 10.06.1986 по 15.06.1986 (а.с.59, 63).

Відповідно до експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної ради по встановленню причинного зв`язку хвороб та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру від 05.05.1992 №1372 радою на засіданні №19 від 29.04.1992 було розглянуто клопотання позивача і надану ним документацію та встановлено йому діагноз: Вегето-судинна дістонія, перманентно пароксизмальної форми з частими (2-3 рази на місяць) кризами змішаного характеру. Туберкульоз легень. Стан після верхньої лобектомії. Висновок: Захворювання, пов`язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.12).

Згідно з випискою з акту огляду МСЕК сер.КИО-1 №294520 від 22.02.2007 позивачу з 09.02.2007 встановлено довічно ІІІ групу інвалідності. Причина інвалідності: захворювання, пов`язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (а.с.14).

27.09.2019 Київська обласна державна адміністрація видала позивачу посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році (категорії 1) серії НОМЕР_2 , в якому вказано, що позивач є особою з інвалідністю третьої групи і має право на пільги та компенсації, встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (а.с.11).

Судом встановлено, що 20.08.2019 позивач звернувся із заявою до Управління соціального захисту населення Тетіївської РДА Київської області, в якій просив надати йому статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення (а.с.35).

Управління соціального захисту населення Тетіївської РДА Київської області листом від 11.09.2019 №4/1727 повідомило позивачу про те, що згідно наданих позивачем документів управління не може надати статус особи з інвалідністю внаслідок війни у зв`язку з відсутністю підтверджуючих документів, що дають право на встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до пункту дев`ятого статті 7 Закону України “Про статусу ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” (а.с.36-38).

У вказаному листі відповідач зазначив, що відповідно до пункту дев`ятого статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” до інвалідів війни належать особи, залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Також у листі від 11.09.2019 №4/1727 відповідач вказав на те, що з пояснювальної записки до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 15.06.2004 №1770-ІV, вбачається, що до категорії осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, законодавець запропонував відносити вузьку категорію осіб, які з перших днів аварії разом з військовослужбовцями виконували роботи у 30-кілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення у складі мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню.

У подальшому, позивач звернувся до Департаменту з питань Цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Київської обласної державної адміністрації з заявою про видачу довідки про залучення позивача до складу формувань Цивільної оборони, у відповідь на яку листом від 19.09.2019 №01.1-14/1159 Департамент повідомив, що інформація про залучення до формувань Цивільної оборони міститься в первинних документах (наказах чи розпорядженнях про відрядження до зони відчуження із зазначенням періоду роботи (служби) в зоні відчуження, особових рахунках, табелі обліку часу, посвідченні про відрядження, шляхових листах) (а.с.24).

Вважаючи відмову відповідача протиправною, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

В силу вимог частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22.10.1993 №3551-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №3551-XII).

Відповідно до ст. 1 Закону №3551-XII цей Закон спрямований на захист ветеранів війни шляхом створення належних умов для підтримання здоров`я та активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров`я.

Стаття 4 Закону №3551-XII визначає, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Статтею 10 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівників державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, особи залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, належать до інвалідів війни.

Отже, якщо особа була залучена до складу формувань Цивільної оборони та стала інвалідом внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, така особа належить до числа інвалідів війни та має право на отримання відповідного посвідчення.

Аналізуючи приписи пункту 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-XII суд констатує, що цей Закон не містить вимог, які визначають порядок та форму залучення осіб до складу формувань Цивільної оборони, так само не визначає Закон і видів формувань Цивільної оборони, залучення у складі яких дає підстави для присвоєння вказаного статусу особі.

Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (далі - Положення №302, яке було чинний на момент виникнення спірних відносин).

Згідно з п.2 Положення №302 посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.

Пунктом 3 Положення №302 передбачено, що відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни. Особам з інвалідністю внаслідок війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - особа з інвалідністю внаслідок війни".

Згідно з абз.2 п.7 Положення №302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім`ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.

Відповідно до п. 10 Положення №302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

Особам з інвалідністю внаслідок війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для отримання посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни є наявність у особи довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності, а уповноваженою особою щодо видачі останнього є органи праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Тобто, необхідність надання будь-яких інших документів на підтвердження факту участі особи в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи законодавством не передбачено.

Як вбачається з трудової книжки, позивач у період з 27.03.1986 по 21.05.1986 працював каменщиком ІІІ розряду будівельної бригади у Тетіївському районному споживчому товаристві; у період з 27.05.1986 по 12.05.1987 працював каменщиком ІІІ розряду у Тетіївській підрядній спеціалізованій ремонтно-будівельній дільниці №6, у період з 28.05.1987 по 01.04.1988 працював каменщиком ІІІ розряду у Тетіївському міжгосподарському комбінату з надання комунальних послуг сільському населенню «Райсільколгосп».

Згідно з довідкою Тетіївської підрядної спеціалізованої ремонтно-будівельної дільниці б/н б/д, позивач дійсно працював в Тетіївському РСУ-6, та у період з 10.06.1986 по 15.06.1986 був відряджений в м. Чорнобиль для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Також, зі змісту довідки Тетіївської підрядної спеціалізованої ремонтно-будівельної дільниці б/н б/д, форма якої затверджена постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальним питанням від 09.03.1988 №122, вбачається, що позивач у період з 10.06.1986 по 15.06.1986 був безпосередньо зайнятий на роботах, передбачених постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС від 29.12.1987 №1497-378-и та постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦСПС від 05.06.1986 №665-195, які дають право на державну пенсію на пільгових умовах відповідно до списку №1, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 22.08.1956 №1173.

Даний факт також підтверджується копією довідки Тетіївської підрядної спеціалізованої ремонтно-будівельної дільниці б/н б/д про нараховану заробітну плату за період з 10.06.1986 по 15.06.1986.

Відповідно до вимог нормативно-правових актів з Цивільної оборони, які були чинними на момент аварії на Чорнобильській катастрофі, зокрема, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78, наказів заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 №92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (Сільському на сільськогосподарському об`єкті народного господарства), розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об`єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов`язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей.

Тобто, формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

При цьому, жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов`язковості видання розпорядчого документу про залучення конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони.

В силу положень статті 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” у контексті розгляду даної справи суд також враховує висловлену Європейським судом з прав людини у рішеннях від 14.01.2011 року у справі Щокін проти України та від 07.07.2011 року у справі Серков проти України позицію в частині необхідності застосування національного законодавства у разі допущення можливості його неоднозначного тлумачення у найсприятливіший для заявника спосіб.

Досліджені судом документи безперечно підтверджують факт участі позивача в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони Чорнобильської АЕС та отримання ним інвалідності третьої групи внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що позивач брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони та отримав інвалідність внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, а отже має право на встановлення статусу інваліда війни та отримання відповідного посвідчення.

При цьому, посилання відповідача на відсутність розпорядчого документу про залучення підприємства, на якому працював позивач, до складу формувань Цивільної оборони як на підставу для відмови в наданні позивачу статусу інваліда війни не ґрунтуються на вимогах закону.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що відмова відповідача у встановленні позивачу статусу інваліда війни і видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою та такою, що порушує право позивача на одержання вказаного статусу та пов`язаного з ним соціального захисту.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку не виконаний.

Доказів, які б спростовували доводи позивача відповідачем як суб`єктом владних повноважень суду не надано.

При цьому суд акцентує особливу увагу на тому, що доводи відповідача, який стверджує про відсутність у наданих позивачем документах документального підтвердження залучення позивача особисто до формувань цивільної оборони згідно з розпорядчим документом, є непереконливими з огляду на таке.

Суд вважає, що створення документів, на наявності яких наполягає відповідач, не залежить від волі позивача, адже позивач не є видавцем таких документів, отже на позивача не може бути покладений обов`язок доводити те, що від нього не залежить.

Натомість відповідач, наполягаючи на тому, що документи, які підтверджують залучення позивача особисто до формувань цивільної оборони у вигляді наказу чи розпорядження, повинен був надати суду такі документи та доводити відсутність прізвища позивача у таких документах, попри це відповідач перекладає на позивача обов`язок доказування, який лежить на самому відповідачеві.

Суд зазначає, що формулюючи позовні вимоги, позивач просить суд визнати дії Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу та видачі посвідчення інваліда війни протиправними..

Так, згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними.

Частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Отже, оскільки відмовою відповідача як суб`єкта владних повноважень порушені права, свободи та законні інтереси позивача, то вказана відмова підлягає оскарженню шляхом подання позову про визнання її протиправною.

При цьому, неправильне словесне вираження позивачем способу захисту порушеного права не є підставою для відмови в його захисті, оскільки правомірність вимог позивача підтверджується матеріалами справи, а відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі “Гурепка проти України” (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі “Кудла проти Польщі” (Kudla v. Poland), заява № 30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі “Гарнага проти України” (Garnaga v. Ukraine), заява № 20390/07).

З урахуванням вищевикладеного, позовна вимога підлягає задоволенню шляхом визнання протиправною відмови Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації Київської області, викладеної у листі від 11.09.2019 №4/1727, у встановленні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання відповідача встановити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення, суд зазначає таке.

Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 зі змінами та доповненнями (далі - Положення №302).

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. № 632, яка набрала чинності з 31.08.2018, було внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302 "Про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни" та від 2 січня 1995 р. № 1 "Про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302".

Так, згідно приписів абзацу 2 пункту 7 Положення №302 (у редакції від 31.08.2018) "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім`ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.

Відповідно до пункту 10 Положення №302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

Особам з інвалідністю внаслідок війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для отримання посвідчення інваліда війни є наявність у особи довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності, а уповноваженою особою щодо видачі останнього є структурний підрозділ місцевої держадміністрації з питань соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Тобто, необхідність надання будь-яких інших документів на підтвердження факту участі особи в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи законодавством не передбачено.

Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до ч.4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Згідно позиції Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13.02.2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 року у справа № 461/2579/17, від 20.03.2018 року у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 року у справі № 569/16681/16-а та від 12.04.2018 року справа № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов`язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

Суд зазначає, що дискреційні функції відповідача як суб`єкта владних повноважень щодо надання особі статусу інваліда війни на етапі, коли особа, яка звернулась, є інвалідом внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та має докази залучення до складу формувань цивільної оборони, досить жорстко обмежені в законодавчому порядку, а тому зазначені відповідачем підстави відмови, зокрема, пов`язані із відсутністю розпорядчого документу по лінії Цивільної оборони про залучення підприємств, установ (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчого документу по підприємству, установі про залучення особи до складу зазначеного формування, обов`язок з прийняття яких не передбачено жодною законодавчою нормою - не належить до передбачених законом підстав відмови в наданні позивачу статусу інваліда війни.

Суд вважає, що у даній справі відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд. Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 208/8402/14-а та від 29.03.2018 справі №816/303/16.

Суд зазначає, що позивачем надано як відповідачу, так і суду докази наявності підстав для встановлення йому статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення, передбачених пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, а тому суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо зобов`язання відповідача встановити позивачу статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржувана відмова відповідача в розглядуваній ситуації не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача надати позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати позивачу посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

При цьому, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до частини першої статті 3 КАС України, яка визначає законодавство про адміністративне судочинство, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною другою статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.

Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.

Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.

Законом України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини” 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Слід зазначити, що "трискладовий тест" для визначення виправданості втручання за статтею 8 Конвенції є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене згідно із законом; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно необхідне в демократичному суспільстві.

Отже, обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи.

Так, у рішенні у справі Кривіцька та Кривіцький проти України (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах Савіни проти України (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; Вєренцов проти України (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; Сергій Волосюк проти України (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.

Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі Щокін проти України визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу якості закону. В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Європейський суд у справі Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов`язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ( "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" , заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах ("Онер`їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків ("Лелас проти Хорватії", пункт 74).

Застосовуючи прецедентну практику у розглядуваній справі та дотримуючись правил для визначення виправданості втручання держави за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як засобу для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією, суд у розглядуваній справі констатує, що відмова відповідача у встановленні статусу інваліда війни не відповідає положенням Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту від 22.10.1993 №3551-XII, відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 якого до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Вказане положення Закону, на думку суду, не розрізняє та не визначає, до складу яких саме формувань Цивільної оборони повинна бути залучена особа під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, воєнізованих чи невоєнізованих, що своєю чергою спростовує доводи відповідача при посилання на пояснювальну записку до Закону. Безумовно суд не може керуватися пояснювальною запискою до Закону замість прямої норми самого закону.

Отже положення пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту не підлягають звуженому тлумаченню, адже єдиною передумовою участі особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Закон в даному випадку визначає сам факт залучення особи до складу формувань Цивільної оборони.

При цьому суд зазначає, що Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” не встановлює, в складі яких саме формувань Цивільної оборони участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС може бути передумовою для подальшого встановлення статусу інваліда війни. Не визначає Закон ані форм такої участі, ані порядку її оформлення.

За таких умов, на думку суду, участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у будь-яких формуваннях Цивільної оборони є передумовою для встановлення статусу інваліда війни.

Чинними за часів Радянського Союзу нормативно-правовими актами з Цивільної оборони, які діяли на момент аварії на Чорнобильській катастрофі, зокрема, Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78, наказом заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 №92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі, розпорядженням ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), визначено, що цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об`єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов`язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

Суду не відомі інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств, тому направлення позивача для участі в роботах по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС є формою залучення позивача до складу формувань цивільної оборони.

Отже, чинне на момент аварії на Чорнобильській катастрофі законодавство визначало порядок організації за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об`єктах народного господарства формувань цивільної оборони, до складу невоєнізованих формувань якої зараховувались в обов`язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

Суд повторює, що жоден нормативно-правовий акт з питань цивільної оборони станом на момент аварії на ЧАЕС не містив однозначної вимоги щодо обов`язковості видання розпорядчого документу про залучення конкретної особи до дій у складі формувань Цивільної оборони.

Виходячи з вищевикладеного, суд вважає доведеним факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони, а всі доводи щодо не підтвердження такої участі не були спростовані відповідачем належними та допустимими доказами, отже втручання у права позивача не було здійснено згідно з законом і саме втручання не відповідало законній (легітимній) меті через невизначеність законодавством чіткого порядку залучення працівників підприємств до складу формувань Цивільної оборони, що свідчить про те, що таке втручання не було необхідним в демократичному суспільстві.

У справі Рисовський проти України (п.70-71) Європейський Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява N 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява N 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (справа "Москаль проти Польщі", п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

При цьому, суд переконаний, що обов`язок збереження документів за 1986-1987 роки, зокрема, документів щодо залучення позивача до участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме по лінії Цивільної оборони за часів існування Радянського Союзу, де всі документи та сама подія - аварія на ЧАЕС були тривалий час, а саме більше п`яти років, засекречені, не може бути покладено на позивача, як і поставлено під сумнів їх існування, адже наслідки у вигляді ушкодженого здоров`я, причинний зв`язок втрати якого поставлено в пряму залежність від участі особи у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС уповноваженими та компетентними органами, є тим прямим та безперечним доказом, який свідчить про наявність права на отримання статусу інваліда війни.

Враховуючи викладене, суд приймає до уваги положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, яка частину національного законодавства, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права, та вважає, що адміністративний позов належить задовольнити у повному обсязі.

Згідно з ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач є звільненим від сплати судового збору. Доказів понесення інших судових витрат позивач суду не надав. Таким чином, судові витрати присудженню на користь позивача не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243- 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною відмову Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації у встановленні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення, викладену у листі від 11.09.2019 №4/1727.

3. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Тетіївської районної державної адміністрації (місцезнаходження: 09801, Київська обл., м. Тетіїв, вул. Цвіткова, 11, ідентифікаційний код 03193666) встановити ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст судового рішення складено 19.03.2020.

Суддя Кушнова А.О.