Харківський окружний адміністративний суд

61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

10 березня 2020 р. справа № 520/12619/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Старосєльцевої О.В.,

за участю секретаря судового засідання - Кіт С.В.,

представника позивача - Міщенко Н.О.,

представника відповідача - Калиновського С.В.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії,-

встановив:

Позов прийнято до розгляду ухвалою від 28.11.2019р. у порядку загального позовного провадження.

Судові засідання у підготовчому провадженні призначались на 18.12.2019р., 22.01.2020р., 05.02.2020р., 18.02.2020р. та 26.02.2020р.

Ухвалою суду від 18.02.2020р. клопотання Головного управління Державної міграційної служби України про залишення позовної заяви без розгляду залишено без задоволення, задоволено клопотання представника позивача про поновлення строку звернення до адміністративного суду та визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновлено строк звернення до суду.

У перелічених засіданнях представники учасників справи надали пояснення про те, що правові позиції сторін (як вимоги позову, так і заперечення проти позову) сформульовані остаточно, усі доводи наведені, а докази подані.

Ухвалою суду від 26.02.2020р. закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 10.03.2020р.

Позивач, Вокап ОСОБА_2 Вів`єн, у порядку адміністративного судочинства заявив вимогу про скасування наказу Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області № 438 від 09.09.2019 року та зобов`язання Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Аргументуючи заявлені вимоги послався на те, що прибув в Україну в жовтні 2009р. на підставі студентської візи. Не зміг повернутися в країну походження через насильство, яке виникло у 2016 році в Південно-Західному в Північно-Східному регіонах Камеруну. Його бать є активним опозиціонером політичної партії НОМЕР_1 , після програшу на виборах у 2018р., батька позивача заарештували на мирному мітингу проти результатів виборів. У зв`язку з вказаними обставина позивач не повернувся до країни походження.

Відповідач, Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що іноземець під час звернення до тероргану міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували хоча б найменшу наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.

Суд, вивчивши доводи позову і заперечень проти позову, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, заслухавши представників сторін, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Судовим розглядом встановлено, що позивач, ОСОБА_3 Вів`єн, народився в 03.01.1981 році в м. Бафусам, Республіки Камерун, є громадянином Республіки Камерун.

До 2006 року проживав у м. Дуала, поступив на перший курс медичного факультету державного університету, однак залишив навчання та працював на державній електростанції «Сунель» у м. Дуала.

23.10.2009 року позивач повітряним шляхом прибув до України на навчання в Українській медичній стоматологічній академії у м. Полтава, з другого курсу якої був відрахований у 2012 році за несплату навчання.

Після чого, ОСОБА_1 звертається до ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області з відповідною заявою від 20.08.2012 року.

Рішенням Державної міграційної служби України (далі - ДМС) від 14.03.2014 № 114-14 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон). Зазначене рішення не було оскаржено позивачем у судових інстанціях.

Позивач залишився на території України.

Вдруге із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області 19.08.2019 року.

Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 19.08.2019 № 403 заяву було прийнято до переднього розгляду, а заявника документовано довідкою про звернення за захистом в Україні № 010319 строком дії до 19.09.2019.

У заяві від 19.08.2019 року та співбесідах заявник стверджує, що повернутися на батьківщину не може через побоювання стати жертвою переслідувань з боку державної влади Республіки Камерун, так як остання оголосила його у розшук у 2012р. за організацію мітингів у м. Дуала та м. Нлох департаменту Мунго Прибережного регіону Камеруну (Літторал), вказав що його батько був членом партії «Демократичний союз Камеруна», в якій позивач був активістом, але не членом партії. Зазначив, що не зміг повернутися в країну походження через насильство, яке виникло у 2016 році в Південно-Західному в Північно-Східному регіонах Камеруну. Що на наданий час його батько є активним опозиціонером політичної партії НОМЕР_1 , після програшу на виборах у 2018р., батька позивача заарештували на мирному мітингу проти результатів виборів. У зв`язку з вказаними обставина позивач не повернувся до країни походження.

За результатами вказаних співбесід, інформації по країні походження Вокап Ерве Вів`єн, а також наданих заявником матеріалів, ГУ ДМС України в Харківській області було складено висновок від 30.08.2019р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому відповідач дійшов висновку, що заявник намагається обґрунтувати своє звернення за захистом в Україні політичними мотивами, визначаючи агентом переслідування державну владу Республіки Камерун і заявляючи, що перебуває у розшуку з боку останньої за організацію проти неї мітингів. Вказав, що аналіз правдоподібності наданих заявником відомостей та аналіз матеріалів справи, дозволяє стверджувати про очевидну необґрунтованість його звернення за захистом в Україні, а також про відсутність довіри до самого заявника, що, у свою чергу, вказує на відсутність побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками, викладеними у пункті 1 частини першої статті 1 Закону. Заявник безперешкодно з боку державної влади країни залишив територію країни походження і прибув на навчання до України, перед цим так само безперешкодно продовжив строк дії свого національного паспорта у компетентному державному органі своєї країни, що свідчить про відсутність переслідування його державною владою країни. Надані в підтвердження побоювань заявником копії документів (неповна копія перекладу ордеру на арешт, фотокопія та переклад членського білета партії Демократичний Союз Камеруну), їх загальний вигляд, відсутність оригіналів, викликають сумнів у їх справжності та взагалі в їх існуванні. Загроза життю, безпеці чи свободі заявнику в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня. Є підстави вважати, що заявник використовує інформацію щодо випадків протистояння в країні між найбільш впливовою політичною партією Демократичне об`єднання камерунського народу та опозиційними партіями для обґрунтування свого звернення за захистом.

Наказом від 09.09.2019р. №438 ГУ ДМС України в Харківській області на підставі вказаного висновку від 30.08.2019р., вирішено відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Камерун ОСОБА_1 , оскільки його заява є очевидно необґрунтованою не містить умов, передбачених передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

09.09.2019 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 86 від 09.09.2019 р. про те, що відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

Не погоджуючись із таким рішенням Державної міграційної служби України, позивач звернувся до суду.

Як з`ясовано судом, даний висновок ґрунтується на судженнях владного суб`єкта про відсутність ознак відповідно п. 1 ст. 1 та п.13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у зв`язку з 1) непослідовністю, суперечлівостю та неправдоподібністю доводів іноземця, оскільки твердження заявника, наведені ним в обґрунтування звернення за захистом в Україні, суперечать раніше наданим ним твердження під час першого звернення ним за захистом в Україні до ГУ ДМС України в Одеській області, 2) надані заявником копії документів (неповна копія перекладу ордеру на арешт, фотокопія та переклад членського білета партії Демократичний Союз Камеруну), відсутність їх оригіналів, викликають сумнів у їх справжності та взагалі в їх існуванні, 3) визначені заявником побоювання повернення до країни походження, а саме наявність зі слів заявника ордеру на його арешт з боку державної влади Республіки Камерун, через що він не може повернутися до останнього, аналогічні побоюванням, наданим ним у 2012 році до ГУ ДМС України в Одеській області, і досліджені ДМС України з наступним прийнятим рішенням від 14.03.2014 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевіряючи відповідність закону оскарженого рішення владного суб`єкта, суд зазначає, що правовідносини з приводу набуття іноземним громадянином статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту унормовані приписами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі за текстом – Закон).

Суд відзначає, що за наведеними у п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону визначеннями законодавець розрізняє як окремі категорії фізичних осіб за критеріями 1) для визнання громадянина біженцем, 2) для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту, 3) для визнання громадянина особою, яка потребує тимчасового захисту.

Так, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону передбачено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії біженців можуть належати громадяни – іноземці (особи без громадянства), відносно яких у Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни – іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує загроза життю, загроза безпеці, загроза свободі з причини застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару, застосування тортур, застосування нелюдського поводження, застосування поводження, котре принижує гідність, застосування нелюдського покарання, застосування покарання, котре принижує гідність, застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, систематичного порушення прав людини.

Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особи, які потребують тимчасового захисту, - іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Отже, до категорії осіб, які потребують тимчасового захисту, можуть належати громадяни – іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині триває зовнішня агресія, іноземна окупація, громадянська війна, зіткнення на етнічній основі, природні катастрофи, техногенні катастрофи, інші події, які порушують громадський порядок у будь-які частині території країни походження.

При цьому, за правилами ст.ст. 18-25 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" цей режим може поширюватись лише на випадки прибуття громадян із суміжних з Україною держав.

Обставини, що унеможливлюють набуття особою перелічених вище правових статусів, викладені законодавцем у ст.6 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Таким чином, при вирішенні питання про надання правового статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту владному суб`єкту належить повно, вичерпно та з достовірністю поза розумним сумнівом встановити, насамперед, обставини існування ризику переслідування громадянина за кожним окремим включеним до закону приводом.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У ході розгляду справи судом встановлено, що з усіх вище перелічених ознак позивач вважає можливим переслідування у країні громадянської належності з підстав політичних переконань, хоча самостійно зазначив, що не є членом жодної партії в Республіки Камерун.

Будь-яких інших причин та ризиків іноземець не наводить.

Суд з розумінням ставиться до правової ситуації, у яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни і тому не вважає, що іноземець повинен подати тероргану ДМС беззаперечні та достатні докази реальності ризику існування загрози переслідування.

Такі докази можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати (щонайменше) ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину.

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд погоджується з міркуваннями владного суб`єкта стосовно відносності у випадку позивача ознак, передбачених Законом за критеріями віросповідання та політичних поглядів.

З матеріалів справи вбачається відсутність будь-якої дискримінації стосовно заявника. Останній до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належав. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним ніколи не був.

Таким чином, суд доходить висновку про відсутність щонайменших ознак, котрі б поза розумним сумнівом показували на існування для іноземця з цих обставин будь-якої загрози.

Наведені іноземцем у даному конкретному випадку побоювання несуть очевидний характер уявних припущень, настання яких є вочевидь малоймовірним.

Крім того, визначені заявником побоювання повернення до країни походження, а саме ноявності зі слів заявника ордеру на його арешт з боку державної влади Республіки Камерун, через що він не може повернутися до останнього, аналогічні побоюванням, наданим ним у 2012 році до ГУ ДМС України в Одеській області, і досліджені ДМС України з наступним прийнятим рішенням від 14.03.2014 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, з висновку від 30.08.2019р., судом встановлено, що під час вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було враховано лист відділу міжрайонного поліцейського співробітництва ГУ національної поліції в Харківській області від 28.08.2019р. №1775/119-23/01-2019, за яким заявник не значиться на обліках Генерального секретаріату Інтерполу, як особа, яка перебуває в міжрайонному розшуку.

Також, суд звертає увагу, що позивач безперешкодно продовжив строк дії свого національного паспорта у компетентному державному органі своєї країни, що свідчить про відсутність переслідування його державною владою країни.

За таких обставин, суд визнає правильними висновки третьої особи, ГУ ДМС у Харківській області про відсутність підстав для визнання іноземця біженцем за визначенням п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону.

Продовжуючи розгляд справи, суд повторно відмічає, що у розумінні п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни – іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує 1) загроза життю, безпеці, свободі з причини застосування смертної кари, 2) загроза виконання вироку про смертну кару, 3) загроза застосування тортур, 4) загроза застосування нелюдського поводження, 5) загроза застосування поводження, котре принижує гідність, 6) загроза застосування нелюдського покарання, 7) загроза застосування покарання, котре принижує гідність, 8) загроза застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, 9) загроза систематичного порушення прав людини.

Однак, матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів для висновку щодо можливого застосування до іноземця смертної кари, загрози застосуванню тортур чи нелюдського поводження або покарання, доказів загрози систематичного порушення прав людини.

Додатково суд змушений зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, з вищенаведеної норми закону випливає, що існування нагальної та реальної (а не вигаданої та штучної) потреби у захисті іншої Держави зумовлює такий ступінь занепокоєння особою власною подальшою долею, коли громадянин протягом 5 днів від перетину кордону сповіщає органи влади країни прибуття про таку потребу.

Між тим, судом установлено, що заявник вперше прибув до України у 23.10.2009р., а із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся до владного суб`єкта звернувся вперше лише 20.08.2012р., що підтверджується заявою анкетою № 292 (а.с.62-63) та повторно 19.08.2019р.

Таким чином, суд доходить висновку, що значна тривалість часових проміжків між подією виїзду з Батьківщини, подією прибуття в Україну в 2009р. та подією звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вперше в 2012р., свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

При цьому справжній мотив звернення із даною заявою може бути іншим, але такий мотив іноземцем не задекларований, відтак, владним суб`єктом і не перевірений, що цілком узгоджується з вимогами Закону.

Рівень проведеної владним суб`єктом у даному конкретному випадку перевірки доводів та побоювань іноземця і за якістю, і за глибиною, і за характером, і за змістом суд визнає достатнім для висновку про відсутність щонайменших ознак відповідності громадянина ознакам біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Такий самий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 (справа № 820/1502/17).

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб`єкт забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи за вимогою про скасування рішення владного суб`єкта не знайшов своє підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для відмови у задоволенні позовних вимог.

Оцінюючи доводи сторін, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом – Конвенція; рішення від 21.01.1999 р. по справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007 р. по справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011 р. по справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010 р. по справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994 р. по справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003 р. по справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008 р. по справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”), згідно з якою право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Разом із тим, суд бере до уваги, що за змістом перелічених рішень вимога п.1 ст.6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

У ході розгляду справи суд надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139, 143 КАС України та Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Судове рішення у повному обсязі виготовлено 19.03.2020р. у порядку ч. 3 ст. 243 КАС України

Суддя О.В.Старосєльцева